Ухвала

від 10.11.2021 по справі 922/3069/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

10 листопада 2021 року

м. Київ

Справа № 922/3069/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та КО"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року (головуючий - Шутенко І. А., судді: Россолов В. В., Слободін М. М.) і рішення Господарського суду Харківської області від 01 лютого 2021 року (суддя Калініченко Н. В.), у справі

за позовом Харківської міської ради

до Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та КО",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державного реєстратора відділу державної реєстрації Красноградської районної державної адміністрації Харківської області Слабинської Олени Юріївни,

про скасування державної реєстрації прав, припинення права власності та звільнення земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року відкрито провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та КО" (далі - ПрАТ "Концерн АВЕК та КО", відповідач) на постанову Східного апеляційного господарського суду від17 червня 2021 року і рішення Господарського суду Харківської області від 01 лютого 2021 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Харківська міська рада (далі - Рада, позивач) звернулася до суду з позовом до ПрАТ "Концерн АВЕК та КО" про: (1) скасування державної реєстрації права власності на нежитлові будівлі "Ж-2", "К-2"; (2) припинення права власності відповідача на нежитлові будівлі "Ж-2", "К-2"; (3) зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по вул. Проспектна, 17- Б у місті Харкові від нежитлових будівель "Ж-2", "К-2" з приведенням її у придатний для подальшого користування стан.

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірні нежитлові будівлі є самочинно збудованим майном, право власності на які за відповідачем зареєстровано без прийняття їх в експлуатацію, без дозвільних документів на будівництво та без оформлення речових прав на землю. Державна реєстрація речових прав на зазначені об`єкти порушує права Ради як власника самовільно зайнятої земельної ділянки, зачіпає її інтереси як органу, що здійснює державний архітектуро-будівельний контроль на території міста Харкова, а тому незаконно проведена реєстрація підлягає скасуванню з одночасним припинення права власності відповідача на майно, яке не могло бути ним набуто в силу прямих приписів статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Незаконне розміщення на земельній ділянці комунальної власності самовільно побудованого майна відповідача, який не має речових прав на земельну ділянку, порушує права законного власника земельної ділянкою під вказаними об`єктами, що відповідно до приписів частини статей 152, 158, 212 Земельного кодексу України є підставою звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки від нежитлових будівель.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 01 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року, позов задоволений частково. Зобов`язано відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку по вул. Проспектна, 17-Б у місті Харкові від нежитлових будівель "Ж-2", "К-2" з приведенням її у придатний для подальшого використання стан. В іншій частині позову провадження у справі закрито.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що будівництво відповідачем будівель на земельній ділянці комунальної власності без оформлення правовстановлюючих документів на користування земельною ділянкою, без дозвільних документів на будівництво є самочинним та порушує права законного власника земельної ділянки. На такі об`єкти не розповсюджується правовий режим приведення об`єкту у попередній стан, а лише знесення самочинно побудованого майна шляхом звільнення земельної ділянки, на якій воно побудовано, що передбачено частиною 4 статті 376 ЦК України.

Судами також встановлено, що 10.12.2020 проведено державну реєстрацію припинення права власності ПАТ "Концерн АВЕК та КО" на нежитлові будівлі "Ж-2 та "К-2" та у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості щодо права власності відповідача на спірні будівлі. Отже, відсутній предмет спору в частині вимог про скасування державної реєстрації права власності на нежитлові будівлі та припинення права власності відповідача на ці будівлі, що є підставою для закриття провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог. У той же час державна реєстрація припинення права власності не усуває допущених відповідачем порушень земельного законодавства у вигляді самочинного будівництва об`єктів на земельній ділянці позивача.

Суди відхилили доводи відповідача про відсутність предмету спору в іншій частині вимог (щодо звільнення земельної ділянки) з підстав знищення спірних будівель внаслідок пожежі, оскільки останній не підтвердив належними та допустимими доказами факт звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки від спірних будівель, у тому числі їх знищення вогнем, з приведенням її у придатний для подальшого використання стан.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати в частині задоволених позовних вимог з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на таке:

- суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме акт про пожежу від 28.11.2020, внаслідок чого неправильно застосували частину 1 статті 349 ЦК України, статті 76, 77 ГПК України, без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 04.04.2018 у справі № 922/1342/17, від 17.01.2019 у справі №708/254/18, від 26.06.2019 у справі №334/16303/15, від 25.09.2019 у справі № 272/62/15-ц, від 06.11.2019 у справі № 758/1485/15-ц, відповідно до яких такий документ є належним та допустимим доказом знищення майна, що є предметом спору у справі;

- суди застосували частини 2, 3 статті 152, частину 2 статті 212 Земельного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 04.04.2019 у справі №910/2265/18, від 14.05.2020 у справі №908/394/19, відповідно до яких сам факт користування земельною ділянкою за відсутності документів на неї не є достатньою підставою для кваліфікації зайняття земельної ділянки як самовільного;

- суди не врахували висновки Верховного Суду у постановах від 11.11.2019 у справі № 911/2808/18, від 24.09.2020 у справі № 921/388/19, від 27.08.2020 у справі №916/372/18, від 13.08.2020 у справі №917/1060/19, від 11.11.2019 у справі №911/2808/18 про необхідність дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування всіх обставин справи та належної оцінки доказів;

- у порушення вимог статей 76, 77, 275, 269 ГПК України суди встановили обставину наявності спірних об`єктів на земельній ділянці на підставі неналежного доказу - наданого позивачем акту обстеження земельної ділянки від 11.01.2021, який таку обставину не підтверджує, натомість безпідставно не взяли до уваги акт про пожежу від 28.11.2020, який є допустимим доказом у підтвердження факту знищення майна

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України, обґрунтовуючи це таким.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі Пелевін проти України ).

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення розгляду заради розгляду . При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що:

(1) правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21));

(2) подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19);

(3) під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але й також у разі їх схожості, що визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, у справі № 922/1342/17 розглядався позов міської ради до товариства про зобов`язання повернути земельну ділянку територіальній громаді, припинення права власності відповідача на нежитлові будівлі у зв`язку зі знищенням майна та визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. Судами у справі встановлено, що договірні правовідносини між сторонами припинені, проте відповідач є законним власником спірних нежитлових приміщень, а позивач не довів факту знищення спірного нерухомого майна. Вимога власника земельної ділянки про знесення самочинно збудованого майна у цій справі не заявлялась.

У справі № 272/62/15-ц предметом судового розгляду був позов громадянина до міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування в частині надання у власність земельних ділянок та скасування виданих третім особам державних актів на право приватної власності на землю, а заявлений позов мотивований порушенням прав позивача, як співвласника житлового будинку, розташованого на спірній земельній ділянці.

У справі № 910/2655/18 розглядався позов міської ради до релігійної громади про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, яка використовувалась відповідачем без правовстановлюючих документів. У цій справі не заявлялась вимога про знесення самочинно збудованого майна і суди не встановили наявності на земельній ділянці самовільно побудованої нерухомості.

У всіх наведених вище справах Верховний Суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення спору у таких справах, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у справі, який може враховуватись при розгляді інших справ у подібних правовідносинах. Хоча слід зауважити, що, з урахуванням суб`єктного складу учасників, підстав позову та нормативного регулювання правовідносини у вказаних справах та справі, що розглядається, також не є подібними.

Предметом судового розгляду у справі № 908/394/19 був позов міської ради до фізичної особи - підприємця про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернення її міській раді у придатному для подальшого використання стані. За обставинами справи позивач стверджував, що відповідач самовільно спорудив на ділянці металеві конструкції (навіси). Проте у цій справі Верховний Суд скасував постанову суду апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд до цього суду, встановивши порушення апеляційним судом норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи.

У справі № 708/254/18 предметом судового розгляду був позов міської ради до громадянина про припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок з підстав його знищення. За обставинами справи позивач не довів наявності правових підстав припинення правомірно набутого відповідачем права власності на нерухомість у зв`язку з її знищенням, а умовами припинення права власності на знищене нерухоме майно є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника про внесення змін до державного реєстру.

У справі № 334/16303/15 вирішувався спір між двома співвласниками житлового будинку про припинення права спільної часткової власності на житловий будинок у зв`язку з його знищенням, тобто у цій справі взагалі не заявлялись вимоги про захист прав власника земельної ділянки.

У справі № 758/1485/15-ц також розглядався спір між громадянами - співвласниками домоволодіння про припинення права власності та визнання права власності за позивачем на домоволодіння. У цій справі також не заявлялись вимоги про захист прав власника земельної ділянки.

Також Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо подібності правовідносин у справах № 911/2808/18 (у якій предметом розгляду був спір про зобов`язання виконати умови договору поставки), № 921/388/19 (розглядався спір про визнання недійсним розпорядження обласної державної адміністрації про припинення права постійного користування земельною ділянкою), № 916/372/18 (розглядався позов прокурора про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння), № 914/1131/18 (вирішувався спір про стягнення збитків за використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів), № 917/1060/19 (вирішувався спір про поновлення договору оренди земельної ділянки у порядку статті 33 Закону України "Про оренду землі") з огляду на те, що вказані справи розглянуто та ухвалено судові рішення за наслідками розгляду не подібних правовідносин ні за підставами позову, ні за змістом позовних вимог, ні за встановленими фактичними обставинами, ні за матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах і у даній справі.

Натомість у справі, що переглядається, Рада мотивувала позов порушенням прав власника земельної ділянки внаслідок самовільного зайняття її відповідачем шляхом самочинного будівництва та протиправної реєстрації речових прав на нежитлові будівлі, зведені без оформлення речових прав на землю та без дозвільних документів на будівництво.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи відповідача про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Аргументи скаржника про порушення судами приписів ГПК України щодо не дослідження та неправильної оцінки зібраних у справі доказів колегія суддів також не приймає, адже пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України чітко визначено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, чого у даному випадку не відбулось.

Верховний Суд також наголошує, що у будь-якому випадку доводи касаційної скарги, які стосуються з`ясування обставин, вже встановлених судами попередніх інстанцій, вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими або додаткової перевірки доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції, з огляду на межі, визначені у частині 2 статті 300 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Концерн АВЕК та КО" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17 червня 2021 року і рішення Господарського суду Харківської області від 01 лютого 2021 року у справі № 922/3069/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.