Ухвала

від 27.08.2021 по справі 755/9232/15-к

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 755/9232/15-к

провадження № 51-4093ск21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 01липня 2021 року, яку постановлено кримінальному проваджені, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015100040004949, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Катеринівка, Сарненський район Рівненської області, проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч.3 ст.191 Кримінального кодексу України (далі КК України).

Суть питання

За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 11березня 2020року ОСОБА_4 визнано невинуватим у пред`явленому йому обвинувачені за ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч.3 ст.191 КК України і на підставі п. 2 ч. 1 ст.373Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) та виправдано його за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене ним.

Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_4 у вчиненні ряду кримінальних правопорушень за обставин, які детально викладені в обвинувальному акті та відображені у вироку місцевого суду.

При цьому формулювання обвинувачення та юридична правова оцінка діянь за висновками органів досудового розслідування, які були предметом перевірки суду, зводилися до наступного.

Так, ОСОБА_4 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених: ч. 1 ст. 358 КК України за ознаками підроблення іншого офіційного документа, який видається громадянином-підприємцем і який надає права, з метою використання його іншою особою; ч. 3 ст. 358 КК України за ознаками підроблення іншого офіційного документа, який видається громадянином-підприємцем і який надає права, з метою використання його іншою особою, вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб; ч.3 ст.191 КК України за ознаками привласнення чужого майна, яке було ввірене особі, вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб.

Київський апеляційний суд ухвалою від 01липня 2021 року залишив вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 без змін.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи наведене, прокурор вважає необґрунтованим виправдання ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358 та ч. 3 ст. 191 КК України і не погоджується з рішенням суду про визнання доказів неналежними та недопустимими. При цьому вказує на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 94 КПК України, посилаючись на те, що суд не надав належної оцінки всім доказам у їх сукупності, з огляду на положення ч. 1 ст. 87 КПК України, що суттєво вплинуло на законність прийнятого ним рішення. Крім того, прокурор вказує, що судом апеляційної інстанції не наведено підстав, з яких не взято до уваги доводи апеляційної скарги щодо неврахування та залишення без оцінки показань свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 ..

Також прокурор вказує на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив повторно такий доказ, як акт від 14березня 2019року.

На переконання прокурора, апеляційний суд належно не перевірив доводів його апеляційної скарги щодо незаконності виправдувального вироку суду першої інстанції та не навів підстав, за яких визнав ці доводи необґрунтованими, а тому постановлена цим судом ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК України та є незаконною.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржених судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.

Як видно зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів фактично зводиться до неналежної оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438КПКУкраїни не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Доводи, наведені у касаційній скарзі прокурора, про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, допущені судом апеляційної інстанції, які призвели до безпідставного виправдання ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358 та ч. 3 ст. 191 КК України є безпідставними, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК України передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.

Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, за наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ відповідно до ст.94КПК України із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів із точки зору достатності та взаємозв`язку, дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_4 складу кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358 та ч. 3 ст. 191 КК України.

Так, місцевий суд встановив, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення саме ОСОБА_4 підроблення іншого офіційного документа, який видається громадянином-підприємцем, і який надає права або звільняє від обов`язків, з метою використання його іншою особою або привласнення чужого майна, яке було ввірене особам, досудове розслідування відносно яких здійснюється в окремому провадженні, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Крім того, не було підтверджено ані корисливий мотив ОСОБА_9 , ані прямий умисел останнього на завдання шкоди державі, шляхом привласнення майна, не встановлено й саму шкоду. Також відсутні докази того, що він взагалі є суб`єктом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 191 КК України, враховуючи те, що майно йому згідно обвинувачення ввірене не було, як й те, що він діяв за попередньою змовою групою осіб.

При цьому суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, і зазначив мотиви, виходячи з яких, дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованих йому злочинів не підтверджується поза розумним сумнівом.

Не погодившись із виправдувальним вироком, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, зазначав, що місцевим судом не було застосовано до обвинуваченого закон, який підлягав застосуванню, просив апеляційний суд скасувати вирок місцевого суду та ухвалити обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_9 .

Крім того, як видно з копії рішення апеляційного суду, прокурор, серед іншого, зазначав, що судом першої інстанції не надано повної та об`єктивної оцінки показанням свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які підтвердили, що в ході проведення перевірок (ревізії) встановлено, що договірних відносин між ФОП ОСОБА_4 та навчальним закладом, на базі якого мали відбуватися відповідні заходи, не було та ніхто з осіб не проживав у приміщення закладу.

Також, вказував про те, що судом не надано належної оцінки письмовим доказам, які надавались прокурором в оригіналі, які підтверджують факт причетності ОСОБА_4 до отримання та розтрати бюджетних коштів на підставі підроблених документів, і як наслідок вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч. 3 ст. 191 КК України.

В апеляційній скарзі прокурор зазначав, що визнання недопустимим доказом висновків експерта від 20 червня 2014 року № 704 та від 30грудня 2014 року №337, є невмотивованим, оскільки вказані висновки містять відомості про документи, які надавались суду в оригіналі та підтверджують факт вчинення ОСОБА_4 , інкримінованих йому кримінальних правопорушень.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі та, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Так, апеляційний суд указав на те, що прокурор у судовому засіданні надав не завірені належним чином копії документів, як письмові докази на підтвердження винуватості ОСОБА_4 . При цьому стороною захисту ставилось під сумів належність та допустимість доказів з огляду на їх оформлення та отримання в спосіб не передбачений законом.

Крім того, оригінали документів, що перебувають у володінні Міністерства молоді і спорту України, які було досліджено судом і на які посилається прокурор, як на доказ доведення вини ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, не містять даних про отримання ФОП ОСОБА_4 коштів від громадських організацій.

Що стосується доводів прокурора щодо показань свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_8 , то суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки сторона обвинувачення не довела перед судом, шляхом надання відповідних документів, що ОСОБА_4 отримав від громадських організацій кошти, які їм надавались державою, та обернув їх на свою користь чи інших осіб, не виконавши відповідні зобов`язання та не надавши певних послуг, то лише показання наведених свідків, які під час перевірки встановили порушення використання бюджетних коштів, недостатньо для доведення винуватості ОСОБА_4 поза розумним сумнівом.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд, не вбачаючи підстав вважати зазначені висновки сумнівними чи необґрунтованими.

Таким чином, Верховний Суд вважає безпідставними твердження прокурора про те, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою його доводи викладені в апеляційній скарзі.

При цьому Верховний Суд звертає увагу, що згідно усталеної позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції повинен перевіряти і аналізувати доводи наведені в апеляційній скарзі і давати вичерпну відповідь лише на важливі і доречні аргументи.

Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів сама по собі не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Крім того, хоч прокурор і посилається у своїй касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, однак він не наводить конкретних доводів , які б дозволили Верховному Суду дійти таких же висновків.

З огляду на зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370,419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.

Також Верховний Суд вважає за необхідне звернути увагу на вимоги кримінального процесуального закону щодо критеріїв визнання доказівдопустимими (недопустимими).

Положеннями ст. 86 КПК України встановлено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Прокурору слід звернути увагу на те, що кримінальне процесуальне законодавство містить критерії, за якими порушення встановленого КПК України порядку проведення окремих слідчих дій є істотним і призводить до визнання доказів недопустимими (частини 2 і 3 ст. 86 КПК України).

Таким чином, визнаючи той чи інший доказ недопустимим, суд має зазначати конкретну норму процесуального закону, порушення якої з урахуванням наслідків такого порушення та можливості (неможливості) їх усунення дає підстави дійти висновку щодо недопустимості того чи іншого доказу.

Так, прокурором у судовому засіданні були долучені копії документів, які суд визнав недопустимими доказами у справі, враховуючи положення ч. 3 ст.99КПК України, згідно якої сторона кримінального провадження зобов`язана надати суду оригінал документу. При цьому, обґрунтовуючи висновок щодо визнання недопустимими доказами висновки експерта від 20червня 2014 року № 704 та від 30 грудня 2014 року №337, суд першої інстанції зазначив про те, що ці висновки не можуть бути допустимими доказами, оскільки вказані дослідження проведені в тому числі й на підставі документів, які визнані судом недопустимими доказами, що узгоджується з ч. 5 ст.101КПК України. З таким висновком місцевого суду погодився й суд апеляційної інстанції при цьому зазначив, що зі змісту апеляційної скарги прокурора, не вбачалось жодних доводів на спростування такого висновку суду.

Також, вказуючи на те, що судом апеляційної інстанції не досліджено такий доказ як акт від 14березня 2019року, прокурор не зазначає, в чому саме полягало неповне або з порушенням дослідження цього доказу судом першої інстанції та чи заявляв він вимогу про повторне дослідження такого доказу перед судом апеляційної інстанції в порядку ч. 3 ст. 404 КПК України, оскільки сам собою факт

непогодження сторони кримінального провадження з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів не є підставою для їх повторного дослідження апеляційним судом.

Отже, твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону або з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність.

Відповідно до п. 2 ч. 2ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд відповідно до п. 2 ч. 2ст. 428 КПК Українивідмовляє у відкритті касаційного провадження.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 01липня 2021 року стосовно ОСОБА_4 .

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3