Постанова

від 14.09.2021 по справі 826/15959/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/15959/18 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2021 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Оксененка О.М.,

суддів: Лічевецького І.О.,

Мельничука В.П.,

При секретарі: Кузьмінської К.В.,

За участю позивача: ОСОБА_1 ,

представника позивача: Дерманської О.С.,

представників відповідачів: Добролюбова В.І., Гуменюк В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Верховного суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Вища кваліфікаційна комісія суддів України про перерахунок посадового окладу, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Верховного Суду України, Верховного Суду, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Вища кваліфікаційна комісія суддів України, в якому просив: зобов`язати Верховний Суд України здійснити йому перерахунок заробітної плати (щомісячного довічного грошового утримання), ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 1402-VIII Про судоустрій та статус суддів , в повному обсязі з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених законом України у період з 01.01.2017 по теперішній час та виплатити належну йому заробітну плату (щомісячного довічного грошового утримання), зобов`язавши Верховний Суд провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку його заробітної плати.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що він є суддею Верховного суду України, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, оскільки ВККС не винесла рішення про підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у Верховному Суді України і він продовжив перебувати на посаді та здійснювати правосуддя, а тому вважає, що у такий спосіб державний орган (без винесення формального рішення) погодився з проходженням позивачем кваліфікаційного оцінювання.

Відтак, на думку позивача, розмір його посадового окладу починаючи з 01.01.2017 має обчислюватись з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 1402-VIII Про судоустрій та статус суддів , тобто у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатної особи.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року позовні вимоги - задоволено частково.

Зобов`язано Верховний Суд України (код ЄДРПОУ 00019034) здійснити перерахунок заробітної плати ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 1402-VIII Про судоустрій та статус суддів , ОСОБА_1 в повному обсязі з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених законом України у період з 01.01.2017 по теперішній час та виплатити належну ОСОБА_1 заробітну плату. У іншій частині позову відмовлено.

В апеляційній скарзі, Верховний Суд України, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення в частині задоволення позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині - відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що позивач є суддею Верховного суду України та не здійснює правосуддя у касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, не зарахований до штату Верховного Суду та не вчинив жодних дій спрямованих на продовження здійснення своїх повноважень як судді Верховного Суду, тому відсутні підстави для виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для судді Верховного Суду.

Крім того, апелянт звертає увагу на те, що позивача неможливо зарахувати до штату Верховного Суду для здійснення ним правосуддя, тому позовні вимоги щодо виплати ОСОБА_1 посадового окладу в розмірі, визначеному для суддів Верховного Суду не узгоджується зі статтею 135 Закону України Про судоустрій та статус суддів .

14 грудня 2020 року ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Верховного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 26.10.2020 та призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.01.2021 о 11 год. 40 хв.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року задоволено клопотання Верховного Суду України про закриття апеляційного провадження, апеляційне провадження за апеляційною скаргою Верховного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду, третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про перерахунок посадового окладу закрито.

Постановою Верховного Суду від 24 червня 2021 року касаційну скаргу Верховного Суду України задоволено, ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року скасовано, а справу №826/15959/18 направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Направляючи справу на продовження розгляду, суд касаційної інстанції виходив з того, що Соловйова Л.В. як голова ліквідаційної комісії Верховного Суду України не втратила право підпису та повноваження виступати в суді від імені Верховного Суду України, у зв`язку з ухваленням Конституційним Судом України Рішення від 18.02.2020 №2-р/2020, відтак суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про закриття апеляційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 305 КАС України.

Відтак, з огляду на вказані висновки суду касаційної інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, 24.02.1994 ОСОБА_1 обрано на посаду судді Верховного Суду України, 05.06.2003 позивача обрано на вказану посаду безстроково.

26 червня 2018 року позивач звернувся до в.о. Голови Верховного Суду України із заявою щодо перерахунку посадового окладу.

Листом від 25.07.2018 вих. № 25-806/0/8-18 Верховний Суд України відмовив позивачу у проведенні перерахунку з огляду на ненадання Вищою кваліфікаційної комісією суддів результатів проходження ним кваліфікаційного оцінювання.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач є діючим суддею, відповідно спірні правовідносини у справі, що розглядається, підпадають під дію положень статті 135 Закону України Про судоустрій і статус суддів з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів № 1402-VIII, якими визначено порядок розрахунку суддівської винагороди, її складові та не встановлено обов`язку проходження кваліфікаційного оцінювання, тому слід зобов`язати Верховний Суд України здійснити перерахунок заробітної плати, ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII, позивача в повному обсязі з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених законом України у період з 01.01.2017 по теперішній час та виплатити належну позивачу заробітну плату.

Разом з тим, позовні вимоги до Верховного Суду задоволенню не підлягають, оскільки на даний час обов`язок Верховного Суду провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивача є передчасним.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У преамбулі Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 №1402-VIII (надалі - Закон № 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

За частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

У відповідності до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

При цьому, за наявності стажу роботи більше 35 років суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 80 відсотків посадового окладу (частина п`ята статті 135 Закону № 1402-VIII).

Суддям виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації, зокрема, якщо відомості та їх носії, що мають ступінь секретності Цілком таємно , - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду (частина восьма статті 135 Закону № 1402-VIII).

З аналізу вищевказаних норм вбачається, що судді мають право на виплату суддівської винагороди у розмірі, встановленому відповідними нормами Закону № 1402-VIII.

Як свідчать матеріали справи, суддівська винагорода ОСОБА_1 в період з 01.01.2017 по 30.11.2018 виплачувалась у відповідності до Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 23 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення .

При цьому, за січень-червень 2018 року нарахування відсутні.

Оскільки протягом шести місяців з дати набрання чинності Законом № 1402-VIII висновку про проходження ним первинного кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України прийнято не було з незалежних від позивача причин, а останній продовжував здійснювати правосуддя у Верховному Суді України, тому позивач вважає, що держава визнала його право на отримання суддівської винагороди, як судді, здатність здійснювати правосуддя у найвищій судовій інстанції України якого підтверджена.

У той же час, апелянт вказує, що позивач є суддею Верховного Суду України, не здійснює правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, відтак відсутні підстави для виплати йому суддівської винагороди, яка передбачена для судді Верховного Суду.

Колегія суддів звертає увагу на те, Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII Закону № 1402-VIII.

За наслідками вказаного подання, Конституційним Судом України прийнято рішення 18.02.2020 № 2-р/2020 у справі № 1-15/2018(4086/16), згідно якого визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами: пункту 7 та ліквідуються в частині Верховного Суду України; пункту 14 судді Верховного Суду України ; пункту 25.

Приймаючи вказане рішення, Конституційний Суд України виходив з того, що судді Верховного Суду України мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду.

Відтак, фактична диференціація суддів Верховного Суду України та суддів Верховного Суду не узгоджується з принципом незмінюваності суддів, що є складовою конституційної гарантії незалежності суддів.

У Конституції України до внесення змін Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 02 червня 2016 року № 1401-VIII (далі - Закон № 1401) було передбачено, що Верховний Суд України має статус найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125). Після набрання чинності Законом № 1401, яким внесено зміни до Конституції України, Верховний Суд набув статусу найвищого суду у системі судоустрою України (частина третя статті 125 Основного Закону України).

Разом з тим, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом №1401-VIII, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова України - власної назви держави - із словесної конструкції Верховний Суд України .

Конституційний Суд України наголосив, що оскільки судді Верховного Суду України є суддями найвищого суду, закріпленого у Конституції України, враховуючи незмінність їх статусу, законодавець має передбачити спеціальну процедуру та критерії оцінювання цих суддів.

Порівняльний аналіз положень Конституції України до та після внесення до неї змін Законом № 1401, приписів Закону України Про судоустрій і статус суддів від 7 липня 2010 року № 2453-VI зі змінами та Закону № 1402 на думку Конституційного Суду України дає підстави для висновку, що немає відмінностей між юридичним статусом судді Верховного Суду України та судді Верховного Суду.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Отже, при визначенні розміру суддівської винагороди позивача застосуванню підлягали положення статті 135 Закону № 1402-VIII з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII.

Натомість, Верховний Суд України обґрунтовував незастосування зазначеної норми до позивача різницею в статусах суддів Верховного Суду та Верховного Суду України, що свідчить про наявність різного ставлення до різних осіб за однакових обставин і за відсутності виправдання такого різного ставлення, тобто дискримінації.

Так, Верховний Суд України застосував стосовно позивача дискримінаційну норму права в частині оплати праці, а саме пункт 23 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII, згідно із яким до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України Про судоустрій і статус суддів , що свідчить про порушення основних принципів Конституції України.

Так, відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, з метою з`ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест: по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції, дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об`єктивні, обґрунтовані підстави.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі Пічкур проти України № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі Вілліс проти Сполученого Королівства (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі Ван Раалте проти Нідерландів (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Окрім того, Європейський суд з прав людини в згаданому рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому, доводи апелянта щодо необхідності застосування до позивача положень пункту 25 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII також є неприйнятними, оскільки предметом розгляду у даній справі є перерахунок розміру суддівської винагороди (заробітної плати) з 01.01.2017, у той час як вказані положення стосуються перерахунку щомісячного довічного грошового утримання.

Відтак, оскільки позивач є діючим суддею, відповідно спірні правовідносини у справі, що розглядається, підпадають під дію саме положень статті 135 з урахуванням пункту 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII, якими визначено порядок розрахунку суддівської винагороди, її складові та не встановлено обов`язку проходження кваліфікаційного оцінювання.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини Щокін проти України (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic №26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy № 33202/96).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання Верховного Суду України здійснити перерахунок заробітної плати позивача, ураховуючи пункт 24 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1402-VIII, з урахуванням премій, та інших надбавок, визначених законом України у період з 01.01.2017 по теперішній час та виплатити належну позивачу заробітну плату.

При цьому, судом першої інстанції вірно відмовлено у задоволенні позовних вимог про зобов`язання Верховного Суду провести необхідне фінансування видатків на забезпечення перерахунку заробітної плати позивача, з огляду на передчасність таких вимог.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Інші доводи апеляційних скарг не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Верховного суду України - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.

Головуючий суддя О.М. Оксененко

Судді І.О. Лічевецький

В.П. Мельничук