Рішення

від 30.08.2021 по справі 922/1497/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" серпня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1497/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

при секретарі судового засідання Шевченко А.В.

за участю представників учасників процесу:

позивача: Пазніков І.В., особисто

першої третьої особи: Шевченко А.О., самопредставництво

другої третьої особи: Максимейко О.Ю., ордер серія АХ № 1062632 від 02.08.21 р.

відповідача: Ободовська Н.С., ордер серія ВІ № 1045092 від 04.06.2021 р.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом фізичної особи ОСОБА_1 , місто Харків,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Тракторозаводський ринок Торгівельний майданчик 5", місто Харків; Товариство з обмеженою відповідальністю "Джондир", місто Харків,

до фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича, місто Харків,

про визнання відсутності права на здійснення діяльності та про визнання договорів суборенди недійсними,-

здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/1497/21.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, фізична особа Пазніков Ігор Володимирович, звернувся до господарського суду Харківської області із позовної заявою до відповідача, фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича, про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: АДРЕСА_1 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку та визнання недійсними договорів суборенди № 0581/а-20 від 01 січня 2020 року та № 0580/а-20 від 01 січня 2020 року. Крім того, позивач звернувся до суд із заявою про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а саме Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Тракторозаводський ринок Торгівельний майданчик 5".

Ухвалою суду від 11 травня 2021 року прийнято позовну заяву фізичної особи ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/1497/21 підготовче провадження. Залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Тракторозаводський ринок Торгівельний майданчик 5". 03 червня 2021 року, ухвалою суду, залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Джондир".

Під час підготовчого провадження, через реалізацію прав за статтями 42, 161, 165-168 Господарського процесуального кодексу України, учасниками справи сторонами сформовано та представлено суду заяви по суті справи: відзив (вх. № 14936 від 25 червня 2021 року), прийнятий до розгляду протокольною ухвалою суду від 29 червня 2021 року; відповідь на відзив (вх. № 4634 від 27 липня 2021 року), прийнята до розгляду ухвалою суду від 28 липня 2021 року; заперечення (вх. № 18076 від 03 серпня 2021 року), прийняті до розгляду протокольною ухвалою суду від 09 серпня 2021 року; пояснення першої третьої особи (вх. № 2954 від 28 травня 2021 року, № 12629 від 31 травня 2021 року), прийняті до розгляду ухвалою суду від 03 червня 2021 року, та вх. № 4651 від 27 липня 2021 року, прийняті ухвалою від 28 липня 2021 року; пояснення другої третьої особи (вх. № 16707 від 16 липня 2021 року), прийняті до розгляду протокольної ухвалою суду від 19 липня 2021 року. 02 серпня 2021 року, протокольною ухвалою суду, на підставі пункту 18 частини 2 статті 182, пункту 3 частини 2 статті 185, частини 5 статті 185, статей 195, 232 ГПК України, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09 серпня 2021 року. 09 серпня 2021 року суд розпочав розгляд справи по суті. В засіданні суду оголошено перерву по розгляду справи по суті до 18 серпня 2021 року. 18 серпня 2021 року відкладено розгляд справи по суті на 30 серпня 2021 року. 30 серпня 2021 року у судовому засіданні, відповідно до статті 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заявлені позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

01 січня 2020 року між фізичною особою-підприємцем Пазніковим Ігорем Володимировичем (суборендар, позивач у справі) та фізичною особою-підприємцем Матвєєвим Олегом Володимировичем (суборендодавець, відповідач у справі) укладено договори оренди № 0580/а-20 та № 0581/а-20 за умовами яких суборендодавець передає в строкове платне користування, а суборендар приймає на умовах суборенди обладнані торгівельні місця для розміщення (кіоск, контейнер, павільйон) за адресою місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21.

Позивач, вважаючи, що такі договори укладено з грубим порушенням вимог законодавства, оскільки відповідач не міг здійснювати діяльність в сфері послуг з обслуговування та утримання торгівельних місць, а відтак - передавати в суборенду торгівельні місця в зв`язку з відсутністю у нього статусу "Ринку", формулює позовні вимоги про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку та визнання недійсними договорів суборенди № 0581/а-20 від 01 січня 2020 року та № 0580/а-20 від 01 січня 2020 року.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

Щодо позовних вимог про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку, суд зазначає таке.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимоги про захист прав чи законних інтересів.

Як зазначалось вище, предметом позову у даній справі є визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Відповідно до частини 1 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно з частиною 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Статтею 5 ГПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

З огляду на зазначене суд зазначає, що захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 у справі № 910/10011/19.

В даному випадку, позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку, прагне встановити факт, з яким пов`язуються певні дії - визнання недійсним договору.

Однак, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, а відтак заявлена позивачем у цій справі вимога про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку, не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права (постанова Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16).

Отже, спосіб захисту права, який не може забезпечити поновлення прав позивача внаслідок його невідповідності змісту порушеного права та характеру спірних правовідносин, не є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, вимога позивача про визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку не є ефективним способом захисту прав позивача.

З огляду на зазначене, суд відмовляє у задоволенні позову в частині визнання відсутності у суб`єкта господарювання фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича права на здійснення за адресою: місто Харків, вулиця Бекетова, будинок 21 діяльності в якості суб`єкта надання ринкових послуг підприємця та населеною, а саме послуг з утримання та обслуговування торгівельних місць на ринку, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним інструментом для поновлення прав позивача внаслідок його невідповідності змісту порушеного права та характеру спірних правовідносин.

Водночас, суд вважає за необхідне окремо зазначити, що за змістом позовної заяви дана вимога позову є такою, що підвідомча саме суду господарської юрисдикції, оскільки дана вимога заявлена позивачем, який на час звернення із позовом до суду припинив свою діяльність як фізична особа-підприємець, водночас є заявленою (пов`язаною) в межах здійснення господарської діяльності за договорами суборенди, які складають другу позовну вимогу, тобто є пов`язаною з господарською діяльністю позивача та відповідача.

Щодо позовних вимог в частині визнання недійсними договорів суборенди № 0580/а-20 від 01 січня 2020 року та № 0581/а-20 від 01 січня 2020 року.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, вказана стаття унормовує правові наслідки недійсності правочину.

Разом з тим, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються укладанням спірних договорів, а тому потребують захисту.

Отже, за змістом вищенаведених правових норм, визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача і, у випадку відсутності такого порушення, в позові має бути відмовлено.

Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 04 червня 2020 року у справі № 916/1411/19, від 19 лютого 2020 року у справі №916/1408/19, від 09 квітня 2019 року у справі № 908/1194/18, від 03 вересня 2019 року у справі №910/14255/18, від 11 лютого 2021 року у справі № 922/109/19.

Суд звертає увагу на те, що у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронюваного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у частині 2 статті 15 ЦК України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права, пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, ай охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл.

Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки викладено в абзаці 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3рп/2003.

Отже, до господарського суду вправі звернутися особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, при цьому має бути визначено які права позивача порушені відповідачем та якими законодавчими актами передбачено право позивача на звернення із заявленим позовом.

Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, відтак, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 752/900/15-ц, захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права, оскільки необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача. Тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду з наявністю вже порушених прав та інтересів позивача.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду. Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 березня 2020 року по справі 910/6091/19 та від 04 грудня 2019 року по справі №910/15262/18).

Отже, саме на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту шляхом визнання недійсними договорів суборенди № 0581/а-20 від 01 січня 2020 року та № 0580/а-20 від 01 січня 2020 року.

Позивач, разом з тим, звертаючись до суду з позовом до фізичної особи-підприємця Матвєєва Олега Володимировича, будучи обізнаним про те, що останній не є власником майна, заявляє вимогу про визнання правочинів недійсним не по суті, а за формою, оскільки висування вимоги щодо визнання правочинів недійсними до відповідача не призведе до відновлення або іншого ефективного захисту прав фізичної особи ОСОБА_1 на майно за оспорюваними договорами суборенди.

Також позивачем не обґрунтовано, чим саме порушені його права при укладенні оспорюваних договорів, стороною яких він є, без наведення жодного обґрунтування негативного впливу оскаржуваних договорів на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивача. Також не визначено, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу.

При цьому суд звертає увагу, що позивачем у позовній заяві взагалі не зазначено, яке саме право позивача порушено спірними правочинами, яким чином та які права позивача, при задоволенні такого позову, будуть реально поновлені або захищені.

Як наголосив Верховний Суд по справі № 910/15262/18 від 04 грудня 2019 року самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права.

Наведені правові висновки також містяться у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем відповідно до вимог законодавства факту порушення його права або охоронюваного законом інтересу при укладенні договорів суборенди № 0580/а-20 від 01 січня 2020 року та № 0581/а-20 від 01 січня 2020 року, що само по собі є підставою для відмови у задоволенні позову.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Виконуючи імперативні вимоги статті 238 Господарського процесуального кодексу України, суд зазначає, що через відмову в позову судові витрати не покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області,-

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.

Повне рішення складено "02" вересня 2021 р.

Суддя Н.В. Калініченко

справа № 922/1497/21