Постанова

від 20.10.2021 по справі 756/8858/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2021 року м. Київ

Справа № 756/8858/21

Провадження: № 22-ц/824/12976/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Ратнікової В.М., Писаної Т.О.

секретар Івасенко І.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2

на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 11 червня 2021 року, постановлену під головуванням судді Яценко Н.О.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві про зняття арешту з майна,

в с т а н о в и в :

В червні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтувавши його тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , на яку накладено арешт згідно постанови К.С. №56-2173 від 05.03.2009 року, виданої слідчим Печерського РУ ГУ МВС України в м.Києві Заворотним В.В. Відмітив, що на момент винесення слідчим вказаної постанови вказана квартира йому на праві власності не належала. Зазначив, що запис про обтяження в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено на підставі постанови слідчого та не містить інформації про номер судової справи, по якій було накладено арешт на майно, що унеможливлює встановлення обставин та підстав його накладення, а також звернення до суду з клопотанням про скасування арешту майна в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України. Просив скасувати арешт з належної йому на праві власності квартири, який був накладений згідно постанови К.С. №56-2173 від 05.03.2009 року, виданої слідчим Печерського РУ ГУ МВС України в м.Києві Заворотним В.В.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 11 червня 2021 року відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_2 .

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Веред М.П. в інтересах ОСОБА_2 30 липня 2021 року направив апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу на розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що арешт було накладено в рамках кримінальної справи, порушеної відносно батька позивача - ОСОБА_3 , за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України. Вказав, що матеріали кримінальної справи, в межах якої накладався арешт, відсутні у зв`язку із закінченням їх строку зберігання в архіві. З огляду на це, зняти арешт з нерухомого майна в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 126 КПК України 1960 року, не виявляється можливим. Стверджував, що оскільки позивач звернувся з позовом з підстав захисту права власності, справа повинна бути розглянута за правилами цивільного судочинства. Також зазначив, що способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного після припинення кримінальної справи внаслідок неприйняття обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає. Посилався на висновок Великої Палати Верховного Суду, зроблений у постанові від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17-ц, згідно якого спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за КПК України 1960 року та завершеного у порядку, передбаченому КПК України 1960 року або КПК України 2012 року. Залежно від суб`єктивного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 вересня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

В судовому засіданні адвокат Веред М.П. в інтересах ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, та просив її задовольнити.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення скаржника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на підстав договору дарування квартири від 26 січня 2009 року, укладеного між ним та його батьком ОСОБА_3 .

Постановою слідчого К.С. № 56-2173 Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві Завортного В.В. від 05.03.2019 року накладено арешт на вказану квартиру.

Відмовляючи у відкриті провадження, суд першої інстанції виходив із того, що заявлені позивачем вимоги не можуть бути предметом розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відноситься до кримінальної юрисдикції, а тому розгляд даного позову повинен здійснюватися за правилами КПК України.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та вказала, що спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц зазначено, що КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину, тобто, з реабілітуючої підстави. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування особи. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного позивачем питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.

Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року ).

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра більше восьми років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване Конвенцією і Конституцією України, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод у отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває у стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

Разом із тим, кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.

З огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться і роз`яснення, надані Верховним Судом України у пункті четвертому постанови Пленуму від 27 серпня 1976 року Про судову практику в справах про виключення майна з опису .

Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв`язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, встановлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

Отже, вирішення порушеного позивачем питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

У постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого в пункті 49 постанови 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц, у частині того, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 року, після закриття слідчим кримінального провадження слід вирішувати за правилами цивільного судочинства, та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства.

Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що у разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому її рішенні, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів суди мають враховувати той висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, у якій зафіксований відступ від попереднього (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)).

Матеріали позовної заяви свідчать, що ОСОБА_2 є власником квартири, на яку 05 березня 2009 року постановою слідчого Печерського управління поліції ГУ НП у м. Києві накладено арешт в межах кримінального провадження, порушеного відносно його батька ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, який був засуджений та відбув покарання.

Матеріали кримінальної справи, в межах якої накладався арешт, відсутні у зв`язку з закінченням терміну їх зберігання в архіві.

Оскільки арешт на належне позивачу майно був накладений під час дії КПК України 1960 року, позов ОСОБА_2 про звільнення майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а тому висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі є помилковими.

Відповідно до ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Ураховуючивищевикладене, колегія суддів приходить до висновкупро те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 11 червня 2021 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 20 жовтня 2021 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді В.М. Ратнікова

Т.О. Писана