Постанова

від 02.11.2021 по справі 915/1153/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 915/1153/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий суддя, Міщенко І. С., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю

"Неомаркет-I"

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 (суддя Семенчук Н. О.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 (Савицький Я. Ф. - головуючий суддя, судді Головей В. М., Діброва Г. І.) у справі

за позовом Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Неомаркет-I",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1) Фонд державного майна України,

2) Державна аудиторська служба України,

про визнання недійсним договору від 10.03.2020 №10/03 про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції,

(У судове засідання з`явилися представники: відповідача - Вавілов А. Є., Фонду державного майна України - Гвоздік А. В.),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У вересні 2020 року Державне підприємство "Племрепродуктор "Степове" (далі - ДП "Племрепродуктор "Степове") звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Неомаркет-I" (далі - ТОВ "Неомаркет-І") про визнання недійсним договору від 10.03.2020 № 10/03 про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції, укладений між сторонами.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що посадова особа, що підписала відповідний договір з боку позивача не мала достатніх повноважень для укладання цього договору без погодження на таке укладання з уповноваженим органом управління - Міністерством розвитку економіки, оскільки сума договору не тільки більше 10 %, а й перевищує 25 % вартості активів підприємства за даними останньої річної звітності.

Крім того, ДП "Племрепродуктор "Степове" вказує, що директором ОСОБА_1 було укладено спірний договір з порушенням положень статті 73 2 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та частини 4 статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна".

У процесі розгляду справи судом першої інстанції до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача були залучені Фонд державного майна України та Державна аудиторська служба України.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 10.03.2020 між ТОВ "Неомаркет-І" (Сторона-1) та ДП "Племрепродуктор "Степове", в особі в.о. директора ОСОБА_1 (Сторона-2), укладено договір № 10/03 про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції. У договорі визначено, що в.о. директора ДП "Племрепродуктор "Степове" ОСОБА_1 діє на підставі Статуту господарства (далі - Статут).

Відповідно до п. 1.1. договору сторони за договором об`єднали зусилля для організації спільного обробітку земельних ділянок, які перебувають в постійному користуванні Сторони-2, про що сторони укладають додаток № 1 до цього договору, який визначає характеристики відповідних земельних ділянок.

Ведення спільних справ за Договором здійснюється сторонами за їх згодою. Обсяг зобов`язань кожної зі сторін Договору щодо вирощування сільськогосподарської продукції визначається в додатку № 2 (Кошторис) до договору, де вказується перелік робіт, які будуть надані сторонами (п. 1.2. Договору).

Згідно із п. 1.4. договору сторони можуть надавати один одному будь-яку фінансову, технологічну або організаційну допомогу. При цьому, майно сторін та грошові кошти не об`єднуються та спільній власності не перебувають. Договір не позбавляє Сторону-2 права користування належними йому земельними ділянками та не надає прав користувача чи орендаря Стороні-1.

Умовами п. 1.5. договору передбачено, що з метою розрахунку вартості та кількості майбутнього врожаю сторони погоджують відповідний План врожайності (Додаток № 3 "План врожайності"). За п. 1.6. договору результат спільного вирощування сільськогосподарських культур, а саме вирощений урожай (готова продукція / товар) є власністю Сторони-1 і не переходить у власність Сторони-2.

Пунктами 2.1, 2.2. договору встановлено, що передбачені в цьому договорі роботи виконуються Стороною-2 з власних або наданих Стороною-1 сировини, матеріалів та засобів (посівного матеріалу, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів тощо). Використання сировини, матеріалів, засобів виконання робіт узгоджується в Додатку №2 до договору, де вказується їх вартість та понесені витрати на їх придбання сторонами. Надання сировини, матеріалів та інших засобів Стороною-1 Стороні-2 та навпаки здійснюється на підставі акта приймання передачі.

Збирання врожаю проводиться Стороною 1. З метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні (п.п. 2.3, 2.4 договору).

Відповідно до п.п. 3.1, 3.2 договору результати спільного обробітку земельної ділянки по договору є вирощена сільськогосподарська продукція. Доходи, що отримуються в результаті спільного вирощування продукції, використовуються, в першу чергу, на відшкодування матеріальних витрат, понесених сторонами. Прибуток (винагорода), котрий отримують сторони від спільного обробітку землі, після відшкодування матеріальних витрат, підлягає розподілу пропорційно часткам їх участі у спільній діяльності. Розміри прибутку (винагороди) кожній із Сторін, а також форма її виплати (у натуральній та у грошовій формах) обумовлюються сторонами в Плані врожайності.

Винагорода в натуральній формі передається сторонам одноразово після завершення повного сільськогосподарського циклу вирощування та збору врожаю (готової продукції). Винагорода в грошовій формі виплачується стороні-2 в гарантованому розмірі, що не може бути меншим 2 654 000,00 грн (п. 3.3 договору в редакції додаткової угоди від 29.07.2020 № 1).

Винагорода в натуральній формі, яка виплачується Стороні-2 складається з врожаю соняшника, який розташований на полях: кадастровий номер 4824284000:09:000:0002, Мехзагін №2 (VІІІа) площею 10,64 га, Мехзагін № 2 (VІІа) площею 24,03 га, Мехзагін № 2 (VII) площею 99,75 га, Мехзагін № 2 (X) площею 98,0 га, Мехзагін № 2 (XI) площею 94,0 га, Мехзагін № 2 (IX) площею 107,90 га; врожаю просо, який розташований на полях: кадастрові номера 4824284000:10:000:0002 Мехзагін № 2 (ІІІа) площею 31,02 га та 4824284000:06:000:0001 Мехзагін № 2 (II), площею 106,64 га; врожаю кукурудзи, який розташований на полі: кадастровий номер 4824284000:10:000:0002 Мехзагін № 2 (III) площею 120,00 га, яким Сторона-2 розпоряджається на власний розсуд (п.3.4 Договору в редакції додаткової угоди від 29.07.2020 № 1).

Пунктами 4.1.12. договору встановлено обов`язок Сторони-2 оплатити Стороні-1 вартість наданих для виконання робіт Стороною-2 коштів, матеріалів, добрів, засобів захисту рослин тощо. При цьому, Сторона-2 має право надавати додаткові послуги та виконувати роботу за окрему плату, про що складається додаткова угода до Договору (п. 4.1.14); отримувати оплату за надання передбачених договором послуг та винагороду за виконання робіт (п. 4.1.15); вимагати від Сторони-1 авансування витрат на придбання сировини, матеріалів та засобів (п. 4.1.16).

Згідно з п. 5.2.5. договору Сторона-1 зобов`язана приймати виконані роботи та оплатити їх у строки та розмірах, передбачених цим договором.

Пунктом 8.1. договору визначено строк дії цього договору: з 10.03.2020 до 31.12.2020, а у випадку порушення зобов`язань, - до повного виконання зобов`язань за цим Договором.

До вказаного Договору сторонами було укладено наступні додатки: - № 1 "Характеристики земельних ділянок, які використовуються Виконавцем в рамках Договору"; - № 2 "План врожайності"; - № 3 "Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції".

Матеріали справи свідчать, що на виконання умов Договору, відповідно до актів №№ 1-17 приймання-передачі посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин, в період з 14.03.2020 по 08.07.2020 відповідачем передано позивачу посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 13 257 742,06 грн.

Крім того, в період з 07.04.2020 по 05.05.2020 за договором від 10.03.2020 № 10/03 відповідачем було перераховано позивачу коштів на загальну суму 2 654 289,08 грн, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями №№ 34, 39, 50, 58.

Судом першої інстанції встановлено, що усі документи з боку ДП "Племрепродуктор "Степове" підписані виконуючим обов`язки директора ОСОБА_1, який з 18.11.2019 був призначений на вказану посаду Наказом з особового складу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 14.11.2019 № 76-п, та скріплені гербовою печаткою державного підприємства.

Як вже зазначалось вище, ОСОБА_1 діє на підставі Статуту підприємства.

У матеріалах справи наявний Статут ДП "Племрепродуктор "Степове" (ідент.код 00854995), затверджений наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства від 28.12.2019 № 882.

Відповідно до п.п. 1.1. Статуту ДП "Племрепродуктор "Степове" засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі Уповноважений орган управління) та є державним комерційним підприємством.

Положеннями п. п. 4.1, 4.2, 4.3. Статуту передбачено, що підприємство є юридичною особою. Права та обов`язки юридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку; Підприємство здійснює свою діяльність відповідно до законодавства та цього Статуту, який затверджується Уповноваженим органом управління; підприємство має, зокрема, відокремлене майно, самостійний баланс, поточний та інші рахунки, печатку, штампи та бланки.

Підприємство має право в порядку, установленому законодавством та Уповноваженим органом управління, учиняти правочини, набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов`язки, здійснювати претензійну роботу, бути відповідачем або позивачем у судах України та інших держав (п. 4.4 Статуту).

Відповідно до п. 4.5. Статуту підприємство діє на принципах повної господарської самостійності та самоокупності, самостійно планує свою діяльність, несе відповідальність за її наслідки та виконання зобов`язань перед бюджетами, державними цільовими фондами і контрагентами.

Пунктом 5.1. Статуту встановлено, зокрема, що Підприємство має право укладати договори та вчиняти інші правочини згідно із законодавством.

Водночас, пунктом 5.2. Статуту передбачено, що Підприємство зобов`язане погоджувати з Уповноваженим органом управління питання щодо вилучення чи добровільної відмови від користування земельною ділянкою, передачі в оренду та інших видів договорів, що можуть призвести до вилучення земельних ділянок, зміни цільового призначення земельних ділянок або частин, які закріплені за Підприємством на праві постійного користування.

Статутний капітал підприємства становить 49 963 219,00 грн (п. 6.1 Статуту).

Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання (п. 6.6 Статуту).

Згідно з п. п. 7.1, 7.2, 7.3 Статуту управління підприємством здійснюється відповідно до законодавства та цього Статуту. Управління Підприємством відповідно до повноважень , визначених законодавством та цим Статутом, здійснюється його директором, який підзвітний Уповноваженому органу управління.

Директор, зокрема, здійснює керівництво підприємством; несе персональну відповідальність за стан та діяльність Підприємства; розпоряджається відповідно до законодавства та цього Статуту майном Підприємства, у тому числі його коштами; погоджує з Уповноваженим органом управління у випадках, визначених законами України, учинення господарського зобов`язання, щодо якого є заінтересованість, та значного господарського зобов`язання; укладає від імені Підприємства договори (укладання договорів щодо проведення незалежної аудиторської перевірки річної фінансової звітності, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, а також унесення змін до них здійснюються за погодженням Уповноваженим органом управління), звітує перед Уповноваженим органом управління про результат діяльності Підприємства (п. 7.4 Статуту).

Уповноважений орган управління, зокрема, призначає на посаду та звільняє директора Підприємства (п. 10.2.3 Статуту); погоджує укладення Підприємством договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном (п.10.2.10); приймає рішення у випадках, визначених законами України про надання згоди на вчинення Підприємством господарського зобов`язання, щодо якого є заінтересованість, та значного господарського зобов`язання, про відмову в наданні такої згоди та несе встановлену законами України відповідальність за прийняття таких рішень (п.10.2.12); у разі зміни директора Підприємства забезпечує проведення обов`язкової позапланової перевірки фінансово-господарської діяльності Підприємства у порядку, передбаченому законом (п. 7.5, п. 10.2.18 Статуту).

За розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.12.2019 № 1365-р "Про передачу єдиних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Фонду державного майна", єдиний майновий комплекс Державного підприємства Племрепродуктор Степове передано із сфери управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства до сфери управління Фонду державного майна у зв`язку з прийняттям рішення про їх приватизацію.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10.05.2018 № 389 Про затвердження Порядку передачі (повернення) функцій з управління майном державних підприємств, функцій з управління пакетами акцій (частками) у зв`язку з прийняттям рішення про приватизацію або про припинення приватизації об`єкта приватизації, функції з управління майном ДП "Племрепродуктор" Степове" передано до Фонду державного майна України.

Статут підприємства у новій редакції було затверджено наказом Фонду державного майна України від 19.05.2020 № 828.

Місцевим господарським судом встановлено, що загальна сума спірного договору від 10.03.2020 становить 15 912 031,14 грн, яка складається з вартості переданих позивачу відповідачем посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин та суми перерахованих грошових коштів.

За балансом (Звітом про фінансовий стан) на 31.12.2019 активи ДП "Племрепродуктор "Степове" складають 44 961,00 тис. грн.

Доказів погодження укладання спірного Договору від 10.03.2020 № 10/03 ані з Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, ані з Фондом державного майна України (Уповноваженими органами управління) у справі № 915/1153/20 не міститься.

У матеріалах справи відсутні докази погодження укладання спірного Договору від 10.03.2020 № 10/03 із Кабінетом Міністрів України, необхідність якого встановлена Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296.

Наказом Фонду державного майна України від 30.07.2020 № 1275 ОСОБА_1 звільнено з посади виконуючого обов`язки директора ДП "Племрепродуктор "Степове" з дати підписання цього наказу, а відповідно до Наказу Фонду державного майна України від 03.08.2020 № 1298 Сову О. І. призначено виконуючим обов`язки директора ДП "Племрепродуктор "Степове".

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 у справі № 915/1153/20, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 позовні вимоги задоволено.

Судові рішення мотивовано тим, що на момент укладення спірний договір є значним господарським зобов`язанням в розумінні положень Статуту, статті 73 2 ГК України та частини 4 статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", оскільки його загальна сума перевищує 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності за 2019 рік.. Враховуючи відсутність погодження договору з Фондом державного майна України, особа, яка вчинила правочин, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, а тому договір від 10.03.2020 № 10/03 про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції визнано недійсним. Факт виконання договору не може впливати на можливість визнання договору недійсним, за умови наявності відповідних правових підстав (наведене унормовується із роз`ясненнями постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Щодо правової природи спірного договору апеляційний господарський суд зазначив, що метою Договору про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції від 10.03.2020 є організація спільного обробітку земельних ділянок для отримання прибутку у результаті господарських і комерційних заходів. Для реалізації цієї мети умовами правочину було передбачено внесення обома сторонами відповідних вкладів, зокрема, від Сторони-2 земельних ділянок, а від Сторони-1 посівний матеріал, добрива, засоби захисту рослин, паливно-мастильні матеріали тощо (п.п. 1.1, 2.1. договору). При цьому, умовами вказаного Договору визначено, що вклади сторін не є спільною власністю. Спірним договором визначено, що прибуток залежить від результатів робіт та розподіляється пропорційно часткам участі сторін у спільній діяльності. Також, умовами Договору визначено, що збирання врожаю проводиться відповідачем, а з метою фіксації кількості та якості зібраного урожаю, сторони забезпечують присутність своїх представників при його збиранні, тобто умовами договору передбачено виконання робіт з обробітку ґрунту, вирощування та збирання сільськогосподарських культур як позивачем, так і відповідачем, що за своєю суттю є спільною діяльністю. Таким чином, вказані умови є притаманними договору про спільну діяльність, а не підряду.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. ТОВ "Неомаркет-I" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 і постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 915/1153/20 та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження є пункти 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, заявник вважає, що судом не враховано висновки Верховного Суду, зазначені у постанові від 08.05.2018 у справі № 908/852/17 щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин приписів Закону України "Про управління об`єктами державної власності" і Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, а також висновки Верховного Суду, викладені у постанові 21.02.2018 у справі № 910/18506/16 та постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 910/29382/14 щодо сутності значного правочину як такого, що спрямований на розпорядження майном товариства.

Також суди не взяли до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, від 18.06.2019 у справі № 915/1622/16, від 11.12.2018 у справі № 910/22627/17, від 17.10.2018 у справі № 910/16391/17, від 22.08.2018 у справі № 920/1175/17, від 01.08.2018 у справі № 910/21409/17, від 05.06.2018 у справі № 916/2084/17 щодо застосування статей 12, 92 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та необхідності доведення недобросовісності і нерозумності дій третьої особи.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України скаржник зазначив, що відсутній висновок щодо застосування статей 73, 73 2 ГК України, частини 4 статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна". Визначаючи вартість предмету спірного договору в контексті визнання його значним, у розумінні статті 73 2 ГК України, суди вважали такою вартість суми сплачених іншою стороною коштів та вартості переданих посівних матеріалів, добрив і засобів захисту рослин. Однак під значним правочином слід розуміти правочин, який вчиняється поза межами поточної господарської діяльності підприємства, прямо чи опосередковано спрямований на відчуження його майна і вартість предмета якого визначається відповідно до встановлених законом розмірів. Предмет спірного договору не виходить за межі визначеної Статутом ДП "Племрепродуктор "Степове" мети і предмету його діяльності, а тому він вчинений в процесі здійснення позивачем своєї поточної господарської діяльності.

Крім того, значне господарське зобов`язання стосується взятих на себе прав і обов`язків саме ДП "Племрепродуктор "Степове", а не обох сторін правочину. Фактична сума спірного договору становить суму отриманих позивачем коштів за наслідками реалізації своїх прав володіння земельними ділянками, що становить 2 654 289, 08 грн, тобто 5,9 % від вартості активів за даними останньої річної звітності перед укладенням договору.

4.2. У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів заявника, а правові висновки на які останній посилається викладені не у подібних відносинах. Судами вірно встановлено, що спірний договір є договором про спільну діяльність і є значним правочином. Прогнозована вартість продукції, яка мала бути отримана за договором, становить більше 59 000 000 грн, що більше за вартість активів підприємства станом на 31.12.2019.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 13.07.2021 касаційну скаргу ТОВ "Неомаркет-I" передано для розгляду колегії суддів у складі: Волковицька Н. О. - головуючий суддя, судді Могил С. К., Случ О. В. У зв`язку із перебуванням судді Могила С. К. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.10.2021 для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: Волковицька Н. О. - головуючий суддя, судді Міщенко І. С., Случ О. В. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.3. Предметом позовних вимог є визнання недійсним договору про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції.

Відповідно до частин 1-2 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною першою статті 215 цього Кодексу передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Наведеними нормами визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (ч.3 статті 215 ЦК України).

У відповідності до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов`язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За змістом положень статей 11, 509, 526, 599 ЦК України зобов`язальні правовідносини виникають, у тому числі, з договорів, які мають виконуватися належним чином відповідно до їх умов та вимог законодавства, припинення яких обумовлюється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Відповідні висновки щодо застосування статей 92, 241 ЦК України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц і в інших постановах Верховного Суду.

5.4. Відповідно до частини 1 статті 73 2 ГК України значним господарським зобов`язанням державного унітарного підприємства визнається господарське зобов`язання, що вчиняється державним унітарним підприємством, якщо ринкова вартість майна, робіт, послуг, що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності. Статутом державного унітарного підприємства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення господарського зобов`язання до значного господарського зобов`язання. Значне господарське зобов`язання підлягає погодженню наглядовою радою державного унітарного підприємства або, у випадках, передбачених законом, органом, до сфери управління якого відноситься державне унітарне підприємство, в порядку, передбаченому цією статтею.

Згідно з частиною 2 статті 73 2 ГК України рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається наглядовою радою (у разі її утворення) або органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство (частина 3 статті 73 2 ГК України).

Відповідно до положень частини 5 статті 73 2 ГК України значне господарське зобов`язання, вчинене з порушенням порядку, передбаченого частинами першою - четвертою цієї статті, може бути визнане судом недійсним за позовом державного унітарного підприємства або органу, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Зміст вказаних норм права передбачає, що значним може бути визнане господарське зобов`язання. Господарським зобов`язанням, згідно зі статтею 173 ГК України визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Отже значним може бути визнане таке господарське зобов`язання, за яким кожен з його учасників має як права, так і обов`язки, тобто взаємні зобов`язання, сторонами у яких є боржник та кредитор. Крім того, зі змісту частини 1 статті 73 2 ГПК України вбачається, що вона спрямована на зобов`язання саме державних унітарних підприємства, а не на всіх учасників господарського зобов`язання.

5.5. Згідно з частиною 4 статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства або пакета акцій (частки) господарського товариства і до переходу права власності до покупця або припинення приватизації об`єкта приватизації відповідно до частини шостої цієї статті без згоди органів приватизації такі підприємства (товариства), їх уповноважені органи управління не мають права щодо, зокрема, вчинення правочину та/або господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг чи сума коштів, що є предметом такого правочину та/або господарського зобов`язання, перевищує 10 відсотків вартості активів підприємства та/або господарського товариства за даними фінансової звітності за останній звітний період. Забороняється ділити предмет правочину з метою ухилення від вимоги, передбаченої цим абзацом.

Узгодження із відповідним органом укладення правочинів, предмет яких перевищує 10 % вартості активів за даними останньої фінансової звітності, фактично реалізує контрольну функцію здійснення господарської діяльності таких підприємством і, зокрема, щодо виникнення додаткових господарських зобов`язань. Зі статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" слідує, що важливим елементом для визначення правочину та/або господарського зобов`язання, яке не може вчиняться без згоди органу приватизації є встановлення вартісного характеру предмету зобов`язання державного або комунального підприємства, про приватизацію якого прийнято рішення. Водночас особливістю застосування статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" є необхідність встановлення факту прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства або пакета акцій (частки) господарського товариства. Саме із зазначеного моменту на відповідне підприємство поширюються обмеження щодо укладення правочинів та/або господарського зобов`язання, які перевищують 10 відсотків вартості активів підприємства.

5.6. У справі № 915/1153/20 судами досліджувалося питання щодо недійсності договору про спільний обробіток ґрунту та вирощування сільськогосподарської продукції як значного і укладеного без погодження із відповідним органом. У цьому випадку, для застосування статей 73 2 ГПК України, статті 12 статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" важливим було встановити чи є господарським зобов`язанням договір про спільну діяльність, фактичне прийняття рішення про приватизцію державного підприємства, та у разі наявності таких обставин які зобов`язання виникали саме у ДП "Племрепродуктор "Степове" внаслідок укладення договору про спільну діяльність.

Однак колегія суддів зауважує, що стосовно зазначених обставин суди попередніх інстанцій дійшли суперечливих висновків.

Надаючи оцінку відповідності спірного правочину ознакам значного, суд першої інстанції виходив з того, що додатком № 3 до оспорюваного договору "Кошторис на виконання робіт по вирощуванню сільськогосподарської продукції" загальновиробничі витрати встановлено сторонами у загальному розмірі 30 177 424,35 грн. На виконання умов договору, відповідно до актів приймання-передачі посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин №№ 1-17, в період з 14.03.2020 по 08.07.2020 відповідачем передано позивачу посівного матеріалу, добрив та засобів захисту рослин на загальну суму 13 257 742,06 грн, а балансова вартість активів позивача за даними останньої річної звітності перед укладенням оскаржуваного договору становила 44 961,00 тис. грн, що підтверджується звітом про фінансовий стан на 31.12.2019.. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний договір є значним господарським зобов`язанням в розумінні положень Статуту, ст.73-2 ГК України та ч.4 ст.12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна".

У свою чергу апеляційний господарський суд зазначив, що місцевим господарським судом встановлено, що загальна сума спірного договору від 10.03.2020 становить 15 912 031,14 грн, яка складається з вартості переданих позивачу відповідачем посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин і суми перерахованих грошових коштів. Зазначене вартість майнових прав за спірним договором, на думку суду апеляційної інстанції перевищує 25 % вартості активів ДП "Племрепродуктор "Степове".

З оскаржених рішень слідує, що апеляційний господарський суд хоча і посилається на начебто встановлення судом першої інстанції "загальної суми спірного договору", однак зі змісту рішення Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 цього не убачається. У тексті рішення лише вказано, що позивач стверджує про відповідну обставину. Водночас сам суд першої інстанції виходив з оцінки додатку № 3 до оспорюваного договору та актів приймання-передачі посівного матеріалу, добрива та засобів захисту рослин № № 1-17.

Колегія суддів зауважує, що навіть попри посилання на різні документи на обґрунтування висновків щодо визначення спірного договору значним, суди не врахували вимог статей 73 2 ГПК України у її взаємозв`язку із приписами статті 173 ГПК України ( пункт 5.4. цієї постанови), не встановили обставин, які є необхідними для застосування статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" (пункт 5.5 цієї постанови).

У той же час, колегія суддів вважає помилковими доводи скаржника про те, що під значним правочином слід розуміти правочин, який вчиняється поза межами поточної господарської діяльності підприємства. Зміст статей 73 2 ГК України та 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" не вказує на те, що у них будь-яким чином звужено визначення меж правочину та/або господарського зобов`язання я в залежності від того чи стосуються вони поточної діяльності підприємства.

Варто також зауважити, що, як встановлено судами, за своєю правовою природою договір щодо якого виник спір є договором про спільну діяльність. Ключовою ознакою такого виду правовідносин є здійснення спільної діяльності для досягнення результату, у якому зацікавлені обидві сторони. Тобто кожна зі сторін внаслідок виконання своєї частини зобов`язань, які визначені у договорі, сприяє досягненню мети, яка і є спільною для сторін такого договору. Такі зобов`язання сторін мають особистий характер та вчиняються для досягнення певної мети, а не на користь іншої сторони договору.

Зважаючи на правову природу спірного договору, вірне та повне встановлення предмету договору у контексті вартісного визначення зобов`язань державного підприємства є необхідним для дослідження того, чи було перевищено повноваження під час його укладення, а також встановлення того чи знала або повинна була знати третя особа про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК України, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, водночас Верховний Суд, згідно зі статтею 300 ГПК України, не може самостійно надавати оцінку відповідним доказам. На думку Суду, без дослідження вказаних обставин, неможливо вірно розглянути спір.

5.6. Крім того, колегія суддів вважає, що відповідно до приписів частини 4 статті 300 ГПК України необхідно врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.09.2021 у справі № № 923/928/20, прийнятій після подання касаційної скарги про таке.

Стаття 2 ГПК України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).

Відповідно до частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються зі статтею 20 Господарського кодексу України, визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що не передбачено положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України.

Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема, статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Водночас частини перша, третя і четверта статті 13 ГПК України регламентують, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У частині першій статті 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із частиною другою статті 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Отже, позивач, звертаючись до суду з позовною заявою, на виконання у тому числі приписів статті 74 ГПК України, зобов`язаний довести наявність порушенняйого прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.

Господарський суд відповідно до статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Наведена норма зобов`язує суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору.

Подібні висновки щодо необхідності встановлення порушеного права та можливості його поновлення в обраний спосіб неодноразово викладалися, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 913/690/20, від 29.06.2021 у справі № 916/2040/20, від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20, від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19 та інших.

5.7. Із вказаного правового висновку слідує, що на позивача покладається обов`язок довести, яким чином порушується його право або законний інтерес, а суд лише після підтвердження таких доводів може надавати оцінку усім обставинам спірних відносин, оскільки відсутність порушених прав чи інтересів є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, суди мають надавати оцінку щодо можливості поновлення права/захисту інтересу в обраний позивачем спосіб. Колегія суддів звертає увагу на те, що у випадку, коли, за твердженнями сторін, спірний договір є виконаним, важливим є дослідити та встановити чи вимога про визнання такого договору недійсним є ефективним способом захисту.

5.8. За таких обставин, зважаючи на те, що доводи скаржника щодо допущення порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права частково підтвердилися, а тому рішення Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 915/1153/20 необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

6.3. Під час нового розгляду справи слід урахувати наведене, дослідити та об`єктивно оцінити всі обставини справи, необхідні для правильного вирішення спору та залежно від встановленого прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 2 частини 1 статті 308, статтями 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Неомаркет-I" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Миколаївської області від 24.02.2021 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 915/1153/20 скасувати, справу передати на новий розгляд до Господарського суду Миколаївської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді І. С. Міщенко

О. В. Случ