Ухвала

від 26.01.2022 по справі 805/1312/16-а

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 січня 2022 року

Київ

справа №805/1312/16-а

адміністративне провадження № Зв/9901/104/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шарапи В.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Чиркіна С.М.,

за участі секретаря судового засідання: Корецького І.О.,

позивача: представника Кучерова І.А.

відповідача 1: представника Найди Т.І.

відповідача 2: представника Шевченка Ю.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України (далі - ТОВ, позивач) про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 805/1312/16-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України до Національного банку України (далі - НБУ), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Шевченківського району Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві, третя особа - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк ТК Кредит (далі - Банк), про визнання протиправними та скасування постанов та рішень, зобов`язання вчинити певні дії, суд-

УСТАНОВИВ:

У травні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України звернулося до суду з позовом, у якому просило:

- визнати протиправною постанову Правління НБУ від 10 грудня 2015 року № 877/БТ Про віднесення публічного акціонерного товариства Комерційний банк ТК Кредит до категорії проблемних та застосування особливого режиму контролю за діяльністю банку ;

- визнати протиправними та скасувати пункти 1, 3, 4, 5 постанови Правління НБУ від 09 лютого 2016 року № 60/БТ Про віднесення публічного акціонерного товариства комерційний банк ТК Кредит до категорії неплатоспроможних ;

- визнати протиправними та скасувати постанову Правління НБУ від 07 квітня 2016 року № 241 Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційний банк ТК Кредит ;

- скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 09 лютого 2016 року № 133 Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ КБ ТК Кредит та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку ;

- скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 08 квітня 2016 року № 493 Про початок процедури ліквідації АТ КБ ТК Кредит та делегування повноважень ліквідатора банку ;

- зобов`язати Відділ держреєстрації скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наступні записи:

від 17 лютого 2016 року запис № 10741070022006115 про внесення зміни до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи);

від 16 березня 2016 року запис № 10741070023006115 про внесення зміни до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна відомостей про керівника юридичної особи);

від 15 квітня 2016 року запис № 10741780024006115 про внесення рішення державного органу про припинення юридичної особи в результаті ліквідації;

від 15 квітня 2016 року запис № 10741070025006115 про внесення зміни до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна відомостей про керівника юридичної особи);

- зобов`язати НБУ повернути Банку банківську ліцензію від 07 листопада 2011 року № 82 публічного акціонерного товариства Комерційний банк ТК Кредит та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій від 07 листопада 2011 року № 82 публічного акціонерного товариства Комерційний банк ТК Кредит та відновити інформацію про Банк, як діючу банківську установу (в тому числі, але не виключно - шляхом розміщення зазначеної інформації на сторінці офіційного інтернет-представництва НБУ, включаючи розміщення такої інформації у відповідному розділі, у якому відображається Довідник діючих банківських установ України http://www.bank.gov.ua/control/bankdict/banks та у Державному реєстрі банків) з відновленням функціонування кореспондентського рахунку Банку в НБУ, відновленням Банку як учасника системи електронних платежів (СЕП), відновленням Банку як абонента системи електронної пошти НБУ, відновленням роботи Банку у всіх інформаційних задачах НБУ, до яких банк був підключений раніше, а саме: системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ VAL - CLI ; інформаційно-довідкової системи з купівлі та продажу кредитних ресурсів у національній валюті на міжбанківському кредитному ринку Кредінфо 2 ; системи розміщення та кількісного обігу депозитних сертифікатів НБУ СЕРТЛАЙН2 ; системи обслуговування обігу державних облігацій України та облігацій внутрішніх місцевих позик ОВДП-онлайн2 ; системи автоматизації здійснення НБУ реєстрації договорів резидентів-позичальників про отримання кредитів в іноземній валюті від нерезидентів-кредиторів Реєстр договорів з нерезидентами 2 ; програмного продукту депозитарного обліку Модуль зберігача публічне акціонерне товариство Національний депозитарій України ; АРМ Заявка ; АРМ Статзвітність ; Єдина інформаційна система Реєстр позичальників , з відновленням інформаційного обміну Банку з державними установами, а саме: Фондом; Державною митною службою України; Державним комітетом фінансового моніторингу України, дозволити усі початкові платежі Банку в системі електронних платежів (СЕП) та повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах.

Донецький окружний адміністративний суд постановою від 05 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року, відмовив у задоволенні позову. При цьому суди надали оцінку всім доводам і запереченням учасників спору щодо предмету позову.

Вищий адміністративний суд України постановою від 20 квітня 2017 року рішення судів попередніх інстанцій скасував, позов задовольнив.

Постановою Верховного Суду від 20 листопада 2018 року скасовано постанову Вищого адміністративного суду України від 20 квітня 2017 року. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 05 вересня 2016 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову. Відмовлено в задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України з мотивів, наведених у цій постанові. У решті рішення судів першої і апеляційної інстанцій залишено в силі.

23 липня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла заява позивача про перегляд судового рішення за виключними обставинами, у якій він, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)/2020, просить скасувати постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 805/1312/16-а, частково задовольнивши позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України , а саме:

- визнати протиправною постанову Правління НБУ від 10 грудня 2015 року № 877/БТ Про віднесення публічного акціонерного товариства Комерційний банк ТК Кредит до категорії проблемних та застосування особливого режиму контролю за діяльністю банку ;

- визнати протиправними та скасувати пункти 1, 3, 4, 5 постанови Правління НБУ від 09 лютого 2016 року № 60/БТ Про віднесення публічного акціонерного товариства комерційний банк ТК Кредит до категорії неплатоспроможних ;

- визнати протиправними та скасувати постанову Правління НБУ від 07 квітня 2016 року № 241 Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства комерційний банк ТК Кредит ;

- скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 09 лютого 2016 року № 133 Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ КБ ТК Кредит та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку ;

- скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 08 квітня 2016 року № 493 Про початок процедури ліквідації АТ КБ ТК Кредит та делегування повноважень ліквідатора банку .

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач є юридичною особою (ЄДРПОУ - 38215064), зареєстрованою за адресою вул. Луганське Шосе, буд. 74, м. Єнакієве, Донецька область, про що здійснено запис від 24 липня 2012 року № 12681020000005771.

ТОВ є акціонером Банку та володіє 9,9982% акцій.

Банк зареєстрований як юридична особа 28 квітня 1994 року, про що зроблений запис № 10741200000006115. Банківську діяльність здійснює на підставі ліцензії від 07 листопада 2011 року № 82, внесено до Державного реєстру банків 28 квітня 1994 року.

Правління НБУ постановою від 10 грудня 2015 року № 877/БТ віднесло Банк до категорії проблемних та запровадило особливий режим контролю за діяльністю банку.

09 лютого 2016 року постановою № 60/БТ Правління НБУ віднесло Банк до категорії неплатоспроможних та визнало такою, що втратила чинність постанову Правління НБУ від 10 грудня 2015 року № 877/БТ.

07 квітня 2016 року постановою № 241 Правління НБУ відкликало банківську ліцензію та вирішило питання про ліквідацію Банку.

Фонд рішенням виконавчої дирекції від 09 лютого 2016 року № 133 розпочав процедуру виведення Банку з ринку шляхом запровадження тимчасової адміністрації на один місяць.

08 квітня 2016 року рішенням виконавчої дирекції № 493 Фонд припинив здійснення тимчасової адміністрації Банку, відкликав усі повноваження тимчасового адміністратора та розпочав процедуру ліквідації Банку з 08 квітня 2016 року по 07 квітня 2018 року включно, призначив уповноважену особу Фонду.

11 грудня 2014 року листом № 41-113/47064 та 8 квітня 2015 року листом № 24-00011/23686 НБУ звернувся до Банку з вимогою виконати пункт 1.5 розділу 1 Положення про порядок подання відомостей про структуру власності, затвердженого постановою Правління НБУ від 08 вересня 2011 року № 306 (чинне на момент спірних правовідносин; далі - Положення № 306) щодо розкриття відомостей про прямих та опосередкованих власників істотної участі в Банку станом на 08 березня 2015 року (зокрема, контролерів ПАТ Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд Нові технології ; далі - ПАТ).

Відповідно до пункту 1.5 Положення № 306 встановлено, що структура власності особи є прозорою, якщо інформація, надана НБУ та розміщена на веб-сайті банку в мережі Інтернет відповідно до вимог цього Положення, дає змогу визначити всіх осіб, які мають пряму та/або опосередковану істотну участь в банку/юридичній особі, у тому числі відносини контролю між ними щодо цього/цієї банку/юридичної особи.

Банк листом від 14 квітня 2015 року № 11/03050 надав схематичне зображення структури власності Банку.

З поданої схеми вбачалося, що власником істотної участі в Банку є ПАТ, якому прямо належить 18,6389% статутного капіталу банку та опосередковано 6,1789 % через володіння 100% товариства з обмеженою відповідальністю Інтерофіс лімітед , яке володіє 6,1789% статутного капіталу банку. Іншим 18 учасникам банку належало 75,1822 % статутного капіталу банку.

Листами від 27 лютого 2015 року та 06 березня 2015 року № 11/0172, № 11/0186 відповідно Банк надав НБУ інформацію з доданими анкетами ГУДЛАЙТ КЕПІТАЛ ЛІМІТЕД (100% власник - Вілле Мартіну Де Бір) та ФІЛДЛЕЙН ЛІМІТЕД (100% власник - Ібанец Ельмарі), які є акціонерами ПАТ.

Крім того, цю інформацію Банк розмістив на власному офіційному веб-сайті відповідно до вимог розділу 3 Положення № 306.

Правління НБУ постановою від 21 травня 2015 року № 328 на виконання положень Закону № 218-VIII затвердило Положення про порядок подання відомостей про структуру власності банку (далі - Положення № 328).

29 травня 2015 року НБУ на підставі правил цього Положення листом № 24-00011/37023 звернувся до Банку з вимогою надати підтвердження щодо майнового стану десяти остаточних ключових учасників банку в порядку, передбаченому пунктом 6 цього Положення.

Щодо вимог НБУ в частині приведення структури власності банку відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону України від 07 грудня 2000 року Про банки і банківську діяльність (далі - Закон № 2121-ІІІ), суди встановили, що листом від 08 квітня 2015 року № 24-00011/23686 НБУ запропонував Банку та його власникам привести структуру відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону № 2121-ІІІ (у редакції, що діяла на момент цих правовідносин).

Невідповідність полягала у тому, що на порушення вищезазначеної норми, яка передбачала, що інститути спільного інвестування не можуть бути засновниками та власниками істотної участі в банках, акціонером банку було ПАТ.

Банк листом від 14 квітня 2015 року № 11/03050 надав схематичне зображення структури власності банку. З поданої схеми вбачалося, що власником істотної участі в Банку є ПАТ, якому прямо належить 18,6389% статутного капіталу банку та опосередковано 6,1789% через володіння 100% ТОВ Інтерофіс лімітед , яке володіє 6,1789% статутного капіталу банку. Іншим 18 учасникам банку належало 75,1822% статутного капіталу банку.

Банк листами від 14 квітня 2015 року № 11/03050 та від 08 червня 2015 року № 11/0681, № 11/0682, № 11/0683 надав запитувану інформацію про 10 остаточних йогом учасників, в тому числі і про власників істотної участі (юридичних осіб та їх кінцевих контролерів - фізичних осіб).

Попри цю інформацію НБУ листом від 03 серпня 2015 року № 24-00011/54374 визнав структуру власності Банку непрозорою і 10 грудня 2015 року Правління цього Банку постановою № 877/БТ віднесло Банк до категорії проблемних та запроваджено особливий режим контролю за діяльністю банку.

Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходили з того, що відповідачі діяли в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Після визнання Банку проблемним, структура його власності не була приведена у відповідність, у зв`язку із чим рішення НБУ є правомірними.

Вищий адміністративний суд, як суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що під час ухвалення оскаржених рішень відповідач - НБУ, допустив неправильне застосування норм: Положення Про порядок надання відомостей про структуру власності банку ; статті 75 Закону України Про банки і банківську діяльність у взаємозв`язку з нормами частини 5 статті 14 цього Закону. Також за позицією цього суду НБУ не дотримав під час ухвалення оскаржених рішень вимог статті 73 Закону України Про банки та банківську діяльність .

Переглядаючи постанову Вищого адміністративного суду від 20 квітня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 КАС України, за правилами пунктів 1 та 7 розділу VII Перехідних положень КАС України в редакції Закону України № 2147-VIII, колегія суддів Касаційного адміністративного суду постановою від 20.11.2018 скасувала вказану постанову, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, змінивши в частині мотивів відмови у задоволенні позову. При цьому судова колегія дійшла висновку, що в цій справі предметом спору є оскарження рішень НБУ та Фонду про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та про запровадження тимчасової адміністрації у банку акціонером цього банку, який володіє 9,9982% його акцій.

За позицією судової колегії, у постанові від 24 жовтня 2017 року (справа № 826/1162/16) Верховний Суд України із посиланням на положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, норми Законів України № 2121-ІІІ, від 23 лютого 2012 року № 4452-VI Про систему гарантування вкладів фізичних осіб , положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і рішення Європейського суду з прав людини, в рамках фактичних обставин певним чином подібних до обставин цієї справи, висловив відповідні судження і сформулював правовий висновок. Суть висновку полягає у тому, що позивач, який є акціонером Банку, але не є власником істотної участі в Банку, не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв`язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його суб`єктивні майнові права. Не може бути позивачем у спорах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності НБУ й акціонер з незначною кількістю акцій (приміром 0,0003 відсотка) чи акціонер, якого за рядом подібних до зазначених критеріїв максимально не можна наблизити (прирівняти) до особи, яка прямо і безпосередньо потерпіла від дій чи рішень НБУ. При цьому у межах розгляду зазначеної справи Верховним судом України, серед інших питань вирішувалось і те, чи мають право оскаржити застосований захід виливу НБУ інші учасники банківських правовідносин, зокрема акціонер банку. Якщо так, то за якими критеріями (властивостями) слід виокремлювати і відносити таких осіб до кола тих, які в розумінні статті 79 Закону № 2121-ІІІ можуть оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ чи його посадових осіб; чи вправі суд розширювати перелік осіб суб`єктів оскарження рішень НБУ.

Відповідно до зазначеного висновку Верховного Суду України колегія суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 20.11.2018 дійшла переконання, що суди попередніх інстанцій дійшли хибного висновку про те, що позивач вправі (може) оскаржити застосований НБУ захід впливу у виді віднесення банку до категорії неплатоспроможних. З огляду на це, постанову суду касаційної інстанції скасувала, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій змінила, зазначивши, що хоча суди першої та апеляційної інстанцій за наслідками розгляду справи прийняли правильне рішення - про відмову у задоволенні позову, проте з помилкових мотивів - суди визнали, що ТОВ вправі оскаржити застосований НБУ захід впливу у виді віднесення банку до категорії неплатоспроможних, тоді як Верховний Суд дійшов висновку про те, що позивач такого права не має.

По суті окреслених у позовній заяві порушень відповідачами норм матеріального права під час ухвалення оскаржених рішень колегія суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 20 квітня 2018 року оцінку не надавала.

Позивач подав заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 20 листопада 2018 року. Підставами перегляду зазначає пункт 1 частини 5 статті 361 КАС України. Зокрема вказує, що він звернувся до Конституційного Суду України зі скаргою про визнання таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини першої статті 79 Закону України Про банки і банківську діяльність від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ, за яким лише банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законом порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Рішенням Конституційного Суду України від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)2020 визнане таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення частини першої статті 79 Закону України Про банки і банківську діяльність від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ зі змінами, а саме які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України .

Оскільки правова норма (окрема частина частини 1 статті 79 Закону України Про банки і банківську діяльність ), на підставі якої було відмовлено у позові постановою Касаційного адміністративного суду від 20 листопада 2018 року, визнана неконституційною, позивач переконаний у наявності підстав для перегляду цього судового рішення у зв`язку з виключними обставинами.

Відповідач - НБУ надав заперечення проти задоволення заяви про перегляд у зв`язку з виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018, письмові пояснення. Суть заперечень зводиться до того, що на момент ухвалення постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018 частина 1 статті 79 Закону України Про банки і банківську діяльність була чинною і підлягала застосуванню.

Постановою Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018 було відмовлено у позові, а тому така постанова не підлягала виконанню.

Перегляд постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018 за виключними обставинами із зазначених позивачем підстав порушує принцип правової визначеності.

Також відповідач зазначає, що з приводу можливості перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами з підстав встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи Великою Палатою Верховного Суду, Касаційним господарським судом, Касаційним адміністративним судом сформовано висновки, суть яких зводиться до того, що не може вважатись не виконаним, а отже, не підлягає перегляду у зв`язку з виключними обставинами, судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року відкрито провадження за заявою позивача про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018.

Справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

У судове засідання прибули представники позивача (заявника) і відповідачів - НБУ та Фонду, які підтримали вимоги заяви та заперечень на неї.

Перевіривши доводи заяви про перегляд постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018 за виключними обставинами та заперечень на неї, колегія суддів Верховного Суду дійшла такого висновку.

Частиною 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У контексті цієї справи колегія суддів зазначає, що статтями 151-1, 151-2 Конституції України встановлено, що Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано.

Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України підставою перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Ключовим питанням під час розгляду заяви у цій справі є можливість перегляду за винятковими обставинами постанови Касаційного адміністративного суду від 20.11.2018, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог, на підставі пункту 1 частини 5 статті 361 КАС України.

Зазначене питання неодноразово було предметом з`ясування судами касаційних інстанцій.

Зокрема, у постанові Касаційного господарського суду в постанові від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18 (п. 9.9) під час застосуванні аналогічної до пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України за змістом норми пункту 1 частини третьої статті 320 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) колегія суддів дійшла висновку, що застереження щодо можливості перегляду судового рішення у зв`язку з виключними обставинами у разі, якщо воно ще не виконане, ґрунтується на принципі юридичної визначеності, який вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду, що у повній формі розкривається у res judicata pro veritate habetur! - судове рішення визнається за істину . Суть цього принципу полягає в тому, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим, не може ставитися під сумнів та підлягає виконанню, тобто вирішення судом спірного питання визнається за істину.

Дія принципу res judicata передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов`язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності. Вирішуючи господарський спір, суд застосовує правовий акт, а у випадку, якщо доходить висновку, що правовий акт суперечить Конституції України, не застосовує його з дотриманням порядку, установленого частиною шостою статті 11 ГПК України, і, вирішивши таким чином спір, встановлює стан правової визначеності у відносинах між сторонами. За судовим рішенням, яке не потребує виконання, такий стан і наслідки, передбачені судовим рішенням, встановлюються одразу з набранням рішенням сили. Водночас, відповідно до статті 1 Закону України Про виконавче провадження виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і примусового виконання зокрема судових рішень. Наслідки, передбачені судовим рішенням, яке потребує виконання, остаточно настають після виконання цього судового рішення. Саме з виконанням судового рішення реально поновлюються права особи, яка зверталась з відповідним позовом до суду, і яка за наслідками виконання цього судового рішення отримує визначеність у правовому статусі, на який може покладатись, реалізуючи свої права та обов`язки.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. Виняток нормою пункту 1 частини третьої статті 320 ГПК України встановлено для випадків, коли рішення суду ще не виконане, тобто коли наслідки, передбачені ним, остаточно не настали .

Правові позиції подібного змісту наведені у постановах Касаційного адміністративного суду, зокрема від 23.11.2021 у справі № 808/578/17, від 02.03.2021 у справах № 803/376/17 та № 806/897/17, постанові від 19.02.2021 об`єднаної палати цього суду в справі № 808/1628/18.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 25 березня 2020 року у справі № 808/1628/18 узагальнила висновки судів касаційних інстанцій та вказала, що підхід, сформований рішеннями судів, що входять до різних судових палат і касаційних судів Верховного Суду, не визнає права на перегляд за виключними обставинами судових рішень з підстав, передбачених пунктом 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, з трьох причин: на момент ухвалення судових рішень норма закону, згодом визнана неконституційною, була чинною; рішення не підлягали виконанню; перегляд рішень з цих підстав порушує принцип правової визначеності (res judicata).

Таким чином, підхід, сформований рішеннями судів, що входять до різних судових палат і касаційних судів Верховного Суду, не визнає права на перегляд за виключними обставинами судових рішень з підстав, передбачених пунктом 1 частини 5 статті 361 КАС України, з таких причин: на момент ухвалення судових рішень норма закону, згодом визнана неконституційною, була чинною; рішення не підлягали виконанню; перегляд рішень з цих підстав порушує принцип правової визначеності (res judicata).

Колегія суддів у цій справі вважає, що застосування норми пункту 1 частини 5 статті 361 КАС України у вищенаведених справах унеможливлює ефективний захист та поновлення прав особи, якій відмовлено у задоволенні позову внаслідок застосування закону, визнаного згодом неконституційним. З огляду на це, колегія суддів вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у наведених вище судових рішеннях, з наступних мотивів.

Правові висновки, від яких колегія має намір відступити, серед іншого, ґрунтуються на твердженні про те, що перегляд за виключними обставинами справ, у яких рішення виконано, призводить до порушення принципу res judicata.

Інститут виключних обставин має на меті забезпечення перегляду судових рішень, ухвалених з порушеннями, що мали суттєвий вплив на вирішення справи. Зокрема, визнання закону неконституційним свідчить про помилку з боку держави та підриває довіру до судового рішення.

Конституційний Суд України у мотивувальній частині рішення від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)2020 зазначив про те, що:

права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Конституції України).

Конституційний Суд України у підпункті 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012 наголошував, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац п`ятий); ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права (абзац сьомий). Право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 листопада 2018 року N 10-р/2018).

Конституційний Суд України, враховуючи вищенаведене та юридичні позиції, викладені у попередніх його рішеннях, зокрема від 25 листопада 1997 року N 6-зп, від 25 грудня 1997 року N 9-зп, від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001, наголошує на значущості приписів частин першої, другої статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, які зазнають порушення або в інший спосіб зазнають утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а також вказує на недопустимість дискримінації стосовно здійснення особою зазначеного права та позбавлення її конституційного права на судовий захист.

Конституційний Суд України вважає, що складовим елементом конституційного принципу верховенства права в розумінні статті 8, частини другої статті 55 Конституції України є доступ особи до суду з метою здійснення судового контролю щодо законності та правомірності усіх рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, оскільки в результаті такої діяльності публічної влади можливе свавільне втручання у права, свободи будь-якої фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до частини п`ятої статті 125 Основного Закону України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Конституційний Суд України також враховує практику Європейського суду з прав людини, який у § 52 рішення у справі Volokhy v. Ukraine від 2 листопада 2006 року (заява N 23543/02) вказав, що верховенство права, inter alia передбачає, що втручання органів виконавчої влади у права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай має здійснюватися судовим органом, щонайменше як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження .

Комітет Міністрів Ради Європи у розділі B Принципи Рекомендації державам-членам щодо судового перегляду адміністративних актів від 15 грудня 2004 року N Rec (2004) 20 наголосив, що всі адміністративні акти підлягають перегляду в судовому порядку ; суд повинен мати можливість переглядати будь-яке порушення закону, зокрема з питань відсутності компетенції, процесуальної невідповідності і зловживання владою (пункти a , b § 1); судовий перегляд має бути доступним принаймні для фізичних та юридичних осіб стосовно адміністративних актів, які безпосередньо впливають на їх права або стосуються їх інтересів (пункт а § 2).

Європейська Комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) у Доповіді про правовладдя, схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25 - 26 березня 2011 року, одним із складників правовладдя у § 41 визначила доступ до правосуддя в особі незалежних і безсторонніх судів, включно з тими, що здійснюють судовий нагляд за адміністративною діяльністю . У цій доповіді зазначено, що кожному має бути надано можливість оспорити дії та рішення влади, що не відповідають правам або інтересам особи. Заборона такого оспорювання є порушенням правовладдя. Зазвичай такі оспорювання подаються до суду (§ 53); роль судівництва є істотно важливою в державі, заснованій на правовладді (§ 54).

З урахуванням зазначеного Конституційний Суд України вважає, що гарантування приписом частини другої статті 55 Конституції України кожному права на доступ до суду з метою оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень є вимогою принципу верховенства права. Такий доступ не означає автоматичної незаконності цих рішень, дій або бездіяльності, а спрямований на перевірку у судовому порядку їх законності та правомірності, що не лише забезпечує ефективний захист прав, свобод кожної особи, якої стосується неправомірна діяльність суб`єктів владних повноважень, а й сприяє підтримці законності та правопорядку в цілому шляхом виявлення та усунення нелегітимних проявів у такій діяльності.

В аспекті тлумачення приписів статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Європейський суд з прав людини наголошував, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням; у випадку, коли доступ особи до суду обмежується законом або фактично, таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 цієї Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій сутності права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної домірності між використовуваними засобами та метою, що переслідується (§ 53 рішення у справі Menshakova v. Ukraine від 8 квітня 2010 року (заява N 377/02).

Зважаючи на викладене, Конституційний Суд України наголошує, що метою правосуддя є захист порушених, оспорюваних прав, свобод, які належать безпосередньо особі, що звертається до суду щодо їх захисту. Тому реалізацію гарантованого частиною другою статті 55 Конституції України права на звернення до суду щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень має бути забезпечено відповідно до вказаної мети правосуддя. Водночас зазначене право пов`язане з тим, що кожній особі має надаватися можливість обґрунтувати перед судом свою переконаність у неправомірності втручання суб`єктів владних повноважень у її права та свободи.

На виконання зазначеного конституційного припису спрямовані положення Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2); кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист (абзац перший частини першої статті 5).

З огляду на вищенаведене Конституційний Суд України зазначає, що в законодавчому регулюванні слід уникати заборон або обмежень щодо реалізації кожною особою права оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у тому числі шляхом визначення на законодавчому рівні вичерпного переліку осіб, які мають право на таке оскарження, оскільки не включення особи до цього переліку унеможливлює доведення нею в суді її переконаності в потребі захисту своїх порушених прав, свобод цими рішеннями, діями чи бездіяльністю. Саме наявність такої переконаності в кожної особи є сутнісною властивістю її права на звернення до суду щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а отже, необхідною передумовою здійснення цього права.

Зі статті 1 Закону № 2121 вбачається, що Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд, зокрема, з метою забезпечення стабільного розвитку й діяльності банків в Україні, створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків. Тому юридичне регулювання оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності Національного банку України, його посадових та службових осіб має здійснюватися із урахуванням їх значущості для забезпечення зазначеної мети, проте недопустимим є скасування права особи на доступ до суду щодо оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності.

Проаналізувавши функції, повноваження Національного банку України, визначені Законом № 2121, Конституційний Суд України наголошує, що Національний банк України може ухвалювати рішення, які стосуються невизначеного кола фізичних чи юридичних осіб і можуть призводити до порушення або в інший спосіб спричиняти утиск їх прав, свобод, законних інтересів. З огляду на положення статей 2, 72 Закону № 2121 щодо істотної участі та осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України , Конституційний Суд України констатує, що положення частини першої статті 79 Закону N 2121 встановлює вичерпний перелік осіб, які мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність Національного банку України, його посадових та службових осіб, і до такого переліку віднесено банк або інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, останні ж є власниками істотної участі у банку (зокрема, ті, які прямо та/або опосередковано, самостійно чи спільно з іншими особами володіють 10 і більше відсотками акцій статутного капіталу юридичної особи) та учасниками банківських груп.

У такий спосіб унеможливлено доступ до суду осіб, не включених до цього переліку, зокрема акціонерів банку, які не є власниками істотної участі у банку, що дискримінує їх за майновою ознакою та внаслідок законодавчого регулювання позбавляє можливості доводити в суді свою переконаність у потребі захисту своїх прав, законних інтересів, порушених рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Тим самим усупереч принципові верховенства права нівелюються право цієї категорії осіб на доступ до суду та подальший ефективний юридичний захист їх прав, законних інтересів.

За висновком Конституційного Суду України у цій справі обмеження доступу до суду акціонерів банку, які не є власниками істотної участі у банку, суперечить статті 8, частинам 1 та 2 статті 24, частинам 1 та 2 статті 55 Конституції України.

Окрім вказаного висновку Конституційного Суду України, колегія суддів зауважує, що Європейська комісія За демократію через право (Венеційська Комісія) у доповіді, схваленій Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року) зазначила, що кожному має бути надана можливість оскаржувати дії та рішення влади, якщо вони не відповідають правам чи інтересам особи. Заборона такого оскарження є порушенням верховенства права.

З огляду на вищезазначене колегія суддів констатує, що як елемент юридичної визначеності так і елемент доступу до правосуддя є складниками поняття верховенство права . Забезпечення верховенства права на рівні національного законодавства гарантоване статтею 8 Конституції України. Право на доступ до суду також гарантовано статтею 55 Конституції України та частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , ратифікованої Законом № 475/97-ВР від 17.07.97.

Тому за матеріалами цієї справи колегія суддів Касаційного адміністративного суду вважає, що усунення порушення фундаментального права позивача (особи) на доступ до суду має переважати над суспільним інтересом, що виявляється у дотриманні принципу юридичної визначеності (res judicata). При цьому, на думку суду, за умови порушення будь якого елемента верховенства права не можна говорити про забезпечення верховенства права у цілому.

У цьому ж аспекті варто розглядати і питання про можливість перегляду за виключними обставинами судового рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У зазначених вище судових рішеннях касаційних судів сформульовано висновок про те, що не може вважатись невиконаним в контексті приписів пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України, пункту 1 частини 3 статті 320 ГПК України рішення, що набрало законної сили, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки воно не передбачає примусового виконання.

Таке тлумачення призводить до того, що особа, якій у задоволенні позову відмовлено (позивач) у цій справі, позбавляється права на перегляд судового рішення з підстав визнання неконституційним закону, застосованого в її справі, попри встановлення Конституційним Судом України за конституційною скаргою такої особи порушення її права на доступ до суду, дискримінацію за ознаками майнового стану. За такого підходу особа не матиме права на виправлення судом помилки держави під час регулювання спірних правовідносин, що фактично нівелює інститут перегляду справи за виключними обставинами.

Водночас, щоб усунути такі порушення, судове рішення, навіть те, що набрало законної сили, може бути переглянуте за заявою учасника справи або іншої зацікавленої особи, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси чи обов`язки.

На переконання судової колегії у цій справі, норму пункту 1 частини 5 статті 361 КАС України стосовно рішень, які можуть бути переглянуті за винятковими обставинами, слід тлумачити розширено, а саме словосполучення якщо рішення суду ще не виконане слід розуміти так, що у цьому випадку слід розуміти рішення, яке підлягає виконанню (тобто резолютивна частина рішення містить зобов`язання вчинити певну дію, ухвалити рішення, сплатити гроші тощо), але на момент подання заяви про перегляд воно не виконане, а також якщо рішення не підлягає виконанню.

При цьому варто зазначити, що виконанню підлягають лише судові рішення про задоволення позову (повне або часткове).

Натомість рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, виконанню не підлягає за жодних обставин (і не може виконуватись з об`єктивних причин). Воно не може бути ще не виконаним . Отже, до цього виду рішень не може бути застосовано таку умову перегляду як те, що рішення суду ще не виконане.

З огляду на це, на думку колегії суддів, перегляд судових рішень, якими відмовлено у задоволенні позову, за виключними обставинами на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 361 КАС України можливий.

Зазначена норма не встановлює заборони на перегляд судового рішення, яке хоча й не передбачає примусового виконання, але яке водночас чинить вплив на права та свободи особи, перешкоджаючи їй в отриманні блага, щодо якого вона має принаймні законні сподівання, чи покладаючи непропорційний тягар негативних наслідків, спричинених дією неконституційного закону (певних його положень).

Крім того, варто зазначити, що за загальним правилом (стаття 3 Конституції України, частина 3 статті 152 Конституції України, стаття 1175 ЦК України), якщо особи зазнали шкоди від дії закону, визнаного неконституційним, вони можуть вимагати її відшкодування, зокрема звернутися до суду з окремим позовом.

Проте щодо осіб, які у судовому порядку оспорювали наявність/відсутність прав чи обов`язків, що ґрунтується на законі, визнаному згодом неконституційним, діє спеціальне правове регулювання. Захист їх прав від наслідків неконституційності застосованого до них закону можливий через перегляд справи за виключними обставинами.

Інший підхід до зазначеного питання робить неефективним інститут конституційної скарги. Скориставшись своїм правом на оскарження конституційності застосованого щодо неї закону, особа прагне відновити саме свої права та законні інтереси. Коли Конституційний Суд України задовольняє конституційну скаргу, має бути механізм, що забезпечує реальне поновлення порушених прав особи. Таким механізмом є перегляд справи за виключними обставинами. Негативні наслідки порушення Конституції України щодо особи не будуть адекватно усунені тільки констатацією невідповідності положень нормативного акта Конституції і не можуть бути виправлені в інший спосіб, окрім як за допомогою повторного судового провадження.

Держава має забезпечити ефективне поновлення прав через можливість повторного розгляду справи, під час якого суд загальної юрисдикції, зважаючи на рішення Конституційного Суду України, повинен переглянути судове рішення, яке ґрунтувалося на неконституційних положеннях закону, відповідно до закону, який узгоджується з Конституцією (або без застосування закону, який з Конституцією не узгоджується), та на основі юридичної позиції Конституційного Суду України, що повністю відповідає принципу належного врядування.

Тому перегляд судових рішень за виключними обставинами, які ухвалені на підставі положень закону, визнаних неконституційними, є одним із проявів відповідальності держави та відповідального публічного урядування. У такий спосіб держава виконує свій обов`язок поновити права, які вона сама й порушила, ухваливши акт, який став об`єктом судового конституційного контролю і визнаний неконституційним.

Гарантуючи таке право особи, законодавець мав на меті забезпечити поновлення порушеного права особи внаслідок застосування у її справі положень закону, які не відповідали Конституції України.

Підсумовуючи зазначене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у цій справі вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Касаційного господарського суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 922/1391/18, ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 808/1628/18 про те, що не може бути переглянуте за виключними обставинами судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову, з підстав встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта, чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

При цьому правильним, на думку колегії суддів у цій справі, з огляду на встановлення Конституційним Судом України за результатами розгляду конституційної скарги позивача порушення його права на доступ до суду та дискримінацію за ознаками майнового стану, як складових верховенства права, буде таке тлумачення норми пункту 1 частини 5 статті 361 КАС України, за якого така особа має право на перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами, якщо Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта, чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи. Положення ж цієї статті якщо рішення суду ще не виконане у контексті спірних правовідносин слід розуміти так, що такими рішеннями є рішення судів про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки такі рішення не підлягають виконанню, а також рішення про повне чи часткове задоволення позовних вимог, які підлягають виконанню, проте не виконані на час звернення до суду із заявою про перегляд таких рішень за виключними обставинами.

Відповідно до частин 3 та 4 статті 346 КАС України, суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Згідно з частиною 1 статті 347 КАС України, питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Частина 3 цієї статті визначає, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції.

За приписами частини 4 цієї статті, про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.

Із підстав, передбачених частинами 3, 4 статті 346 КАС України, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 341, частинами 3 та 4 статті 346, статтями 347, 355, 359 КАС України, Суд

УХВАЛИВ:

Справу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 805/1312/16-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Еко-вугілля України до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Шевченківського району Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції в м. Києві, третя особа - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк ТК Кредит , про визнання протиправними та скасування постанов та рішень, зобов`язання вчинити певні дії передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідачВ.М. Шарапа СуддіВ.М. Бевзенко С.М. Чиркін