Ухвала

від 18.01.2022 по справі 15/244

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 січня 2022 року

м. Київ

cправа № 15/244

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Кролевець О.А.

за участю секретаря судового засідання - Калітінського М.Ю.,

представників учасників справи:

позивача - Михайлець О.В.,

відповідача - Гаврись Я.Б.,

прокуратури - Кузнецова Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Центренерго"

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Підченка Ю.О.

від 02.07.2021 та

на постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Сітайло Л.Г., Кропивна Л.В., Шапран В.В.

від 04.10.2021

за позовом Державного агентства резерву України

до Публічного акціонерного товариства "Центренерго"

за участю Київської міської прокуратури

про стягнення 22 166 376,72 грн.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

Державний комітет України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України, звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Відкритого акціонерного товариства "Центренерго", яке в подальшому змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "Центренерго", про стягнення відсотків за користування позиченими матеріальними цінностями державного резерву в розмірі 22 166 376,72 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було надано відповідачу в порядку тимчасового позичання матеріальні цінності державного резерву, однак відповідач такі цінності не повернув та продовжує ними користуватись. Тому, враховуючи статті 2, 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статті 161, 162 Цивільного кодексу Української РСР, статті 525, 526 Цивільного кодексу України та пункт 2.3 договору від 24.12.1997 № 412 відповідач зобов`язаний сплатити позивачу відсотки за позиченими матеріальними цінностями у заявленому розмірі.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.07.2021 у справі № 15/244, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021, позов задоволено. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на користь Державного агентства резерву України 22 166 376,72 грн відсотків за користування позиченими матеріальними цінностями державного резерву. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовано наявністю правових підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на те, що:

- 24 грудня 1997 року, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.1997 № 1138, між Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України (надалі - Комітет) та Відкритим акціонерним товариством "Центренерго", яке в подальшому змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "Центренерго" (надалі - Підприємство) укладено договір № 412, за умовами якого Комітет відпускає із державного резерву Підприємству природний газ в кількості 951 млн. куб. м по ціні 96 дол. США, за зберігання 1,8 дол. США, загальною вартістю 97,8 дол. США за 1 000 куб. м;

- рішенням Господарського суду міста Києва від 21.03.2003 у справі № 31/200, за участю тих самих сторін, що й у даній справі № 15/244, встановлено факт відпуску Комітетом Підприємству з державного резерву 949 182 000куб. м природного газу вартістю 187 488 497,94 грн та неповернення природного газу Підприємством Комітету;

- рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2008 у справі № 37/316, за участю тих самих сторін, що й у даній справі № 15/244, договір від 24.12.1997 № 412 визнано судом продовженим до 01.01.2023 у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2002 № 2045 "Про погашення заборгованості та впорядкування розрахунків підприємств електроенергетики з Державним комітетом з державного матеріального резерву";

- рішення Господарського суду міста Києва від 21.03.2003 у справі № 31/200 та від 29.09.2008 у справі № 37/316 набрали законної сили, тому встановлені ними факти щодо передачі природного газу, строку дії договору від 24.12.1997 № 412 не потребують доказування у даній справі № 15/244;

- відповідачем у даній справі № 15/244 не надано доказів повернення до державного матеріального резерву тимчасово позиченого природного газу за договором від 24.12.1997 № 412 у період з 01.01.2003 по 01.07.2004;

- враховуючи те, що матеріалами справи підтверджується отримання відповідачем природного газу в порядку тимчасового позичання з державного резерву, доказів здійснення відповідачем належної оплати за позичання матеріальних цінностей суду не було надано, з відповідача на користь позивача відповідно до вимог договору від 24.12.1997 № 412 та статті 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" підлягає стягненню заявлений позивачем розмір відсотків за користування позиченими матеріальними цінностями державного резерву.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021 у даній справі, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Публічне акціонерне товариство "Центренерго" у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, застосування судами першої та апеляційної інстанцій: пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України, пункту 7 частини 3 статті 2, частини 1 статті 16, пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України в контексті повторного розгляду спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27.03.2018 у справі № 826/14398/16, від 04.04.2018 у справі № 805/1211/17, від 13.11.2019 у справі № 914/111/19 та від 13.07.2021 у справі № 640/7762/20; статей 625, 1048, 1050, 1054 Цивільного кодексу України в контексті нарахування відсотків поза межами терміну дії договору без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12.

Прокурор Київської міської прокуратури подав відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому зазначає про безпідставність та необґрунтованість доводів касаційної скарги.

4. Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Здійснюючи попередній конституційний контроль щодо відповідності законопроєкту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) вимогам статей 157 і 158 Конституції України, Конституційний Суд України зазначив, що "пропонована Законопроектом редакція пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України закріплює гарантії права на апеляційний перегляд справи, а також передбачає, що випадки касаційного оскарження судових рішень визначаються в законі" (абзац перший підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). Конституційний Суд України виходив із того, що "особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції. Після апеляційного розгляду справи сторони судового процесу можуть бути наділені правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції у випадках, визначених законом, що сприятиме забезпеченню реалізації принципу верховенства права" (абзац другий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016). У підсумку Конституційний Суд України дійшов висновку, що "пропонована Законопроектом редакція статті 129 Конституції України не передбачає скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина" (абзац четвертий підпункту 3.6.3 підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини Висновку від 20 січня 2016 року N 1-в/2016).

Отже, за чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини 1 статті 92, пункту 8 частини 2 статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

15 січня 2020 року був прийнятий Закон України N 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з пояснювальною запискою основною метою цього Закону є "комплексне врегулювання питань організації діяльності Верховного Суду задля виконання останнім основного свого завдання - забезпечення єдності та сталості судової практики. У зв`язку з цим запроваджено систему допуску та фільтрів для касаційного оскарження, передбачивши, що таке оскарження може мати місце у виключних випадках, коли потребує вирішення саме питання застосування норми матеріального та/або процесуального права, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження , та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини 1 та 2).

Тобто суд касаційної інстанції розглядає справу в межах відкритого касаційного провадження в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і не має право здійснювати додаткову перевірку доказів.

Як вже зазначалось, касаційне провадження у даній справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок стосується правовідносин, які є подібними.

Водночас, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то у такому разі суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.

Суд враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (див. ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). А під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що:

- правовідносини розуміються як різновид передбачених юридичними нормами чи зумовлених принципами права ідеологічних суспільних відносин, що встановлюються між суб`єктами права щодо об`єктів права на підставі юридичних фактів і виражаються у взаємних правах і обов`язках цих суб`єктів (пункт 17 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19 (провадження № 14-73цс21));

- подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16; ухвала від 14.12.20218 у справі № 910/21267/16; ухвала від 20.05.2021 у справі № 904/6125/20; пункт 18 ухвали від 15.06.2021 у справі № 212/7466/19);

- під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц; пункт 6.30 постанови від 19.05.2020 у справі № 910/719/19; постанова від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; постанова від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г).

Отже, подібність правовідносин може мати місце не лише у разі тотожності (аналогічності), тобто ідентичності (однаковості) суб`єктного, об`єктного і змістовного критеріїв, але й також у разі їх схожості, що визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив, тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про стягнення з позичальника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором у розмірі 7 263,95 грн, заборгованості за відсотками у розмірі 28 910,44 грн, заборгованості за пенею у розмірі 43 114,48 грн, штрафу у розмірі 500,00 грн (фіксована частина), штрафу у розмірі 3 964,44 грн (процентна складова).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виклала, зокрема, такі правові висновки:

- відповідно до частини 2 статті 1054 Цивільного кодексу України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 ("Позика. Кредит. Банківський вклад"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору;

- згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу;

- відповідно до частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики;

- припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування;

- право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Вказані висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12 зроблені, у тому числі, на підставі таких встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи:

- 03 червня 2006 року між позивачем та відповідачем укладено кредитний договір,з а умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 03 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов`язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08% річних на суму залишку заборгованості за кредитом;

- сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов`язання;

- повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов`язання;

- починаючи з 04 червня 2008 року, відповідач мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування;

- позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року.

У даній справі № 15/244 предметом спору є вимоги позивача про стягнення з відповідача 22 166 376,72 грн відсотків за користування позиченими матеріальними цінностями державного резерву.

При прийнятті оскаржуваних судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій встановили наступні обставини справи:

- 24 грудня 1997 року, на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.1997 № 1138, між Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України (надалі - Комітет) та Відкритим акціонерним товариством "Центренерго", яке в подальшому змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство "Центренерго" (надалі - Підприємство) укладено договір № 412, за умовами якого Комітет відпускає із державного резерву Підприємству природний газ в кількості 951 млн. куб. м по ціні 96 дол. США, за зберігання 1,8 дол. США, загальною вартістю 97,8 дол. США за 1 000 куб. м;

- договір від 24.12.1997 № 412 є продовженим до 01.01.2023 у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2002 № 2045 "Про погашення заборгованості та впорядкування розрахунків підприємстві електроенергетики з Державним комітетом з державного матеріального резерву";

- пунктом 2.3 договору від 24.12.1997 № 412 передбачено обов`язок відповідача здійснювати оплату за користування природним газом, а саме, Підприємство повинно сплачувати Комітету щомісячно 1,3% від вартості поставленого газу;

- Комітет відпустив Підприємству з державного резерву 949 182 000 куб. м природного газу вартістю 187 488 497,94 грн;

- Підприємство не повернуло Комітету вказаний природний газ та продовжує ним користуватись;

- відповідачем не надано доказів повернення до державного матеріального резерву тимчасово позиченого природного газу за договором від 24.12.1997 № 412 та доказів здійснення належної оплати у період з 01.01.2003 по 01.07.2004 за позичання матеріальних цінностей.

Враховуючи зазначені встановлені обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керуючись приписами статті 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" та враховуючи умови договору від 24.12.1997 № 412 дійшли висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заявлений розмір відсотків за користування позиченими матеріальними цінностями державного резерву.

Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у даній справі № 15/244, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, оскільки матеріально-правове регулювання у цих справах є різними. Так, правовідносини у справі № 444/9519/12 підпадали під правове регулювання положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 Цивільного кодексу України. Натомість у даній справі № 15/244 правовідносини регулюються Законом України "Про державний матеріальний резерв".

Крім того, із порівняння встановлених судами попередніх інстанцій обставин даної справи № 15/244 та справи № 444/9519/12 також вбачається їх відмінність, зокрема, щодо строку дії договорів, зобов`язань за ними тощо.

Як зазначалось вище, обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник, посилаючись на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, стверджує, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення без урахування висновків щодо застосування норм процесуального права, викладених у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 826/14398/16, від 04.04.2018 у справі № 805/1211/17, від 13.11.2019 у справі №914/111/19 та від 13.07.2021 у справі № 640/7762/20 в контексті повторного розгляду спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Щодо зазначених доводів скаржника Суд зазначає, що касаційна скарга подана з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мається на увазі саме застосування норми матеріального права і не стосується порушення норм процесуального права, тому не може бути підставою для оскарження судових рішень, в яких допущено порушення норм процесуального права.

При цьому, така підстава як "суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду", передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, стосується лише норм матеріального права (неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню).

З огляду на викладене, Суд вважає неправильними та необґрунтованими посилання скаржника на висновки щодо застосування норм процесуального права, які викладені у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 826/14398/16, від 04.04.2018 у справі № 805/1211/17, від 13.11.2019 у справі № 914/111/19, від 13.07.2021 у справі № 640/7762/20

Крім того, із змісту постанов Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 826/14398/16, від 04.04.2018 у справі № 805/1211/17, від 13.07.2021 у справі № 640/7762/20 вбачається те, що Верховний Суд не застосовував і, відповідно, не викладав висновок щодо застосування пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України, пункту 7 частини 3 статті 2, частини 1 статті 16, пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Також Верховний Суд не застосовував і не викладав висновок щодо застосування пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України у постанові від 13.11.2019 у справі № 914/111/19.

Суд не бере до уваги посилання скаржника у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13.11.2019 у справі № 914/111/19, оскільки посилання скаржника на зазначені висновки Верховного Суду стосуються порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо дослідження та оцінки наявних в матеріалах справи доказів. Фактично скаржник, посилаючись на зазначені висновки Верховного Суду не погоджується з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою обставин справи щодо відсутності підстав для закриття провадження у справі та для задоволення відповідного клопотання відповідача. Такі посилання скаржника зводяться до встановлення обставин справи, оцінки доказів, наявних в матеріалах справи, що з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

Крім того, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права скаржник не визначив пункт 4 частини 2 статті 287 та частини 1, 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень у даній справі.

З огляду на викладене Суд зазначає про те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованою та не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Будь-яких інших підстав касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Публічне акціонерне товариство "Центренерго" не зазначило та не обґрунтувало у поданій касаційній скарзі.

5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-яких інших підстав касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник не зазначив та не обґрунтував у поданій касаційній скарзі, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 15/244 за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 15/244 за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Центренерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.10.2021 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.

Головуючий Н.М. Губенко

Судді С.В. Бакуліна

О.А. Кролевець