Постанова

від 08.12.2021 по справі 466/8968/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 466/8968/19

провадження № 61-1188св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , приватне підприємство Сальдо-Ділер ,

третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Сиротяк Михайло Романович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 березня 2020 року у складі судді Семків Х. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М. ,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , приватного підприємства Сальдо-Ділер (далі - ПП Сальдо-Ділер ), третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу (далі - Львівський МНО) Сиротяк М. Р., про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_2 , визнання покупцем за договором.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 31 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ПП Сальдо-Ділер укладено договір про попередні умови купівлі-продажу квартири.

25 серпня 2015 року між ПП Сальдо-Ділер та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського МНО за реєстровим № 1264.

Оскільки на день укладення договору купівлі-продажу квартири чоловік позивача ОСОБА_4 перебував за межами України та не було можливості отримати від нього письмової заяви-згоди на укладення договору купівлі-продажу, без якої є неможливим посвідчення договору, вирішили вказати покупцем дочку позивача ОСОБА_2 .

Кошти на придбання квартири внесені позивачем. На момент укладення договору дочці виповнилося 18 років, однак вона перебувала на утриманні батьків, витрати на утримання спірної квартири здійснювалися позивачем.

Обов`язок покупця за договором від 25 серпня 2015 року здійснено позивачем, а формально покупцем у договорі вказано дочку ОСОБА_2 .

Позивач просила: визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 серпня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського МНО Сиротяком М. Р. та зареєстрований в реєстрі за № 1264, удаваним у частині зазначення покупцем ОСОБА_2 з моменту його укладення; визнати ОСОБА_1 покупцем за цим договором.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 серпня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського МНО Сиротяком М. Р. та зареєстрований в реєстрі за № 1264, удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_2 з моменту його укладення.

Визнано ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 серпня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського МНО Сиротяком М. Р. та зареєстрованим в реєстрі за № 1264.

Судові витрати залишено за сторонами.

Рішення судів мотивовані тим, що обов`язки покупця за договором купівлі-продажу виконала позивач, вона ж проводила оплату за квартиру за спільні кошти подружжя, домовлялася про істотні умови договору. Крім цього, з часу укладення договору купівлі-продажу позивач володіла квартирою, провела у ній повний ремонт за власні кошти, а після повернення дочки з навчання з Республіки Польща, дозволила їй проживати у квартирі, передавши ключі.

Вирішуючи питання щодо пропуску позовної давності, суди виходили з того, що початком перебігу такого строку необхідно вважати день звернення ОСОБА_2 до суду із вимогою про зобов`язання ОСОБА_1 надати їй правовстановлюючі документи на квартиру, оскільки до цього часу позивач безперешкодно користувалася спірною квартирою, здійснювала у ній ремонт, оплачувала комунальні послуги, тому підстави для застосування частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та відмови в позові у зв`язку із спливом позовної давності, відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2021 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що судам слід було звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права (статей 261, 267 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постановах: від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (касаційне провадження № 14-59цс18), зокрема, щодо створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до реалізації і захисту їх прав, що є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема, принципів рівності та змагальності сторін; від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18), зокрема, щодо початку перебігу позовної давності з дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права; у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, а саме, щодо обов`язку позивача довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду, оскільки про порушення свого права вона дізналася в день укладення спірного договору купівлі-продажу квартири (25 серпня 2015 року), а з позовом до суду звернулася 31 жовтня 2019 року.

Позиція інших учасників справи

У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому зазначила, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і не підлягають скасуванню, а підстави для задоволення вимог касаційної скарги відсутні. Зазначає, що про порушення свого права дізналася у липні 2019 року, тобто після пред`явлення позову ОСОБА_2 про витребування оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру, отже позовна давність нею не пропущена.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

31 липня 2015 року між ПП Сальдо-Ділер в особі директора Яремка О. З. та ОСОБА_1 укладено договір про попередні умови купівлі-продажу, згідно якого ПП Сальдо-Ділер зобов`язується до 28 вересня 2015 року продати, а ОСОБА_1 купити квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 39 659,00 доларів США. В якості забезпечення виконання зобов`язань за цим договором покупець передала, а продавець прийняв у рахунок майбутніх платежів 1 000,00 доларів США.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 25 серпня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського МНО Сиротяком М. Р., ПП Сальдо-Ділер в особі директора Яремка О. З. продало, а ОСОБА_2 купила квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 46,7 кв. м, в тому числі житловою - 20,6 кв. м.

На підставі вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_2 видано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно із пунктом 3.1. договору купівлі-продажу, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 283 000,00 грн, які отримані продавцем від покупця до нотаріального посвідчення цього договору. Така вартість квартири визначена сторонами за взаємним погодженням, за відсутності примусу як будь-кого із сторін, так з боку третіх осіб, а також збігу будь-яких важких обставин. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру, а також стверджує, що жодних претензій щодо розрахунку за цим договором до покупця не має.

Відповідно до пункту 4.1 договору купівлі-продажу квартири, продавець зобов`язується передати покупцю технічний паспорт на квартиру під час підписання цього договору; надати квартиру у розпорядження покупцю шляхом передачі ключів та звільнити її до 26 серпня 2015 року.

Пунктом 4.2. указаного договору передбачено, що покупець зобов`язується прийняти квартиру відповідно до умов цього договору.

Учасники справи не заперечують, що на виконання пунктів 4.1., 4.2 договору купівлі-продажу квартири, саме позивач ОСОБА_1 отримала від продавця в день укладення договору купівлі-продажу квартири технічний паспорт на квартиру та комплект ключів. З часу укладення договору і до часу розгляду справи технічний паспорт та договір купівлі-продажу квартири знаходиться у позивача.

У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування документів із чужого незаконного володіння, а саме договору купівлі-продажу квартири від 25 серпня 2015 року.

Позивач ОСОБА_1 є матір`ю відповідача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Батьком останньої відповідно до свідоцтва про народження записаний ОСОБА_6 .

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 розірваний 30 травня 2001, актовий запис № 419.

16 липня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, актовий запис № 351.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 24 липня 2019 року відкрито провадження у справі № 466/5461/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зобов`язання передати правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1 , а саме, договір купівлі-продажу квартир від 25 серпня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сиротяком М. Р.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку ; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій , визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенціїкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів ).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У частині першій статті 16 ЦК України зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

За правилами частин першої-третьої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, то у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Таким чином, при укладенні попереднього договору повинна була бути дотримана обов`язкова форма цього договору, яка є аналогічною основному договору.

Отже, попередній договір купівлі-продажу мав укладатися у письмовій формі та підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Тому договір від 31 липня 2015 року про попередні умови купівлі-продажу квартири, укладений між ПП Сальдо-Ділер та ОСОБА_1 , в силу закону є нікчемним та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України).

Проте, суди попередніх інстанцій установили, що за умовами такого договору підтверджено передачу саме позивачем завдатку у розмірі 1 000,00 доларів США продавцю в якості забезпечення виконання зобов`язань щодо купівлі-продажу квартири.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Установлено, що оскаржуваний договір купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений.

За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (касаційне провадження № 14-498цс18).

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивачі мають довести: факт укладення правочину, що, на їх думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

ОСОБА_1 , обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що спірний договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_2 та ПП Сальдо-Ділер , є удаваним в частині покупця.

Учасники справи не заперечували, що на виконання пунктів 4.1., 4.2 договору купівлі-продажу квартири, саме позивач отримала від продавця в день укладення договору купівлі-продажу квартири технічний паспорт на квартиру та комплект ключів.

Судами установлено, що на день підписання договору купівлі-продажу ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 виповнилося 18 років, вона закінчила середню школу та з 01 вересня 2015 року була зарахована до навчального закладу у Республіці Польща.

Доказів про те, що відповідач на час придбання квартири мала власні, самостійно зароблені або отримані від будь-кого кошти, остання не надала. Навпаки, при розгляді справи в судах попередніх інстанцій відповідач не заперечувала, що на день укладення спірного договору купівлі-продажу квартири, вона не володіла коштами для придбання квартири.

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка директор ПП Сальдо-Ділер ОСОБА_9 пояснив, що ним як керівником підприємства у якості продавця укладався договір про попередні умови купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з ОСОБА_1 , а договір купівлі-продажу від 25 серпня 2015 року укладався з ОСОБА_2 , яка є дочкою ОСОБА_1 . Свідок зазначив, що весь процес вибору квартири, погодження умов на її придбання: ціна, розміщення та інше вирішувалося ним за погодженням з ОСОБА_1 ; кошти за придбану квартиру також передавала ОСОБА_1 .

Отже, судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено та протилежного не доведено відповідачем, що фактично права та обов`язки покупця за оспорюваним договором купівлі-продажу виконала позивач, оскільки саме ОСОБА_1 проводила оплату за квартиру, домовлялася про істотні умови договору купівлі-продажу квартири та відповідно квартира була передана саме їй.

При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з тих підстав, що насправді покупцем є інша особа, якщо суд встановить, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цього правочину недійсним немає, вказаний договір відповідно до статей 235 , 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваним правочином і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.

Удаваний правочин може бути вчинений як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування іншого незаконного правочину, при цьому будь-якого обмеження щодо наявності умислу в усіх сторін такого правочину законом не встановлено. Такий умисел може бути завуальований лише однією стороною, про що інша сторона може не знати, як і навпаки. Визнання правочину удаваним в частині визначення особи покупця не суперечить статті 235 ЦК України, оскільки удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось із учасників.

При цьому, суди зобов`язані виходити, зокрема, з того, що встановивши, що обов`язки покупця за договором купівлі-продажу виконав позивач, і він же скористався правами покупця, саме він домовлявся про істотні умови договору купівлі-продажу квартири, а відповідач вдає з себе покупця, будучи лише формально зазначеним таким у договорі, суди визнають покупцем за договором позивача у такій справі.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року справа № 521/17654/15-ц (касаційне провадження № 61-2858св18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина третя статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_4 , який є міжнародним співробітником ООН , більшу частину часу перебуває за межами території України та неодноразово відправляв кошти для підтримки сім`ї (у загальній сумі більш як 16 500,00 доларів США), які отримувала дружина.

Таким чином, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що зазначення покупцем у спірному договорі доньки ОСОБА_2 зумовлене перебуванням її чоловіка ОСОБА_4 за межами України та відсутністю можливості отримати від нього письмову заяву-згоду на укладення договору купівлі-продажу.

Отже, відповідач лише формально зазначена покупцем у спірному договорі, оскільки на момент укладення такого договору існувала перешкода для укладення договору позивачем.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Доказами у зазначеній категорії справ можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів.

Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу , враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Таким чином, при розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій, крім іншого, також мали враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень справедливого балансу сторін.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із їх обґрунтованістю.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (касаційне провадження № 14-59цс18), від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18), оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (касаційне провадження № 14-59цс18 ), на яку посилається заявник у касаційній скарзі зазначено, що відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Однак висновки в цій справі не суперечать висновкам, до яких дійшли суди у справі, що переглядається.

Таким чином, аргументи касаційної скарги про неврахування правового висновку, викладеного в цій постанові суду касаційної інстанції не заслуговують на увагу, оскільки у цій справі було встановлено факт неналежного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи судом першої інстанції, натомість у справі, яка переглядається, відповідач не посилався на те, що його не було повідомлено про судове засідання.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (касаційне провадження № 14-10цс18), оскільки у цій справі вирішувалося питання про початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором кредиту, в той час як у справі, що переглядається встановлені інші фактичні обставини.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є об`єктивні обставини - сам факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року в справі № 575/476/16-ц (касаційне провадження № 14-306цс18) зазначила, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 520/16281/15-ц (касаційне провадження № 61-20566св19). У ційпостанові касаційним судом також зауважено, що посилання апеляційного суду на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач була присутня при його укладенні, суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Апеляційний суд належним чином встановив початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах та обґрунтовано не знайшов підстав для застосування наслідків її спливу.

Аргументи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної давності були предметом дослідження апеляційного суду, та останнім було надано їм належну оцінку і визнано безпідставними. Відповідні доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (постанова Верховного Суду від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц (касаційне провадження № 61-9249св21)).

Оскаржені рішення відповідають зазначеним вимогам.

Таким чином, посилання у касаційній скарзі на неврахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, у якій зазначено, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки такі висновки не суперечать висновкам, викладеним в оскаржуваних судових рішеннях, та позивач у справі, що переглядається довів належними доказами коли саме він дізнався, що його право порушується.

Отже, аргументи відповідача, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, оскільки: у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник встановлено обставини, відмінні, від тих, які встановлено в оскаржуваних судових рішеннях судів у справі, що переглядається. Натомість, висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать висновку, викладеному у наведеній заявником постанові Верховного Суду України.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа Пономарьов проти України (CASE PONOMARYOV v. UKRAINE ), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що судкасаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 березня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук