Постанова

від 23.12.2021 по справі 753/23430/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

23 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 753/23430/17

провадження № 61-10378св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Куликовська Тетяна Вікторівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року у складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третьої особи - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куликовської Т. В., про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним.

Позовну заяву мотивував тим, що ОСОБА_2 має зобов`язання перед ОСОБА_1 щодо сплати боргу за договором позики. Для забезпечення виконання своїх зобов`язань ОСОБА_2 видав довіреність на ім`я ОСОБА_1 , якою надав останньому право реалізувати земельну ділянку, яка належить ОСОБА_2 . При видачі довіреності ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 оригінал державного акта на право власності на земельну ділянку та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27 січня 2000 року.

У подальшому ОСОБА_1 дізнався, що 19 вересня 2005 року ОСОБА_2 , з метою уникнення повернення боргу, умисно здійснив продаж земельної ділянки ОСОБА_3 . При цьому, посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки відбулось за відсутності оригіналів правовстановлюючих документів, які знаходяться у позивача.

Позивач зазначав, що договір купівлі-продажу від 19 вересня 2005 року слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_2 ввів в оману як ОСОБА_3 , так і приватного нотаріуса, який посвідчував договір. Продаж земельної ділянки відбувся без оригіналів правовстановлюючих документів, та з метою уникнення повернення боргу ОСОБА_1 .

Позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 19 вересня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куликовською Т. В. за реєстровим номером 5260.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 17 грудня 2018 року Дарницький районний суд міста Києва у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позивач не був стороною правочину, оспорюваний договір відповідає вимогам, встановленим Цивільним кодексом України, договір повністю відповідав волевиявленню сторін договору, будь-які обставини, які б могли перешкодити укладенню договору не існували. ОСОБА_1 пропустив строк позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 10 червня 2020 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення суду першої інстанції змінив, виключивши з мотивувальної частини рішення висновок суду про застосування строків позовної давності. У решті рішення залишив без змін.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 5 000,00 грн.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що укладення оспорюваного договору відбулось на підставі належних правовстановлюючих документів, оскільки продавець отримав їх дублікати. Спірна земельна ділянка на час укладення договору не перебувала під забороною. Визначена позивачем підстава позовних вимог, а саме: визнання договору недійсним, вчиненого під впливом обману, передбачає введення в оману одну із сторін правочину іншою. При цьому позивач, не будучи учасником договору, не зазначає в чому полягає цей обман. Будь-яких попередніх договорів про обов`язок продати позивачу земельну ділянку матеріали справи не містять. Довіреність, яка анульована на час продажу, також не містить таких умов. Підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, в межах заявлених позовних вимог, немає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції не врахував, що відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Таким чином, з огляду на висновок суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог, застосування судом строку позовної давності є помилковим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, або за встановленою підсудністю для продовження розгляду.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 15 вересня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування судом апеляційної інстанції статей 215, 216 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17, висновку щодо застосування судом апеляційної інстанції статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц.

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як заінтересовані особи ; ОСОБА_2 на порушення частини другої статті 249 ЦК України не повідомив позивача про скасування довіреності; укладаючи договір позики з позивачем та надаючи довіреність ОСОБА_2 мав умисел на введення позивача в оману, оскільки знав, що після отримання коштів скасує довіреність та відчужить земельну ділянку.

У жовтні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Борух В. А. в інтересах ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Баховський М. М. в інтересах ОСОБА_3 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 01 липня 2005 року ОСОБА_2 видав довіреність на ім`я ОСОБА_1 , якою уповноважив його на продаж належної йому на підставі державного акта на право власності земельної ділянки площею 0,0419 га за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Трубінської Н. І. від 25 серпня 2005 року, довіреність видана ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_1 , посвідчена 01 липня 2005 року за реєстровим № 4217 відмінена за заявою довірителя.

19 вересня 2005 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_2 , площею 0,0419 га.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куликовською Т. В. за реєстровим № 5260 та зареєстрований 19 вересня 2005 року в Державному реєстрі правочинів.

Спірна земельна ділянка на час укладення договору не перебувала під забороною.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статей 215, 216 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17, висновку щодо застосування судом апеляційної інстанції статті 230 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звертає увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не був стороною правочину, оспорюваний договір відповідає вимогам, встановленим Цивільним кодексом України, договір повністю відповідав волевиявленню сторін договору, будь-які обставини, які б могли перешкодити укладенню договору не існували.

Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку про застосування статей 215, 216 ЦК України

Так, Верховний Суд у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 310/4921/17 (провадження № 61-7016св19), на яку посилався заявник, дійшов висновку про те, що правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як заінтересовані особи (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Верховний Суд у справі № 310/4921/17 погодився з висновками судів про задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки договір купівлі-продажу нежитлової будівлі вчинено на підставі судового рішення, яке скасовано судом вищої інстанції, тобто продавець не мав права відчужувати це майно за договором купівлі-продажу.

Однак, на відміну від справи, що переглядається, у цій справі позов подано колишнім власником, володільцем майнового сертифікату щодо відчуження майна, набутого за рішенням суду, яке надалі було скасовано. Наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.

Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку про застосування статті 230 ЦК України

У постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц, на яку посилався заявник, Верховний Суд дійшов висновку про те, що за змістом статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Верховний Суд у справі № 753/10863/16-ц погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у позові з підстав недоведеності позову, оскільки сторони у справі, діючи добровільно та розуміючи значення своїх дій, попередньо будучи ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений між ними правочин, уклали договір, згідно з яким позивач передав у власність відповідачу, а відповідач прийняв у власність квартиру, при нотаріальному посвідченні правочину позивач усвідомлював значення своїх дій і керував ними, мав необхідний обсяг цивільної дієздатності. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірний договір купівлі-продажу укладений під впливом обману, внаслідок навмисного введення в оману покупцем продавця, позивачем не доведено.

У цій справі, на відміну від справи, що переглядається, спір виник щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав наявності домовленості між сторонами договору про укладення цього договору з умовою повернення квартири у власність покупця після зняття з неї арештів та заборон та того, що позивач не мав наміру відчужувати квартиру, проте, відповідач, користуючись його юридичною необізнаністю щодо правової природи правочину, всупереч домовленості, вчинив дії, спрямовані на власне збагачення за його рахунок, шляхом заволодіння належною йому квартирою.

У справі, що переглядається позивач обґрунтовував позовні вимоги тим, що договір купівлі-продажу здійснений за відсутності оригіналів правовстановлюючих документів, а ОСОБА_2 ввів в оману ОСОБА_3 та приватного нотаріуса щодо обставин, які мають істотне значення при укладенні правочину, оскільки укладаючи оспорюваний договір ОСОБА_2 мав на меті уникнути повернення боргу позивачу, а тому договір є недійсним на підставі статі 230 ЦК України.

Таким чином, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження щодо не врахування висновку про застосування статті 230 ЦК України, не підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини відмінні, від тих, які встановлено судами попередніх інстанцій у справі № 753/10863/16-ц, про яку зазначав заявник як приклад неоднакового застосування.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - статті 230 ЦК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 на порушення частини другої статті 249 ЦК України не повідомив позивача про скасування довіреності; укладаючи договір позики з позивачем та надаючи довіреність ОСОБА_2 мав умисел на введення позивача в оману, оскільки знав, що після отримання коштів скасує довіреність та відчужить земельну ділянку, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року у незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська