Постанова

від 10.12.2021 по справі 372/808/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 372/808/19

провадження № 61-12814св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення особи права користування житловим приміщенням та усунення перешкод у здійсненні права власності.

Позов обгрунтований тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 . У цій квартирі зареєстрована та проживає його колишня дружина ОСОБА_2 , яка не бере участі в утриманні квартири, комунальні послуги не сплачує, вчиняє сварки. Після розірвання шлюбу відповідач з квартири добровільно виселятися відмовляється, чим створює перешкоди позивачу у користуванні своєю власністю.

З урахуванням уточнених позовних вимог просив усунути перешкоди у здійсненні права власності нерухомим майном, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , зняти ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя.

Позов обгрунтований тим, що за час шлюбу сторони придбали спірну квартиру та гараж, тому вони підлягають поділу між ними, оскільки набуті подружжям за час шлюбу та належать їм на праві спільної сумісної власності. Крім того, сторони мають двох дітей, які залишаться проживати разом з нею, тому необхідно відступити від принципу рівності часток подружжя.

Просила визнати спільним майном подружжя двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 32 кв. м, за адресою: гаражний кооператив Прип`ять , м. Обухів, Київська область; визнати за нею право власності на 2/3 частини вказаного майна та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частини цього майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини спірної квартири. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини спірної квартири. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині зустрічного позову відмовлено.

Відмовивши у первісному позові, задовольнивши частково зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира набута ОСОБА_1 за час шлюбу із ОСОБА_2 , позивач за первісним позовом не спростував ту обставину, що вона є спільною сумісною власністю подружжя, придбана для всієї родини, не довів, що спірна квартира придбана лише за його особисті кошти. Про належність квартири сторонам на праві спільної сумісної власності свідчить відсутність судового рішення про визнання цієї квартири особистою приватною власністю ОСОБА_1 , позову про визнання квартири особистим майном. Відсутні докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям за час шлюбу.

Щодо відмови у зустрічних позовних вимогах в частині визнання права власності на 1/2 частини гаража, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні належні та допустимі докази на підтвердження наявності спірного майна сторін, відсутні правовстановлюючі документи на гараж та відомості щодо того, хто сплачував пайові внески до кооператива.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 березня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у первісному та зустрічному позовах.

Відмовивши у первісному та зустрічних позовах, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , сторони у справі визнали обставини їх проживання у цій квартири разом з дітьми, проте доказів на підтвердження того, що відповідач чинить позивачу перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном у матеріалах справи немає. Припинення шлюбу не є достатньою підставою для виселення ОСОБА_2 та зняття її з реєстраційного обліку.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що належними та допустимими доказами підтверджується, що спірна квартира придбана за рахунок коштів отриманих ОСОБА_1 від продажу земельних ділянок, що належали йому на праві особистої приватної власності. Посилання ОСОБА_2 на те, що між вказаними подіями минув певний час, суд апеляційної інстанції відхилив з огляду на те, що цей час не є значним, становить близько одного місяця, проте грошові кошти є значними, даних що такий розмір коштів але іншого походження був у розпорядженні сторін матеріли справи не містять. Отже, вказана квартира відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , як майно набуте ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто. Вказане унеможливлює віднесення її до об`єктів спільної власності подружжя, навіть з урахуванням того, що це майно придбано в інтересах сім`ї, а саме для спільного проживання. Посилання суду першої інстанції на презумпцію спільності майна подружжя є безпідставним. Крім того, законодавство не встановлює необхідності підтвердження в судовому порядку права власності, яке набуте та зареєстроване в порядку визначеному законом. Навпаки, особа, що оспорює таке право, має навести належні та допустимі докази на спростування таких обставин.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року, просив скасувати оскаржувану постанову в частині вирішення первісного позову, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову, в частині відмови у зустрічному позові оскаржувану постанову залишити без змін.

У серпні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на оскаржувану постанову , просила її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення в частині вирішення первісного позову є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

ОСОБА_2 не пов`язана з ним спільним побутом, шлюб між ними розірвано, тому її право на користування належною йому квартирою припинилося.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, які суд апеляційної інстанції не застосував.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції визнав квартиру особистою власністю ОСОБА_1 без його заяви про це. Згідно зі статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте в шлюбі. Суд апеляційної інстанції визнав, що квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_1 , проте проігнорував факт перебування сторін у шлюбі, спільне проживання і ведення ними спільного господарства. Сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу є безумовною підставою віднесення такого майна до спільного сумісного майна подружжя.

Суди не з`ясували усі обставини справи.

Аргументи інших учасників справи

ОСОБА_2 у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначає, що спірна квартира придбана у шлюбі, після розірвання шлюбу неповнолітні діти залишилися проживати з нею, перебувають на її утриманні. Вона не створює перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою. Розірвання шлюбу не припиняє її право користування житлом.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 29 жовтня 2003 року ОСОБА_1 прийняв у дар від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1501 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, що підтверджується копією договору дарування земельної ділянки, зареєстрованого в реєстрі за № 1565.

17 листопада 2003 року ОСОБА_1 прийняв у дар від ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,1560 га, розташовану на АДРЕСА_2 .

Сторони з 19 листопада 2005 року до 11 вересня 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі та є батьками двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

24 жовтня 2006 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,1501 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 3222480802:04:001:0021, надану для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель. Продаж земельної ділянки вчинений сторонами за ціною 227 250,00 грн.

30 листопада 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладений договір купівлі-продажу квартири, згідно з яким ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за 507 000,00 грн, з яких продавець одержав до підписання цього договору 253 000,00 грн від покупця повністю. Решту грошей в сумі 253 000,00 грн покупець зобов`язався сплатити не пізніше 07 лютого 2007 року включно.

28 грудня 2006 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,1560 га, яка розташована на АДРЕСА_2 , цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, що підтверджується копією договору купівлі-продажу земельної ділянки зареєстрованого в реєстрі за № 4413. Вартість вказаної земельної ділянки визначена сторонами у розмірі 326 000,00 грн.

19 січня 2007 року ОСОБА_1 розрахувався повністю за квартиру АДРЕСА_1 , згідно з договором № 54 94, посвідченого 30 листопада 20 06 року, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою представника продавця ОСОБА_9 та його особистою розпискою.

Відповідно до копії акта обстеження на предмет проживання від 26 квітня 2019 року ОСОБА_2 разом з дітьми ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 2006 року проживають за адресою: АДРЕСА_3 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження, ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, провадження № 61-25371св18, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, провадження № 61-42856св18.

Як на підставу касаційного оскарження, ОСОБА_2 , як на приклад неоднакового застосування судами норм права, посилається на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18, від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційних скарг, відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 , Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги у контексті конституційного права особи на житло і прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо права на повагу до свого житла.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі МакКенн проти Сполученого Королівства (McCann v. the United Kingdom) 1995 року, рішення у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) рішення від 02 грудня 2010 року).

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v . Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст трискладового тесту для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Кривіцька і Кривіцький проти України ( Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine ), від 02 грудня 2010 року), поняття житло не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (справа Прокопович проти Росії ( Prokopovich v . Russia ) рішення від 18 листопада 2004 року.

ЄСПЛ вважає, що вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (справа Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) рішення від 02 грудня 2010 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У цій справі спір виник між власником квартири, який є одночасно і його користувачем, та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.

Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини другої статті 64 ЖК Української РСР до членів сім`ї наймача віднесено дружину наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім`ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України ).

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.

Згідно з частинами першою, другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім `ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо застосування норм права щодо припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житла.

Враховуючи те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 подав у серпні 2020 року, а висновок щодо застосування норм права викладено Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року після подання касаційної скарги , Верховний Суд вважає за необхідне застосувати вказаний висновок із виходом за межі касаційної скарги.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків, що аналіз норм статей 150, 156, 162 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що правочленів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Отже, дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

У цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання ОСОБА_2 звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також предметом дослідження єпитання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком.

Вирішуючи питання про застосування до спірних правовідносин висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, провадження № 61-42856св18, від 13 жовтня 2020 рокуу справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, Верховний Суд виходить із того, що висновки суду апеляційної інстанціїу цій справі не суперечать висновкам наведених постанов.

Суд встановив, що сторони перебували у шлюбі з 19 листопада 2005 року до 11 вересня 2018 року, є батьками двох неповнолітніх дітей. Сторони у справі та їх діти проживають у двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 .

Відмовивши у первісному позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , проте доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 чинить позивачу перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, у матеріалах справи немає. Припинення шлюбу не є достатньою підставою для виселення відповідача та зняття її з реєстраційного обліку.

Верховний Суд враховує вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірною квартирою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, вважає, що припинення права користування ОСОБА_2 спірним житлом не відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що спірна квартира має дві житлові кімнати, крім спірної квартири іншого житла ОСОБА_2 не має, проживає у спірній квартирі разом із неповнолітніми дітьми.

Отже, у справі, що переглядається, інтереси позивача як власника житла та користувача цим житлом не перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, якого не забезпечено іншим житловим приміщенням.

Суд апеляційної інстанції врахував, що сам факт припинення сімейних відносин з власником житла не позбавляє колишнього члена сім`їправа користування займаним приміщенням, фактично вирішив спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 є посилання на застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного упостановах Верховного від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, провадження № 61-25371св18, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, провадження № 61-42856св18(пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, провадження № 61-25371св18, Верховний Суд розглянув спір між свекрухою та колишньою невісткою про виселення із житлового приміщення; у справі суди встановили, що позивач є власником спірної квартири, у якій зареєстрована, але не проживає, оскільки постійно проживає в іншому жилому приміщенні; її син перебував у шлюбі з відповідачем, у зв`язку із чим остання була вселена до належного позивачу спірного житлового приміщення, яка як власник цього майна надала право відповідачу користуватись ним. Відповідач спільно з власником спірної квартири ніколи не проживала, спільним побутом не була пов`язана, вселилася відповідач в спірну квартиру як дружина сина власника квартири. Доказів того, що відповідач вела спільне господарство, проживала однією сім`єю із власником і була членом її сім`ї суду не надано. Встановивши, що відповідач користувалась спірною квартирою із згоди свекрухи під час дії сервітуту, на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право користування відповідачем чужою квартирою також припинилось, і вона має її звільнити.

Обставини наведеної справи є відмінними від справи, що переглядається, з огляду на підстави виселення відповідача та суб`єкта звернення із відповідним позовом, тому оскаржувана постанова не може бути скасована з підстав незастосування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, провадження № 61-25371св18,

У постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, провадження № 61-42856св18,Верховний Суд розглянув спір між колишнім подружжям про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, примусове виселення. Суди встановили, що чоловік є власником спірного житлового будинку, шлюб між сторонами розірвано, відповідач вселилася в будинок як член сім`ї співвласника. Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції про задоволення позову, посилаючись на те, що відповідач спільним побутом із позивачем (після розірвання шлюбу) не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, провадження № 61-42856св18, стосується подібних до цієї справи правовідносин за суб`єктним складом, предметом та підставою позову, але Верховний Суд не бере його до уваги, оскільки вийшов за межі касаційної скарги із застосуванням висновку, викладеного у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20.

З огляду на викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін.

Щодо розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 .

Відповідно до пунктів 1-3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за шлюб, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18.

Презумція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

У разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Вирішуючи спір між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Отже, визнаючи право особистої приватної власності одного з подружжя на майно, суд повинен установити той факт, що джерелом його набуття були особисті кошти цієї особи. Такі обставини підлягають доведенню.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Позивач за зустрічним позов просила визнати спільною сумісною власністю сторін квартиру АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1 загальною площею 32 кв. м, розташованого за адресою: гаражний кооператив Прип`ять , м. Обухів, Київська область.

Суд апеляційної інстанції встановив, що до укладення шлюбу ОСОБА_1 прийняв у дар дві земельні ділянки у с. Буча, Києво-Святошинський район, Київська область,площею 0,1501 га (договір від 29 жовтня 2003 року) та площею 0,1560 га (договір від 17 листопада 2003 року).

24 жовтня 2006 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,1501 га за ціною 227 250,00 грн. 30 листопада 2006 року ОСОБА_1 уклав договір купівлі квартири, згідно з яким він до підписання договору оплатив половину вартості квартири у розмірі 253 000,00 грн. 28 грудня 2006 року ОСОБА_1 продав земельну ділянку площею 0,1560 га за ціною 326 000,00 грн. 19 січня 2007 року ОСОБА_1 розрахувався в повному обсязі за квартиру, тобто здійснив оплату в розмірі 253 000,00 грн. Вказані обставини підтверджуються укладеними ОСОБА_1 договорами.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у зустрічному позові, оскільки належними та допустимими доказами підтверджується, що спірна квартира придбана за рахунок коштів, отриманих ОСОБА_1 від продажу земельних ділянок, що належали йому на праві особистої приватної власності.

Посилання ОСОБА_2 на те, що між вказаними подіями має місце проміжок часу, суд апеляційної інстанції обгрунтовано відхилив з огляду на те, що цей проміжок не є значним, становить близько одного місяця, проте розмір грошових коштів є значним, даних, що такий розмір коштів, але іншого походження, був у розпорядженні сторін у матеріалах справи немає, отже, вказана квартира відповідно до статті 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , як майно набуте ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказане унеможливлює віднесення квартири до об`єктів спільної власності подружжя, навіть з урахуванням того, що це майно придбано в інтересах сім`ї, а саме для спільного проживання.

Верховний Суд зауважує, що законодавство не встановлює необхідності підтвердження в судовому порядку права власності, яке набуто та зареєстровано в порядку визначеному законом. Проте особа, що оспорює таке право, має навести належні та допустимі докази на спростування таких обставин.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 доказів на спростування таких обставин не надала.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , що суд апеляційної інстанціївизнав квартиру особистою власністю ОСОБА_1 без його заяви про це, не заслуговують на увагу, оскільки сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою віднесення такого майна до спільного сумісного майна подружжя. Отже, факт незвернення ОСОБА_1 із позовом про визнання набутого за час шлюбу майна особистою приватною власністю не є підставою для відмови в позові про визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя за умови спростування презумпції спільності цього майна .

З огляду на викладене, касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін.

ОСОБА_2 , як на приклад неоднакового застосування судами норм права посилається на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18 , від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18, від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18 , від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 вирішено справу за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку про визнання договору недійсним . Позовні вимоги обґрунтовано встановленням під час перевірки правочинів неплатоспроможного банку вилучення ліквідних предметів застави шляхом укладення додаткових договорів і договорів про розірвання відповідних договорів застави.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц розглянуто спір між фізичною особою і товариством про зобов`язання вчинити дії та стягнення компенсації, який виник щодо службового твору образотворчого мистецтва Чоловічі розваги за договором про розподіл майнових прав на службові твори.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 Велика Палата Верховного Суду розглянула спір між подружжям про визнання недійсним договору іпотеки квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя. У вказаній справі досліджувалося питання щодо поширення на спірне майно режиму спільної сумісної власності подружжя та встановлено, що спірна квартира набута відповідачем за час шлюбу з позивачем, докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відсутні.

Наведені справи не пов`язані із поділом майна подружжя, у межах їх розгляду не вирішувалося питання щодо підстав віднесення майна до спільного майна подружжя.

Отже, висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, з огляду на предмет, правові підстави позову та встановлені обставини.

У постанові від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц Верховний Суд погодився із висновками судів про визнання спірного майна спільним майном подружжя та його поділ; у справі презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно не спростована.Факт поширення правового режиму спільного сумісного майна подружжя, зокрема, на придбане в період шлюбу нежитлове приміщення та проведену під час шлюбу реконструкцію цієї будівлі за спільні кошти подружжя, відповідач під час розгляду справи не спростував. Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій дали належну оцінку усім доводам і доказам відповідача, на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності цього майна та, з урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, недоведення факту придбання цього майна за особисті кошти відповідача, в тому числі проведення за власні кошти реконструкції нежитлового приміщення, яке істотно збільшилось у площі і вартості, прийняте в експлуатацію і зареєстроване за відповідачем під час перебування у шлюбі, дійшли обґрунтованих висновків про відмову у зустрічному позові.

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна квартира придбана за рахунок коштів, отриманих позивачем від продажу земельних ділянок, що належали йому на праві особистої приватної власності (спростована презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно), а тому висновки у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18, на які посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, та на підставі яких відкрито касаційне провадження за її скаргою, стосуються подібних фактичних обставин, що формують зміст правовідносин та впливають на застосування норм матеріального права.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко