Постанова

від 24.11.2021 по справі 201/423/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 201/423/19

провадження № 61-17161 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради;

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Юлія Олександрівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Каратаєвої Л. О., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Ю. О., про визнання свідоцтва про придбання нерухомого майна та договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що Дніпропетровською місцевою прокуратурою № 2 встановлено факт безпідставного вибуття із комунальної власності територіальної громади м. Дніпра земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , шляхом реєстрації права власності на приватну особу. Дніпровською міською радою заходи на захист порушених інтересів держави не здійснено, претензійно-позовну роботу, спрямовану на повернення у власність територіальної громади міста земельної ділянки, яка незаконно вибула з її володіння на підставі підробленого документу, не проведено. Невжиття органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення інтересів держави та права власності на спірну земельну ділянку територіальної громади м. Дніпра свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

Вказував, що в ході проведення досудового розслідування у кримінальному проваджені № 12014040650002919 за ознаками злочину, передбаченого частиною першої статті 197-1 КК України, встановлено що ОСОБА_3 на підставі державного акта на право приватної власності на землю ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року набуто право власності на земельну ділянку, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 . У державному акті вказано, що підставою для надання у власність ОСОБА_3 вказаної земельної ділянки є рішення Дніпропетровської місткої ради від 17 вересня 1999 року № 169.

Відповідно до інформації Дніпровської міської ради від 01 червня 2016 року № 12/3-321 та від 11 травня 2017 року № 7/11-856 будь-яких рішень міської ради щодо передачі фізичним та юридичним особам у власність чи користування земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , не приймалось. 17 вересня 1999 року засідання виконавчого комітету Дніпровської міської ради не проводились, рішення ради № 169 прийнято 21 січня 1999 року та не стосується ОСОБА_3 та земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 .

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 25 листопада 2015 року ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_2 , а на підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 2015 року ОСОБА_2 здійснив відчуження цієї земельної ділянки на користь ОСОБА_1 , який на теперішній час є власником спірної земельної ділянки.

Отже, ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку незаконно, тому договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, укладений 25 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підлягає визнанню недійсним.

Крім того, у ході досудового розслідування у кримінальному проваджені № 12014040650002919 встановлено факт реєстрації ОСОБА_4 прав власності на житловий будинок, який знаходиться на спірній земельній ділянці, та подальшого його відчуження третім особам.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, на підставі свідоцтва від 29 липня 2014 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1618 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О., про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, проведених Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції з реалізації арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_5 , 29 липня 2014 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на житловий будинок, загальною площею 59,9 кв. м, з яких житлова площа - 40,1 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1 на спірній земельній ділянці, площею 860 кв. м.

У подальшому, 21 серпня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 відчужив вказаний житловий будинок ОСОБА_2 , а 30 листопада 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив вказаний житловий будинок ОСОБА_1 .

Факт підроблення державного акта ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року та акта про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 22 листопада 2013 року встановлено судовими експертизами, проведеними у кримінальному проваджені № 12014040650002919. Зазначав, Зазначав, що прилюдні торги з реалізації арештованого майна взагалі не провадились, а ОСОБА_4 незаконно набув право власності на вказаний об`єкт нерухомості на підставі підлобних документів, а тому свідоцтво від 29 липня 2014 року, на підставі якого ОСОБА_4 зареєстрував право власності на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 , підлягає визнанню недійсним.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , укладений 25 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним свідоцтво від 29 липня 2014 року № 1612 про належність ОСОБА_4 на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затверджених Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції 22 листопада 2013 року, права власності на майно, що складається з житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О.; витребувати від ОСОБА_1 на користь держави в особі Дніпровської міської ради земельну ділянку, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2020 року у складі судді Федоріщева С. С. у задоволені позову заступника керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що набуття у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність 17 вересня 1999 року Дніпровська міська рада не приймала, а питання щодо відведення та передання у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки не розглядалось. Відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв, а отже, спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади без вираження її волі.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції застосував до даних правовідносин наслідки спливу позовної давності виходячи з того, що Дніпропетровська місцева прокуратура № 2 дізналися про порушення права власності відповідної територіальної громади на спірну земельну ділянку ще у серпні 2014 року, коли була порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 197-1 КК України, потім у листопаді 2015 року, коли спірна земельна ділянка була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 , та у березні 2016 року при винесенні ухвали Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська про накладення арешту на спірну земельну ділянку. Разом з тим, з позовною заявою у цій справі прокурор звернувся до суду лише у січні 2019 року, пропустивши позовну давність, про застосування якої заявлено ОСОБА_1 , що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов заступника керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 25 листопада 2015 року № 2534.

Визнано недійсним свідоцтво від 29 липня 2014 року № 1612 про належність ОСОБА_4 на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затверджених Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції від 22 листопада 2013 року, права власності на майно, що складається з житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О.

Витребувано від ОСОБА_1 на користь держави в особі Дніпровської міської ради земельну ділянку, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що про факт безпідставного вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності територіальної громади м. Дніпра прокуратура дізналася в ході проведення досудового розслідування у кримінальнму провадження № 12014040650002919, а саме з 25 березня 2016 року - дня з отримання першого висновку судового експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи у вказаному кримінальному провадженні. Саме лише внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не може підтверджувати обставини про обізнаність прокуратури щодо незаконного заволодіння спірною земельною ділянкою, оскільки факт підроблення документів було встановлено за результатами проведені судових експертиз під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні. З позовом у цій справі прокурор звернувся 29 грудня 2018 року шляхом поштового відправлення, тобто в межах встановлених ЦК України строках позовної давності. Вказані обставини були залишені поза увагою судом першої інстанції, що призвело до прийняття помилкового висновку щодо початку перебігу строку позовної давності.

Встановивши, що набуття у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність 17 вересня 1999 року Дніпровська міська рада не приймала, а питання щодо відведення та передання у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки не розглядалось, апеляційний суд дійшов висновку, що зазначена земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади, як законного власника, не з її волі. Тому визнав обґрунтованими підстави для задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 25 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також витребування земельної ділянки на користь Дніпровської міської ради із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .

Також апеляційний суд виходив із наявності правових підстав для визнання недійсним свідоцтва від 29 липня 2014 року № 1612 про належність ОСОБА_4 права власності на житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, виданого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі акта про проведення прилюдних торгів від 22 листопада 2013 року, який, як встановлено висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 25 березня 2016 року № 70/04-119 судової почеркознавчої експертизи, проведеної у кримінальному провадженні № 12014040650002919, не підписувався та не затверджувався зазначеними у цьому акті особами.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що обґрунтовуючи право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, заступник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 посилався на те, що Дніпровської міською радою після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014040650002919 щодо самовільного зайняття спірної земельної ділянки та до звернення до суду з цим позовом не вживалися заходи захисту у судовому порядку порушених прав територіальної громади м. Дніпро, відповідні позови до відповідачів не пред`являлись, що є обґрунтованою підставою для звернення прокурора до суду з позовом в інтересах державі в особі Дніпровської міської ради.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 201/423/19 із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкових висновків про те, що строк позовної давності прокурором не пропущено. Вважав, що про факт вибуття земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, та, відповідно, про порушення права власності відповідної територіальної громади на спірну ділянку прокуратура та Дніпровська міська рада дізналися ще у серпні 2014 року, коли була порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 197-1 КК України, потім у листопаді 2015 року, коли спірна земельна ділянка була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 та у березні 2016 року при винесенні ухвали Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська про накладення арешту на спірну земельну ділянку. Разом з тим, з позовною заявою у цій справі прокурор звернувся до суду лише у січні 2019 року, пропустивши позовну давність, про застосування якої заявлено ОСОБА_1 , з клопотанням про поновлення строку прокурор не звертався.

Зазначав, що підставою для представництва прокурором інтересів держави має бути наявність порушень або загрози порушень цих самих інтересів. У випадку представництва прокуратурою Дніпровської міської ради інтерес держави як такий відсутній, оскільки в результаті задоволення позову вона не одержує ніякого конкретного матеріального чи нематеріального блага. У результаті задоволення позову про витребування майна, що незаконно вибуло з володіння територіальної громади, це саме майно, яке і є конкретним матеріальним благом, повертається у власність територіальної громади, а не держави. Отже, представляючи в суді Дніпровську міську раду та подаючи позов від її імені, заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 здійснює захист інтересів територіальної громади, а не держави, що дає підстави вважати, що прокуратура не мала законних повноважень на подання позову і представництво в суді інтересів територіальної громади в особі Дніпровської міської ради.

Необхідність судового захисту інтересів держави саме прокурором від імені суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтована і підтверджена належними доказами.

Судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв`язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року надана земельна ділянка, площею 0,0781 га, розташована по АДРЕСА_1 , для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 009971. У державному акті зазначено, що підставою для його видачі є рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 вересня 1999 року № 169 (а. с. 14, т. 1).

З обставин справи слідує, що спірна земельна ділянка неодноразово була предметом відчуження.

Так, за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 25 листопада 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 2534, ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_2 (а. с. 41-44, т. 1).

30 листопада 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мельником О. І., продав спірну земельну ділянку ОСОБА_1 (а. с. 45-46, т. 1).

Судами також встановлено, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, на підставі свідоцтва від 29 липня 2014 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1618 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О., про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, проведених Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції з реалізації арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_5 , 29 липня 2014 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на житловий будинок, загальною площею 59,9 кв. м, з яких житлова площа - 40,1 кв. м, який розташований по АДРЕСА_1 на спірній земельній ділянці, площею 860 кв. м.

У подальшому, 21 серпня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 відчужив вказаний житловий будинок ОСОБА_2 (а. с. 76-78, т. 1).

30 листопада 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу відчужив вказаний житловий будинок ОСОБА_1 (а. с. 79-80, т. 1).

15 серпня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014040650002919 внесені дані щодо самовільного зайняття земельної ділянки, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 197-1 КК України, матеріали досудового розслідування перебувають в провадженні СВ Жовтневого РВ ДМУ ГУМВС України у Дніпропетровській області. Дані було внесено на підставі заяви ОСОБА_6 , в якій остання повідомила орган досудового розслідування, що 08 серпня 2014 року невстановлена особа самовільно зайняла земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 .

Відповідно до висновку експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 25 березня 2016 року № 70/04-119, судової почеркознавчої експертизи, проведеної у кримінальному провадженні № 12014040650002919, підписи від імені ОСОБА_7 у графі затверджую акту про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 22 листопада 2013 року виконаний не ОСОБА_7 , а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_8 у графі старший державний виконавець акту про проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна від 22 листопада 2013 року виконаний не ОСОБА_8 , а іншою особою (а. с. 61-72, т. 1).

Відповідно до висновку експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 27 липня 2017 року № 29/1.1/538, судової почеркознавчої експертизи, проведеної у кримінальному провадженні № 12014040650002919, підпис від імені ОСОБА_9 у графі Підпис державного акту на право приватної власності на землю ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року виконаний не ОСОБА_9 , а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_10 у графі Підпис державного акту на право приватної власності на землю ДП Д* №009971 від 19 жовтня 1999 року виконаний не ОСОБА_10 , а іншою особою, з наслідуванням справжнього підпису ОСОБА_10 (а. с. 17-28, т. 1).

Відповідно до висновку експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 07 лютого 2018 року № 28/2.3/31, судової технічної експертизи документів, проведеної у кримінальному провадженні № 12014040650002919, державний акт на право приватної власності на землю ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року не відповідає за своїми характеристиками бланкам державних актів на право приватної власності на землю тих років. Фонові графічні зображення державного акту на право приватної власності на землю ДП Д* № 009971 від 19 жовтня 1999 року, а також відбиток круглої печатки, Серія ДП , вихідні типографічні дані, текстова інформація нанесені способом струминного друку за допомогою копіювально-розмножувальної техніки (струминного принтера, копіра тощо). Серія та номери бланку Д* №009971 , код ДЗК:65042198 та друковані тексти в графах акту нанесені електрофотографічним способом за допомогою копіювально-розмножувальної техніки (лазерного принтера, копіра тощо) (а. с. 29-38, т. 1).

Згідно наданої прокурору інформації Дніпровської міської ради від 01 червня 2016 року № 12/3-321 та від 11 травня 2017 року № 7/11-856, будь-яких рішень міської ради щодо передачі фізичним та юридичним особам у власність чи користування земельної ділянки, площею 0,0781 га, кадастровий номер 1210100000:03:184:0113, розташованої по АДРЕСА_1 , не приймалось. 17 вересня 1999 року засідання виконавчого комітету Дніпровської міської ради не проводились, рішення ради № 169 прийнято 21 січня 1999 року та не стосується ОСОБА_3 та земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами. Юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 25 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ).

Виключно на пленарних засіданнях сільської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 Закону).

Частиною другою статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

За змістом частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

У статті 118 ЗК України законодавчо визначений порядок набуття права власності громадянами на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності, який потребує наявності, з одного боку, волевиявлення осіб до отримання земельної ділянки у формі відповідного звернення, з іншого - прийняття рішення про її передачу органом державної влади або місцевого самоврядування. Тож відсутність волевиявлення територіальної громади на передачу земельної ділянки є порушенням чинного законодавства.

Установивши, що Дніпровська міська рада рішення про відведення та передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,0781 га, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташованої по АДРЕСА_1 , не приймала, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначена земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади, як законного власника, не з її волі.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі.

Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, договору без заявлення вимоги про визнання їх недійсними. Право власника на витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідним від інших вимог, воно зберігається за власником за наявності умов, викладених у статтях 387, 388 ЦК України, що й повинно бути доведено у суді (пункти 10.10-10.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, провадження № 12-158гс19).

Встановивши відсутність волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, на розпорядження спірним нерухомим майном, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 25 листопада 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також витребування земельної ділянки на користь Дніпровської міської ради із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .

Також колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про визнання недійсним свідоцтва від 29 липня 2014 року № 1612 про належність ОСОБА_4 права власності на житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, виданого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. на підставі акта про проведення прилюдних торгів від 22 листопада 2013 року, який, як встановлено висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 25 березня 2016 року № 70/04-119 судової почеркознавчої експертизи, проведеної у кримінальному провадженні № 12014040650002919, не підписувався та не затверджувався зазначеними у цьому акті особами.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами довідалася та могла довідатися у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

Перевіряючи дотримання позивачем строку позовної давності, суд апеляційної інстанції встановив, що про факт безпідставного вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності територіальної громади м. Дніпра прокуратура дізналася в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадження № 12014040650002919, а саме з 25 березня 2016 року - дня з отримання першого висновку судового експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи у вказаному кримінальному провадженні. Саме лише внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань не може підтверджувати обставини про обізнаність прокуратури щодо незаконного заволодіння спірною земельною ділянкою, оскільки факт підроблення документів було встановлено за результатами проведені судових експертиз під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні. Прокурор з даним позовом до суду звернувся в інтересах держави 29 грудня 2018 року шляхом поштового відправлення, а відтак відсутні підстави вважати, що прокурором пропущено строки позовної давності при зверненні з даним позовом.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до необхідності переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Колегія суддів не може погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні процесуальні підстави для звернення до суду із вказаним позовом.

Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України Про прокуратуру .

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави .

У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави , висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави , може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі Ф.В. проти Франції (F.W. v. France), № 61517/00, 31 березня 2005 року).

Водночас є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави .

ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру , заступник керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 2 зазначав, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з комунальної власності, а органом місцевого самоврядування жодних заходів щодо відновлення порушеного права територіальної громади на неї не здійснено.

Реєстрація права власності на приватну особу є порушенням права власності територіальної громади міста на належну їй земельну ділянку та перешкоджає забезпеченню реалізації її права як власника земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що бездіяльність Дніпровської міської ради та її підрозділів виразилось у тому, що наразі здійснюється досудове розслідування по кримінальному провадженню щодо самовільного захоплення спірної земельної ділянки. Дніпровською міською радою заходи на захист порушених інтересів держави не здійснено, претензійно-позовну роботу, спрямовану на повернення у власність територіальної громади міста земельної ділянки, яка незаконно вибула з її володіння на підставі підробленого документу, не проведено.

Невжиття компетентним органом заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (№ 12-194гс19).

Апеляційним судом встановлено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом відповідно до вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру , частини четвертої статті 56 ЦПК України, належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді.

У цих правовідносинах інтереси держави та позивача, який представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, повністю збігаються.

Щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар .

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року Про місцеве самоврядування в Україні земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення), на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У питаннях оцінки пропорційності ЄСПЛ, як і в питаннях наявності суспільного , публічного інтересу, також визнає за державою достатньо широку сферу розсуду , за виключенням випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах Спорронґ і Льоннорт проти Швеції , Булвес АД проти Болгарії ).

У справі, яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені апеляційним судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17, не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення у справі, яка переглядається, не суперечить висновкам, викладеним у вказаних постановах.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, постанова апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта