Постанова

від 05.10.2021 по справі 757/41438/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2021 року м. Київ

Справа № 22-3597 Головуючий у 1-й інстанції: Новак Р. В.

Унікальний № 757/41438/18-ц Доповідач - Пікуль А. А.

Київський апеляційній суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Пікуль А. А.

суддів Гаращенка Д. Р.

Невідомої Т. О.

за участю секретаря Осінчук Н. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Белякової Євгенії Олександрівни в інтересах Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності , третя особа: Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника,-

у с т а н о в и в:

У серпні 2018 року ОСОБА_1 пред`явив в суд позов до ДП Український інститут інтелектуальної власності , третя особа: Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, в якому просив стягнути з ДП Український інститут інтелектуальної власності на його користь середній заробіток за весь період затримки виплати заробітної плати, що складає 456 505 грн 60 коп. (т. 1, а. с. 2-4).

Позовні вимоги були обґрунтовані таким. ОСОБА_1 в період з 03 лютого 2015 року до 15 жовтня 2015 року працював директором Державного підприємства Інтелзахист . 15 жовтня 2015 року його було звільнено з посади за власним бажанням, при звільнені йому була видана лише трудова книжка, без проведення розрахунку по заробітній платі. Фактично розрахунок з виплати заробітної плати у розмірі 11 657 грн 68 коп. позивачу було здійснено лише 05 травня 2018 року, тобто через 640 робочих днів, Державним підприємством Український інститут інтелектуальної власності , який згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є правонаступником Державного підприємства Інтелзахист .

Виплата заборгованості із заробітної плати позивачу проводилась через касу Державного підприємства "Український інститут інтелектуальної власності , однак без врахування приписів ст. 117 КЗпП України.

Позивач вважає його трудові права порушеними і претендує на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 жовтня 2015 року до 06 травня 2018 року у сумі 456 505 грн 60 коп.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року позов задоволено. Стягнуто з ДП Український інститут інтелектуальної власності на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період затримки виплати заробітної плати у сумі 456 505 грн 60 коп. та витрати з оплати судового збору в розмірі 4 565 грн 06 коп. (т.2, а.с.72-75).

Не погодившись з рішенням суду, ДП Український інститут інтелектуальної власності подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов залишити без задоволення (т. 2, а. с. 96-108). 27 січня 2021 року до суду надійшли доповнення до апеляційної скарги, в межах тридцяти денного терміну з дня отримання копії оскаржуваного рішення (т. 2, а. с.120-123).

У своєму відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 , адвокат Андрієць І. І., вказує, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення не допустив порушень матеріального та процесуального права, а тому рішення є обґрунтованим та законним. Застосування до позивача, який діяв добросовісно, принципу співмірності та зменшення з цієї підстави розміру середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, порушує принцип правової визначеності та розумної передбачуваності судових рішень. Для вирішення з відповідачем питання про виплату належних сум середнього заробітку позивачем було вжиті відповідні досудові заходи, а саме направлено відповідна заява (долучена до позовної заяви). Відповідач є правонаступником прав та зобов`язань ДП Інтелзахист , в тому числі зобов`язань, які спричинені невчасною виплатою ДП Інтелзахист заробітної плати. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних при звільненні платежів. У даному випадку відсутні підстави для зменшення сум виплати на підставі принципу співмірності (т.2, а.с.160-171).

В суд апеляційної інстанції представник Міністерства економічного розвитку і торгівлі України не з`явився, про місце та час апеляційного розгляду учасник справи повідомлений належним чином (а. с. 142-143; 149).

Суд ухвалив розглядати справу у відсутність представника Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, оскільки відповідно до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді Пікуль А. А., пояснення учасників справи: представника Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності , Белякової Є. О., яка підтримала подану апеляційну скаргу та просила суд її задовольнити; представника ОСОБА_1 , адвоката Андрійця І. І., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення без змін, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія доходить висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення зміні з таких підстав.

При розгляді справи в суді першої інстанції встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 працював на посаді директора Державного підприємства Інтелзахист (наказ ДП Інтелзахист № 1-к від 03 лютого 2015 року та наказ Державної служби інтелектуальної власності від 03 лютого 2015 року № 16-Н).

Наказом від 15 жовтня 2015 року № 10-к позивач був звільнений 15 жовтня 2015 року з посади директора Державного підприємства Інтелзахист . На день звільнення заробітна плата у розмірі 11 657 грн 68 коп. позивачу не була виплачена.

06 квітня 2018 року правонаступником всіх прав та обов`язків ДП Інтелзахист в якому позивач працював директором став відповідач (ДП Український інститут інтелектуальної власності). Таким чином заборгованість перед позивачем по виплаті заробітної плати з урахуванням середнього заробітку за час затримки за 2015 рік перейшла в рамках правонаступництва від ДП Інтелзахист до відповідача.

05 травня 2018 року відповідач виплатив позивачу згідно видаткового касового ордеру № 86 заборгованість із заробітної плати ДП Інтелзахист у розмірі 11 657 грн 68 коп.

Позов для доставки до суду був переданий позивачем поштовій кур`єрській службі Pony Express - 03 серпня 2018 року, тобто за три дні до закінчення строку визначеного ст. 233 КЗпП України - 06 серпня 2020 року. Згідно відмітки канцелярії суду позовні матеріали надійшли до суду 21 серпня 2018 року.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 районний суд виходив з такого.

Факт виплати відповідачем 05 травня 2018 року позивачу заборгованості по заробітній платі ДП Інтелзахист у розмірі 11 657 грн 68 коп. є доказом визнання відповідачем не виконаних зобов`язань ДП Інтелзахист перед позивачем у 2015 році.

Посилання відповідача на те, що його вини у невиплаті позивачу в день звільнення заробітної плати немає - є необґрунтованим, в силу того, що згідно положень ст. 117 КЗпП виплата середнього заробітку це зобов`язання, які виникають у підприємства (і передаються правонаступнику) в силу положень закону навіть у тому випадку, коли у підприємства відсутні для цього відповідні кошти.

Відповідачем не оспорюється розмір суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, розрахований позивачем у відповідності до вимог статті 117 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Тому до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за період з 16 жовтня 2015 року до 06 травня 2018 року, що складає 640 робочих днів, у розмірі 456 505 грн 60 коп. (713,29 х 640).

При перевірці висновків районного суду щодо наявності правових підстав для задоволення позову у повному обсязі у контексті доводів апеляційної скарги відповідача апеляційний суд виходить з наступного.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи, є доведеними.

Висновки суду щодо наявності підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідають обставинам справи.

Згідно зі ст. 116 КЗПП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

З аналізу вказаної норми вбачається, що в день звільнення працівнику мають бути виплачені усі без виключення належні до виплати суми, незалежно від того, чи входять такі виплати до системи оплати праці, чи ні.

Положення ст. 117 КЗПП України передбачають, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В зазначеній нормі Закону також відсутнє будь-яке посилання на те, що така санкція стосується лише заробітної плати чи іншого нарахування, що входить до системи оплати праці. Така санкція застосовується у випадку невиплати будь-якої належної працівнику суми у день звільнення.

Ураховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку про наявність правових підстав для покладення на роботодавця обов`язку по сплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до положень ст. 117 КЗпП.

Разом з тим, висновки районного суду щодо розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не в повній мірі відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону з огляду на таке.

Щодо застосування положень ст. 117 КЗпП України у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, викладені наступні правові висновки, які в силу положень ч.6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ч.4 ст.263 ЦПК України апеляційний суд, з метою забезпечення однакового застосування норм матеріального права, вважає за необхідне врахувати при виборі і застосуванні норм права для вирішення даного спору.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У даному випадку, як убачається з матеріалів справи, у наказі про звільнення № 10-к від 15 жовтня 2015 року ОСОБА_1 без жодних застережень поставив свій підпис про те, що з наказом ознайомлений, трудову книжку отримав, розрахунок проведено в повному обсязі (т. 1, а. с. 43).

13 грудня 2016 року Державною службою інтелектуальної власності України було видано наказ № 458-Н "Про реорганізацію Державного підприємства "Інтелзахист", яким наказано реорганізувати ДП "Інтелзахист" шляхом його приєднання до ДП Український інститут інтелектуальної власності (т.1, а.с.45-49).

15 грудня 2016 року було оприлюднене повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи із зазначенням строку заявлення вимог кредиторами до 16 лютого 2017 року (т.1, а.с.51).

Наказом Державної служби інтелектуальної власності України № 49-Н від 27 квітня 2017 року був затверджений передавальний акт активів, зобов`язань і капіталу ДП "Інтелзахист" (т.1, а.с.52-69). Згідно з Додатком 10 до передавального акту до ДП Український інститут інтелектуальної власності перейшло зобов`язання по виплаті ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі у розмірі 11 657 грн. 68 коп. (т.1, а.с.65).

Ураховуючи вищенаведені висновки Великої Палати Верховного Суду у контексті обставин даної справи, коли зобов`язання відповідача ДП Український інститут інтелектуальної власності виникло з моменту затвердження передавального акту, та було виконане 05 травня 2018 року без пред`явлення ОСОБА_1 вимоги про розрахунок, з огляду на характер та розмір цієї заборгованості, апеляційний суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за затримку розрахунку при звільненні у сумі 12 000 грн., що наближена (є дещо більшою) до розміру заборгованості по належним при звільненні сумам.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Відповідно до положень п. п. 3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення.

За правилом ч.2 ст. 376 ЦПК неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на встановлену апеляційним судом невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, суд апеляційної інстанції доходить до висновку про наявність правових підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 456 505 грн 60 коп. до 12 000 грн.

За правилом ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У даній справі, у зв`язку із зміною розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з відповідача на користь позивача підлягає стягненню (пропорційно до задоволеної частини позову - за мінімальною ставкою ) 704 грн 80 коп.) на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви.

Пропорційно до тієї частини позову, у якій відмовлено, з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності підлягає стягненню 10 001 грн 38 коп. (456 505, 60 - 12 000 = 444 505, 60; 444 505, 60 х 10271, 38 : 456505, 60 = 10001, 38).

Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Ураховуючи наведене, з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності підлягає стягненню 9 296 грн 58 коп. ( 10001, 38 - 704, 80) на відшкодування судових витрат, пов`язаних з апеляційним переглядом справи.

Керуючись ст. ст. 367-368, 374-376, 381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Белякової Євгенії Олександрівни в інтересах Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року змінити.

Зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності на користь ОСОБА_1 , з 456 505 грн 60 коп. до 12 000 (дванадцять тисяч) грн.

У зв`язку з чим, рішення в частині вирішення питання розподілу судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь Державного підприємства Український інститут інтелектуальної власності (Код ЄДРПОУ 37508596, місцезнаходження: м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2) 9 296 (дев`ять тисяч двісті дев`яносто шість) грн 58 коп. на відшкодування судових витрат, пов`язаних з апеляційним переглядом справи.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України та/або у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складений 12 жовтня 2021 року.

Головуючий А. А. Пікуль

Судді Д. Р. Гаращенко

Т. О. Невідома