Постанова

від 20.10.2021 по справі 490/10660/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 490/10660/15-ц

провадження № 61-884св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - прокурор м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

відповідач - ОСОБА_1

третя особа - ОСОБА_2

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року у складі судді Черенкової Н. П. та на постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шаманської Н.О., Коломієць В. В., Тищук Н. О.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог

У листопаді 2015 року прокурор міста Миколаєва звернувся в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування майна.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 4810137200:15:018:0084), загальною площею 910 кв. м, у тому числі 910 кв. м під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_2

19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області посвідчено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно.

8 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц, визнано незаконними та скасовано п.п. 7.7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж спірної земельної ділянки та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 910 кв. м під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 3 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції у зазначеній частині залишено без змін.

Посилаючись на те, що правова підстава виникнення у ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасована, і вона не є особою, яка в розумінні частини першої статті 317 ЦК України уповноважена виступати продавцем земельної ділянки за укладеним між нею та ОСОБА_1 договором купівлі-продажу, а отже зазначене нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади міста Миколаєва поза волею власника, прокурор просив витребувати спірну земельну ділянку від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У грудні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 подав уточнену позовну заяву, в якій просив залучити Миколаївську місцеву прокуратуру № 1 до участі у справі як правонаступника прокуратури м. Миколаєва.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 березня 2016 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 травня 2016 року, позов прокурора м. Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810137200:15:018:0084. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 13 травня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року позов прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810137200:15:018:0084. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що земельна ділянка площею 910 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, яка знаходилась у комунальній власності, вибула з володіння територіальної громади з порушенням вимог земельного та водного законодавства, що встановлено рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц, яким визнано незаконним та скасовано п.п. 7.7.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 квітня 2013 року №27/46 щодо затвердження технічної документації із землеустрою та передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

ОСОБА_1 , як останній набувач спірної земельної ділянки, у силу зовнішніх, об`єктивних, явних ознак спірної земельної ділянки (розташування в межах прибережної захисної смуги річки Інгул), проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ділянка вибула з володіння громади з порушенням вимог закону. Урахувавши, що земельна ділянка вибула з володіння позивача не з його волі за відплатним договором, який укладено ОСОБА_2 за відсутності у неї права на її відчуження, суд задовольнив позовні вимоги про витребування зазначеної земельної ділянки від ОСОБА_1 на користь територіальної громади із застосуванням способу захисту порушеного права, визначеного прокурором - з підстав передбачених статтями 330, 387, 388 ЦК України.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року змінено.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 910 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, внаслідок поділу якої утворено земельні ділянки кадастрові номери: 4810137200:15:018:0092, 4810137200:15:018:0093.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, однак не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц та від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц щодо належного способу захисту прав власника земельної ділянки, що відноситься до земель водного фонду, а тому при вирішенні спору неправильно застосував приписи статей 387, 388 ЦК України.

Враховуючи принцип jura novit curia ( суд знає закони ), дійшов висновку про задоволення позову про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України шляхом встановлення зобов`язання відповідача повернути спірну земельну ділянку у власність територіальної громади. Одночасно, суд апеляційної інстанції надав оцінку правомірності втручання в право особи на мирне володіння майном та дійшов висновку, що, виходячи з обставин справи та встановлення справедливого балансу між суспільними та приватними інтересами, повернення земельної ділянки до комунальної власності не суперечить загальним принципам, закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Установивши, що за заявою ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді першої інстанції спірна земельна ділянка, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами: 4810137200:15:018:0092, 4810137200:15:018:0093, однак, оскільки право власності на них в державному реєстрі ще не зареєстровано, апеляційний суд змінив резолютивну частину рішення суду першої інстанції, вказавши окрім того, кадастрові номери земельних ділянок, утворених в результаті поділу.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, у якій заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху, надано заявнику строк до 26 лютого 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення копії ухвали, для подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини другої статті 389 та пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України та доплати судового збору.

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга у новій редакції та квитанція про сплату судового збору, в якій заявник просив скасувати рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року і постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не урахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2161цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 3-1058гс16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 29 травня 2018 року у справі № 800/341/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/21/19, постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/1, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справах № 464/4574/15-ц, № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц.

В межах доводів касаційна скарга обґрунтована тим, що:

1) апеляційний суд, задовольнивши позов з посиланням на положення статті 391 ЦК України, в порушення норм процесуального права вийшов за межі позовних вимог, оскільки прокурор просив задовольнити позов з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України. В порушення принципу диспозитивності, який зобов`язує суд вирішувати спір лише в межах правових підстав, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, суд апеляційної інстанції, оскільки вирішив спір із застосуванням іншого способу захисту, ніж було заявлено прокурором, чим фактично змінив предмет і підставу позову;

2) судами не враховано, що порушення Миколаївською міською радою порядку узгодження документів при передачі у власність земельної ділянки не свідчить про те, що рішення органу місцевого самоврядування прийнято за відсутності його волевиявлення, оскільки міська рада, як орган місцевого самоврядування, наділена повноваженнями розпоряджатися землями територіальної громади у межах населеного пункту. Прокурор не довів, що зазначене рішення органу місцевого самоврядування порушує конституційні права і свободи людини чи інтереси держави. Зважаючи на наведене вважав, що інтереси ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем, підлягають захисту від протиправного позбавлення майна, яке може бути витребувано лише за наявності вичерпних випадків, передбачених статтями 387, 388 ЦК України, при цьому добросовісний набувач не повинен нести тягар негативних наслідків і майнових втрат за протиправні дії органу місцевого самоврядування;

3) суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення про повернення земельної ділянки допустив порушення норм процесуального права, оскільки рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року за результатами перегляду рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 15 квітня 2015 році у справі №490/13669/14-ц за позовом прокурора м. Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 вже вирішувалася вимога про повернення спірної ділянки, у задоволенні якої відмовлено, оскільки звернення з позовом до останнього набувача спірного майна з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України, є неналежним способом захисту прав власника.

4) суди попередніх інстанцій не врахували практику Європейського суду з прав людини щодо застосування положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо непорушності права власності. За відсутності доказів на підтвердження наявності умислу у ОСОБА_1 на незаконне одержання земельної ділянки у власність, та недоведеності правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою, а також без встановлення дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає такого втручання, наявні підстави для відмови в задоволені позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування;

5) суди належно не встановили фактичні обставини у справі, зокрема не звернули увагу, що 26 квітня 2018 року на підставі заяви ОСОБА_1 , посвідченої приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області, підтверджено поділ земельної ділянки площею 0,0910 га, кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , в результаті чого було утворено дві окремі земельні ділянки, площею 0,0455га кожна з присвоєнням їм кадастрових номерів, а тому неможливим є повернення земельної ділянки площею 910 кв. м.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

Справа надійшла до суду касаційної інстанції 26 квітня 2021 року.

У квітні 2021 року надійшов відзив Миколаївської місцевої прокуратури № 1 на касаційну скаргу, в якому позивач просив касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року залишити без змін, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, аргументи заявника дублюють вимоги апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку, та зводяться лише до переоцінки доказів та незгоди з правомірним висновком апеляційного суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Рішенням Миколаївської міської ради № 27/46 від 4 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 48101137200:15:018:0084) та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 910 кв. м, з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 (п. п. 7, 7.1 розділу 3).

19 квітня 2013 року на підставі зазначеного вище рішення органу місцевого самоврядування, реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - земельну ділянку, кадастровий номер 48101137200:15:018:0084.

8 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С. А.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі №490/13669/14-ц встановлені обставини, які не потребують доказування, зокрема, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому передача у приватну власність такої земельної ділянки, відбулася з порушенням вимог статей 59, 83, 84 ЗК України. Зазначеним судовим рішення визнано незаконними та скасовано п. п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 04 квітня 2013 року № 27/46 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки кадастровий номер 4810137200:15:018:0084, площею 910 кв. м з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 , визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_2 19 квітня 2013 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, зокрема статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до частини першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

У постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц та від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статтях 59 цього Кодексу.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність. (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) не встановила підстав для відступу від зазначеного вище висновку.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд.

У справі, що переглядається, для відновлення порушеного права власності на земельну ділянку водного фонду прокурор пред`явив вимогу про її витребування від кінцевого набувача ОСОБА_1 з посиланням як на правову підставу на статті 387, 388 ЦК України, тобто звернувся з віндикаційним позовом.

Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані під час перегляду справ у спорах щодо захисту права власника земельних ділянок водного фонду, вимога прокурора про витребування земельної ділянки у відповідача у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу такої вимоги на статтю 388 ЦК України, не є належним способом захисту порушеного права територіальної громади м. Миколаєва.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

За змістом статті 13 ЦПК України, яка дає визначення диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до частини першої якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Тобто, суд не може вийти за межі позовних вимог та самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Зазначений правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №760/23795/14-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №686/24003/18, від 19 серпня 2020 у справі №287/587/16-ц.

Оскільки вимоги прокурора про витребування земельної ділянки не є правомірним та ефективним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, ураховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій зобов`язані були відмовити у задоволенні цих вимог з підстав обрання неналежного способу захисту.

Зазначений правовий висновок неодноразово підтверджувався Верховним Судом у постановах від 20 травня 2020 року у справі №359/278/18; від 16 червня 2020 року у справі №372/772/16; від 11 листопада 2020 року у справі №359/3162/16-ц; від 21 липня 2021 у справі №707/816/19 та інших.

Однак, суд апеляційної інстанції в порушення приписів процесуальних норм не урахував вищенаведених правових висновків Верховного Суду, та дійшов висновку про можливість задоволення позову прокурора, самостійно застосувавши до спірних відносин статтю 391 ЦК України, частину другу статті 152 ЗК України, тоді як прокурор на обґрунтування позовних вимог посилався на статтю 388 ЦК України, яка визначає абсолютно інший механізм захисту порушених прав власника майна. В цьому контексті обґрунтованими є доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, ухвалення рішення без урахування правових висновків Верховного Суду щодо необхідності дотримання принципу диспозитивності під час вирішення судом спору по суті.

Верховний Суд зауважує, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому відсутня необхідність надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги (зазначений правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 ).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то з Миколаївської місцевої прокуратури № 1 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у загальному розмірі 7 197,53 грн (за подання апеляційної скарги у 2016 році в розмірі 535,71 грн, + за подання касаційної скарги, поданої у 2016 році, в розмірі 1 381,38 грн, + за подання, апеляційної скарги, поданої у вересні 2020 року у розмірі 1 827,00 грн та даної касаційної скарги у розмірі 3 453,44 грн).

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог прокурора міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про витребування майна відмовити.

Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури №1 на користь ОСОБА_1 7 197,53 грн судового збору.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко