Постанова

від 10.12.2020 по справі 490/10660/15-ц

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

10.12.20

22-ц/812/1745/20

Провадження №22-ц/812/1745/20

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2020 року м. Миколаїв

Справа № 490/10660/15-ц

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Шаманської Н.О.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання - Цуркан І.І.,,

переглянувши у відкритому судовому засіданні, цивільну справу

за позовом

Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

до

ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

ОСОБА_2

про витребування земельної ділянки

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_3

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене суддею Черенковою Н.П. 20 травня 2020 року в приміщенні цього ж суду, дата складення повного тексту рішення 20 травня 2020 року,

у с т а н о в и в:

У листопаді 2015 року прокурор міста Миколаєва звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради з позовом до ОСОБА_1 який обґрунтовував наступним.

Пунктами 7.7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 4810137200:15:018:0084), загальною площею 910 кв.м., у тому числі 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_2 .

На підставі вказаного рішення 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 зокрема, на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084.

8 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року, визнано незаконними та скасовано п.п.7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 4 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж спірної земельної ділянки та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В зазначеній частині судове рішення залишено без змін, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 3 вересня 2015 року.

Посилаючись на те, що правова підстава виникнення у ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку скасована, і вона не є особою, яка в розумінні ч.1. ст.317 ЦК України уповноважена виступати продавцем земельної ділянки, а отже, земельна ділянка, площею 910 кв.м., що розташована по АДРЕСА_1 вибула з власності територіальної громади міста Миколаєва поза волею власника, прокурор на підставі ч. 1 ст.388 ЦК України , просив витребувати спірну земельну ділянку від відповідача ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

В подальшому Миколаївська місцева прокуратура №1 надала уточнену позовну заяву, яка стосуються лише Миколаївської місцевої прокуратури №1, як правонаступника прокуратури м. Миколаєва.

Відповідач ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 , проти задоволення позову заперечувала. В письмових запереченнях зазначено, що право власності на земельну ділянку набуто відповідачем правомірно. На час укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки будь-яких обмежень щодо її відчуження не існувало, тому ОСОБА_1 є добросовісним набувачем. При цьому, на думку представника відповідача, прокурором не доведено, що спірне майно вибуло не з волі позивача, оскільки недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала майно, не з її волі. Окрім того, згідно практики Європейського суду з прав людини, позбавлення права громадянина на майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, є непропорційним втручанням у право відповідача на мирне володіння своїм майном, що є неприпустимим.

Справа судами розглядалась неоднаразово. Останнім рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 910 кв.м. , нормативно грошовою оцінкою 115115 грн. по АДРЕСА_1 за кадастровим номером 4810137200:15:018:0084. Розподілені судові витрати.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним , оскільки прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому позбавлення її права на спірну земельну ділянку призведе до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Також вважає, що прокурором невірно обрано спосіб захисту порушення права. Крім того, прокурор неправомірно втрутився у володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у власності територіальної громади.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор, посилаючись на безпідставність доводів апеляційної скарги та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача та представника третьої особи, які підтримали доводи апеляційної скарги та прокурора, який заперечував проти її задоволення, дослідивши матеріали цивільної справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з п. п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 4 квітня 2013 року № 27/46 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер 48101137200:15:018:0084 ) та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 910 кв. м, у тому числі 910 кв. м під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (а. с. 11).

ОСОБА_2 , зареєструвавши за собою право власності на спірну земельну ділянку, в подальшому, за договором купівлі-продажу від 8 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А., відчужила її ОСОБА_1 .

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 17 квітня 2015 року у справі за позовом прокурора міста Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та зобов`язання повернути земельну ділянку, скасування державної реєстрації, яке набрало законної сили, визнано незаконними та скасовано п. п. 7, 7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради від 04 квітня 2013 року № 27/46 щодо затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж та передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084. площею 910 кв. м, під прибудинкову територію з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області (а. с. 12?26).

Судами встановлено, що згідно з довідкою виконавчого комітету Миколаївської міської ради з посиланням на Генеральний план м. Миколаєва, земельна ділянка по АДРЕСА_2 віднесена до території зелених насаджень загального користування, а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної території.

Крім того, за даними довідки комунального підприємства госпрозрахункового проектно-виробничого архітектурно - планувального бюро та топографічної зйомки межі спірної земельної ділянки перебувають в межах прибережної захисної смуги.

За таких обставин суди дійшли висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них , тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак дійшли обґрунтованого висновку, що передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі суперечить вимогам статей 59, 83, 84 Земельного кодексу України.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, судом встановлено, що приймаючи оскаржуване рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України ). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мав підстави дійти висновку про задоволення позовних вимоги про повернення спірної земельної ділянки за приписами статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України, однак помилково застосував приписи статтей 387, 388 ЦК України.

Згідно з принципом jura novit curia( суд знає закони ) неправильна юридична кваліфікація позивачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Під час судового засідання представником третьої особи були надані документи з яких вбачається, що 10 травня 2018 року за заявою ОСОБА_1 на підставі розробленої технічної документації було здійснено поділ земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 на земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093.

Разом з тим, відповідно даних державного реєстру речових прав станом на 23 листопада 2020 року на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 зареєстровано право власності за ОСОБА_1 , записи про права на земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093 відсутні ( а.с. 167-170 т.3).

При цьому, в справі наявна ухвала Центрального районного суду від 10.11.2015 про вжиття заходів забезпечення позову у справі № 490/10660/15 шляхом, у тому числі, накладення арешту на земельну ділянку площею 910 кв.м. по АДРЕСА_2 та заборони ОСОБА_1 та будь- іншим особам вчиняти будь-які дії з вказаною земельною ділянкою, реєстраційній службі - здійснювати будь-які дії щодо відповідної земельної ділянки.

Втім, формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

Вказана позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 у справі № 367/2022/15 та неодноразово у подальшому підтримана Верховним Судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із ч. ч. 1-6, 9 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Предметом даного позову є індивідуально визначена річ - земельна ділянка площею 910 кв.м. з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 .

Тобто під час формування спірної земельної ділянки, а саме присвоєння їй кадастрового номеру, визначення її площі та меж - вона була визначена як індивідуально визначена річ. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Згідно зі ст. 56 Закону України Про землеустрій , технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок включає в тому числі кадастрові плани земельних ділянок, які об`єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку.

Отже, технічна документація про поділ земельної ділянки містить всі відомості про земельну ділянку, яка ділиться, а саме: площу, межі тощо, що дозволяє ідентифікувати її як індивідуально визначену річ.

Крім того, за висновком Великої Палати Верховного Суду, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ст. 59 ЗК України має розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовна вимога зобов`язати повернути земельну ділянку має розглядатися як негаторний позов (постанова ВП ВС від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц). Відповідно рішення суду про задоволення негаторного позову передбачає внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності позивача, але за умови, що право власності на нерухоме майно зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою ( ухвала Великої Палати Верховного Суду від 7 квітня 2020 року у справі № /2457/15).

З урахуванням викладеного, оскільки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за відповідачем ОСОБА_1 , належним та ефективним способом захисту порушеного права територіальної громади буде повернення земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084, з координатами: №1 X- 49323.920; Y- 24988.240; №2 Х-49338.180; Y -25017,400; №3 Х-49312.680; Y- 25029.880; №4 Х-49299.080; Y-25000.390 (в наслідок поділу якої утворені земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093).

При цьому, з огляду на положення ст.ст. 1, 9, 10 ст. 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Таким чином, земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093 не є об`єктами цивільних прав, а отже їх реєстрація жодним чином не перешкоджає виконанню рішення суду про повернення земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:15:018:0084 у власність територіальної громади як шляхом перереєстрації права неї у Державному реєстрі прав та і її фактичному поверненню.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції слід змінити , зобов`язавши ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 910 кв.м. нормативною грошовою оцінкою 115115 грн. по АДРЕСА_2 кадастровим номером 48101137200:15:018:0084 з координатами: №1 X- 49323.920; Y- 24988.240; №2 Х-49338.180; Y -25017.,400; №3 Х-49312.680; Y- 25029.880; №4 Х-49299.080; Y-25000.390 (в наслідок поділу якої утворені земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093), у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, з підстав в редакції цієї постанови.

Доводи представника відповідача ОСОБА_3 про те, що оскільки ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, позбавлення її права на спірну земельну ділянку призведе до порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, колегія суддів не може прийняти до уваги з огляду на наступне.

Звертаючись до суду, прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі річки Інгул, що підтверджено довідкою комунального підприємства госпрозрахункового проектно- виробничого архітектурно - планувального бюро та топографічної зйомки та рішеннями судів у справі № 490/13669/14, а відтак відноситься до земель водного фонду і передана у приватну власність з порушенням норм земельного та водного законодавства.

Враховуючи викладене, прокурор вказував на неможливість перебування спірної земельної ділянки у приватній власності для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та необхідність її повернення у власність територіальної громади м. Миколаєва.

Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України від 23 січня 2014 року East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine , заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року ( Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт є частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України.

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт ґ частини третьої статті 83 цього Кодексу). А частина друга статті 59 ЗК України передбачає можливість передання земель водного фонду у приватну власність тільки у випадку безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Інших випадків, за яких можна набути право приватної власності на земельні ділянки водного фонду, у ЗК України немає.

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду єдиним випадком. Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59, пункті ґ частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала частина третя статті 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). З 13 червня 2013 року визначений у частині четвертій статті 59 ЗК України перелік цілей передання в оренду прибережних захисних смуг доповнений метою догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд, а з 1 липня 2013 року після слів рибогосподарських потреб частина четверта доповнена словами (у тому числі рибництва (аквакультури) . Таким чином, для під будівництво житлового будинку, господарських будівель та споруд земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа не могла отримати ні у власність ні в оренду.

Повернення територіальній громаді м. Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 187/10132/14-ц).

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування па забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України). У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються земельні ділянки під прибережні захисні смуги частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81 використовує термін створюються , частина перша статті 88 ВК України - термін виділяються ).

Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт г частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), втримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоби навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому й конкретному водному об`єкту зокрема.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт а частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду у справах №№ 487/10128/14-ц), у справі № 487/10132/14-ц .

У даній справі суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду шляхом виділення цих земель для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель із земель запасу.

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва, враховуючи, зокрема те, що люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення річки Інгул, у попередженні вичерпання, виснаження її ресурсів, у збереженні її водності, зменшенні коливань стоку, у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршені екологічної ситуації з водними ресурсами України.

З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передання, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Виходячи з обставин справи встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності зацікавлених у набутті у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Зокрема, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої на березі річки Інгул, як ОСОБА_2 так і Железковська 0.0 не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, останні могли і повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у прибережній захисній смузі р. Інгул.

Отже, повернення земельної ділянки до комунальної власності не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції

Щодо належної компенсації за втручання у право власності, слід зазначити наступне.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання.

Під час розгляду цієї справи ОСОБА_1 розпорядилася своїми процесуальними правами та не заявила зустрічний позов про надання належного відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв`язку з вимогою про повернення спірної земельної ділянки.

Крім того, суд першої інстанції не мав жодних об`єктивних даних, які би могли дозволити оцінити розмір шкоди, заподіяної ОСОБА_1 (див. mutatis mutandis § 77 рішення ЄСПЛ у справі Рисовський проти України ). Тому як майновий тягар, так і тягар розчарування у результаті задоволення позовних вимог і повернення спірної земельної ділянки власникові, може бути належно компенсований ОСОБА_1 в іншому судовому процесі.

Законодавство України надає ОСОБА_1 після завершення цього судового процесу додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Вона не позбавлена можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_2 , в якої придбала спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також пункт 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

Отже, як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 мають можливість заявити до Миколаївської міської ради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна кожному з них внаслідок прийняття неправомірного оскарженого рішення про передання у приватну власність спірної земельної ділянки, кінцевим набувачем якої стала ОСОБА_1 , а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення та відмови у задоволенні позову про повернення земельної ділянки власникові.

Керуючись ст. ст. 367, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року змінити, виклавши його в наступній редакції.

Зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 910 кв.м. нормативною грошовою оцінкою 115115 грн. по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4810137200:15:018:0084 з координатами № 1 Х-49323.920; Y - 24988.240; № 2 Х - 49338.180; Y-25017.400; № 3 Х-49312.680; Y- 25029.880; № 4 Х -49299.080; Y - 25000.390 (внаслідок поділу якої утворені земельні ділянки з кадастровими номерами 4810137200:15:018:0092 та 4810137200:15:018:0093) у власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Н.О. Шаманська

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст постанови складено 15 грудня 2020 року