Постанова

від 28.10.2021 по справі 910/19358/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/19358/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Баранець О. М. - головуючий, Кібенко О. Р., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря Низенко В. Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Курдельчука І.Д.

від 02.03.2021

та на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Агрикової О.В., Чорногуза М.Г., Мальченко А.О.

від 19.05.2021

у справі за позовом Комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло

до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн

2. Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 № ГККБ-110619-50

за участю представників:

від позивача: Судейкін В.К.

від відповідача-1: не з`явилися.

від відповідача-2: Бабак В.С.

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

Комунальне підприємство електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло 08 грудня 2020 року звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн та Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 №ГКБ-110619-50, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн та Товариством з обмеженою відповідальністю БЕТІ .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення вимог п.16.3 укладеного між Комунальним підприємством електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло та Товариством з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті (після зміни назви - Товариство з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн ) договору підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017, згідно з яким жодна зі сторін не має права передавати права та обов`язки за цим договором третій особі без отримання письмової згоди іншої сторони, між відповідачем-1 та відповідачем-2, 11.06.2019 укладено договір про відступлення прав вимоги №ГКБ-110619-15.

Зважаючи на те, що відповідач-1 здійснив передачу своїх прав за договором підряду без згоди позивача, останній звернувся до суду із даним позовом та просив визнати недійсним даний договір про відступлення права вимоги на підставі частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки він суперечить вимогам частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України.

Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 11.06.2019 року Товариством з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті (нове найменування Товариство з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн , Первісний кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 з Товариством з обмеженою відповідальністю БЕТІ (новий кредитор).

Відповідно до умов договору №ГКБ-110619-50, а саме п. 1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті передає всі належні йому в повному обсязі права вимоги щодо стягнення з Комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло (Боржник) боргу у загальній сумі 1 459 222,57 грн, що виник на підставі бездіяльності Боржника щодо оплати будівельних робіт за предметом закупівлі Капітальний ремонт мережі архітектурно-декоративного освітлення мосту ім. Є.О. Патона через річку Дніпро у м. Києві відповідно до ДСТУ БД 1.1- 1:2013 (ДК 021:2015-45000000-7 - Будівельні роботи та поточний ремонт) на об`єкті будівництва Мережа архітектурно-декоративного освітлення мосту Є.О. Патона через річку Дніпро у м.Києві , що виконані Первісним кредитором та виконання яких прийнято Боржником згідно акту №1 приймання виконаних будівельних робіт за серпень 2017 року, акту №1 приймання виконаних будівельних робіт за вересень 2017 року, акту звірення розрахунків, підписаних Боржником, а також наявністю боргу підтверджується рішенням Господарського суду м. Києва від 21.11.2018 у справі №910/9241/18 та іншими передбаченими законом підставами, правочинами та документами, а Товариство з обмеженою відповідальністю БЕТІ приймає належне Товариству з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті право вимоги боргу від Боржника.

Згідно з п. 1.2.1 Договору про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року прострочення боржником виконання грошового зобов`язання перед первісним кредитором в сумі 3 024 234,71 грн підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2018 року, постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2019 року, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2019 року у справі № 910/9241/18.

Підпунктом 2.2.1 Договору про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року визначено, що до обов`язків Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ входить не пізніше п`яти робочих днів після набуття чинності цим Договором сповістити Боржника про укладення цього Договору. Дане зобов`язання вважається виконаним з моменту здачі до установи поштового зв`язку відповідного повідомлення Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ , адресованого Боржнику.

Предметом спору у справі №910/9241/18 було стягнення боргу за договором підряду від 09.06.2017 року №АДО-КР-5.

У справі встановлено, що 09.06.2017 року між Комунальним підприємством електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті (підрядник) укладено договір підряду №АДО-КР-5 (надалі - договір підряду), згідно з яким, в порядку та на умовах, визначених цим договором, підрядник бере на себе зобов`язання власними і залученими силами та засобами, з використанням власних матеріальних ресурсів, на власний ризик виконати і здати в обумовлений цим договором строк роботи (далі - роботи) за предметом закупівлі: Капітальний ремонт мережі архітектурно-декоративного освітлення мосту ім. Є.О.Патона через річку Дніпро у м. Києві відповідно до ДСТУ БД.1.1-1:2013 (ДК 021:2015-45000000-7 - Будівельні роботи та поточний ремонт) відповідно до вимог замовника, які містяться в проектній документації, a замовник зобов`язується прийняти роботи та оплати їх вартість (п.1.2 договору підряду).

Пунктами 16.2, 16.3 договору підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017 року передбачено, що всі повідомлення, сповіщення і будь-яка переписка, що стосується Договору, мають бути направлені відповідними Сторонами за адресами, зазначеними в Договорі, і будуть вважатися як такі, що були направлені належним чином, якщо вони зроблені в письмовій формі при доставці під розписку посильним чи уповноваженим представником Сторони, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштою. Жодна із Сторін не має права передавати права та обов`язки за цим Договором третій особі без отримання письмової згоди іншої Сторони.

В матеріалах справи відсутня згода позивача на відступлення Відповідачем-1 свого права вимоги Відповідачеві-2 за договором №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року.

У зв`язку з викладеним позивач вважає, що договір відступлення порушує його права, оскільки відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов`язанні, якщо обов`язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним такого договору на підставі частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки він суперечить вимогам частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій

Господарський суд міста Києва рішенням від 02.03.2021 у справі № 910/19358/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду 19.05.2021, позов задовольнив повністю. Визнав недійсним договір про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Група компаній Беті , нове найменування Товариство з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн , (ідентифікаційний код 37739429) та Товариством з обмеженою відповідальністю БЕТІ (ідентифікаційний код 39514816). Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн та Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ на користь Комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло 2 102,00 грн судового збору солідарно.

Висновки судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що у п. 1.2.1. договору про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року зазначено, що прострочення боржником грошового зобов`язання підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва по справі №910/9241/18. Відповідно до акта приймання передачі №1 від 11.06.2019 року по договору про відступлення права вимоги первісним кредитором новому кредитору передавались зокрема саме документи по договору підряду. Тобто предметом договору про відступлення права вимоги №ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року є саме заборгованість по договору підряду № АДО-КР-5 від 09.06.2017 року.

У договорі підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017 року чітко визначено за яких умов можлива передача прав та обов`язків за цим договором, а саме за наявності згоди іншої сторони, однак, у матеріалах справи згода позивача на відступлення Товариством з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн свого права вимоги Товариству з обмеженою відповідальністю БЕТІ за договором № ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року відсутня.

Крім того, відповідно до п. 1.1.2. договору про відступлення права вимоги № ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року первісний кредитор підтверджує, що нарахування штрафних санкцій та пені за прострочення боржником виконання зобов`язання не припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, а здійснюється за весь період фактичного прострочення виконання зобов`язань.

Тобто, вказаною умовою фактично було змінено умови відповідальності, які були встановлені договором підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017 року, що є прямим порушенням прав боржника.

Судом апеляційної інстанції відхилено посилання скаржника на те, що договір підряду був повністю виконаний первісним кредитором та припинив свою дію 31.12.2017, оскільки факт того, що підрядник повністю виконав свої зобов`язання в частині виконання робіт не свідчить про повне припинення дії договору, оскільки в будь-якому випадку залишаються зобов`язання замовника.

Також відхилено доводи скаржника, що оспорюваний договір в оригіналі судом першої інстанції не досліджувався, а відповідність його копії оригіналу сторонами не визнавалась, оскільки згідно з ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.12.2020 року суд витребовував у Товариства з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн та Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ оригінал договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 № ГКБ-110619-50.

У судовому засіданні від 18.02.2021 року представник відповідача-2 (Бабак В.С.) зазначив, що копія, яка міститься в матеріалах справи, є ідентичною оригіналу.

Щодо посилань скаржника на те, що оспорений договір до дати винесення судового рішення був викладений в новій редакції договору про відступлення права вимоги №ГКБ-110121-12 від 11.01.2021 року, а вказана редакція судом першої інстанції не досліджувалась, то суд апеляційної інстанції зазначив, що наведені доводи не спростовують висновків місцевого господарського суду, оскільки договір про відступлення права вимоги №ГКБ-110121-12 в редакції від 11.01.2021 року не є предметом спору та дослідження в даній справі, та не був поданий до суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

Товариство з обмеженою відповідальністю БЕТІ звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 у справі № 910/19358/20, у якій просило їх скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити Комунальному підприємству електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло у задоволенні позову в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування положень статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, які викладені у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 910/800/19, від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19. А саме, зазначив, що судом не вирішувалося питання про спростування презумпції правомірності правочину; не визначалось чи було порушено цивільне право особи (позивача), за захистом якого позивач звернувся до суду; яке саме право та/або інтерес позивача є порушеним не визнаним або оспореним; в чому полягає порушення цього права та/або інтересу та залежно від установленого встановити, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце, а також вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосовуючи норми матеріального права, що містяться в статтях 514, 516 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, що стосується визнання правочинів недійсними, в тому числі щодо визнання недійсними договорів про уступку права вимоги, що викладені в постановах Верховного Суду від 03.02.2021 у справі № 161/1388/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 04.03.2021 у справі № 161/15418/18.

Також зазначив, що суди попередніх інстанцій в порушення статей 76-79, 86, 91 Господарського процесуального кодексу України не досліджували оригінали доказів, у тому числі оригінал оспорюваного договору уступки права вимоги, а також оригінал договору підряду, що суперечить висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 912/2185/16.

Зазначив про неврахування судами попередніх інстанцій під час розгляду справи принципу contra proferentem - слова договору повинні тлумачитись проти того, хто їх написав. Зазначає, що саме позивач є автором договору підряду. Згідно пункту 16.3 Договору № АДО-КР-5 від 09.06.2017 Жодна із сторін не має права передавати права та обов`язки за цим Договором третій особі без отримання письмової згоди іншої Сторони .

Вважає, що така конструкція вказаного пункту означає, що сторони договору не мають права передавати одночасно права та обов`язки тоді як згідно оспорюваного договору уступки права вимоги відповідачу-2 передано лише право вимоги.

А також цим пунктом договору передбачено, що сторони не мають право передавати права та обов`язки, які передбачені виключно договором.

Як видно із Договору № АДО-КР-5 від 09.06.2017 перелік права та обов`язків сторін міститься в розділі Права та обов`язки сторін . Із спірного договору уступки права вимоги вбачається, що жодне право та обов`язок, що містяться в розділі Права та обов`язки сторін договору № АДО-КР-5 від 09.06.2017 передано не було.

Аналіз оспорюваного договору уступки права вимоги свідчить про те, що відповідачем-1 передано відповідачу-2 права щодо стягнення із позивача 3-х відсотків річних, інфляційних збитків, стягнення яких прямо передбачено Законом (стаття 625 Цивільного кодексу України), а не договором підряду. Отже, відповідачем-1 не порушено ні умов договору № АДО-КР-5 від 09.06.2017, ні положення статті 516 Цивільного кодексу України.

Також положення пункту 16.3 Договору підряду № АДО-КР-5 від 09.06.2017 не містить чіткої вказівки які саме права та обов`язки не можна уступати.

Передачею права на стягнення 3-х відсотків річних та інфляційних збитків, права позивача жодним чином не порушено, оскільки у нього не виникає нових зобов`язань, а лише змінюється суб`єктний склад учасників у цій справі.

Зазначив, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції не містить фактично мотивувальної частини як того вимагає стаття 282 Господарського процесуального кодексу України.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити касаційну скаргу без задоволення рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду 19.05.2021у справі № 910/19358/20 залишити без змін.

Відповідач-1 правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався, що не перешкоджає перегляду судових рішень.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо наявності випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, для касаційного оскарження судових рішень, необхідно зазначити, що обов?язковою умовою у цьому разі є неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі № 923/682/16.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування положень статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, які викладені у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 910/800/19, від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19.

Проте, у справі № 910/800/19, на яку посилається скаржник, предметом позову є визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, та Комунальним підприємством Центр організації дорожнього руху .

У цій справі Верховний Суд визнав обґрунтованою визначену відповідачами у касаційних скаргах підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові не врахували зазначених вище висновків Верховного Суду щодо застосування статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, частини першої статті 170 Кримінального процесуального кодексу України, пунктів 1, 4 частини першої статті 1, частини першої статті 2, статей 19, 21 Закону України Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів у їх сукупності, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, правовідносини в яких є подібними правовідносинам у цій справі, в яких позивач не є стороною оспорюваного ним договору, а відповідачем виступає Національне агентство, внаслідок чого суди дійшли помилкових висновків щодо наявності порушеного права позивача, яке підлягає судовому захисту. Подібність правовідносин у зазначених справах та у цій справі підтверджує також і той факт, що у всіх цих справах мали місце обставини накладення у кримінальних провадженнях арешту на майно та подальшої передачі такого арештованого майна Національному агентству для здійснення заходів управління ним. У всіх цих справах оспорювалися договори, укладені Національним агентством в порядку здійснення управління цим майном.

У справі № 910/19358/20 та справах № 910/800/19, № 910/3907/18, № 910/15262/18, № 910/6091/19 не співпадають суб?єктний склад, об`єкт та предмет правового регулювання, а також умови застосування правових норм, тому правовідносини у цих справах не є подібними.

У справі № 904/2073/19, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Акціонерне товариство Комерційний банк Приватбанк звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Сентоза ЛТД про стягнення винагороди за користування кредитом у розмірі 32 619 993,75 грн, у зв`язку з порушенням відповідачем своїх зобов`язань за договором про надання кредиту у вигляді відновлюваної кредитної лінії № 4С09021И від 05.01.2009 та додаткової угоди від 21.08.2014 зі сплати винагороди за користування кредитом.

В свою чергу Товариство з обмеженою відповідальністю Сентоза ЛТД звернулося до суду із зустрічною позовною заявою до Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк про визнання недійсними окремих пунктів, укладеного між сторонами, кредитного договору №4С09021И від 05.01.2009. У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариству з обмеженою відповідальністю Сентоза ЛТД було відмовлено у повному обсязі і в касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій частині не оскаржувались.

Саме з встановленням у справі № 904/2073/19 обставин ухвалення судом рішення, яке набрало законної сили, яким відмовлено позивачеві у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору, пов`язані висновки Верховного Суду при розгляді спору про стягнення заборгованості за кредитним договором, що у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Оскільки у судів попередніх інстанцій, з огляду на приписи статті 14 Господарського процесуального кодексу України, були відсутні підстави вирішувати питання про дійсність умов кредитного договору, при вирішенні спору про стягнення заборгованості за цим договором.

Подібних обставин у справі № 910/19358/20 не встановлено.

У зв`язку з цим Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача-2 на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 25.02.2021 у справі № 910/800/19, від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, оскільки правовідносини у зазначених справах ні за суб`єктним складом сторін спору, ні за об`єктом та предметом правового регулювання, ні за підставами позову, ні за фактичними обставинами не є подібними правовідносинам у справі № 910/19358/20.

Наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник також обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи норми матеріального права, що містяться в статтях 514, 516 Цивільного кодексу України, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, що стосується визнання правочинів недійсними, в тому числі щодо визнання недійсними договорів про уступку права вимоги, що викладені в постановах Верховного Суду від 03.02.2021 у справі № 161/1388/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 04.03.2021 у справі № 161/15418/18.

Проте у справі № 161/1388/17 фізична особа (ОСОБА_1) звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк про визнання припиненими правовідносин за кредитним договором, у зв`язку з його виконанням та визнання припиненими правовідносин поруки та іпотеки у зв`язку з припиненням основного зобов`язання.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03.02.2021 у справі № 161/1388/17, вирішуючи питання про розмежування договорів цесії та факторингу, зазначив, що відступлення права вимоги - заміна кредитора у зобов`язанні шляхом передання особою своїх прав іншій особі за правочином (пункт 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України).

За укладеним сторонами договором відбулось передання права вимоги за кредитним договором, який забезпечено іпотекою.

Правочин щодо заміни кредитора в зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 513, стаття 514 Цивільного кодексу України).

За змістом частини першої статті 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора відбувається без погодження боржника, оскільки така заміна не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов`язків, не погіршує його становища та не впливає на його інтереси.

У зв`язку з чим судом відхилено доводи фізичної особи та зроблено висновок, що договір від 14 квітня 2016 року, укладений між компанією Юкрейн Мортгейдж Лоун Фінанс №1 пі-ел-сі та АТ КБ ПриватБанк та договір від 19 лютого 2007 року, укладений між АТ КБ ПриватБанк та компанією Юкрейн Мортгейдж Лоун Фінанс № 1 пі-ел-сі, є договорами відступлення права вимоги, а не договорами факторингу. У зв`язку з чим зазначили про правомірність вимоги банку до ОСОБА_1 щодо сплати щомісячних платежів за кредитним договором, як установи, що обслуговує кредит, який належить компанії Юкрейн Мортгейдж Лоун Фінанс № 1 пі-ел-сі.

Виключно наявність у постанові Верховного Суду від 03.02.2021 у справі № 161/1388/17 посилання на положення статей 514, 516 Цивільного кодексу України не свідчить про подібність правовідносин у справі № 161/1388/17 та у справі № 910/19358/19, оскільки ці справи мають різний суб`єктний склад, предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини.

Щодо наведеного скаржником висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, то предметом спору у цій справі є визнання недійсним укладеного відповідачами договору поруки, з підстав передбачених статтями 215, 234 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд у цій справі, надаючи оцінку доводам щодо фіктивності договору поруки, виходячи з положень статей 553, 554 Цивільного кодексу України, якими врегульовано відносини поруки, зазначив, що договір поруки є двостороннім, він укладається між кредитором і поручителем. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов`язанні, забезпеченому порукою. Обов`язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки, хоча укладення тристороннього договору між кредитором, боржником і поручителем Цивільний кодекс України не забороняє і це є звичною діловою практикою.

Таке регулювання (можливість укладення договору поруки без згоди боржника) відповідає загальному підходу цивільного законодавства про можливість відступлення кредитором своїх вимог без згоди боржника (стаття 516 Цивільного кодексу України).

Предметом спору у справі № 910/19358/20 є визнання недійсним договору уступки права вимоги, укладеного між відповідачами, з підстав передбачених статтею 203, частиною 1 статті 516 Цивільного кодексу України, а саме у зв?язку з його укладенням без отримання згоди боржника, незважаючи на те, що у договорі підряду № АДО-КР-5 передбачено, що заміна кредитора відбувається за отримання письмової згоди боржника.

Отже, висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, не є релевантними для справи № 910/19358/20.

Щодо постанови Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 161/15418/18, то предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, як такого, що укладений з порушенням вимог частини 1 статті 514 Цивільного кодексу України щодо обсягу прав, які переходять до нового кредитора в зобов`язанні, що суперечить частині першій статті 203 Цивільного кодексу України.

Підставою для відмови в задоволенні вимог про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги у справі № 161/15418/18 стало те, що доводи позивача про виконання боржником основного зобов`язання в повному обсязі не знайшли свого підтвердження та спростовані встановленими судами обставинами в інших судових справах.

При цьому у справі № 904/2979/20 відсутні посилання на встановлені обставини існування у кредитному договорі умов про можливість заміни кредитора у зобов`язанні лише за згодою боржника.

Отже, незважаючи на подібність правовідносин у справах № 161/15418/18 та № 910/19358/20, встановлені у них фактичні обставини, що визначають умови застосування правових норм, є різними.

Також скаржник зазначив, що суди попередніх інстанцій в порушення статей 76-79, 86, 91 Господарського процесуального кодексу України не досліджували оригінали доказів, у тому числі оригінал оспорюваного договору уступки, а також оригінал договору підряду, що суперечить висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 912/2185/16.

Однак висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 04.04.2018 у справі № 912/2185/16, обумовлені тим, що відповідно положень статті 33 Господарського процесуального кодексу України (редакція, яка була чинна до 15.12.2017), кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно з приписами статті 36 Господарського процесуального кодексу України (редакція, яка була чинна до 15.12.2017), письмовими доказами є документи i матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Враховуючи те, що предметом позову є визнання недійсним договору поруки № 1/07 від 30.01.2015, Верховний Суд погодився з позицією Скаржника 2 про те, що господарський суд зобов`язаний витребувати оригінали для огляду доказів.

Відсутність факту дослідження (огляду) судами попередніх інстанцій оригіналу договору поруки № 1/07 від 30.01.2015 Верховний Суд визнав порушенням статті 43 Господарського процесуального кодексу України (редакція, яка була чинна до 15.12.2017), оскільки без вчинення зазначених дій, враховуючи предмет позову, суд не може повно, всебічно і об`єктивно розглянути позов про визнання недійсним договору поруки № 1/07 від 30.01.2015.

Однак, у справі № 910/19358/20 Комунальне підприємство електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло звернулось з позовом 08 грудня 2020 року, у зв`язку з чим застосуванню підлягає Господарський процесуальний кодекс України в редакції, яка чинна з 15.12.2017.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша статті 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні , яким були внесені зміни до Господарського процесуального кодексу України, зокрема змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з Достатність доказів на нову - Вірогідність доказів , викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування вірогідності доказів .

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування вірогідності доказів , на відміну від достатності доказів , підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі Дж. К. та Інші проти Швеції ( J.K. AND OTHERS v. SWEDEN ) ЄСПЛ наголошує, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування поза розумним сумнівом ( beyond reasonable doubt ). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей . Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри .

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на наведене, аргументи касаційної скарги щодо порушення господарськими судами норм процесуального права колегією суддів відхиляються як такі, що не знайшли підтвердження матеріалами справи.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що Господарський суд міста Києва ухвалою від 14.12.2020 витребовував у Товариства з обмеженою відповідальністю Органік Корпорейшн та Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ оригінал договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 №ГКБ-110619-50, однак оригінал договору відповідачами суду наданий не був, натомість з протоколу судового засідання від 18.02.2021 слідує, що представник відповідача-2 (Бабак В.С.) визнав, що копія яка міститься в матеріалах справи є ідентичною оригіналу.

Оскільки обов`язок надати суду оригінал договору було покладено саме на відповідачів, однак відповідачами вимоги суду не виконано, при цьому представником відповідача-2 у судовому засіданні визнавалась відповідність наявної в матеріалах копії договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 №ГКБ-110619-50 оригіналу, у суду були відсутні підстави для застосування положень частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України.

Інший представник відповідача-2 у касаційній скарзі зазначив про наявність у матеріалах справи двох копій договору про відступлення права вимоги від 11.06.2019 №ГКБ-110619-50, однак доказів того що зазначені копії відрізняються за змістом та що вони не відповідають оригіналу договору, суду не надано. При цьому слід враховувати, що саме на відповідачів було покладено обов`язок надати суду оригінал договору, однак відповідач-2 оригінал договору суду не надав, скористався своїм правом визнати відповідність копії договору оригіналу.

Щодо доводів касаційної скарги відповідача-2 про ненадання позивачем оригіналу договору підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017, то ним під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій зазначалось про невиконання позивачем вимог суду щодо надання оригіналу договору підряду, однак не ставилась під сумнів відповідність наявної в матеріалах копії цього договору оригіналу.

Крім того відповідач-1 є стороною договору підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017, відповідно мав змогу надати власний примірник цього договору у разі виявлення невідповідностей наданої позивачем копії оригіналу. Отже, всупереч положенням статті 79 Господарського процесуального кодексу України доказів на спростування відповідності наданої позивачем копії договору підряду оригіналу відповідачами не надано.

Більш того наявність в договорі підряду пункту 16.3 згідно з яким жодна із сторін не має права передавати права та обов`язки за цим договором третій особі без отримання письмової згоди іншої сторони визнається відповідачем-2 і в поданій ним касаційній скарзі.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не з`ясовано питання порушення оспорюваним правочином прав або охоронюваних законом інтересів позивача та відповідно наявності у нього права на звернення з позовом до суду про визнання недійсним правочину, стороною якого він не був, то вони є безпідставними.

Правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що звертаючись з даним позовом, позивач зазначив, що договір відступлення порушує права позивача, оскільки відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов`язанні, якщо обов`язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України договору про відступлення права вимоги, оскільки він суперечить вимогам частини 1 статті 516 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

А тому скаржник в обґрунтування доводів касаційної скарги помилково посилається на сформовану Верховним Судом України практику визнання недійсним правочинів на підставі частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд апеляційної інстанції звернув увагу, що відповідно до п. 1.1.2. оспорюваного договору про відступлення права вимоги № ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року первісний кредитор підтверджує, що нарахування штрафних санкцій та пені за прострочення боржником виконання зобов`язання не припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, а здійснюється за весь період фактичного прострочення виконання зобов`язань.

Тобто, вказаною умовою фактично було змінено умови відповідальності, які були встановлені договором підряду №АДО-КР-5 від 09.06.2017 року, що є прямим порушенням прав боржника.

Висновок, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій принципу contra proferente, то положення пункту 16.3 договору підряду, якими встановлено, що жодна із сторін не має права передавати права та обов`язки за цим договором третій особі без отримання письмової згоди іншої сторони, не є суперечливими чи нечіткими та не спрямовані на забезпечення позивачу умов кращих ніж ті в які в які ставиться відповідач-1. Договір підряду підписаний сторонами без застережень та недійсним (в цілому чи окремих його положень) не визнавався.

Доводи касаційної скарги, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції не містить фактично мотивувальної частини як того вимагає стаття 282 Господарського процесуального кодексу України також свого підтвердження не знаходять, а зводяться до незгоди з висновками судів, які покладені в основу судових рішень про задоволення позову.

Апеляційним господарським судом правильно застосовано правову позицію щодо застосування норм права, викладену в постанові Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №910/17580/18, яка ухвалена у подібних правовідносинах та підлягала врахуванню відповідно до вимог частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

Верховний Суд вважає слушними зауваження скаржника, що суд апеляційної інстанції помилково послався у оскаржуваній постанові на ухвалу Господарського суду міста Києва від 11.03.2021 у справі № 910/15093/20, яка не набрала законної сили, та якою було зупинено провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ до Комунального підприємства електромереж зовнішнього освітлення м. Києва Київміськсвітло про стягнення 1 459 222,57 грн до набрання законної сили судовим рішенням в даній справі № 910/19358/20.

Однак висновки апеляційного суду про те, що за договором про відступлення права вимоги № ГКБ-110619-50 від 11.06.2019 року було відступлено саме заборгованість, яка виникла на підставі договору підряду № АДО-КР-5 від 09.06.2017 року, зроблені виходячи з системного аналізу всіх матеріалів справи. Преюдиціальне значення обставинам, встановленим в ухвалі від 11.03.2021 у справі № 910/15093/20 судом апеляційної інстанції не надавалось, а тому це не вплинуло на правильність постановленого у справі рішення.

Щодо інших доводів касаційної скарги, то скаржником не конкретизовано яким його доводам (наданим доказам) не було надано правову оцінку судами попередніх інстанцій при вирішенні спору. Крім того, пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не був визначений підставою касаційного оскарження судових рішень.

Отже, суди попередніх інстанцій ухвалили рішення при дотриманні норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, що відповідає статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

Висновки Верховного Суду

За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування з підстав, викладених у касаційній скарзі немає.

Судові витрати

З огляду на те, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги відповідача-2 та залишає без змін рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю БЕТІ залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 у справі № 910/19358/20 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кібенко

І. Кондратова