Постанова

від 01.12.2021 по справі 488/3005/17

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

01.12.21

22-ц/812/2017/21

Справа № 488/3005/17 Головуючий у першій інстанції Селіщева Л. І.

Провадження №22-ц/812/2017/21 Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О. О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

1 грудня 2021 року м. Миколаїв

Миколаївській апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючої: Ямкової О. О.,

суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В.,

із секретарем: Калашник А. О.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за апеляційною скаргою

ОСОБА_3

на рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 31 серпня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Селіщевої Л. І. в залі суду в місті Миколаєві о 14 годині зі складанням його повного тексту 3 вересня 2021 року, по справі

за позовом

ОСОБА_3 до Миколаївської міської ради,

Миколаївської районної ради Миколаївської області

(далі - Миколаївської райради),

Релігійної громади Української православної церкви

(далі - Релігійної громади УПЦ),

про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування,

В С Т А Н О В И Л А :

У серпні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, Вітовської районної ради Миколаївської області, правонаступником якої є Миколаївська райрада Миколаївської області, Релігійної громади УПЦ, та просив про визнання протиправним та скасування рішення Жовтневої (Вітовської) райради №16 від 7.06.2013 про надання згоди на передачу частини земельної ділянки, площею 0,5га, на якій розташовано майновий комплекс районного Будинку культури за адресою: АДРЕСА_1 , а також просив про визнання протиправним та скасування рішення Миколаївської міської ради №3/39 від 17.03.2016 про затвердження проекту землеустрою та передачу в постійне користування релігійній громаді УПЦ цієї земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:08:042:0010 для будівництва та подальшого обслуговування храму.

В обґрунтування позову зазначав, що йому на праві власності належить нежитлове приміщення літ. Б , загальною площею 2,6 кв.м., що складає 6/10000 частин цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , а отже, він є учасником права спільної часткової власності, і має право на володіння та користування земельною ділянкою цього комплексу для обслуговування належного йому приміщення.

Між тим при прийнятті органами місцевого самоврядування оспорених ним рішень, міськрада та райрада діяли з порушенням прав позивача, як співвласника майна, оскільки до передачі відповідачу частини земельної ділянки під будівництво храму не отримали від нього попередньої згоди, таким чином позбавивши позивача права на користування частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування належного йому на праві власності нежитлового приміщення.

Посилаючись на статі 13, 19, 41, 55-56 Конституції України, частину 1 статті 377, статі 21, 186 ЦК України, статі 24, 77 Закону України Про місцеве самоврядування , позивач вважав своє право власності порушеним та просив його захистити у судовому порядку у визначений ним спосіб.

При зверненні до суду із позовом ОСОБА_3 одночасно подав заяву про забезпечення позову, яка задоволена ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 18 серпня 2017 року, та будь-яким особам заборонено вчиняти будь-які дії щодо будівництва будь-яких житлових будинків, будівель або споруд на земельній ділянці яка знаходиться за адресою АДРЕСА_2 .

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2018 року вищевказану ухвалу про забезпечення позову скасовано.

У відзивах на позов, які містяться у матеріалах справи та подані представником Релігійної громади УПЦ, представник відповідача просила відмовити ОСОБА_3 в задоволенні поданого ним позову, з огляду на те, що позивач помилково вважає себе співвласником цілісного майнового комплексу, який має право користування земельною ділянкою, в обсязі і на умовах встановлених для попереднього землекористувача, з посиланням на те, що він придбав через аукціон частину комплексу - нежитлове приміщення.

Представник громади звернув увагу суду на те, що ОСОБА_3 набуто право власності лише на окремо виділене нежитлове приміщення, як об`єкт малої приватизації, а не на частину майнового комплексу Будинку культури, внаслідок чого режим спільної часткової власності не виник, як у позивача не виникло право на частку в такому праві власності.

Також при виділі та передачі земельної ділянки для будівництва храму інтереси позивача не порушені, так як ділянка, на якій знаходиться належне позивачу приміщення, у користування Релігійній громаді не передавалася, та залишилася у користуванні районної ради. Крім того встановлено сервітут для проходу та проїзду для суміжного землекористувача.

Миколаївською міською радою також подано відзив на позовну заяву, де вона, як відповідач, вважала позов таким, що не підлягає задоволенню, виходячи з того, що оскаржувані рішення прийняті районною та міською радою у відповідності до положень ЗК України та Закону України Про місцеве самоврядування в Україні . Зазначала про те, що скасування рішення міськради не призведе до поновлення прав позивача, оскільки рішення органу місцевого самоврядування є актом одноразової дії, внаслідок чого воно вичерпало свою дію самим фактом його виконання.

Одночасно представник Миколаївської міської ради звернувся до суду з клопотанням про закриття провадження у справі, посилаючись на те, що вказаний спір повинний розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 8 лютого 2018 року провадження у справі закрито.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 6 лютого 2019 року, ухвалу Корабельного районного суду міста Миколаєва від 8 лютого 2018 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В подальшому позов ОСОБА_3 залишено без розгляду на підставі ухвали Корабельного районного суду міста Миколаєва від 17 жовтня 2019 року.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року ухвалу районного суду від 17 жовтня 2019 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Корабельного районного суду міста Миколаєва від 23 червня 2020 року задоволено клопотання представника відповідача Релігійної громади УПЦ, постановлено про витребування письмових доказів.

12 квітня 2021 року Миколаївська районна рада Миколаївської області звернулась до суду з клопотанням про заміну сторони, посилаючись на те, що у зв`язку з прийняттям постанови Верховної ради України від 17 липня 2020 року №807-ІХ Про утворення та ліквідацію районів вона є правонаступником ліквідованої Вітовської районної ради Миколаївської області.

Рішенням Корабельного районного суду міста Миколаєва від 31 серпня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

При ухваленні рішення суд першої інстанції виходив з безпідставності та недоведеності пред`явленого позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, що відведена в користування Релігійній громаді земельна ділянка охоплює ділянку, необхідну для обслуговування будівлі належної позивачу.

В апеляційній скарзі позивач посилаючись на те, що рішення суду ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Обґрунтовував свої доводи тим, що оскаржувані рішення приймалися без його згоди, як співвласника цілісного майнового комплексу районного Будинку культури, якому відповідно до норм чинного законодавства потрібна земельна ділянка для обслуговування будівлі, розмір якої, на його думку, повинен визначатися за положеннями ДБН 360-92 Містобудування. Планування із забудова міських і сільських поселень та Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року №173, і за такого не може становити менш ніж 1 метр до бічної межі ділянки від найбільш виступної конструкції стіни будівлі.

Вказував, що він є співвласником саме цілісного майнового комплексу, а не власником окремої будівлі, що підтверджено відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Посилався на загальні норми права, якими задекларовано право на судовий захист та вимоги до судового рішення.

Заперечуючи проти апеляційної скарги відповідач Релігійна громада УПЦ направила відзив, в якому вважала доводи скарги необґрунтованими, у зв`язку з набуттям позивачем на праві власності окремо визначеного майна, яке розташовано на земельній ділянці, яка відповідачу у користування не передавалась.

Миколаївська міська рада також надала відзив, у якому вимоги апеляційної скарги вважала такими, що не підлягають задоволенню, а рішення суду таким, що постановлено у відповідності до норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, у квітні-липні 2002 року Регіональним відділенням ФДМ по Миколаївській області проведено аукціон з продажу об`єкту малої приватизації: нежитлового приміщення площею 2,6кв.м., яке перебувало на балансі ВАТ Дамен Шіпярдс Океан та розташовано у АДРЕСА_1 , та за технічними характеристиками є окремою будівлею під літ. Б (т.2 а.с.186а-194). Нежитлове приміщення через аукціон придбано ОСОБА_3 , на підставі якого 5 липня 2002 року між ним та представником ФДМ укладено договір купівлі-продажу, та за його умовами представником продавця передано у власність позивача, як покупця, нежитлове приміщення літ. Б , загальною площею 2,6кв.м., що складає 6/10000 цілісного майнового комплексу, яке розташовано по АДРЕСА_1 , а покупцем прийнято вказане нежитлове приміщення (пункт 1.1 договору).

Право власності на нежитлове приміщення за пунктом 1.2 договору перейшло до покупця (позивача) з моменту посвідчення договору (т.1 а.с.10-13).

В подальшому Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації на підставі положень Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних і фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету України будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 року №121, та у відповідності до умов договору купівлі-продажу здійснена реєстрація права власності ОСОБА_3 , а саме за позивачем зареєстровано право приватної власності на нежитлове приміщення літ. Б (т.1 а.с.13).

Допис до реєстраційній записи на договорі, як 6/10000 майнового комплексу , вчинена пізніше 1 липня 2013 року , а не безпосередньо у дату вчинення реєстраційних дій (серпень 2002 року) з реєстрації права приватної власності позивача ОСОБА_3 на нежитлове приміщення, яке набуто ним на аукціоне (т.1 а.с.13).

Такий допис зроблено безпосередньо перед внесенням даних про власність за заявою власника ОСОБА_3 до нового реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень у відповідності до пункту 5 статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень від 1 липня 2004 року за №1952-IV, яким встановлювалося, що право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визначаються у відповідності до порядку, встановленого державою, та здійснюється лише в разі вчинення наступних правочинів щодо нерухомого майна, а також повторно за заявою власника (володільця) майна.

Відтак перенесення 26 липня 2013 року реєстраційних записів з одного реєстру, до якого у 2002 році вносилися записи бюро технічної інвентаризації, в іншій - Державний реєстр речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, здійснено державним реєстратором за заявою власника ОСОБА_3 , та при їх перенесенні реєстратором не дотримано дій з тотожності записів, внаслідок чого до реєстру внесені суперечливі дані : форма власності на нежитлове приміщення літ. Б - приватна, вид спільної власності - спільна часткова.

За таких обставин, вирішуючи питання про наявність чи відсутність у позивача права на частку у праві спільної часткової власності, яке на його думку порушено відповідачами, суд першої інстанції вірно дослідив положення Закону України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) та документи, на підставі яких було проведено аукціон з продажу об`єкту малої приватизації. Внаслідок цього місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що у відповідності до положень названого Закону об`єктами малої приватизації могли бути виключно: цілісні майнові комплекси; окреме індивідуально визначене майно; об`єкти будівництва та законсервовані об`єкти. Частки у праві спільної власності на цілі майнові комплекси або частки у їх майні не підпадали під дію Закону, внаслідок чого через конкурси та аукціони такі частки не реалізовувалися, так як спочатку виділялося окреме визначене майно та у подальшому реалізовувалося як індивідуально визначений об`єкт малої приватизації.

З такими висновками слід погодитися, та врахувати те, що право володіння, користування і розпорядження об`єктом приватизації (окрема річ або сукупність речей (щодо цілісного майнового комплексу)) переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу (стаття 22 вищенаведеного Закону), а за обставинами справи, таким об`єктом являлося окреме визначене індивідуальне майно, яке виділене в натурі, та на яке було зареєстровано право власності спочатку держави, а потім при відчуженні право приватної власності позивача.

Зазначення у договорі характеристики нежитлового приміщення, яке складає 6/10000 цілісного майнового комплексу , визначає припинення існування у попереднього власника цього права на окреме приміщення в складі комплексу та виникнення, умовно кажучи, звичайного права власності у позивача. При цьому позначка в 6/10000 не визначає частку у праві спільної часткової власності (держави, комуни або приватної особи), не містить такого посилання і правовстановлюючий документ (частка у праві спільної власності), а тому позначка 6/10000 , за своїм змістом, є технічною характеристикою об`єкта малої приватизації.

За такого доводи позивача про належність йому окреме визначеного майна на праві частки у праві спільної часткової власності суперечать не лише матеріалам справи, а ґрунтуються ще на помилковому розумінні ним норм права. Так, право кожного із співвласників може пов`язуватися виключно з часткою в праві спільної власності, внаслідок чого кожен з них є власником не певної частини майна, а всього спільного майна в цілому, тому об`єктом розпорядження співвласника, в такому разі, повинна бути не частка в майні, а частка в праві спільної часткової власності, яку через аукціон держава не відчужувала, а позивач не набував, так як брав участь у малій приватизації шляхом набуття на праві приватної власності окреме визначеного об`єкту - нежитлового приміщення літ. Б .

Отже, судом першої інстанції порушення прав позивача, як співвласника, при передачі землі від територіальної громади Релігійній громаді не встановлено, оскільки ОСОБА_3 не є власником частки у праві спільної часткової власності, а нежитлове приміщення літ. Б належить йому, не як частка у праві спільної часткової власності на цілісній майновий комплекс Будинку культури, а виключно на праві приватної власності, а сам цілісній майновий комплекс Будинку культури належить іншому, відмінному від позивача, власнику, яким спочатку була держава, а потім територіальна громада.

При цьому наявність однієї поштової адреси, за якою розташована власність різних суб`єктів, не є визначальною складовою виникнення у цих суб`єктів права спільної часткової власності.

За наведеного відсутні правові підстави для отримання органами місцевого самоврядування від позивача попередньої згоди на передачу земельної ділянки, яка з державної форми власності трансформувалася у комунальну, та знаходиться на праві постійного користування у різних землекористувачів.

За положеннями статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України , в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Положеннями статті 123 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин)та статті 92 ЗК України (в редакції чинної на 2002-2003р.р.) визначено, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності можуть набувати лише юридичні особи: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності. Громадяни можуть набути земельну ділянку безоплатно у власність в порядку приватизації, за набувальною давністю, та в порядку переходу права власності на будівлю.

Відповідно до частини 1 статті 126 ЗК України (в редакції чинній на час оформлення позивачем права власності) встановлено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Тобто до переліку осіб, яким надано право отримати земельну ділянку із земель державної та комунальної власності на праві постійного користування для обслуговування нежитлового приміщення, фізичних осіб за положеннями діючого законодавства не віднесено.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для визнання рішень органів місцевого самоврядування протиправними, у зв`язку з наявністю у позивача тотожного права постійного користування землею, як і у власника цілісного майнового комплексу, суперечить положенням статті 92 ЗК України.

У відповідності до статті 120 та пункту е статті 141 ЗК України (в редакціях, чинних на момент спірних правовідносин), у разі переходу права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угоди, а право користування на підставі договору оренди.

Тому укладення договору, який передбачає набуття права власності на будівлю або споруду, що пов`язано з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Між тим, за матеріалами справи вбачається, що при укладенні договору купівлі- продажу за наслідками проведеного аукціону питання виділу частини земельної ділянки, на якій розташоване нежитлове приміщення, формування її меж у відповідності до статті 79 ЗК України сторонами угоди не вирішувалося, що у наступному призвело до звернення позивача до Миколаївської міської ради для надання дозволу на розробку проекту землевідводу та його затвердження з наданням частини ділянки в оренду у відповідності до положень діючого ЗК України.

За матеріалами справи слідує, що на підставі пунктів 1, 1.1 рішення Миколаївської міської ради №10/26 від 28 лютого 2003 року затверджено проект відведення земельної ділянки загальною площею 21кв.м., у тому числі 6кв.м. під капітальною забудовою, 15кв.м. під проходами та проїздами, із земель міста, не наданих у власність чи користування, зарахувавши її до земель комерційного використання, для обслуговування торговельного кіоску по АДРЕСА_1 . Земельна ділянка надана в оренду приватному підприємцю ОСОБА_3 строком на 5 років (т.3 а.с.86).

Відомості щодо укладення договору оренди в матеріалах справи відсутні.

В подальшому, рішенням Миколаївської міської ради №34/34 від 11 липня 2005 року (пункти 8, 8.1) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 17208кв.м. за рахунок земель міста, яка надана Жовтневій (Вітовській) районній раді у постійне користування, зарахувавши її до земель громадського використання, для обслуговування будівлі Будинку культури по АДРЕСА_1 . Земельна ділянка складалася з: 2300кв.м. під капітальною забудовою, 804кв.м. під спорудами, 7181кв.м. під проходами, проїздами та 6923кв.м. під зеленими насадженнями (т.3 а.с.87).

7 червня 2013 року, у відповідності до положень частини 3 статті 142 ЗК України, рішенням Жовтневої районного ради Миколаївської області №16 (пункти 1, 2) надано згоду на передачу частини земельної ділянки площею 0.5га за адресою АДРЕСА_1 , що перебуває у постійному користуванні районної ради для обслуговування майнового комплексу районного Будинку культури, на користь територіальної громади міста Миколаєва, яка є власником цієї землі, з метою подальшої передачі Релігійній громаді УПЦ для проектування та будівництва храму.

Отже рішення про передачу частини земельної ділянки, яка знаходилася у постійному користуванні на підставі попереднього рішення власника, прийнято землекористувачем особисто і добровільно, та подано на ім`я власника землі. Мотиви такої заяви землекористувача, які викладені ним при прийнятті добровільного рішення, не мають значення для вирішення питання власником про припинення права постійного користування у відповідності до частини 4 статті 142 ЗК України. Не має такого значення наявність чи відсутність згоди колишнього орендатора частини ділянки, строк оренди якої сплив.

31 жовтня 2013 року Миколаївською міською радою, як представником власника землі територіальної громади міста Миколаєва, прийнято рішення №34/26 щодо належного їй об`єкту, а саме затверджена документація із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 17208кв.м., раніше виділеної Жовтневій районній раді у постійне користування для обслуговування Будинку культури по АДРЕСА_1 , внаслідок чого в постійному користуванні районної ради залишено земельну ділянку площею 12208кв.м., у тому числі: 2298кв.м. під капітальною забудовою, 1202кв.м. під спорудами, 8708кв.м. під проїздами, проходами та площадками, для обслуговування Будинку культури (т.3 а.с.52).

Рішеннями міської ради №37/33 від 4 лютого 2014 року та №39/43 від 25 квітня 2014 року внесені зміни та доповнення до рішення №34/26, а саме Релігійній громаді УПЦ надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки площею 5000кв.м. під проїздами, проходами та площадками, за рахунок земель Жовтневої районної ради, наданих рішеннями міської ради від 11.07.2005 №34/34, з метою передачі її в постійне користування для будівництва храму по АДРЕСА_2 (т.3 а.с.53-54)

Наведені рішення прийняті міською радою у відповідності до змін, внесених на час його прийняття до статті 92 ЗК України, якою передбачалося надання права постійного користування землями комунальної власності релігійним організаціям України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Фізичні особи такого права не набули, як за змінами, внесеними до статті 92 ЗК України, та за весь період дії цього Кодексу.

В подальшому на замовлення Релігійної громади УПЦ у 2014 році розроблено проект землеустрою, який затверджено рішенням Миколаївської міської ради №3/39 від 17 березня 2016 року, та яким змінено цільове призначення земельної ділянки загальною площею 5000кв.м. під будівництво, із зарахуванням її до земель громадської забудови, для будівництва та подальшого обслуговування храму за адресою: АДРЕСА_2 та надано кадастровий номер 4810136600:08:042:0010. Вказану земельну ділянку передано Релігійній громаді в постійне користування (т.1 а.с.24, т.3 а.с.38-83).

Таким чином, усі наведені вище та оспорені позивачем рішення, прийняті органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції та у відповідності до положень статей 26, 43 Закону України Про місцеве самоврядування та статей 10, 12 , 142 ЗК України.

Крім цього, позивач обґрунтовував порушення своїх прав на використання земельної ділянки, яка необхідна йому для утримання та обслуговування нежитлового приміщення площею 2.6кв.м., передачею безпосередньої цієї частини землі у користування Релігійній громаді.

Разом з тим, з плану кадастрової зйомки та плану зон дії сервітуту, які є складовими проекту землеустрою (т.3 а.с.59-70) межі виділеної земельної ділянки, відведеної Релігійної громаді УПЦ під будівництво храму, не знаходяться під об`єктом, який перебуває у власності позивача. Тобто, та частина земельної ділянки, на якій знаходиться нежитлове приміщення літ. Б , яке належить позивачу, Миколаївською міською радою в постійне користування відповідачу Релігійній громаді УПЦ не виділено та не передано.

Крім цього за затвердженим проектом землеустрою встановлено земельний сервітут, площею 0,0017га, на території ділянки, яка надана у постійне користування для будівництва храму, та межує з частиною земельної ділянки, що залишилася під нежитловим приміщенням літ. Б , для права проходу та проїзду на велосипеді фактичному суміжному землекористувачу, та він (цей сервітут) за площею є більшим, ніж 15кв.м., які надавалися позивачу під проходами та проїздами у 2003 році на праві оренди (т.3 а.с.63, 86), та у подальшому були узгоджені з позивачем при встановлені в натурі меж земельної ділянки, наданої в постійне користування іншому землекористувачу для обслуговування Будинку культури, які встановлювалися у натурі 22 вересня 2005 року у відповідності до рішення Миколаївської міської ради №34/34 від 11 липня 2005 року (т.2 а.с.166-167).

З врахуванням погоджених меж позивачем ще попередньому землекористувачу, не має значення його посилання на положення ДБН 360-92 Містобудування. Планування із забудова міських і сільських поселень та Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року №173, яким він у позові та апеляції підтверджує допущені міською радою, на його погляд, порушення порядку передачі земельної ділянки площею 5000кв.м., оскільки по-перше, ці положення застосовувалися при проектуванні нових та реконструкції існуючих міських та сільських поселень, а по-друге, з квітня 2018 року втратили чинність.

Тому, з урахуванням залишення земельної ділянки під нежитловим приміщенням літ. Б у комунальній власності, при фактичному використанні її позивачем, а також встановленні сервітуту для проїзду та проходу при затвердженні проекту землеустрою з передачі землі Релігійній громаді, підстав стверджувати, що права ОСОБА_3 , як власника нежитлової нерухомості, на доступ до неї та її обслуговування порушені - відсутні.

При перегляді справи в апеляційній інстанції слід також врахувати, що за відповідними змінами, внесеними до статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, які набрали чинності 28.10.2021, встановлено, що до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, одночасно переходить право приватної власності, право користування земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього власника такого об`єкта нерухомого майна, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України .

У разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, особами, які не можуть набувати земельну ділянку на такому праві, вони набувають таку земельну ділянку із земель державної або комунальної власності у власність або оренду.

Набувач такого об`єкта зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт майна звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений об`єкт нерухомого майна, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118 , 123 або 128 ЗК України.

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування зобов`язаний не пізніше 30 днів з дня державної реєстрації права власності припинити право постійного користування земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва, та передати її у власність або оренду набувачу (власнику) такого об`єкта.

Пропущення строку подання клопотання, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт.

У разі набуття частки у праві власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, набувач має право використовувати таку земельну ділянку для доступу та обслуговування такого об`єкта. Порядок користування земельною ділянкою набувачем визначається договором між ним та землекористувачем.

У разі недосягнення згоди між набувачем та землекористувачем щодо порядку користування відповідною земельною ділянкою такий порядок визначається органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Таким чином на час розгляду апеляційного перегляду справи законодавцем визначено механізм одночасного переходу права власності чи користування на земельну ділянку при переході права власності на нерухомість, і порядок реєстрації таких прав або, за відсутності правових підстав для одночасного переходу прав власності чи користування на нерухомість та земельну ділянку щодо осіб, які не можуть набувати земельну ділянку на праві постійного користування, порядок набуття ними такої земельної ділянки із земель державної або комунальної власності у власність або оренду.

Разом з тим, за такими обставинами та у такий спосіб (наявні, як на час звернення до суду, так і з урахуванням змін, які набрали чинності на час перегляду справи) позивач до суду з позовними вимогами не звертався, обравши інший спосіб захисту свого права через оскарження рішень землекористувача та представника власника землі, прийнятих ними стосовно іншого суб`єкта цивільного права.

Обраний позивачем спосіб, хоча і визначений частиною 2 статті 16 ЦК України, як належний, але в процесі розгляду справи судом першої інстанції, так і при перегляді справи судом апеляційної інстанції, порушення цивільних прав та інтересів позивача при прийнятті органами місцевого самоврядування відповідних рішень - не встановлено.

На підставі викладеного та у відповідності до положень, передбачених статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції доходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, оскільки оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Усі інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, які належним чином встановлені та досліджені судом першої інстанції, а також до особистого помилкового тлумачення норм законодавства, а тому не впливають на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

Підстав для перерозподілу судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду міста Миколаєва від 31 серпня 2021 року залишити без змін .

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючої О. О. Ямкова

Судді С. Ю. Колосовський

О. В. Локтіонова