Постанова

від 27.10.2021 по справі 487/4035/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 487/4035/18-ц

провадження № 61-8342св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - прокурор Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року у складі судді Карташевої Т. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У червні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 04 вересня 2009 року рішенням Миколаївської міської ради № 36/61 затверджений проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 901 кв. м за рахунок земель, раніше відведених ТОВ Миколаївбудпроект , з одночасним віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1 .

29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на цю земельну ділянку, а 14 травня 2010 року уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу із відчуження спірної земельної ділянки, яку вже 12 вересня 2014 року відчужено ОСОБА_2 .

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі № 487/10111/14-ц визнано незаконними окремі пункти рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 901 кв. м у власність. Вказане рішення мотивовано тим, що спірна ділянка знаходиться у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, а саме на відстані 9 м від урізу води та, відповідно до вимог статей 59, 83, 84 ЗК України, не може надаватись у приватну власність для будівництва індивідуальних житлових будинків.

Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, визнано незаконним, є усі підстави для визнання такого державного акта, як правовстановлюючого документа недійсним та його скасування.

Визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які відбулися внаслідок недійсного правочину, не вимагається, оскільки у такому випадку, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову. У зв`язку з чим належним способом захисту порушеного права власності держави є витребування земельної ділянки від її нинішнього власника ОСОБА_2 .

На підставі наведеного прокурор звертається до суду в інтересах міської ради як власника (розпорядника) майна, оскільки Миколаївською міською радою самостійно позов до суду не пред`явлено.

Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати недійсним та скасувати виданий ОСОБА_1 державний акт серії ЯИ № 150134 від 27 листопада 2009 року про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1 ; витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1 .

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано державний акт серії ЯИ № 140134 від 27 листопада 2009 року, виданий ОСОБА_1 , про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , розташована у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, але надана для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, що суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. До того ж конфліктна ситуація щодо передачі земель під забудову в мікрорайоні Леваневців та протидія мешканців цього району діям нових власників щодо вирубки зелених насаджень, забруднення території та зведення житлових споруд тривала протягом декількох років.

Повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, проте Миколаївською міською радою як власником (розпорядником) до цього часу самостійно не пред`явлений позов до суду про визнання недійсним та скасування державного акта та витребування спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим неналежним чином здійснюється захист інтересів держави саме прокурором.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта та його скасування - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги прокурора залишено без задоволення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у пункті 5.10 постанови від 22 серпня 2018 року при розгляді справи № 925/1265/16, роз`яснено, що державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним. Визнання недійсним державного акта, після визнання незаконним та скасування відповідного пункту рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого такий державний акт незаконно видано, не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Миколаєва, та її подальшого повернення на користь Миколаївської міської ради. Отже, за наявності судового рішення про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку, прокурором у поданому позові зайве пред`явлені позовні вимоги про додаткове визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, а судом помилково задоволені такі вимоги.

Крім того, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, обґрунтував та довів бездіяльність компетентного органу, так як, звернувшись до Миколаївської міської ради як до компетентного органу до подання цього позову в порядку статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор фактично надав йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку, після того як цьому органу стало відомо про можливе порушення інтересів держави чи територіальної громади, може кваліфікуватись як бездіяльність відповідного органу.

Суд першої інстанції в частині вимог про повернення земельної ділянки у власність територіальної громади правильно встановив обставини справи, визначився з характером правовідносин, які склалися між сторонами, та застосував саме ті норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у тому числі статтю 391 ЦК України, та обґрунтовано задовольнив у цій частині позов прокурора, пред`явлений ним на захист інтересів держави, а саме в інтересах представницького органу територіальної громади - Миколаївської міської ради.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 рокута постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі № 488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі № 619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі № 380/375/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі № 546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі № 302/169/19; постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі № 6-319цс15.

Також у касаційній скарзі заявник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі № 469/580/16-ц, постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14.

Крім того, у касаційній скарзі заявник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, 20, 122, 186 ЗК України, частини сьомої статті 87 ВК України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України Про землеустрій , статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно , статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України Про державний земельний кадастр .

У червні 2021 року Миколаївська обласна прокуратура подала до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що позов пред`явлено прокурором у 2014 році, судами справа переглядалась неодноразово, а судова практика змінювалась. У цій справі суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. Норми законодавства, які забороняли передачу земель водного фонду у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, були чіткими, зрозумілими та доступними.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Обставини, встановлені судами

Земельна ділянка площею 901 кв. м на АДРЕСА_1 розташована у прибережній захисній смузі й відноситься до земель водногофонду. Ця земельна ділянка на час передачі її у власність ОСОБА_1 була власністю територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджений проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1 , площею 901 кв. м, за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.

На підставі вказаного рішення, 29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

14 травня 2010 року ОСОБА_1 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, за яким остання придбала спірну земельну ділянку. 07 грудня 2010 року ОСОБА_3 отримала на зазначену земельну ділянку державний акт на право власності на земельну ділянку.

12 вересня 2014 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 спірну земельну ділянку. Того ж дня Реєстраційної службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку.

Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 11 березня 2013 року, про порушення прав держави на землю прокурору стало відомо з повідомлень у засобах масової інформації про проведення підготовчих будівельних робіт та масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману в Заводському районі м. Миколаєва.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі № 487/10111/14-ц рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2017 року скасовано в частині вирішення вимог прокурора про поновлення позовної давності та визнання незаконним і скасування в частині рішення Миколаївської міської ради та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. Поновлено прокурору строк звернення до суду з позовом до Миколаївської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 901 кв. м на АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010; вирішено питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 серпня 2018 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року залишено без змін.

Ухвалюючи рішення в справі № 487/10111/14-ц, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й Верховний Суд, виходив із того, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1 . Про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва володіти цією землею прокурору стало відомо у лютому 2013 року із засобів масової інформації. Виходячи зі змісту статті 45 ЦПК України прокурор мав право звертатися до суду з позовом як позивач, оскільки Миколаївська міська рада порушила законодавство щодо обмеження передачі у власність земель прибережної захисної смуги, а тому не могла бути зазначена позивачем у справі. Спірна земельна ділянка є прибережною захисною смугою і її незаконне надання ОСОБА_1 у власність порушило права територіальної громади м. Миколаєва на володіння цією ділянкою з метою відпочинку на ній мешканців міста, що становить значний публічний інтерес.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов прокурора, виходив із того, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1 . Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, перевищила свої повноваження, порушила вимоги чинного законодавства щодо порядку розпорядження землями водного фонду та порушила права територіальної громади й законні інтереси держави.

При ухваленні оскаржуваних рішень, суди врахували, що Великою Палатою Верховного Суду у справі № 487/10128/14-ц сформульовано висновок про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а тому ефективним способом захисту є негаторний позов, який може бути заявлений протягом усього часу тривання порушення.

Керуючись принципом jura novit curia щодо обов`язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення вимог прокурора про витребовування земельної ділянки на підставі вимог статті 391 ЦК України.

Проте в повній мірі Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).

Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (див. пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку, що обрання способу захисту є правом особи, яка звертається до суду. Визначення того, чи є обраний особою спосіб захисту ефективним, - належить суду.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц та у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, немає підстав вирішувати питання про наявність/відсутність волі територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на розпорядження спірною земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася про те, що наявність волі на відчуження земельної ділянки не входить до предмета доказування за негаторним позовом (див. пункт 106 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У своєму позові прокурор просив на підставі статті 388 ЦК України (віндикація) витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1 .

Проте суди, розглядаючи цю справу, ухвалили рішення про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України (негаторний позов).

Зміна судом як предмета позову (витребовування земельної ділянки на повернення земельної ділянки), так і правових підстав позову (зі статті 388 ЦК України на статтю 391 ЦК України) є порушенням принципу дистозитивності цивільного процесу, закріпленого статтею 13 ЦПК України, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цій справі прокурором, виходячи із змісту та підстав позову, заявлено віндикаційний позов.

Судом за результатами розгляду віндикаційного позову з посиланням на принцип jura novit curia щодо обов`язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін, обґрунтовано необхідність застосування як ефективного способу захисту негаторного позову.

Застосування судами принципу jura novit curia ( суд знає закони ) є можливим у разі, коли особа, яка звертається до суду, обирає ефективний спосіб захисту, тобто такий спосіб захисту, який відповідає фактичним підставам позову, проте помилково посилається не на ті норми права, тобто помиляється щодо правових підстав позову.

Проте зміна судом з власної ініціативи як предмета позову, так і правових підстав позову є порушенням принципу змагальності, що ставить одну із сторін процесу у невигідне становище. Відповідач у справі повинен знати, які вимоги до нього заявляються як по суті, так і з яких фактичних підстав.

Оскільки у зазначеній справі прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу на статтю 388 ЦК України, зазначені вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 359/3162/16-ц.

Отже, доводи касаційної скарги у цій частині знайшли свої підтвердження.

Верховний Суд відхиляє доводи представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц ; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі № 488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі № 619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі № 380/375/17; постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15

У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави , власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 674/31/15-ц та Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 сформульовано висновок про те, що за норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред`являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктами 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

Висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, що сформульовані у вказаних вище постановах, не підлягають застосуванню до спірних відносин розглядуваної справи виходячи із встановленого Верховним Судом порушення норм процесуального права.

У постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 81, 90, 143) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновки Верховного Суду України та вказала, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі № 546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі № 302/169/19; постановах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі № 6-319цс15.

У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). Проте, враховуючи те, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку водного фонду та для її повернення власнику. Зазначене не суперечить висновку Верховного Суду України, сформульованому у постановах від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13 (яким суд першої інстанції обґрунтував рішення у частині наявності підстав для визнання недійсним державного акта), від 22 травня 2013 року у справі № 6-33цс13 і від 11 липня 2015 року у справі № 6-319цс15, про те, що у спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можна визнавати як рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі ці акти. Вказані справи не стосуються захисту прав на земельні ділянки водного фонду. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд.

У своїй касаційні скарзі заявник вказував на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц; у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі № 469/580/16-ц; постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц , від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 26 червня 2018 року у справі № 310/8170/15-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 469/580/16-ц висловлено позицію про те, що заволодіння приватними особами земельними ділянками, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, особливо коли в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належить до земель лісогосподарського призначення.

У постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 46 - 48, 52.

Так, відповідно до цих пунктів уздовж морів та навколо морськихзаток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61 - 62 ЗК України, статті 89 -90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Проте передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав. Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України).

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 44, 50, 53.

Відповідно до цих пунктів землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт є частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207-212 м, а від північної межі - 270-275 м). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновку про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

У постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14; постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумнуобачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги.

Також заявник вважає, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 необхідно відступити від висновків про те, що з огляду на приписи статті 400 ЦПК УкраїниВелика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій.

Відступ від указаного висновку представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 обґрунтовує тим, що таке застосування частини першої статті 400 ЦПК України призводить до легітимізації неконституційної підміни судами повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо віднесення (зміни) категорії земель.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначив про необхідність відступу від висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією живого права (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у вказаних вище постановах, з огляду на те, що по-перше, заявник просить відступити від норм матеріального права, на які посилався суд при ухваленні своїх рішень.

По-друге, частина висновків, від яких просив відступити адвокат заявника, здійснені за обставинами справи, що переглядалася судом, що у свою чергу суперечить вимогам процесуального законодавства.

І по-третє, заявник абсолютно не обґрунтував причини та підстави для відступу від висновків, що викладені у вказаних постановах.

Верховний Суд вкотре нагадує, що для оскарження судових рішень з підстав, викладених у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, необхідно навести обґрунтоване вмотивування необхідності відступлення від такого висновку.

У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 лише вказав на постанови Верховного Суду та Верховного Суду України, від яких він вважає необхідно відступити, без жодного правового обґрунтування необхідності такого відступу.

Отже, доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду у наведених справах є необґрунтованими.

Ще однією підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі заявник назвав відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних відносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, статей 20, 122, 186 Земельного кодексу України, частини сьомої статті 87 Водного кодексу України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України Про землеустрій , статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно , статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України Про державний земельний кадастр .

У процесуальному законі передбачено, що має бути відсутній висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, а не висновок суду про відсутність відповідної правової позиції про нього в судовому рішенні, що оскаржується.

Оскільки Верховний Суд вже сформулював висновки у подібних правовідносинах, колегія суддів відхиляє доводи заявника в цій частині касаційної скарги.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм процесуального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів б , в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Отже, з Миколаївської місцевої прокуратури № 1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн (11 302,00 грн + 15 069,32 грн).

Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити.

РішенняЗаводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову прокурора Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянкивідмовити.

Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури № 1 (адреса місцезнаходження: вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв), на користь ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко