Постанова

від 11.11.2021 по справі 756/6183/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№ справи:756/6183/19

№ апеляційного провадження: 22-ц824/14068/2021

Головуючий у суді першої інстанції: Майбоженко А.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 листопада 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Немировської О.В.

суддів - Махлай Л.Д., Ящук Т.І.

секретар - Лащевська Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дитячого оздоровчо-екологічного центру Оболонського району міста Києва, третя особа: ОСОБА_2 про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ,

за апеляційною скаргою Дитячого оздоровчо-екологічного центру Оболонського району міста Києва на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року,

встановив:

у травні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив поновити його на роботі в Дитячому оздоровчо-екологічному центрі Оболонського району міста Києва (далі - ДОЕЦ) на посаді методиста шляхом скасування наказу від 15 квітня 2019 року та стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Свої позовні вимоги обґрунтував тим, що перебував у трудових відносинах з відповідачем та працював на посаді методиста. 15 квітня 2019 року його було звільнено із займаної посади за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України .

Вказував, що підставою для його звільнення були доповідна записка заступника директора від 13 березня 2019 року, акти про прогул без поважних причин від 12 березня 2019 року та від 13 березня 2019 року та згода профспілкового органу від 15 квітня 2019 року. Разом з тим зазначав, що з 12 березня 2019 року він перебував у додатковій оплачуваній відпустці як учасник бойових дій, про що подав відповідну заяву. Підстав для перенесення дат відпустки на інший термін, окрім визначеного ним, відповідач не мав.

Також позивач зазначав, що в період з 26 березня 2019 року по 11 квітня 2019 року та з 15 квітня 2019 року по 19 квітня 2019 року він перебував на лікарняному, що свідчить про незаконність його звільнення.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року позов було задоволено частково, поновлено ОСОБА_1 на посаді методиста з 15 квітня 2019 року, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 квітня 2019 року по 27 листопада 2019 року в розмірі 73 860, 60 грн. В задоволенні вимоги про скасування наказу про звільнення позивача суд відмовив, оскільки поновлення його на роботі є належним способом захисту його інтересів.

Не погоджуючись із рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував, що він працював на посаді методиста в Дитячому оздоровчо-екологічному центрі Оболонського району м. Києва. 12.03.2019 він перебував у додатковій оплачуваній відпустці як учасник війни. З 26.03.2019 по 12.04.2019 він був тимчасово непрацездатний, про що йому було видано листок непрацездатності №949527. Також з 15.04.2019 по 19.04.2019 йому було видано листок непрацездатності №579844. Оскільки його було звільнено з роботи на підставі наказу від 15.04.2019 за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, він просив поновити його на роботі, скасувати наказ від 15.04.2019 про його звільнення та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року позов було задоволено частково, поновлено ОСОБА_1 на посаді методиста з 15 квітня 2019 року, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 квітня 2019 року по 27 листопада 2019 року в розмірі 73 860, 60 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року вказане рішення було залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року постанова Київського апеляційного суду від 07 вересня 2020 року була скасована, справа передана на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що наказом директора ДОЕЦ №22-к від 15.04.2019 позивача було звільнено з роботи відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України на підставі доповідної записки заступника директора від 13.03.2019, акту про прогул без поважних причин від 12.03.2019, акту про прогул без поважних причин від 13.03.2019, та згоди профспілкового комітету (протокол №4 від 15.04.2019). Оскільки в день звільнення позивач перебував на лікарняному, що підтверджує його тимчасову непрацездатність, відповідач не мав правових підстав для його звільнення, оскільки було порушено вимоги ч. 3 ст. 40 КЗпП України.

Однак з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, оскільки суд першої інстанції не надавав правової оцінки наявності підстав для звільнення позивача, а поновив позивача на роботі лише з тієї підстави, що звільнення було проведено в період його тимчасової непрацездатності.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказане рішення суду першої інстанції не можна визнати законним та обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та допустив порушення норм матеріального права.

В ст. 21 КЗпП України дано визначення, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

В ст. 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII було ратифіковано Конвенцію Міжнародної Організації Праці N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, (далі - Конвенція). Згідно із ст. 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

За змістом п. 2 ст. 9 вказаної Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

У статті 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Право на відпустки відповідно і до статті 2 Закону України Про відпустки (далі - Закон № 504/96-ВР) мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

В п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту передбачено пільгу для ветеранів війни щодо використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

В ст. 16-2 Закону України Про відпустки передбачено право на додаткову щорічну оплачувану відпустку окремим категоріям громадян. Зокрема, відповідно до ст. 77-2 цього Закону закріплено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст. 74 Закону України Про відпустки ).

В ст. 79 цього Закону закріплено порядок та умови надання щорічних відпусток. Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 працював в Дитячому оздоровчо-екологічному центрі Оболонського району міста Києва (далі - ДОЕЦ) на посаді методиста з 06.10.2005 та був звільнений з роботи у зв`язку з вчиненням прогулу на підставі актів про прогул від 12 та 13.03.2019, доповідної записки заступника директора від 13.03.2019 на підставі наказу №22-к від 15.04.2019.

Позивач, заявляючи про незаконність свого звільнення, визнає, що з 12.03.2019 після 12.00 був відсутній на роботі, однак посилається на ту обставину, що він 12.03.2019 подав заяву про надання йому додаткової відпустки відповідно до ст. 12 Закону України Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту .

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1.

Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку, зокрема, прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня. Робоче місце працівника - це певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Основою визначення робочого місця є функціональний розподіл праці у взаємозв`язку із засобами праці, що дозволяє розглядати робоче місце як місце докладання робочої сили працівників. Залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника за обставин, коли працівник відсутній на роботі у особистих справах та не повідомив про такі обставини роботодавця.

Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пп. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст. 40 і пп. 2 і 3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник (ст. 43 КЗпП України).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року (справа 750/9956/17) зроблено висновок, відповідно до якого статтею 77-2 КЗпП України та пунктом 12 статті 12 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту та статтею 16-2 Закону України Про відпустки передбачено надання учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту , додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Оплата такої відпустки здійснюється за рахунок підприємства, а для її отримання статус працівника має бути підтверджений відповідним посвідченням учасника бойових дій або інваліда війни.

Додаткова відпустка не належить до категорії щорічних і надається понад тривалість щорічної відпустки та інших видів відпусток. Вона надається у календарному році, а не за робочий рік, тобто незалежно від стажу роботи. У разі невикористання зазначеної додаткової відпустки, її не можна перенести на наступний календарний рік, не можна подовжити у разі хвороби працівника та не можна ділити на частини.

Тому доводи позивача про те, що додаткова відпустка повинна була надана йому в зручний для нього час в день написання відповідної заяви, є безпідставними. На заяві ОСОБА_1 від 12.03.2019 було проставлено резолюцію ОСОБА_2 , згідно якої було погоджено надання відпустки після 20.03.2019, що не перевищує двотижневий термін після написання заяви, і така відмова не може розглядатись як порушення права позивача на відпочинок.

З урахуванням тієї обставини, що позивачу було доведено про відсутність згоди роботодавця на надання додаткової відпустки в день написання заяви 12.03.2019, його відсутність на роботі 12.03.2019 з 12.45 до 18.30 та 13.03.2019 протягом робочого дня слід вважати прогулом.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 (справа №205/4196/18) зроблено правовий висновок, згідно якого наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України,усуваються шляхом зміни дати припинення трудових відносин на перший день після закінчення періоду непрацездатності чи відпустки.

Оскільки на день звільнення 15.04.2019 ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним, про що йому було видано листок непрацездатності №579844 на період з 15.04.2019 по 19.04.2019, дату звільнення має бути змінено на 22 квітня 2019 року.

Враховуючи викладене вище, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а по справі слід ухвалити нове судове рішення, яким частково задовольнити позовні вимоги та змінити дату звільнення позивача, а в задоволенні вимоги про поновлення на роботі слід відмовити.

Конец формы

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 376, 382 ЦПК України, суд

постановив:

апеляційну скаргу Дитячого оздоровчо-екологічного центру Оболонського району міста Києва задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року скасувати та постановити у справі нове судове рішення наступного змісту.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Дитячого оздоровчо-екологічного центру Оболонського району міста Києва, третя особа: ОСОБА_2 про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 відповідно до Наказу Дитячого оздоровчо-екологічного центру Оболонського району міста Києва №22-к від 15 квітня 2019 року та вважати ОСОБА_1 звільненим з 22 квітня 2019 року.

В задоволенні іншої частини вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 16 листопада 2021 року.

Головуючий

Судді