Постанова

від 01.12.2021 по справі 756/10531/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 756/10531/20

провадження № 61-12191св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державна науково-технічна бібліотека України,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної науково-технічної бібліотеки України на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д.,

Стрижеуса А. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної науково-технічної бібліотеки України про визнання звільнення незаконним, скасування наказу, зміну формулювання причин звільнення та підстави припинення трудового договору, стягнення невиплаченої заробітної плати, заборгованості за час вимушеного простою та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної науково-технічної бібліотеки України про визнання звільнення незаконним, скасування наказу, зміну формулювання причин звільнення та підстави припинення трудового договору, стягнення невиплаченої заробітної плати, заборгованості за час вимушеного простою та стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 працював на посаді бібліотекаря 1-ої категорії Державної науково-технічної бібліотеки України протягом 11 років 10 місяців, у тому числі у відділі інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем із 01 січня 2017 року.

07 липня 2020 року у позивача виник конфлікт з адміністрацією Державної науково-технічної бібліотеки України щодо його зовнішнього вигляду, а саме: носіння повно-лицьової захисної маски в період карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19. У процесі конфлікту йому було запропоновано написати заяву про звільнення за власним бажанням або перейти на роботу за контрактом із виконанням інших обов`язків, ніж передбачає посада бібліотекаря. Запропоновані керівництвом роботодавця трудові правовідносини передбачали перехід на підприємницькі, що порушувало вимоги статті 31 КЗпП України. Крім того, на період карантину керівництво бібліотеки порушило вимоги статті 153 КЗпП України в частині створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Вважаючи, що адміністрацією порушені вимоги трудового законодавства в частині неприпустимості ставлення працівникові вимог про виконання роботи, не обумовленої трудовим договором, а також обов`язку роботодавця створити безпечні та нешкідливі умови праці, 08 липня 2020 року

ОСОБА_1 подав заяву про його звільнення на підставі пункту 4 статті 36 КЗпП України та просив про надання йому відпустки перед звільненням.

Його заяви 08 липня 2020 року в Державній науково-технічній бібліотеці України не зареєстровані.

Листом Державної науково-технічної бібліотеки України від 14 липня

2020 року йому відмовлено у наданні відпустки перед звільненням у зв`язку з тим, що він за графіком мав піти у відпустку у серпні 2020 року.

Наказом від 27 липня 2020 року № 140-К ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України - прогул без поважних причин.

На думку позивача, його звільнення є незаконним, оскільки він чітко в заяві від 08 липня 2020 року обумовив свій невихід на роботу (порушення охорони праці) та повідомив керівництво роботодавця про бажання звільнитися та використати відпустку перед звільненням.

Порушення трудового договору полягає також в оплаті праці, нарахуванні заробітної плати здійснювалося з посадового окладу, що менше за мінімальну заробітну плату, керівництво Державної науково-технічної бібліотеки України примушувало його працювати в небезпечних для життя умовах - без індивідуальних засобів захисту на період карантину, що свідчить про порушення вимог статті 153 КЗпП України.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано пункти 1, 2 наказу Державної науково-технічної бібліотеки України від 27 липня 2020 року № 140-К Про звільнення з роботи ОСОБА_1 незаконними.

Змінено зазначене у п. 3 наказу Державної науково-технічної бібліотеки України від 27 липня 2020 року № 140-К Про звільнення з роботи ОСОБА_1 формулювання причини звільнення з роботи

ОСОБА_1 із пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин на статтю 38 КЗпП України за власним бажанням , вказавши датою звільнення 31 липня 2020 року замість 27 липня 2020 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що при прийнятті рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про звільнення, що оформлена листом від 14 липня 2020 року, адміністрацією Державної науково-технічної бібліотеки України не звернуто уваги на вимоги статті 36 КЗпП України, яка є відсилочною та визначає декілька самостійних підстав для розірвання трудового договору, та помилково відмовлено у розірванні трудового договору з посиланням лише на неможливість звільнити позивача з роботи у зв`язку зі скороченням, оскільки таке не проводиться, а також відсутністю порушень роботодавцем умов трудового договору.

Отримавши заяву ОСОБА_1 від 08 липня 2020 року про звільнення, в якій він повідомив роботодавця про розірвання укладеного з ним трудового договору, Державна науково-технічна бібліотека України зобов`язана була видати наказ про його звільнення саме з цих підстав. За таких обставин, на думку судів першої та апеляційної інстанцій, не можна визнати обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам трудового законодавства, подальше звільнення ОСОБА_1 із роботи з інших підстав, ніж звільнення за власним бажанням.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на положення частини першої статті 3 Закону України Про відпустки , якою передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням, адміністрація Державної науково-технічної бібліотеки України не мала підстав для відмови у наданні ОСОБА_1 відпустки перед звільненням, оскільки така відпустка надається працівникові за його бажанням у разі його звільнення, в тому числі за статтею 38 КЗпП України, незалежно від затвердженого графіка щорічних відпусток на підприємстві чи в установі.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що зі ОСОБА_1 проведений повний розрахунок при звільненні за фактично відпрацьований ним час, в тому числі з урахуванням компенсації часу невикористаної щорічної відпустки. Вимога позивача про стягнення компенсації за час затримки видачі трудової книжки не підлягає задоволенню, оскільки виплачена йому компенсація часу невикористаної щорічної відпустки з урахуванням зміненої судом дати його звільнення охоплює час видачі трудової книжки.

Крім того, суди дійшли висновку про те, що з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, клопотання сторін про стягнення на їх користь витрат на професійну правничу допомогу не підлягає задоволенню. При цьому суд звернув увагу на те, що розмір заявлених сторонами витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтовано завищеним, не є співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг, а також предметом спору, що виник із трудових правовідносин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2021 року Державна науково-технічна бібліотека України засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У вересні 2021 року справу № 756/10531/20 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункти 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, помилково тлумачили норми трудового законодавства та не врахували висновки Верховного Суду.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року у справі

№ 462/3924/16-ц зроблено правовий висновок про те, що роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17, де вказано також про те, що відсутність волевиявлення особи на звільнення за власним бажанням позбавляє роботодавця законних підстав для звільнення працівника згідно зі статтею 38 КЗпП України без зазначення частини третьої цієї статті.

Звертаючись із заявою про звільнення, ОСОБА_1 посилався на статтю 36 КЗпП України, проте не зазначив самостійно чітко підставу звільнення, а тому роботодавець не міг здійснювати дії на припущеннях та самостійно визначити правову підставу звільнення працівника.

Суд першої інстанції у порушення норм процесуального права вийшов за межі позовних вимог, самостійно змінивши їх зміст, оскільки позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення повністю, змінити формулювання звільнення відповідно до його заяви від 31 липня 2020 року, а суд першої інстанції скасував лише частину наказу про звільнення, підставу звільнення визначив на власний розсуд.

Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу та не вирішив питання про розподіл таких витрат.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувані судові рішення.

Відзив мотивовано тим, що касаційна скарга ґрунтується на формальних посиланнях щодо помилкового застосування судами норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не відповідають дійсності, є підміною фактів та не свідчать про наявність підстав для перегляду та скасування судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 16 вересня 2008 року ОСОБА_1 перебував у трудових правовідносинах із Державною науково-технічною бібліотекою України. З 01 січня 2017 року працював на посаді бібліотекаря першої категорії відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем (а. с. 13-15, т. 1).

Наказом Державної науково-технічної бібліотеки Українивід 21 травня

2020 року № 22 продовжено на території бібліотеки режим карантину

до 22 червня 2020 року, звичайний режим роботи працівникам зазначеним у додатку № 1 до цього наказу, серед яких є і ОСОБА_1 , відновлено

з 01 червня 2020 року, прийом відвідувачів відновлено з 10 червня 2020 року (а. с. 105-108, т. 1).

Відповідно до доповідної записки завідувача відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем ОСОБА_2 від 07 липня 2020 року бібліотекар першої категорії цього відділу

ОСОБА_1 07 липня 2020 року з 08:30 год. до 12:30 год. був відсутній на робочому місці (а. с. 109, т. 1).

07 липня 2020 року о 15 год. 00 хв. помічником директора з кадрових питань Державної науково-технічної бібліотеки України ОСОБА_3 , юрисконсультом ОСОБА_4 та головним бібліотекарем сектору фонду науково-технічної літератури та періодики ОСОБА_5 складено акт про відсутність ОСОБА_1 на роботі 07 липня 2020 року у період з 08:30 год. до 12:30 год. (4 години). Згідно з відміткою ОСОБА_1 від 08 липня 2020 року він не згоден з актом, був присутній на роботі, на робочому місці знаходився у захисній масці (а. с. 110, т. 1).

08 липня 2020 року ОСОБА_1 написав заяву про звільнення з роботи за пунктом 4 статті 36 КЗпП України, а також заяву про надання відпустки перед звільненням (а. с. 25-26, т. 1).

Указані заяви направлені ОСОБА_1 до Державної науково-технічної бібліотеки України поштою, що підтверджується його заявою про досудове врегулювання та чеком відділення поштового зв`язку від 08 липня 2020 року про відправлення про оплату поштового відправлення (а. с. 27, т. 1).

Разом з цим, 08 липня 2020 року завідувач відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем ОСОБА_2 вніс

в. о. директору ДНТБ України Жаріновій А. Г. подання про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за прогул без поважної причини у виді догани (а. с. 112, т. 1).

Відповідно до акта, складеного 09 липня 2020 року о 13 год. 00 хв. помічником директора з кадрових питань Державної науково-технічної бібліотеки України ОСОБА_3 , юрисконсультом ОСОБА_4 та головним бібліотекарем сектору фонду науково-технічної літератури та періодики ОСОБА_5 , ОСОБА_1 не вийшов на роботу та був відсутнім 09 липня 2020 року з 8:30 год. до 12:30 год. (4 години). Цей акт на ознайомлення ОСОБА_1 не надавався (а. с. 115, т. 1).

Відповідно до акта, складеного 13 липня 2020 року о 17 год. 15 хв. помічником директора з кадрових питань Державної науково-технічної бібліотеки України ОСОБА_3 , юрисконсультом ОСОБА_4 та головним бібліотекарем сектору фонду науково-технічної літератури та періодики ОСОБА_5 , ОСОБА_1 не вийшов на роботу та був відсутнім 13 липня 2020 року з 8:30 год. до 17:15 год. (4 години) (а. с. 117, т. 1).

Аналогічні акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі складались

14 липня, 17 липня та 20 липня 2020 року (а. с. 119, 121, 123, т. 1).

Наказом Державної науково-технічної бібліотеки України від 14 липня

2020 року № 126-К оголошено догану ОСОБА_1 - бібліотекарю першої категорії відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем за відсутність на робочому місці без поважних причин (прогул) 07 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 12:30 год. (а. с. 52, т. 2).

14 липня 2020 року Державною науково-технічною бібліотекою України направлено ОСОБА_1 лист про відмову у наданні щорічної відпустки з 08 липня 2020 року до 30 липня 2020 року у зв`язку із тим, що згідно з графіком відпусток її заплановано на серпень 2020 року. Крім того, ОСОБА_1 повідомлено про застосування до нього 13 липня 2020 року дисциплінарного стягнення у виді догани (а. с. 113-114, т. 1).

18 липня 2020 року ОСОБА_1 направив лист, який отримано Державною науково-технічною бібліотекою України 21 липня 2020 року, зі змісту якого встановлено, що він не планує продовжувати трудові відносини, просить звільнити його з роботи, провівши остаточний розрахунок та надіслати трудову книжку поштою (а. с. 53, 54, т. 2).

Наказом Державної науково-технічної бібліотеки України від 27 липня

2020 року № 140-К визнано причини відсутності на робочому місці ОСОБА_1 - бібліотекаря першої категорії відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем 09 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 12:30 год., 13 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год., 14 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год., а також з 21 липня 2020 року по 27 липня 2020 року включно не поважними (прогулом).

Відповідно до п. 2 цього наказу визнано причини відсутності на робочому місці ОСОБА_1 - бібліотекаря першої категорії відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем з 15 липня 2020 року по 20 липня 2020 року включно не з`ясованими.

Згідно з п. 3 цього наказу звільнено з 27 липня 2020 року ОСОБА_1 - бібліотекаря першої категорії відділу інформаційних технологій та комп`ютерного забезпечення бібліотечних систем за відсутність на робочому місці без поважних причин (прогул) 09 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 12:30 год., 13 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год., 14 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год. на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України - прогул (в тому числі, відсутність на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Як вбачається із запису ОСОБА_1 на цьому наказі від 30 липня

2020 року з наказом він не згоден, подавав заяву на звільнення з 31 липня 2020 року за статтею 36 КЗпП України (а. с. 55-56, т. 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).

Відповідно частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підставами припинення трудового договору відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України, зокрема є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41 КЗпП України) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45 КЗпП України).

Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Право на звільнення за власним бажанням за загальним правилом мають усі без винятку працівники, незалежно від посад, які вони обіймають, та сфери їхньої діяльності.

Разом із тим, аналіз положень статті 38 КЗпП України свідчить про те, що розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду

від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц, від 21 лютого 2020 року

у справі № 520/16912/15-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 524/679/19.

Відповідно до частини першої статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

У справі, що переглядається, судами встановлено 08 липня 2020 року ОСОБА_1 написав заяву про звільнення з роботи за пунктом 4 статті 36 КЗпП України, а також заяву про надання відпустки перед звільненням.

У заяві про звільнення на підставі пункту 4 статті 36 КЗпП України

ОСОБА_1 посилався на порушення роботодавцем умов трудового договору.

Згідно з пунктом 4 статті 36 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45). Тобто указана норма права є загальною та визначає декілька самостійних підстав для розірвання трудового договору.

Таким чином, у заяві про звільнення позивач зазначив правовою підставою звільнення пункт 4 статті 36 КЗпП України та самостійно визначив причину такого звільнення - невиконання роботодавцем умов трудового договору.

14 липня 2020 року Державною науково-технічною бібліотекою України направлено ОСОБА_1 лист, у якому, зокрема, вказано про відсутність порушення роботодавцем трудового законодавства та умов трудового договору, у зв`язку з чим відсутні також підстави для задоволення заяви працівника про звільнення саме із цих підстав. Також повідомлено ОСОБА_1 про застосування до нього 13 липня 2020 року дисциплінарного стягнення у виді догани у зв`язку з його відсутністю на роботі.

Таким чином, роботодавець не визнав та не погодився із зазначеною працівником підставою для звільнення, а тому, з урахуванням вказаних вище норм права та сталої судової практики, правомірно відмовив у розірванні трудового договору, оскільки був позбавлений можливості розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Крім того, судами також встановлено, що доводи ОСОБА_1 щодо порушення адміністрацією Державною науково-технічною бібліотекою України умов укладеного з ним трудового договору не знайшли свого підтвердження.

Таким чином, враховуючи те, що зазначена позивачем підстава звільнення відповідно до пункту 4 статті 36 КЗпП України із посиланням на порушення роботодавцем трудового законодавства та умов трудового договору, не підтверджена останнім та не була визнана відповідачем, а змінювати правову підставу розірвання трудового договору останній не мав права, тому він відмовив у звільненні ОСОБА_1 за власним бажанням. Разом із тим, у зв`язку із нез`явленням ОСОБА_1 на роботу без поважних причин 09 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 12:30 год., 13 липня 2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год., 14 липня

2020 року в період часу з 08:30 год. до 17:15 год. його було правомірно звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки трудовий договір не було розірвано. Факт нез`явленням ОСОБА_1 на роботу останнім не заперечується та не спростовано.

У свою чергу, змінюючи зазначене у п. 3 наказу Державної науково-технічної бібліотеки України від 27 липня 2020 року №140-К Про звільнення з роботи ОСОБА_1 формулювання причини звільнення з роботи

ОСОБА_1 із пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин на статтю 38 КЗпП України за власним бажанням , вказавши датою звільнення 31 липня 2020 року замість 27 липня 2020 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, на зазначене не звернув увагу та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що у випадку зазначення працівником та роботодавцем різних обставин звільнення: власне бажання та прогул, суд не може приймати рішення про зміну формулювання причин звільнення. Належним способом захисту прав позивача у такому випадку є визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 29 січня 2020 року у справі

№ 524/679/19).

Враховуючи те, що позивача було правомірно звільнено відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України, факт нез`явленням ОСОБА_1 на роботу останнім не заперечується та не спростовано, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають із підстав, зазначених у цій постанові.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про помилкове тлумачення судами першої та апеляційної інстанцій норм трудового законодавства та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у подібних правовідносинах, оскільки відсутність волевиявлення особи на звільнення за власним бажанням позбавляє роботодавця законних підстав для звільнення працівника згідно зі статтею 38 КЗпП України без зазначення частини третьої цієї статті.

Разом із тим, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу та не вирішив питання про розподіл таких витрат,

з огляду на наступне.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті

133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відмовляючи у клопотанні про стягнення витрат на правничу допомогу у цій справі, суд першої інстанції, дослідивши докази, подані сторонами, виходив із того, що розмір заявлених сторонами витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтовано завищеним, не співмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатами на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг, а також предметом спору, що виник із трудових правовідносин. Доводи касаційної скарги у цій частині спрямовані на переоцінку доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням зазначеного вище, суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи справу дійшли помилкового висновку прозадоволення позовних вимог, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Щодо судових витрат

За змістом підпунктів б), в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині зазначається про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подачу апеляційної скарги Державною науково-технічною бібліотекою України було сплачено 1 261,21 грн, а за подачу касаційної скарги -

3 363,20 грн, що підтверджується відповідними квитанціями.

Таким чином, загальний розмір судових витрат, понесених Державною науково-технічною бібліотекою України, становить 4 624,41 грн

(1 261,21 грн + 3 363,20 грн), що підлягає стягненню зі ОСОБА_1 .

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але порушено норми матеріального та процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про задоволення касаційної скарги і ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної науково-технічної бібліотеки України задовольнити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року скасувати й ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної науково-технічної бібліотеки України відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Державної науково-технічної бібліотеки України судові витрати у розмірі 4 624,41 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. А. Калараш

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

О. С. Ткачук