Постанова

від 22.09.2021 по справі 938/434/20

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 938/434/20

Провадження № 22-ц/4808/1086/21

Головуючий у 1 інстанції Чекан Н. М.

Суддя-доповідач Василишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Василишин Л.В.

суддів: Максюти І.О., Бойчука І.В.

секретаря Капущак С.В.

за участі апелянта ОСОБА_1

представника відповідача адвоката Атаманюка В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховинського районного суду від 21 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Чекан Н.М. в селищі Верховина, у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Верховинський завод мінеральних вод Буркут про визнання факту перебування у трудових відносинах в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати звільненим працівникам,

в с т а н о в и в:

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вищевказаним позовом.

Свої вимоги мотивувала тим, що з 03.07.2017 року її було прийнято на роботу в ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут на посаду менеджера із заробітною платою 3 200 грн. Проте, з жовтня 2017 року їй перестали виплачувати заробітну плату. На її неодноразові вимоги щодо виплати заробітної плати вона отримувала відмову. 18.05.2018 року вона вчергове звернулася до керівництва відповідача з вимогою виплатити заборгованість із заробітної плати, бо в іншому випадку вона вимушена буде звільнитися. В цей же день керівництво відповідача повідомило її про те, що вона звільнена з роботи і їй видали трудову книжку. Однак, в порушення ст. 116 КЗпП України з нею не було проведено розрахунку. Крім того, отримавши на руки трудову книжку, вона побачила в ній записи, про які раніше не знала, а саме: запис №20 про звільнення її з роботи з посади менеджера згідно ст. 36 п. 1 КЗпП України на підставі наказу від 25.09.2017 року №8 та запис №21 про прийняття на роботу згідно договору ЦПХ (цивільно-правового характеру) на підставі наказу від 26.09.2017 року №9.

Зазначила, що жодної заяви про звільнення за ст. 36 п. 1 КЗпП України вона не писала, з наказом про її нібито звільнення ознайомлена не була, а також не укладала з керівництвом відповідача жодного договору ЦПХ. Отже, відповідач самовільно, без її відома та згоди перевів трудові відносини у цивільно-правові, чим позбавив її гарантій, які випливають з трудового договору. Окрім того, після 25.09.2017 року їй нараховувалась заробітна плата в розмірі 1 600 грн, тобто розмір її заробітної плати безпідставно зменшено вдвічі.

Посилаючись на вищенаведене, позивач просила визнати факт її перебування у трудових відносинах з ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, стягнути з відповідача на її користь заборгованість з виплати заробітної плати в сумі 25 107 грн, компенсацію середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати звільненим працівникам в сумі 86 893 грн та витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 708,93 грн.

Рішенням Верховинського районного суду від 21 травня 2021 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Верховинський завод мінеральних вод Буркут про визнання факту перебування позивача у трудових відносинах з відповідачем в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, стягнення заборгованості по заробітній платі в сумі 25 107 грн та стягнення компенсації середнього заробітку звільненим працівникам в сумі 86 893 грн відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Верховинський завод мінеральних вод Буркут витрати на правничу допомогу в сумі 7 860 грн.

ОСОБА_1 на рішення суду подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що заява представника відповідача про застосування позовної давності від 09.11.2020 року та її заперечення на цю заяву не були розглянуті під час підготовчого провадження, а тому судом порушено вимоги ч. 2 ст. 197 ЦПК України.

Також судом безпідставно зроблено висновок про те, що про порушення трудових прав їй стало відомо у вересні 2018 року, коли вона отримала на руки свою трудову книжку із записами №№ 19-22, оскільки в позовній заяві та запереченні на заяву представника відповідача про застосування позовної давності вона вказувала, що отримала трудову книжку 18.05.2018 року в день звільнення. При одержанні на руки трудової книжки вона не звертала увагу на запис-абревіатуру ЦПХ , оскільки вважала, що це може бути зміна найменування підрозділу, в якому вона працювала, чи переведення в інший підрозділ, а основним її завданням було отримати невиплачену заробітну плату. Крім того, як їй відомо, до трудової книжки вносяться записи лише про трудову діяльність та не передбачено внесення будь-яких записів про укладені цивільно-правові договори. Таким чином, про порушення своїх прав вона дізналася лише 31.08.2020 року після отримання з районного відділення Пенсійного фонду України індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування та в межах передбаченого законом трьохмісячного терміну звернулася в суд з даним позовом.

Апелянт не погоджується і з висновком суду про стягнення з неї на користь відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 7 860 грн. Вказує, що судом безпідставно не взято до уваги подане нею заперечення на клопотання відповідача про приєднання до матеріалів справи доказів на правову допомогу, в якому вона наголошувала, що відповідачем не представлено договору про надання юридичних послуг адвокатом Атаманюком В.М., а також не враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 20.06.2020 року у справі №466/9758/16-ц, про обов`язковість такого договору. На думку апелянта, суд безпідставно послався на договір, який міститься в матеріалах справи на а.с. 43, оскільки копія такого договору їй не вручалась, вона з ним не ознайомлювалася і в жодному судовому засіданні наявність такого договору і його умови не обговорювались. Крім того, судом не взято до уваги її зауваження щодо поведінки представника відповідача, який неодноразово подавав клопотання про відкладення розгляду справи, не з`являвся в судові засідання, подав безпідставне та необґрунтоване клопотання про надсилання запиту до Міграційної служби України про її можливе перебування за кордоном, що призводило до затягування розгляду справи і, як наслідок, збільшення розміру судових витрат на надання правової допомоги.

З наведених підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відзиву на апеляційну скаргу в прядку ст. 360 ЦПК України від представника відповідача не надходило.

У засіданні апеляційного суду апелянт вимоги скарги підтримала, просила її задоволити.

Представник відповідача скаргу не визнав, просив її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду наведеній нормі не відповідає.

Матеріалами справи встановлено, що відповідно до наказу генерального директора ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут №5 від 30.06.2017 року ОСОБА_1 з 03.07.2017 року була призначена на посаду менеджера ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут , що підтверджується копією наказу та трудової книжки позивача (а.с. 10, 16, 175-177 в т. 1).

В трудовій книжці ОСОБА_1 також наявні записи:

- №20 про те, що її 25.09.2017 року на підставі наказу №8 від 25.09.2017 року звільнено з посади менеджера згідно ст. 36 п. 1 КЗпП України;

-№21 про те, що її 26.09.2017 року на підставі наказу №9 від 26.09.2017 року прийнято в ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут по договору цивільно-правового характеру;

- №22 про те, що її 18.05.2018 року на підставі наказу №3 від 18.05.2018 року звільнено у зв`язку із закінченням договору цивільно-правового характеру згідно ст. 905 ЦК України.

Згідно індивідуальних відомостей про ОСОБА_1 , як застраховану особу, виданих Управлінням обслуговування громади №2 Головного управління Пенсійного Фонду України в Івано-Франківській області, в період з липня по вересень 2017 року страхувальник ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут (код 36760837) сплачував за застраховану особу (працівника) ОСОБА_1 страхові внески із щомісячної заробітної плати в розмірі 3 200 грн та в період з жовтня 2017 року по травень 2018 року із щомісячної заробітної плати в розмірі 1 600 грн (а.с. 14-15 в т. 1).

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту її перебування у трудових відносинах з ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустила передбачений ч. 1 ст. 233 КЗпП України трьохмісячний строк на звернення в суд з даною вимогою, оскільки про порушення своїх трудових прав вона дізналася у вересні 2018 року, а з даним позовом звернулася до суду 03.09.2020 року.

Щодо вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати звільненим працівникам, то такі є похідними від вимоги про встановлення факту перебування позивача у трудових відносинах з відповідачем в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, а тому задоволенню не підлягають.

Однак погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Разом з тим, як вбачається з позовної заяв ОСОБА_1 , позивач заявила вимогу про встановлення факту її перебування у трудових відносинах з відповідачем в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року, тобто факту, що має юридичне значення, що врегульовано розділом IV Окреме провадження ЦПК України, а тому положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України на дану вимогу не поширюються.

Суд першої інстанції наведеного не врахував та помилково застосував до даних спірних правовідносин положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України, ст. 256, 261, 267 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи. При цьому, суд безпідставно прийшов до висновку про похідний характер вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі та стягнення середнього заробітку, оскільки зазначені вимоги мають самостійний характер.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Вирішуючи спір, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до положень ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим, зокрема, при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що жодної заяви про звільнення за ст. 36 п. 1 КЗпП України вона не писала, з наказом про звільнення від 25.09.2017 року ознайомлена не була, жодного договору цивільно-правового характеру з керівництвом відповідача не укладала та після 25.09.2017 року продовжувала працювати на посаді менеджера, виконувати ті самі посадові обов`язки та дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, про будь-які зміни в організації праці повідомлена не була і їх фактично не було.

Представником відповідача не надано суду жодних доказів, які б спростовували вищенаведені доводи позивача, зокрема, копії заяви ОСОБА_1 про звільнення її з посади менеджера на підставі ст. 36 п.1 КЗпП України, копії наказу про звільнення від 25.09.2017 року №8 та доказів ознайомлення з цим наказом, копії підписаного ОСОБА_1 цивільно-правового договору, укладеного з керівництвом відповідача, оригінали яких (у разі їх наявності) повинні зберігатися у ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут .

Той факт, що позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу, виданими Управлінням обслуговування громади №2 Головного управління Пенсійного Фонду України в Івано-Франківській області (а.с. 14-15 в т. 1), згідно яких страхувальник ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут (код 36760837) в період з липня по вересень 2017 року сплачував за застраховану особу (працівника) ОСОБА_1 страхові внески із щомісячної заробітної плати в розмірі 3 200 грн та в період з жовтня 2017 року по травень 2018 року із щомісячної заробітної плати в розмірі 1 600 грн.

З відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДПС України про суми виплачених доходів за період з 2017 по 2018 роки, витребуваних апеляційним судом від ДПС в Івано-Франківській області за ухвалою суду вбачається, що відповідачем за період з 03.07.2017 року по 18.05.2018 року здійснювався облік нарахувань по виплачених доходах ОСОБА_1 .

При цьому, за період з 03.07.2017 року по 25.09.2017 року значився щомісячний дохід в розмірі 3 200 грн, а з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року - по 1 600 грн щомісячно виплачений ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут . Дану обставину представник відповідача не заперечив.

Колегія суддів критично оцінює запис №21 від 26.09.2017 року у трудовій книжці ОСОБА_1 про прийняття її в ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут по договору цивільно-правового характеру на підставі наказу №9 від 26.09.2017 року, оскільки чинним законодавством України не передбачено внесення записів у трудову книжку при укладенні цивільно-правового договору.

Крім того, при укладенні цивільно-правового договору наказ про прийняття на роботу не виноситься, а правовідносини сторін регулюються укладеним договором.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи ОСОБА_1 про те, що в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року вона перебувала з відповідачем саме у трудових відносинах, а тому її вимога про встановлення даного факту є підставною та підлягає задоволенню, що по суті правильно було встановлено судом першої інстанції.

Частинами 1, 4 та 7 ст. 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною 3 ст. 94 КЗпП України встановлено, що питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України Про оплату праці та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України Про оплату праці працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Обгрунтовуючи позовну вимогу про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати за період з жовтня 2017 року по травень 2018 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що з жовтня 2017 року відповідач перестав виплачувати їй заробітну плату, розмір якої було неправомірно зменшено до 1 600 грн в місяць. У зв`язку з цим позивач просила стягнути з відповідача заборгованість з виплати заробітної плати за вказаний період, виходячи з розміру заробітної плати 3 200 грн в місяць.

Встановлено, що ОСОБА_1 з 03.07.2017 року працювала у ТОВ Верховинський завод мінеральних вод Буркут на посаді менеджера та по вересень 2017 року отримувала заробітну плату в розмірі 3 200 грн за місяць.

З жовтня 2017 року розмір заробітної плати позивача зменшено до 1 600 грн в місяць, однак з огляду на продовження роботи ОСОБА_1 слід вважати, що вона погодилася на такі умови праці, тому підстави для стягнення заборгованої зарплати з розрахунку 3 200 грн відсутні.

Також встановлено, що з жовтня 2017 року заробітна плата позивачу не виплачувалась. Дану обставину представник відповідача у судовому засіданні не спростовував.

Наведене підтверджується листом Управління Держпраці в Івано-Франківській області від 26.11.2019 року №16-07/15-10/7029 (а.с. 9 в т. 1) та показами допитаних судом першої інстанції свідків.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає підставними вимоги позивача про стягнення заборгованості по заробітній платі частково в сумі 13 560 грн, що включає в себе частину невиплачених коштів за 5 днів 2017 року виходячи з розрахунку 3 200 грн та за період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року - з розрахунку 1 600 грн.

Статтею 47 КЗпП України встановлено обов`язок власника або уповноваженого ним орган в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

У спірному випадку встановлено, що відповідачем при звільненні позивача не проведено повний розрахунок, у зв`язку з чим наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Середній заробіток розраховується відповідно до Постанови кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати (далі - Постанова №100).

Відповідно до п.п. 2, 8 Постанови №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата. Час, протягом якого працівники згідно із чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Виходячи з вимог зазначеної Постанови №100, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає за увесь час затримки по день ухвалення судом рішення 63 536 грн (836 робочих днів ? на 76 грн (сер. заробіток за один день)).

Разом з тим, Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц роз`яснено порядок визначення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з можливістю його зменшення виходячи з критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Зокрема, в п.п. 89-92 зазначеної постанови вказано, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Отже, враховуючи розмір недоплаченої заробітної плати позивачу, період затримки, час протягом якого позивач звернулася до суду, наявність спору з приводу незгоди відповідача щодо наявності заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат ОСОБА_1 за час затримки розрахунку, апеляційний суд вважає, що розмір середнього заробітку підлягає зменшенню.

При цьому, суд виходить з того, що розмір заборгованості по заробітній платі значно менший за суму середнього заробітку за увесь час. Позивач через значний проміжок часу звернулася до суду, при цьому, протягом спірного періоду отримувала соціальні виплати, як мінімальний дохід. В свою чергу, відповідач безпідставно не виплатив заборгованість позивачу, не вжив жодних заходів для відновлення її порушеного права та на час розгляду справи не провів з нею розрахунку.

Тому, зважаючи на розмір недоотриманої заробітної плати та наведені вище чинники, розмір середнього заробітку підлягає зменшенню до 25 600 грн.

Отже, враховуючи, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини та неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового, про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.

Рішення Верховинського районного суду від 21 травня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов задоволити частково.

Встановити факт трудових відносин між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю Верховинський завод мінеральних вод Буркут в період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Верховинський завод мінеральних вод Буркут (місцезнаходження: Івано-Франківська область, Верховинський район, селище Верховина, вул. І.Франка, 8, код ЄДРПОУ 36760837) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , жительки: Івано-Франківська область, Верховинський район, с. Ільці, прис. Флесівка, РНОКПП НОМЕР_1 ) невиплачену заробітну плату за період з 26.09.2017 року по 18.05.2018 року в сумі 13 560 грн (тринадцять тисяч п`ятсот шістдесят гривень) та середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з невиплатою при звільненні в сумі 25 600 грн (двадцять п`ять тисяч шістсот гривень).

В задоволенні решти вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 вересня 2021 року.

Суддя-доповідач Василишин Л.В.

Судді: Максюта І.О.

Бойчук І.В.