Ухвала

від 15.09.2021 по справі 911/2139/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

15 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 911/2139/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

за участю секретаря судового засідання Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Етер Компані" - Літинського О.П.

Офісу Генерального прокурора - Цимбалістого Т.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Етер Компані"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 (у складі колегії суддів: Куксов В.В. (головуючий), Шаптала Є.Ю., Яковлєв М.Л.)

у справі № 911/2139/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Етер Компані"

до Офісу Генерального прокурора

про скасування арешту,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Етер Компані" звернулось до господарського суду з позовом до Офісу Генерального прокурора з позовом про скасування арешту, накладеного постановою старшого слідчого Генеральної прокуратури України в ОВС від 13.01.2009 (далі - постанова слідчого від 13.01.2009) на земельну ділянку позивача, розташовану за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Лісне, кадастровий номер 3222488205:03:005:0064, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 647971232224, номер запису про обтяження 10146890 (далі - спірна земельна ділянка).

Позовні вимоги мотивовані тим, що на спірну земельну ділянку, яка є власністю позивача, накладено обтяження у вигляді арешту нерухомого майна на підставі постанови слідчого від 13.01.2009. Оскільки обставини, на підставі яких на земельну ділянку накладений арешт, відпали внаслідок закриття 27 липня 2011 року відповідної кримінальної справи на підставі пунктів 2, 8 частини 1 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України 1960 року, арешт на спірну земельну ділянку підлягає скасуванню як такий, що втратив свою легітимну мету втручання в право особи на мирне володіння майном.

Рішенням Господарського суду Київської області від 08.12.2020 позов задоволено, скасовано арешт, накладений постановою слідчого від 13.01.2009 на спірну земельну ділянку.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.07.2021 відкрито касаційне провадження за зазначеною касаційною скаргою з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15 вересня 2021 року.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції та зазначаючи про безпідставність посилань позивача у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду, які стосуються розмежування предметної юрисдикції судів у відповідній категорії справ.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи суди попередніх інстанцій установили наявність інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (далі - Реєстр) про те, що спірна земельна ділянка з 20 червня 2015 року належить на праві приватної власності позивачеві (підстава для державної реєстрації: свідоцтво про право власності, серія та номер: 39542394, виданий 23.06.2015, видавник: Реєстраційна служба Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області).

Разом з тим відповідно до Реєстру 14 січня 2009 року на спірну земельну ділянку накладено арешт, підставою якого стала постанова слідчого від 13.01.2009 у кримінальній справі №27-858.

Постановою слідчого від 27.07.2011 закрито кримінальне провадження №27-858 на підставі пунктів 2, 8 частини 1 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України 1960 року. За змістом зазначеної постанови слідчий не вирішував питання щодо зняття арешту зі спірної земельної ділянки, на яку був накладений арешт постановою слідчого від 13.01.2009.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі про скасування зазначеного арешту на спірну земельну ділянку, позивач доводив, що у зв`язку із закриттям 27 липня 2011 року кримінальної справи №27/858 підстави накладення арешту на спірну земельну ділянку стали неактуальними (втратили свою мету).

Задовольняючи зазначений позов, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту винесення постанови від 27.07.2011 про закриття кримінальної справи №27-858 існування арешту на спірну земельну ділянку (накладеного постановою слідчого в межах зазначеної зазначеної кримінальної справи) є безпідставним, не обґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів порушення саме його права внаслідок накладення арешту на спірну земельну ділянку та його нескасування при закритті кримінальної справи. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час накладання арешту та закриття кримінальної справи позивач не був власником спірної земельної ділянки, а також не надав до матеріалів справи належних та допустимих доказів набуття права власності на неї під час дії обтяження у вигляді арешту.

Звертаючись із касаційною скаргою з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову всупереч висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №372/2904/17-ц та від 21.08.2019 у справі №911/1247/18, від 05.06.2018 у справі №338/180/17, а також у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17, від 27.06.2018 у справі №904/8186/17, від 11.04.2019 у справі №910/8880/18.

Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 Господарського процесуального кодексу України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №910/4647/18).

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проте постанови Великої Палати Верховного Суду у справах №372/2904/17-ц, №911/1247/18, №338/180/17 та постанови Верховного Суду у справах №914/904/17, №904/8186/17, №910/8880/18, висновками у яких позивач обґрунтував наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, прийняті у справах, правовідносини у яких не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Так, у справі №338/180/17 Велика Палата Верховного Суду постановою від 05.06.2018 скасувала частково постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, прийнявши в цій частині нове рішення про залишення відповідної позовної вимоги без задоволення, а в іншій частині судові рішення попередніх інстанцій залишила без змін. У зазначеній справі судами вирішувався спір стягнення безпідставно одержаних коштів через їх помилкове перерахування позивачем відповідачу та нарахованих на ці кошти 3% річних, інфляційних (за первісним позовом), а також про визнання укладеним між позивачем і відповідачем договору підряду та стягнення заборгованості за поставлені будівельні матеріали (за зустрічним позовом).

У справі №914/904/17 Верховний Суд постановою від 02.05.2018 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розміщена придбана позивачем будівля.

У справі №904/8186/17 Верховний Суд постановою від 27.06.2018 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про відмову в позові щодо визнання права власності на будівлю, внесену до статутного фонду позивача його засновником, та скасування в реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на це майно за відповідачем.

У справі №910/8880/18 Верховний Суд постановою від 11.04.2019 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в задоволенні позову про визнання права власності та витребування з чужого незаконного володіння майна - будівель, переданих позивачу для їх подальшого розбирання на підставі договору щодо грошової компенсації вартості будівель у ринковій вартості об`єктів військового містечка, що підлягають знесенню.

З викладеного вбачається, що у справах №338/180/17, №914/904/17, №904/8186/17, №910/8880/18 вирішувались спори, не подібні до цієї справи ні за предметом спору, ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог тощо.

У справі №372/2904/17-ц Велика Палата Верховного Суду постановою від 15.05.2019 скасувала постанову суду апеляційної інстанції, ухвалену за наслідками перегляду ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 Цивільного процесуального кодексу України, направивши справу для продовження розгляду. У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання розмежування предметної юрисдикції судів у категорії спорів щодо звільнення майна з-під арешту та дійшла висновку, що суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі на тій підставі, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, істотно порушив норми процесуального права. При цьому на момент ухвалення зазначеної постанови спір у справі №372/2904/17-ц по суті не був вирішений.

На відміну від зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №372/2904/17-ц, висновки суду апеляційної інстанції в цій справі стосуються перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції щодо вирішення спору про скасування арешту по суті заявлених позивачем вимог, зокрема з`ясування обставин щодо наявності в позивача права, на захист якого поданий відповідний позов.

У справі №911/1247/18 Велика Палата Верховного Суду постановою від 21.08.2019 залишила без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції щодо задоволення позову про скасування арешту на майно, накладеного слідчим у межах кримінальної справи. Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові визнала правильним висновок судів попередніх інстанцій про те, що зазначена справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Також Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком про задоволення позовних вимог у справі з урахуванням того, що судами було встановлено обставини скасування судовим рішенням постанови слідчого про накладення арешту на майно позивача, а позивач був власником цього майна до накладення на нього арешту та вичерпав усі можливі способи захисту порушених прав.

На відміну від справи №911/1247/18, відмовляючи в задоволенні позову в цій справі апеляційний господарський суд виходив саме з того, що позивач не довів обставин набуття ним права власності на спірну земельну ділянки та, відповідно, порушення його права внаслідок накладення та нескасування арешту на неї. Зокрема, суд виходив з того, що на час накладання арешту на спірну земельну ділянку позивач не був її власником, а допустимі докази набуття такого права під час дії обтяження у вигляді арешту надані не були.

З викладеного Суд вбачає, що аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, яка розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №372/2904/17-ц, №911/1247/18, №338/180/17 та постановах Верховного Суду у справах №914/904/17, №904/8186/17, №910/8880/18, на які посилається позивач у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

З огляду на конкретні, встановлені судом обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку, про застосування судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні норм права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.

Разом з тим Суд враховує, що позивач у касаційній скарзі не наводить аргументів щодо порушення судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи саме правил предметної юрисдикції внаслідок неврахування правових висновків з наведеного питання, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах №372/2904/17-ц і №911/1247/18.

Водночас наведені в касаційній скарзі доводи про те, що позивач є законним власником спірної земельної ділянки, а матеріали справи не містять доказів набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку чи проведення реєстрації цього права з порушенням чинного законодавства, не стосуються висновків Верховного Суду, викладених у постановах у справах №372/2904/17-ц, №911/1247/18, №338/180/17, №914/904/17, №904/8186/17, №910/8880/18. Зазначені доводи по суті стосуються переоцінки доказів, встановлення обставин, що не були встановлені у судових рішеннях попередніх інстанцій або були відхилені ними, що не входить до встановлених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Етер Компані" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 у справі №911/2139/20.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко