Рішення

від 24.01.2022 по справі 363/5027/21

ВИШГОРОДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

24.01.2022 Справа № 363/5027/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2022 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого-судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Гриб Л.І.,

за участі позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки ОСОБА_2 ,

представників відповідачів Приходько І.А. та Омецинської С.А. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області, про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

позивачка звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила скасувати наказ Дошкільного навчального закладу (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради від 08 листопада 2021 року №155 к/тр про відсторонення її від роботи та стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по дату скасування наказу та судові витрати з оплати професійної правничої допомоги в розмірі 3 000 грн.

Свої вимоги мотивувала тим, що 01 листопада 2021 року їй за місцем її роботи в Дошкільному навчальному закладі (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради пред`явлено лист-повідомлення про зміну істотних умов праці, а саме, щодо обов`язковості на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення від COVID-19 та повідомлено про необхідність надання відповідних документів у строк до 05 листопада 2021 року. 08 листопада 2021 року їй вручено наказ відповідача №155 к/тр про відсторонення її від роботи з підстав відсутності щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, який видано на підставі ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , п. 41 6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами та наказу Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Вказаний наказ вважає незаконним, оскільки вимога роботодавця щодо додаткового щеплення є істотною зміною умов праці, про яку роботодавець мав повідомити її з дотриманням вимог ч. 3 ст. 32 КЗпП України, тобто не пізніше ніж за два місяці. Крім того вимогою про додаткове щеплення змінюються зобов`язання колективного договору, згідно п. 1.10 якого, жодна із сторін договору не має права в односторонньому порядку приймати рішення, що змінюють норми, положення, зобов`язання колективного договору.

Також вважала, що щеплення від COVID-19 не віднесене до обов`язкових щеплень передбачених Законом України Про захист населення від інфекційних хвороб та не включене до календаря щеплень, а тому відсторонення працівника з підстав ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб є протиправним.

Крім того зазначила, що оскільки законом, зокрема вимогами ст. 46 КЗпП України, визначено виключні підстави відсторонення, які не підлягають вільному тлумаченню, таке відсторонення можливе лише в межах закону, який регулює відповідні правовідносини, яким не є постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами та наказ Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Також зазначила, що оскаржуваний наказ порушує ряд норм Конституції України, що є нормами прямої дії, зокрема про право на працю, належний рівень життя та соціальне забезпечення, а також міжнародних норм права, що застосовуються в Україні, прийняттям якого відповідач позбавив родину позивачки доходу для забезпечення належного рівня життя.

Крім того просила врахувати, що період її незаконного відсторонення від роботи без збереження заробітної плати не зараховується до страхового стажу, що дає право на щорічну відпустку, а сплата страхового внеску на соціальне страхування не здійснюється, чим порушується її право на соціальний захист та пенсійне забезпечення.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 24 листопада 2021 року у вказаній справі відкрито спрощене позовне провадження.

09 грудня 2021 року представник відповідача подала суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що позивачка працює у дошкільному навчальному закладі (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області на посаді вихователя-методиста, яка входить до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

01 листопада 2021 року на підставі п. 41 6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами та наказу Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідач повідомив позивачку про необхідність надання відповідного документа на підтвердження здійснення нею профілактичного щеплення проти вірусу COVID-19 чи довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2021 року №595 та роз`яснив передбачені чинним законодавством наслідки у разі ненадання таких документів. Однак зазначені документи позивачка не надала, у зв`язку із чим 04 листопада 2021 року завідувачем ДНЗ (ясла-садок) Золотий ключик за участю двох свідків складено акт №75 про повідомлення позивача про зміст нормативно-правових актів, якими регулюються правовідносини з питання відсторонення визначених Переліком професій працівників від роботи у випадку ухилення їх від обов`язкового профілактичного щеплення проти вірусу COVID-19, від підписання якого та надання пояснень позивачка відмовилася.

За таких обставин, відповідач на вищевикладених законних підставах та в передбаченому законодавством порядку, зокрема, ст. 46 КЗпП України, 08 листопада 2021 року видав наказ №155 к/тр Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , яка не отримала щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2 .

Вважала, що Кабінетом Міністрів України на виконання Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , видано постанову від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , яка була чинною й обов`язковою до виконання на момент видання оскаржуваного наказу, а Міністерство охорони здоров`я України відповідно до статті 10 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я та статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб видало Наказ №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням , який також був чинним на момент видання оскаржуваного наказу. Згадані нормативно-правові акти у своїй сукупності й становлять той інший випадок відсторонення працівників від роботи, передбачений законодавством, про який йдеться у ч. 1 ст. 46 КЗпП України. Відтак відповідач в силу вимог законодавства за конкретних обставин був зобов`язаний видати оскаржуваний наказ, який жодним чином не змінює будь-яких норм колективного договору та не призводить до істотних змін умов праці.

Також зазначила, що твердження позивачки про те, що щеплення від COVID-19 не віднесене до обов`язкових щеплень, передбачених на ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб є безпідставним, коли чч. 3 та 4 ст. 12 вказаного Закону передбачено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Відтак вважала, що наведені у позовній заяві аргументи на обґрунтування позовних вимог є непереконливими та неспроможними, а позов - безпідставним, а тому просила відмовити повністю в його задоволенні.

17 грудня 2021 року позивачка подала суду відповідь на відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя, а тому, в силу положень п. 1 ст. 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанови КМУ і Накази МОЗ.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам п. 1 ст. 92 Конституції України та ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, вважала неможливим застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції України, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Крім того, 14 січня 2022 року позивачка подала суду додаткові обґрунтування до позовної заяви, в яких зазначила, що діюча постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021р. № 1096 про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню.

В суді позивачка та її представник просили про задоволення позову з викладених у ньому підстав.

Представник відповідачки додатково зазначила, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, а медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. До профілактичних та обов`язкових щеплень, що включаються до календаря щеплень, відносяться щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу. Отже, зазначенні норми матеріального права містять вичерпний перелік обов`язкових захворювань, які на підставі цих норм включені до календарю профілактичних щеплень в Україні, а щеплення проти COVID-19 не відноситься до переліку профілактичних та обов`язкових щеплень визначених Законом і не може бути підставою для відсторонення від роботи особи вразі її обґрунтованої відмови від участі в експериментальному щеплені протиCOVID-19.

Представники відповідача в суді проти задоволення позову заперечили з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 з 01 квітня 2004 року працює в Комунальному закладі комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області (раніше Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради).

З 01 вересня 2011 року на підставі наказу №59/к від 02 вересня 2011 року обіймає посаду вихователя-методиста.

01 листопада 2021 року позивачці надано повідомлення №1 Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 , в якому йшлося про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення проти COVID-19 обов`язкове для працівників Дошкільного навчального закладу (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради.

В цьому зв`язку позивачці запропоновано в строк до 05 листопада 2021 року надати відповідачу документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2021 року №595.

Також позивачку повідомлено, що у разі не подання одного із зазначених документів, позивачку з 08 листопада 2021 року відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб .

У зв`язку із ненаданням позивачкою жодного із перелічених в повідомлення №1 Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 документів, 04 листопада 2021 року завідувачем ДНЗ (ясла-садок) Золотий ключик за участю двох свідків складено акт №75 про повідомлення позивачки про зміст нормативно-правових актів, якими регулюються правовідносини з питання відсторонення визначених Переліком професій працівників від роботи у випадку ухилення їх від обов`язкового профілактичного щеплення проти вірусу COVID-19, від підписання акту та надання пояснень позивачка відмовилася.

У зв`язку з ненаданням ОСОБА_1 медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я або документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації, або документу, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини (за умови, що не сплинув строк для отримання другої дози дводозної вакцини), наказом №155 к/тр від 08 листопада 2021 року позивачку відсторонену від роботи з 08 листопада 2021 року без збереження заробітної плати до моменту надання завідувачу ДНЗ (ясла-садок) Золотий ключик медичного висновку або документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації, або документу, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини (за умови, що не сплинув строк для отримання другої дози дводозної вакцини).

Вказаний наказ відповідачем видано на виконання ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , пункту 41 6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами, наказу Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням .

Трудові відносини в Україні врегульовані Кодексом законів про працю України.

Статтею 1 КЗпП України визначено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Відповідно до ст. 2 КЗпП України право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є вичерпним, а положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Згідно ч. 1-3 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , на яку відповідач посилається в наказі як на одну з підставу відсторонення позивачки від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

В разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Отже, статтею 12 цього Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу. Щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 статтею 12 Закону не передбачено. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Пункт 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням , зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 р. за №1306/36928, передбачає, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами)), підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності . Водночас, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 підлягають наведені вище працівники лише в разі відсутності у них абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року №2070).

Згідно з пунктом 4 наказу Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням цей наказ набрав чинності 8 листопада 2021 р. (через один місяць з дня його офіційного опублікування 8 жовтня 2021 р. в Офіційному віснику України №78).

Поряд із цим, відповідно до пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (зі змінами) керівників закладів освіти зобов`язано забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі-перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу , крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу .

Відповідно до статті 1 Конституції Україна, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Як передбачено ст. 21 та ст. 22 Конституції Україна усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 1 ст. 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019).

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 75 Конституції).

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії,

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов`язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні регулює Закон України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення .

Згідно ст. 1 вказаного Закону санітарні та протиепідемічні (профілактичні) заходи (далі - санітарні заходи) - комплекс організаційних, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, нормативних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію.

Відповідно до ст. 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Статтею 31 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення передбачено, що систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять:

-центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

-відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, захисту державного кордону, виконання кримінальних покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України;

-державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України є головні державні санітарні лікарі та їх заступники, інші працівники державної санітарно-епідеміологічної служби України, уповноважені здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд згідно з цим Законом.

На центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідних територіях, транспорті.

На установи, заклади, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів, зазначених у частині першій цієї статті, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об`єктах, у частинах і підрозділах.

Взаємодія, а також розмежування сфер діяльності, повноважень і відповідальності між органами державної санітарно-епідеміологічної служби та іншими уповноваженими законом органами, що здійснюють державний нагляд і контроль, забезпечується відповідно до нормативно-правових актів, що визначають їх компетенцію (ст. Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення ).

Разом з тим, суду не надано достатніх, належних та допустимих доказів того, що роботодавцем при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимог ч. 6 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч. 2 ст. 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення щодо недопуску позивача від роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Натомість відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі одного лише повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання ним медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Враховуючи викладене, винесення відповідачем оскаржуваного наказу на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, від респіраторної, а не інфекційної хвороби, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини 2 статті 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення , відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивачки на працю.

Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно ст. 22 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров`я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в сфері охорони здоров`я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій та протоколів надання реабілітаційної допомоги.

Відповідно до ст. 39-1 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Як передбачено ст. 40 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Згідно ч. 1 ст. 42 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я , медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта.

Відповідно до ст. 43 Закону України Про основи законодавства України про охорону здоров`я згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов`язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Чинним законодавством України і зокрема законами України Про захист населення від інфекційних хвороб , Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та Про основи законодавства України про охорону здоров`я не передбачено обов`язкової вакцинації від COVID-19.

Така вакцинація не може бути передумовою реалізацією особи своїх загальнолюдських прав та основоположних свобод і інтересів, до яких відноситься також і право на працю за обраною спеціальністю та професією, коли верховенство права передбачає пріоритет загальнолюдських цінностей над державою і законодавством.

Протоколом №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою.

Згідно ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Крім того, згідно з Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27 січня 21 року за №2361 (2021) Вакцини проти (COVID-19): етичні, юридичні та практичні міркування , необхідно забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі (ст. 7,3.1); гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров я або небажання пройти вакцинацію ст.7.3.2.

В рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 визначено, що Конституція України як правовий акт з найвищою юридичною силою, закріплюючи принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), послідовно проводить принцип верховенства закону у системі нормативно - правових актів.

Визначення терміна верховенства права викладено в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004: Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України .

У частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону.

Як зазначено в окремій думці судді Конституційного Суду України Ткачука П.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень частини другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України), найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на її основі та відповідати їй. Із положень Конституції України (статті 8, 19, 22, 24 57, 58, 68, 92, частина третя статті 106, частина третя статті 113, стаття 129, розділ ХІІІ) вбачається, що серед інших нормативно-правових актів закон має вищу юридичну силу, має серед них верховенство і є основним джерелом (формою) права в Україні. Однак, визначивши верховенство закону серед інших нормативно-правових актів, Конституція України не вказала критерії застосування закону при регулюванні суспільних відносин. У теорії права щодо цього існує усталена думка і вважається, що законом як нормативно-правовим актом, що має найвищу за конституцією юридичну силу, повинні регулюватися найбільш важливі суспільні відносини, основні питання життя держави.

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Це стосується, зокрема, і діяльності Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади (частина перша статті 113 Конституції України) (речення перше абзацу третього пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222 від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009).

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п`ятої статті 21 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Враховуючи зміст статті 8 Конституції України та практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.

Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип поділу державної влади, принцип народного суверенітету, принцип демократії, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду.

Таким чином, верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

Конституційний Суд України зазначає, що кожна особа влаштовує своє життя з усвідомленням того, що правове регулювання вимагає стабільності й органи державної влади не можуть свавільно вносити зміни, які порушують засадничі принципи права. Отже, очікування індивіда у зв`язку зі зміною законодавчого регулювання є правомірними, якщо вони є розумними та існує можливість заподіяння шкоди від порушення таких очікувань.

Конституційний Суд України підкреслює, що під час правового регулювання суспільних відносин, пов`язаних зі здійсненням, зокрема, соціальної політики, у зв`язку з прийняттям нових законів або внесенням змін до чинних органи державної влади мають надавати особам можливість адаптуватися до нової правової ситуації, щоб їх законні очікування були захищені. Таким чином, законні очікування як складова принципу верховенства права є одним із основних критеріїв конституційної оцінки норм права.

Основна мета верховенства права полягає, насамперед, в обмеженні влади держави над людиною, у забезпеченні від довільного втручання держави та її органів у певні сфери життєдіяльності людини (рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов`язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу І, пункту 2 розділу ІІІ Прикінцеві положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 2 березня 2015 року № 213?VIII від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).

Із припису частини першої статті 8 Конституції України, згідно з яким в Україні визнається і діє принцип верховенства права , випливає обов`язок держави не вдаватися до свавільних дій (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 7 квітня 2021 року № 1-р(ІІ)/2021 у справі за конституційною скаргою громадянина України ОСОБА_7 та інших громадян України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту 13 пункту 4 розділу І Закону України Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України від 28 грудня 2014 року № 76-VIII).

Відповідно до ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод визначаються виключно законами України.

Відповідно до статей 21 і 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод не допускається.

Проте, згадані постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 зі змінами та наказ Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням прийнято усупереч Законам України Про захист населення від інфекційних хвороб , Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та Про основи законодавства України про охорону здоров`я , які за загальними засадами є пріоритетними при визначені питань вакцинації, і тому підлягають застосуванню в цій справі, як правові акти, які мають вищу юридичну силу.

Оскільки наказ про відсторонення позивача прийнято у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституції України та статті 12 Закону Про захист населення від інфекційних хвороб , суд доходить висновку про необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби COVID-19.

Відсторонення позивачки від роботи за таких умов за своєю суттю є дискримінаційним, незаконним і неконституційним, а тому її порушені права підлягають захистові.

За таких обставин, вимога позивачки про визнання незаконним і скасування наказу відповідача від про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Крім того, положення ст. 235 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

У випадках стягнення на користь працівників середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи середній заробіток визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарних місяці роботи.

Оскільки право позивачки на працю з відповідною оплатою порушене відповідачем шляхом видання незаконного наказу від 08 листопада 2021 №155 к/тр про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати, в даному випадку ефективним способом порушеного права буде зобов`язання відповідача виплатити позивачці невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи, розрахунок якої має бути здійснено відповідачем у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення по день фактичного допущення до роботи. Розрахунків суми такої заробітної плати суду не подано, а тому в цій частині позов слід задовольнити частково шляхом зобов`язання відповідача виплатити позивачці необхідну суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача судових витрат зі сплати судового збору та витрат на правову допомогу суд керується ч. 1 ст. 141 ЦПК України, згідно з якою стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Частиною 6 ст. 141 ЦПК України визначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, згідно з ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У відповідності до частин першої - шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

08 листопада 2021 року між ОСОБА_1 та АО Група адвокатів України укладено договір про надання професійної правничої допомоги.

На підтвердження надання послуг позивачці адвокатом АО Група адвокатів України суду надано акт від 13 грудня 2021 року №1 приймання-передачі професійної правничої допомоги за договором від 08 листопада 2021 року, згідно якого оплата за надану допомогу становить 3 000 грн. які в силу вказаних вимог Закону слід стягнути з відповідача на користь позивачки.

Крім того, з відповідача в дохід держави слід стягнути судовий збір в розмірі 1 816 грн., від сплати якого позивачка звільнена на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір .

Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

На підставі викладеного і керуючись статтями 259, 265, 268, 279 ЦПК України,

вирішив:

позовну заяву задовольнити частково.

Скасувати наказ Дошкільного навчального закладу (ясла-садок) Золотий ключик Вишгородської міської ради №155 к/тр від 08 листопада 2021 року Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , яка не отримала щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 .

Зобов`язати Комунальний заклад комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з Комунального закладу комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу розмірі 3 000 (три тисячі) грн.

Стягнути з Комунального закладу комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області на користь держави судовий збір в розмірі 1 816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) грн.

Повне судове рішення складено 28 січня 2022 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_1 виданий 22 червня 1999 року Ватутінським РУ ГУ МВС України в м. Києві, проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Комунальний заклад комбінованого типу Вишгородський заклад дошкільної освіти Золотий ключик Вишгородської міської ради Київської області, ЄДРПОУ 19406087, знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, пр.-т Івана Мазепи, 6-а.

Суддя