Постанова

від 14.09.2021 по справі 910/16018/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" вересня 2021 р. Справа№ 910/16018/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Демидової А.М.

Суліма В.В.

за участю секретаря судового засідання: Нікітенко А.В.

за участю представників сторін згідно із протоколом судового засідання

розглянувши матеріали апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Центренерго"

на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 (повний текст рішення складено 26.04.2021)

у справі № 910/16018/18 (суддя Бондарчук В.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Центренерго",

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Транснова",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Баланс Груп",

про визнання договору недійсним,

За результатами розгляду апеляційної скарги Північний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Публічне акціонерне товариство "Центренерго" (далі - ПАТ "Центренерго"/позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транснова" (далі - ТзОВ "Транснова"/відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Баланс Груп" (далі - ТзОВ "Баланс Груп"/відповідач-2) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №11-2018 від 06.11.2018.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний правочин є таким, що укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлені ним (є фіктивним); ТзОВ "Баланс Груп" не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення такого правочину, оскільки відповідач-2 за договором про відступлення права вимоги є фактором, проте не має статусу фінансової установи; договір укладений щодо арештованого майна у виконавчому провадженні згідно судового рішення про стягнення з ТзОВ "Транснова" на користь ПАТ "Київоблгаз" заборгованості, що в силу приписів ч. 6 ст. 56 Закону України "Про виконавче провадження" є підставою для визнання його недійсним.

Крім того, в обґрунтування порушеного права, що стало підставою для звернення з позовом до суду, позивач посилається на те, що ПАТ "Центренерго" не є стороною оспорюваного правочину, однак щодо останнього порушено справу про банкрутство (конкурсними кредиторами визнано, зокрема, ТзОВ "Транснова" та ТзОВ "Баланс Груп"), і укладення оспорюваного правочину в порушення процедури, передбаченої приписами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній до 19.01.2013), призводить до зміни пропорційності голосів у складі комітету кредиторів позивача, оскільки ТзОВ "Баланс Груп" отримує абсолютну більшість голосів у складі комітету. Враховуючи повноваження, якими наділений комітет кредиторів позивача, зміна його складу у непередбачений законодавством спосіб, участь у комітеті кредиторів позивача одного з членів, кількість голосів якого, внаслідок укладення спірного договору, дозволяє одноособово приймати рішення за весь комітет кредиторів, безпосередньо порушує права позивача і створює загрозу порушення його майнових прав.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду

Рішенням Господарського суду міста від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Центренерго" відмовлено.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із прийнятим рішенням місцевого господарського суду, Публічне акціонерне товариство "Центренерго" звернулось до апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою в якій просить поновити Публічному акціонерному товариству "Центренерго" пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18, апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 11-2018 від 06.11.2018, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Транснова" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Баланс Груп", судові витрати покласти на відповідачів.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказує на те, що умови договору свідчать про те, що сторони фактично визначили спосіб, у який має бути здійснена оплата вартості відступлення права вимоги - у грошовій формі, таким чином, договір не спрямований на реальне виникнення наслідків, які ним передбачені - сплати новим кредитором на користь первісного кредитора грошової суми у розмірі 45 242 876,37 грн, оскільки у п.п. 2.3.2 договору вказано, що насправді новий кредитор передає на користь первісного кредитора акції, векселі чи інші цінні папери, а не грошові кошти, а матеріали справи не містять доказів того, що другим відповідачем на користь першого відповідача сплачено суму у розмірі 1% від суми відступленого прав вимоги за договором.

На думку скаржника, судом при ухваленні оскаржуваного рішення від 12.04.2021 не враховані вказівки Верховного Суду, також залишено поза увагою, що другий відповідач набув право вимоги окрім основного боргу, ще і право на стягнення інфляційних та 3% річних та інших нарахувань, пов`язаних із боргом, за які не розрахувалось, що призвело до невірного застосування судом першої інстанції практики Верховного Суду та прийняття незаконного рішення.

Скаржник зазначає про те, що новий кредитор, фактично виступаючи фактором за спірним договором, при цьому не є фінансовою установою.

На думку скаржника, за приписами ст.ст. 11, 512, 514, 1077, 1079 ЦК України, перший відповідач не мав права розпорядження відступленим на користь другого відповідача правом вимоги до позивача, в частині пов`язаних з зобов`язанням у розмірі 45 242 877,38 грн платежів (3% річних, інфляційні та інші), які виникли до 25.09.2015.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

Відзивів на апеляційну скаргу надано не було, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до витягу із протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Алданова С.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 та призначено справу до розгляду у судовому засіданні 20.07.2021.

Розпорядженнями Північного апеляційного господарського суду у зв`язку із перебуванням суддів Майданевича А.Г. та Алданової С.О., які входять до складу колегії суддів і не є суддями-доповідачами, у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/16018/18 передано на розгляд колегії у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Сулім В.В., Ткаченко Б.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2021 прийнято справу № 910/16018/18 за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Сулім В.В., Ткаченко Б.О. та призначено до розгляду у судовому засіданні 02.09.2020.

Розпорядженнями Північного апеляційного господарського суду у зв`язку із перебуванням судді Ткаченко Б.О., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/16018/18 передано на розгляд колегії у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Сулім В.В., Демидова А.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.09.2021 прийнято справу № 910/16018/18 за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Сулім В.В., Демидова А.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2021 оголошено перерву у розгляді апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 до 14.09.2021.

Згідно з приписами ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013, Папазова та інші проти України від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Враховуючи викладене, перебування головуючого судді у щорічній відпустці, з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 910/16018/18 розглядалась протягом розумного строку.

Явка учасників у судове засідання

Представники першого відповідача у судове засідання, призначене на 14.09.2021, не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується відповідними поштовими повідомленнями, наявними у матеріалах справи.

Згідно із ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, судова колегія ухвалила розглядати апеляційну скаргу за відсутності представників першого відповідача.

Позиції учасників справи

Представник позивача у судовому засіданні 14.09.2021 просив рішення Господарського суду міста Києва 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 скасувати, вимоги апеляційної скарги задовольнити.

Представник другого відповідача у судовому засіданні 14.09.2021 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як вбачається із матеріалів справи, 06.11.2018 між першим відповідачем, як первісним кредитором, та другим відповідачем, як новим кредитором, укладено договір № 11-2018 про відступлення права вимоги, відповідно до якого перший відповідач передає (відступає), а другий відповідач приймає на себе право вимоги до боржника - позивача, на загальну суму 45 242 876,37 грн, а другий відповідач зобов`язується сплатити на користь першого відповідача грошову суму у розмірі 45 242 876,37 грн, та право вимоги всіх пов`язаних з зобов`язанням платежів (3% річних, інфляційні та інші).

Згідно із п. 1.2 договору сума переведених боргових зобов`язань, зазначена в пункті 1.1 цього договору, виникла на підставі основних договорів та підтверджується рішеннями судів у наступних розмірах:

сума 126 103,21 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 04.03.1999 у справі № 19/117;

сума 112 427,85 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 24.03.1999 у справі № 19/161;

сума 176 985,70 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 21.04.1999 у справі № 19/249;

сума 465 859,50 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 08.06.1999 у справі № 19/296;

сума 630 523,69 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 28.09.1999 у справі № 21/382;

сума 99 235,28 грн за рішенням арбітражного суду м. Києва від 14.06.2000 у справі № 19/241;

сума 36 046 736,65 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 28.11.2001 у справі № 22/274 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.02.2002;

сума 2 771 457,40 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 25.06.2002 у справі № 19/353;

сума 4 811 604,09 грн за рішенням господарського суду м. Києва від 08.06.2004 у справі № 15/113;

сума 1 818,00 грн., яка виникла внаслідок сплати заявником державного мита та витрат по інформаційно-технічному забезпеченню у справі № 7/443, оспорювана заборгованість по якій була сплачена ПАТ "Центренерго" до вирішення справи по суті;

сума 125,00 грн, яка виникла внаслідок сплати заявником державного мита та витрат з інформаційно-технічного забезпеченню по поданню заяви про визнання вимоги відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Київоблгаз" кредитором у справі № 15/76-6-43/624-6 про банкрутство.

Відповідно до пунктів 1.3 та 1.4 договору до другого відповдіача переходять права першого відповідача за зобов`язаннями та правами, що є кредиторськими вимогами першого відповідача до ПАТ "Центренерго" у справі про банкрутство № 15/76-б-43/624-б в обсязі, зазначеному в пункті 1.1 цього договору. Відступлені права вимоги першого відповідача за цим договором підтверджуються ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.12.2015 у справі № 15/76-б-43/624-б про банкрутство ПАТ "Центренерго".

Пунктом 2.3 договору сторони погодили, що другий відповідач розраховується з першим відповідачем у наступному порядку: впродовж 15 банківських днів другий відповідач сплачує на користь першого відповідача суму у розмірі 1% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 452 428,76 грн; впродовж 90 банківських днів другий відповідач передає на користь першого відповідача акції, векселі чи інші цінні папери на суму у розмірі 99% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 44 790 447, 61 грн.

Отже, позивач звертаючись до суду з цим позовом, посилається на декілька підстав недійсності договору № 11-2018 про відступлення права вимоги від 06.11.2018, зокрема:

- позивач вважає, що за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором факторингу, проте в порушення вимог щодо суб`єктного складу при укладенні такого договору, другий відповідач (фактор) не мав статусу фінансової установи;

- відступлення права вимоги щодо стягнення з позивача 3% річних та інфляційних втрат порушує права позивача;

- перший та другий відповідачі уклали оспорюваний договір без наміру створення правових наслідків, які обумовлені ним (є фіктивним);

- договір про відступлення права вимоги, укладений щодо арештованого майна у виконавчому провадженні згідно судового рішення про стягнення з першого відповідача на користь ПАТ "Київоблгаз" заборгованості, що в силу приписів ч. 6 ст. 56 Закону України "Про виконавче провадження" є підставою для визнання його недійсним;

- оспорюваний правочин укладено в порушення процедури, передбаченої приписами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній до 19.01.2013), що призводить до зміни пропорційності голосів у складі комітету кредиторів позивача, оскільки другий відповідач отримує абсолютну більшість голосів у складі комітету.

Також, з матеріалів справи вбачається, що Господарським судом міста Києва ухвалою від 09.02.2004 порушено провадження у справі № 15/76-б-43/624-б за заявами державного підприємства "Ровенькиантрацит" Міністерства палива та енергетики України та Полтавського акціонерного банку "Полтава-банк" про визнання банкрутом відкритого акціонерного товариства "Державна енергогенеруюча компанія "Центренерго".

Ухвалою Господарського судом міста Києва від 19.08.2019, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2019, провадження у справі №15/76-б-43/624-б про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Центренерго" закрито, дію мораторію припинено.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.

Як вже зазначалось, 06.11.2018 між першим та другим відповідачами укладено договір про відступлення права вимоги № 11-2018, відповідно до якого перший відповідач передає (відступає), а другий відповідач приймає на себе право вимоги до боржника - ПАТ "Центренерго" на загальну суму 45 242 876,37 грн, а другий відповідач зобов`язується сплатити на користь першого відповідача грошову суму у розмірі 45 242 876,37 грн, та право вимоги всіх пов`язаних з зобов`язанням платежів (3% річних, інфляційні та інші).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 2 статті 4 ГПК України встановлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.

Аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Так, договір № 11-2018 про відступлення права вимоги від 06.11.2018, укладений між першим та другим відповідачами і встановлює права і обов`язки саме цих осіб.

Разом з тим, ч. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Натомість, позивач не є стороною договору, правомірність укладення якого ним оспорюється, однак позивач зазначає, що є боржником перед першим та другим відповідачами відповідно до ухвал Господарського суду міста Києва від 17.11.2015 та від 01.12.2015 у справі № 15/76-б-43/624-б, тоді-як перший та другий відповідачі входять до складу комітету кредиторів позивача, а тому, у зв`язку з укладанням оспорюваного договору кількість голосів одного з членів комітету зросла, що порушує права позивача.

З матеріалів справи вбачається, що Господарським судом міста Києва ухвалою від 19.08.2019, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.10.2019 та постановою Верховного Суду від 03.12.2019, провадження у справі № 15/76-б-43/624-б про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Центренерго" закрито, дію мораторію припинено.

Отже, ураховуючи закриття провадження у справі про банкрутство ПАТ "Центренерго", є безпідставним посилання позивача на невідповідність оспорюваного правочину приписам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній до 19.01.2013), з обґрунтуванням на отримання другим відповідачем абсолютної більшості голосів у складі комітету кредиторів.

Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом.

У постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі № 6-1873цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Відповідно до пункту 2.3. договору другий відповідач розраховується з першим відповідачем у наступному порядку: впродовж 15 банківських днів новий кредитор сплачує на користь первісного кредитора суму у розмірі 1% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 452 428,76 грн; впродовж 90 банківських днів новий кредитор передає на користь первісного кредитора акції, векселі чи інші цінні папери на суму у розмірі 99% від суми відступленого права вимоги за цим договором, що становить 44 790 447,61 грн.

При цьому, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що перший та другий відповідачі, вчиняючи оспорюваний правочин, заздалегідь мали намір, умисел його не виконувати, тобто мали інші цілі, ніж передбачені оспорюваним договором, та відповідно воля відповідачів була іншою, ніж об`єктивне волевиявлення. Так, сторони договору у п. 2.3. фактично визначили спосіб оплати вартості відступлення права вимоги.

Також, позивач зазначає, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором факторингу, оскільки за його умовами одна сторона - фактор зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта), а клієнт відступає своє право грошової вимоги до боржника.

Згідно із п. 1.1. договору перший відповідач передає (відступає), а другий відповідач приймає на себе право вимоги до боржника - позивача на загальну суму 45 242 876,37 грн, а другий відповідач зобов`язується сплатити на користь першого відповідача грошову суму у розмірі 45 242 876,37 грн та право вимоги всіх пов`язаних із зобов`язанням платежів (3% річних, інфляційні та інші).

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Статтею 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Отже, за змістом статей 512, 1077 ЦК України розмежовано правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

Аналіз положень статей 512-518 ЦК України дає підстави для висновку щодо суб`єктного складу правочинів із відступлення права вимоги, а відповідно до статті 2 ЦК України учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Водночас, за змістом частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у договорі факторингу беруть участь три сторони: клієнт, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактор, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України), та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Статтею 350 ГК України визначено, що фактором може бути лише банк. Однак, пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, передбачено, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах 1, 2 статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо згідно із законом надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги має бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору слід зазначити, що під час цесії може бути відступлено право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, в яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути тільки право грошової вимоги (як тієї, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

У разі цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватися по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у виді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносин факторингу немає, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 11.10.2019 у справі №910/13731/18, Верховний Суд у постановах від 19.11.2019 у справі №924/1017/18, від 11.12.2019 у справі №127/8772/17-ц.

Суд звертає увагу на те, що згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

За твердженням позивача, оспорюваний договір є договором факторингу, при цьому другий відповідач, як фактор за договором, не є фінансовою установою уповноваженою на укладення такого договору.

Зокрема, за змістом п. 1 Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг №352 від 06.02.2014 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231", до фінансової послуги факторингу відноситься сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

З наведеного вбачається, що необхідними ознаками для кваліфікації правовідносин як факторингу є, в тому числі, здійснення фінансування клієнта та отримання фактором плати за користування клієнтом грошовими коштами, які надаються під відступлення права вимоги.

В свою чергу, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого попередній кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора надати первісному кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги.

Так, нормами Цивільного кодексу України не встановлено заборони щодо оплатності договору цесії, сторони самі визначають оплатний він чи безоплатний. Якщо договір цесії є оплатним, то до нього застосовуються положення про договір купівлі-продажу а якщо - безоплатний, то - застосовуються положення про договір дарування.

Ознакою факторингової операції є її систематичне виконання суб`єктом господарювання з метою отримання прибутку, тобто по суті здійснення підприємницької діяльності шляхом ведення фінансової діяльності, зокрема укладення факторингових договорів. Аналогічна (як між договором факторингу та оплатним договором цесії) відмінність існує між кредитним договором та договором процентної позики, при цьому остання не заборонена законом при відсутності ліцензії на здійснення фінансової діяльності, якщо така діяльність не є систематичною діяльності юридичної особи з метою отримання прибутку.

Ринкова вартість права вимоги, яке відступається за договором уступки, не обов`язково дорівнює розміру уступленого права вимоги. Так, при визначенні ринкової вартості майнового права (яким є право вимоги) можуть братись до уваги економічні та інші показники (зокрема, можливість фактичного отримання задоволення вимог кредитора боржником (його фінансовий стан), обставини спливу позовної давності щодо вимог, які будуть заявлятись до боржника, наявність способів забезпечення виконання основного зобов`язання, тощо).

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, за змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

За вказаних обставин, ціна відступлення права вимоги за договором № 11-2018 від 06.11.2018 відповідає номінальній ціні права вимоги, яке є предметом такого договору, з огляду на що відсутні підстави вважати, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором факторингу.

Натомість, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження систематичного здійснення другим відповідачем фінансування інших юридичних осіб з метою отримання прибутку, що б свідчило про діяльність на фінансовому ринку.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про безпідставність доводів позивача про те, що відступлення права вимоги за оспорюваним договором щодо стягнення з позивача 3% річних та інфляційних втрат є оплатою за надані послуги, оскільки нарахування цих сум здійснюється на підставі вимог закону, зокрема ст. 625 ЦК України, внаслідок неналежного виконання боржником грошового зобов`язання.

Також безпідставним є посилання позивача на наявність арешту рухомого майна першого відповідача, оскільки як зазначає сам позивач, таке обтяження №17074079 із забороною відчуження рухомого майна зареєстровано 17.09.2018 Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України при виконанні рішення Господарського суду міста Києва від 28.03.2017 у справі №910/21624/16 про стягнення з першого відповідача грошових коштів на користь ПАТ "Київоблгаз", оскільки ці обставини, в тому числі, які заявлені позивачем як підстави позову фактично можуть стосуватись інтересу ПАТ "Київоблгаз", власне, в інтересах якого, за твердженням позивача, зареєстровано публічне обтяження, однак, позивач при цьому жодним чином не обґрунтовує, як вказана обставина порушує його права та законні інтереси.

За таких обставин, суд першої інстанції, з урахуванням положень ст. 73, 74, 76, 77, 79 ГПК України, приймаючи до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.09.2019 у цій справі, дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позову про визнання договору недійсним.

Таким чином, доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, апеляційним господарським судом відхиляються як необґрунтовані та такі, що ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

З приводу решти доводів скаржника, викладених в його скарзі, колегія суддів звертає увагу, такі аргументи були почуті, враховані апеляційним судом, при цьому зазначає, що оскаржене рішення є вмотивованим, місцевим судом зазначено з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтуються його висновки, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Хаджинастасиу проти Греції", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації").

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 124, 129-1 Конституції України, ст.ст. 8, 11, 74, 129, 240, 267-270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2021 у справі № 910/16018/18 залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на Публічне акціонерне товариство "Центренерго".

4. Справу № 910/16018/18 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням приписів п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Текст постанови складено та підписано 04.10.2021, у зв`язку із перебуванням судді Гаврилюка О.М. у відпустці.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді А.М. Демидова

В.В. Сулім