Рішення

від 18.11.2021 по справі 303/796/21

МУКАЧІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2021 року м. Мукачево Справа 303/796/21

2/303/1641/21

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого - судді Кость В.В.,

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м.Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 від імені якого діє ОСОБА_2

до відповідачів: (1) ОСОБА_3 ;

( 2 ) ОСОБА_4

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги: приватний нотаріус Мукачівського районного нотаріального округу Баранова Жанна Володимирівна

про визнання недійсними договорів дарування,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 від імені якого діє ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними:

- договору дарування незавершеного будівництвом житлового будинку готовністю 75,9%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 з приналежними до нього надвірними спорудами, укладеного 09.08.2017 року між відповідачами, засвідченого приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Барановою Ж.В., зареєстрованого в реєстрі за №514 (надалі - Договір);

- договору дарування земельної ділянки загальною площею 0,1500 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122755300:01:022:0014, укладеного 09.08.2017 року між відповідачами, засвідченого приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Барановою Ж.В., зареєстрованого в реєстрі за №515 (надалі - Договір 1).

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що оскаржувані за предметом позову договори дарування є фіктивними та укладенні відповідачем (1) з метою уникнення стягнення на належне йому нерухоме майно в процесі виконання вироку суду в частинні стягнення із засудженого ОСОБА_3 на його користь моральної шкоди в сумі 100000,00 гривень.

Передаючи на розгляд суду позов представник позивача наголосив на тому, що укладання оспорюваних за предметом позову правочинів не спрямоване на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Відповідачі відзив на позовну заяву не подали.

Третя особа пояснень щодо суті спору не надала.

Представником відповідача (1) подано заперечення проти позову, згідно з якими в задоволенні позовних вимог просить відмовити, оскільки ОСОБА_3 мав право як власник вільно розпоряджатися своїм майном, будь-яких арештів на майно на момент укладання спірних договорів не було. Крім того, ОСОБА_4 як новий власник майна провила добудову будинку та продовжує проживати в будинку, що свідчить про реальний перехід права власності на спірне майно до ОСОБА_4 .

Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.

1 . Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому вимогу щодо визнання недійсним Договору та Договору 1 з підстав фіктивності таких.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо встановлення фактичної наявності підстав та умов для визнання оспорюваних за предметом позову Договору та Договору 1 недійсним та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.

2. В контексті хронології існуванням спірних правовідносин суд наводить наступні обставини справи.

3 серпня 2017 року Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області у зв`язку з набуттям вироку суду від 17 березня 2017 року про обвинувачення ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 171, ч. 4 ст 296 КК України законної сили, видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 100000,00 гривень.

9 серпня 2017 року між ОСОБА_3 (надалі - Дарувальник ) та ОСОБА_4 (надалі - Обдаровувана) укладено договір дарування, згідно з яким Дарувальник передав безоплатно у власність Обдаровуваній, а Обдаровувана прийняла у власність як дарунок незавершений будівництвом житловий будинок готовністю 75,9%, розташований за адресою: АДРЕСА_1 з приналежними до нього надвірними спорудами (надалі - Будинок). Дарунок сторони оцінили в сумі 194820,00 гривень.

Також, 9 серпня 2017 року між ОСОБА_3 (надалі - Дарувальник ) та ОСОБА_4 (надалі - Обдаровувана) укладено договір дарування, згідно з яким Дарувальник передав безоплатно у власність Обдаровуваній, а Обдаровувана прийняла у власність як дарунок земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122755300:01:022:0014 (надалі - Земельна ділянка). Дарунок сторони оцінили в сумі 279433,39 гривень.

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач просить визнати недійсними Договір та Договір 1 як фіктивні, тобто укладених без наміру створення правових наслідків, обумовлених договорами та укладенні з метою приховання майна від виконання за його рахунок в майбутньому вироку суду в частині відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст.ст. 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

- пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

- наявність підстав для оспорення правочину;

- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до частини 2 статті 719 Цивільного кодексу України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина 1 статті 722 Цивільного кодексу України).

Як свідчать наявні у матеріалах справи докази, позов заявлено особою, яка вважає порушеними свої права, внаслідок укладеного оспорюваних Договору та Договору 1.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилається на фіктивність укладених Договору та Договору 1.

Одними із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину є те, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята ст. 203 Цивільного кодексу України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У п.п. 1, 2, 7, 8, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 6 листопада 2009 року №9 судам роз`яснено, що що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмету і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити

наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання

правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є:

- введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

- свідомий намір невиконання зобов`язань договору;

- приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є підставою для визнання його недійсним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін . Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої ст. 203 Цивільного кодексу України, що за правилами ст.215 цього кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 названого Кодексу

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі №6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

Укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Такий правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 № 369/11268/16-ц.

По відношенню до спірної по справі ситуації слід констатувати, що ОСОБА_3 , відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку, своїй дружині ОСОБА_4 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) був обізнаний про наявність вироку Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2017 року, що набув законної сили 30 травня 2017 року, яким, в тому числі і щодо обставин відносно з нього на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 100000,00 гривень, тобто ОСОБА_3 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення.

Фактичний аналіз наявних у справі доказових матеріалів дає суду підстави для висновку про те, що укладаючи Договір та Договір 1 ОСОБА_3 вчинив дії на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення з нього грошових коштів.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним Договору та Договору 1, суд враховує також наступне

1) відповідач (1) уклав спірні договори після набуття вироком суду від 17.03.2017 законної сили;

2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору;

3) майно відчужене на користь близького родича;

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач (1) діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами, на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення відповідальності перед позивачем.

Приймаючи до уваги вищевказані законодавчі приписи, суд виходить з того, що відповідно до частин першої, шостої та сьомої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви в добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом.

Відповідно до статей 76, 77 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Таким чином, позивачем належними та допустимими доказами доведено, а відповідачами не спростовано, що мало місце укладання фіктивних правочинів.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частин першої-другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати у вигляді сплаченого позивачами судового збору в сумі 1816,00 гривень слід стягнути з відповідачів.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 129 1 Конституції України, статтями 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 259, 263-265, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позовні задоволити.

2. Визнати недійсним договір дарування незавершеного будівництвом житлового будинку готовністю 75,9%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 з приналежними до нього надвірними спорудами, укладений 09.08.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Барановою Ж.В., зареєстрований в реєстрі за №514.

3 . Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки загальною площею 0,1500 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122755300:01:022:0014, укладений 09.08.2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Барановою Ж.В., зареєстрований в реєстрі за №515.

4 . Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму 908,00 гривень у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

4.1 . Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму 908,00 гривень у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

7. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 ).

Представник позивача: ОСОБА_6 ( АДРЕСА_3 ).

Відповідачі: (1) ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

(2) ОСОБА_4 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Представник відповідача (1): ОСОБА_5 ( АДРЕСА_6 ).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Мукачівського районного нотаріального округу Закарпатської області Баранова Жанна Володимирівна (м. Мукачево, вул. Садова, 25-А).

Суддя В.В. Кость