Рішення

від 07.02.2022 по справі 922/4802/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" лютого 2022 р.м. ХарківСправа № 922/4802/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Державного підприємства "Укрхімтрансаміак", м. Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий союз "Концептуального виробництва", смт. Солоницівка Дергачівського району Харківської області про стягнення коштів без виклику учасників справи

ВСТАНОВИВ:

06 грудня 2021 року Державне підприємство "Укрхімтрансаміак" (Позивач) звернулось до господарського суду Харківської області із позовною заявою про стягнення з Відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий союз "Концептуального виробництва" суму основного боргу в розмірі 688608,60 грн., 3% річних в розмірі 451,73 грн.), а також судовий збір в розмірі 10335,90 грн.

Ухвалою від 08.12.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується матеріалами справи, сторонами було отримано ухвалу суду від 08.12.2021, де останніми надано до суду відзив на позовну заяву (вх. № 30855 від 31.12.2021) та відповідь на відзив (вх. № 1175 від 19.01.2022).

Згідно ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

При цьому, застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain ) від 07.07.1989).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Перевіривши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані позивачем докази, суд встановив наступне.

08 січня 2014 року між Державним підприємством "Укрхімтрансаміак" (надалі - Замовник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий союз "Концептуального будівництва" (надалі - Виконавець, відповідач) укладено договір виконання проектних та вишукувальних робіт №DES14.25 (надалі - Договір).

Відповідно до п.1.1. Договору в редакції додаткової угоди №1/DES14.25 від 08.09.2014 Виконавець зобов`язувався відповідно до завдання на проектування виконати вишукувальні роботи та роботи з проектування "Магістральна радіорелейна лінія зв`язку вздовж траси аміакопроводу ДП "Укрхімтрансаміак" від насосної станції НС12 (Херсонська обл., Високопільський район, с. Заградівка) до насосної станції НС13 (Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с.м.т. Ольшанське)" (надалі - роботи), а Замовник зобов`язувався прийняти та оплатити їх.

Згідно з п.3.1. Договору загальну вартість робіт за Договором сторони встановили в розмірі 688 608,60 грн.

Пунктом 3.2. Договору сторони передбачили, що розрахунок за Договором здійснюється шляхом 100% авансування від загальної вартості робіт.

З огляду на викладене, Замовник відповідно до платіжного доручення від 23.05.2014 №796 перерахував на користь Виконавця грошові кошти в сумі 688 608,60 грн, тобто здійснив попередню оплату в повному обсязі.

Також додатковою угодою №1/DES 14.25 від 08.09.2014, в тому числі, було встановлено ціну Договору в розмірі 709 215,70 грн, а розрахунки за ним повинні були здійснюватися у такий спосіб: - авансовий платіж в розмірі 688608,60 грн; - остаточний розрахунок протягом 10 банківських днів після підписання сторонами відповідного акту приймання-передачі виконаних робіт та отримання відповідного рахунку від виконавця.

Відповідно до п.5.1. Договору приймання-передача виконаних робіт оформлюється актом приймання-передачі виконаних робіт, 2 (два) примірника якого Виконавець передає Замовнику в день завершення останнього етапу виконання робіт відповідно до календарного плану виконання робіт. Разом з Актом Виконавець передає Замовнику проект "Магістральна радіорелейна лінія зв`язку вздовж траси аміакопроводу ДП "Укрхімтрансаміак" від насосної станції НС12 (Херсонська обл., Високопільський район, с. Заградівка) до насосної станції НС13 (Миколаївська обл., Миколаївський р-н, с.м.т. Ольшанське)" та позитивний висновок державної експертизи щодо розробленої відповідно до даного Договору проектно-кошторисної документації.

Згідно з п.5.2. Договору Замовник протягом 15 робочих днів з дня отримання від Виконавця акту та позитивного висновку державної експертизи перевіряє його і здійснює одну з таких дій: - відправляє Виконавцю підписаний акт, що свідчить про прийняття Замовником від Виконавця відповідних робіт за Договором (п. 5.2.1); - надає письмову вмотивовану відмову та відправляє Виконавцю обґрунтовані зауваження щодо виконаних робіт за цим Договором. Виконавець зобов`язаний усунути недоліки виконаних робіт без додаткової оплати у визначений Замовником строк. Без позитивного висновку державної експертизи щодо наданої проектно-кошторисної документації приймання робіт Замовником не здійснюється (п. 5.2.2.).

Датою прийняття робіт вважається дата підписання обома сторонами акту (п.5.3. Договору).

Позивач у своєму позові посилається на те, що календарним планом виконання робіт, котрий є додатком №4 до Договору в редакції додаткової угоди №4/DES 14.25 від 06.07.2017, сторони встановили, що строк виконання умовно першого етапу робіт (пункти 2-3 Календарного плану виконання робіт) згідно Календарного плану становить 30 календарних днів з моменту підписання Договору, тобто вказаний строк сплив 07.02.2014.

Також згідно даного календарного плану виконання робіт встановлено, що строк виконання робіт з урахуванням проходження Державної експертизи проектно-кошторисної документації із моменту здійснення передплати становить 1500 календарних днів.

Позивач вказує, що відповідно до положень п. 6.2. Договору порушенням умов Договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом Договору.

У пункті 6.8. Договору сторони встановили, що у разі порушення Виконавцем з його вини визначених даним Договором строків виконання робіт (в тому числі строків виконання окремих етапів робіт, визначених додатком №4 до даного Договору) більш ніж на 10 (десять) календарних днів Замовник має право за свої вибором відмовитись від цього Договору або відмовитися від прийняття прострочених робіт без компенсації Виконавцю будь-яких витрат та/або збитків, що пов`язані з такою відмовою. У такому разі Виконавець зобов`язаний повернути Замовнику грошові кошти (попередню оплату) протягом 5 (п`яти) робочих днів з дня направлення Замовником Виконавцю письмового повідомлення про відмову (розірвання/припинення Договору) / або відмову від прийняття прострочених робіт.

Пунктом 7.2. Договору сторони передбачили, що Замовник має право в будь-який момент відмовитись від Договору без застосування будь-яких санкцій та відшкодування збитків, письмово попередивши Виконавця за 5 (п`ять) робочих днів.

Станом на день звернення з даним позовом до суду, між сторонами не підписано актів приймання - передачі виконаних робіт за Договором.

Позивач, керуючись ч.1, ч.2 ст.598, ст. 615, ст.651 ЦК України, ч.1 ст.175 ГК України та п.6.8., позивач листом від 09.11.2021 №1/02.1-1800 повідомив відповідача про відмову від Договору та вимагав повернути сплачений ним аванс у розмірі 688608,60 грн. Проте, відповідач грошові кошти у розмірі 688608,60 грн не повернув.

Відповідач у своєму відзиві проти позовні вимог заперечує, вважає їх без підставними та те, що позивач не мав права на односторонньо відмову від Договору. На обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначає про те, що він виконав роботи за Договором у повному обсязі, порушення ж строків виконання робіт, на думку відповідача, сталося з вини позивача, оскільки останній в порушення норм Порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи не замовив проведення державної експертизи спірного проекту будівництва.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права щодо правомірності та обґрунтованості заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Ст. 639 Цивільного кодексу України визначено, що якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.

Між сторонами склалися господарські правовідносини та виникли зустрічні права та обов`язки на підставі договору виконання проектних та вишукувальних робіт №DES14.25 від 08.01.2014, який за своєю правовою природою є договором підряду, та підпадає під правове регулювання глави 61 ЦК України. Такий факт не оспорюється сторонами та підтверджений матеріалами справи.

Згідно з ч. 1ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відповідно до ч. 4ст.882 ЦК України, якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов`язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

Як вже було зазначено, Договором передбачено здійснення позивачем авансового платежу в розмірі 688608,60 грн.

Відповідно до платіжного доручення від 23.05.2014 №796 позивач перерахував на користь відповідача грошові кошти в сумі 688608,60 грн, тобто здійснив попередню оплату в повному обсязі.

Календарним планом виконання робіт, котрий є додатком №4 до Договору в редакції додаткової угоди №4/DES 14.25 від 06.07.2017, сторони встановили, що строк виконання робіт становить 1500 календарних днів з моменту здійснення передплати. Відтак, останній день строку виконання Робіт - 01.07.2018.

Відповідач у передбачений Договором строк роботи не виконав, тому 08.12.2020 та 14.01.2021 позивач керуючись умовами Договору (пункти 6.8., 7.2.) листами повідомив відповідача про відмову від Договору та вимагав повернення оплаченого позивачем за договором авансу у розмірі 688608,60 грн.

Суд відзначає, що предметом даного позову є матеріально-правова вимога позивача про стягнення з відповідача безпідставно набутого майна (грошових коштів) у розмірі 688608,60 грн на підставі ст. 1212 ЦК України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Так, зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для зміни майнового стану цих осіб.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що зобов`язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов.

По-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння.

По-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою.

По-третє, обов`язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто, мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (ст. 11 ЦК України).

За змістом ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Водночас, відсутністю правової підстави вважають такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України тільки за наявності ознак безпідставності такого виконання.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним.

Отже, якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 Цивільного кодексу України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі у вигляді розірвання договору.

Відтак, задля застосування до спірних правовідносин у справі ст. 1212 Цивільного кодексу України, необхідно встановити факт наявності або відсутності між сторонами у справі договірних правовідносин, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для перерахування заявлених до стягнення грошових коштів.

Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, посилається на односторонньо відмову від Договору, у зв`язку з порушенням відповідачем строків виконання робіт.

Дослідивши обставини щодо односторонньої відмови позивача від Договору, суд зазначає наступне.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Положеннями статті 615 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом. Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання. Внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.

Відповідно до частин першої та третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено законом або договором. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором (ч. 1 ст. 188 ГК України).

Виходячи із системного аналізу зазначених вище норм Цивільного та Господарського кодексів України, суд зазначає, що одностороння відмова від договору не може бути безумовною, а можлива лише у випадку порушення іншою стороною взятих на себе зобов`язань, та за умови встановлення договором такого права.

У пункті 6.8. Договору сторони встановили, що у разі порушення Виконавцем з його вини визначених даним Договором строків виконання робіт (в тому числі строків виконання окремих етапів робіт, визначених додатком №4 до даного Договору) більш ніж на 10 (десять) календарних днів Замовник має право за свої вибором відмовитись від цього Договору або відмовитися від прийняття прострочених робіт без компенсації Виконавцю будь-яких витрат та/або збитків, що пов`язані з такою відмовою. У такому разі Виконавець зобов`язаний повернути Замовнику грошові кошти (попередню оплату) протягом 5 (п`яти) робочих днів з дня направлення Замовником Виконавцю письмового повідомлення про відмову (розірвання/припинення Договору) / або відмову від прийняття прострочених робіт.

Пунктом 7.2. Договору сторони передбачили, що Замовник має право в будь-який момент відмовитись від Договору без застосування будь-яких санкцій та відшкодування збитків, письмово попередивши Виконавця за 5 (п`ять) робочих днів.

Так, у якості підстав для відмови від Договору на виконання проектних та вишукальних робіт від 08.01.2014 №DES14.25 та повернення авансу, позивач у посилається на свій лист 09.11.2021 №1/02.1-1800. Згідно листа, вбачається, що у зв`язку з невиконанням відповідачем своїх зобв`язань, шляхом порушення строків виконання умовно першого етапу робіт (пункт 2-3 Календарного плану виконання робіт) згідно Календарного плану - 30 календарних днів з моменту підписання Договору, тобто вказаний строк сплив 07.02.2014.

Суд, дослідивши Календарний план виконання робіт (Додаток №4 до Договору №DES 14.25 від 08.01.2014р.) наявний в матеріалах справи, де позивач посилається у своєму вищезазначеному листі, зазначає, що такі строки, як "30 календарних дні - строки виконання робіт-календарних днів з моменту підписання Договору" відсутні, проте така інформація та строки зазначені зазначені у Додатку №4 до Договору в редакції Додаткової угоди №4/DES 14.25 від 06.07.2017, на що також посилається позивач у своєму позові.

Так, з Додаткової угоди №4/DES 14.25 до Договору №DES 14.25 від 08.01.2014, яка підписана 06.07.2017 зазначено: "1. Внести зміни до Додатку №4 Договору "КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН ВИКОНАННЯ РОБІТ" та викласти його в новій редакції, що додається. 2.Ця Додаткова угода набирає чинності з моменту її підписання обома Сторонами та є невідємною частиною Договору.".

Отже, як вбачається з матеріалів справи строк виконання робіт сторонами неодноразово переглядався та визначався відповідно до додаткових угод, в даному випадку Додаткова угода №4/DES 14.25 від 06.07.2017, яка була затверджена обома сторонами в новій редакції Додаток №4 - Календарний план виконання роботи, згідно якого 2 та 3 етапам робіт мав бути завершений 06.08.2017. Згідно Календарного плану виконання робіт другим етапом робіт є Розроблення технологічної частини проекту (розділ ТХ) з перевіркою раніше проведених розрахунків якісних показників Радіорелейної траси на всьому інтервалі вздовж траси аміакопроводу УДП "УКРХІМТРАНСАМІАК" від НС12 (Херсонська обл., Високопільський р-н, с. Заградівка) до НС13 (Миколаївська обл., Миколаївський р-н, смт. Ольшанське) з обов`язковим розрахунком кількості обладнання та зазначенням його типу і виробника, необхідного до закупівлі та подальшого встановлення на вказаному інтервалі . Третім етапом визначено Розроблення технічних завдань для подальшої оцінки технічного стану конструкцій існуючих щогл з розробкою звітів, технічних рішень та рекомендацій щодо посилення конструкцій, з урахуванням існуючих навантажень, зносу, та проектованих навантажень розроблених згідно вибору типу, кількості та геометричних розмірів обладнання .

Умовами Договору, а саме п. 4.3. встановлено, що строк виконання робіт може бути змінений(продовжений) шляхом підписання додаткової угоди до даного Договору. А у відповідності до п. 5.1. Договору, встановлено, що приймання-передачі виконаних робіт оформлюється Актом приймання-передачі виконаних робіт, 2 (два) примірника якого Виконавець передає Замовнику в день завершення останнього етапу виконання робіт відповідно до календарного плану виконання робіт.

Стаття 847 ЦК України відносить до обов`язків підрядника своєчасно попередити замовника зокрема про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності роботи та про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності роботи.

Суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач звернувся до відповідача після закінчення строку на виконання 2 та 3 етапів, про те, що такі не додержання вказівок позивача як замовника призвело до порушення строків виконання робіт, а лише через декілька років надіслано лист за №1/02.1-1800, який датований 09.11.2021.

Крім того, Позивачем не надано жодного доказу, в підтвердження п. 6.8. Договору, що порушення строків настали саме з вини Виконавця (відповідача).

Суд також критично ставиться до посилання позивача стосовно повернення коштів згідно п. 6.8. Договору, де зазначено, "..що у разі порушення Виконавцем з його вини визначених Договором строків виконання робіт більш ніж на 10 (десять) календарних днів , Замовник має право за своїм вибором відмовитись від цього Договору або відмовитись від прийняття прострочених робіт без компенсації Виконавцю..", оскільки, позивачем не доведено про відмову від прийняття таких робіт, він лише посилається на відсутність підписаного Акту приймання-передачі документації.

Отже до суду не надано жодного обґрунтованого доказу невиконання відповідачем, як Виконавцем умов договору та додаткових угод у зазначені строки та відсутність прийняття Замовником - позивачем зазначених робіт без підписання Акту приймання-передачі.

Водночас суд звертає увагу, що прострочення боржника не настає, якщо зобов`язання не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора (частина 4 статті 612 ЦК України).

Згідно із частиною 2 статті 613 ЦК України, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Відповідно до частини 3 статті 220 ГК України боржник не визнається таким, що прострочив виконання зобов`язання, поки воно не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Таким чином, під час розгляду даної справи суд має з`ясувати обставини щодо додержання сторонами Договору своїх зобов`язань за цим договором, наявність/відсутність обставин, які б свідчили про відсутність вини відповідача у невиконанні своїх зобов`язань та/або неможливість належного виконання відповідачем своїх договірних зобов`язань внаслідок дій чи без діяльності позивача, та, як наслідок, наявність підстав для передбаченої договором відповідальності за відповідне порушення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.06.2020 у справі № 910/14134/18.

Крім того, суд звертає увагу, що убачається з матеріалів справи, календарним планом в редакції додаткової угоди №4/DES 14.25 від 06.07.2017 передбачено, що останнім етапом робіт є проходження всіх необхідних експертиз у тому числі державної експертизи проектно-кошторисної документації.

Також, суд звертає увагу, на посилання позивача на те, що "строк виконання умовно першого етапу робіт (пункт 2-3 Календарного плану виконання робіт) згідно Календарного плану - 30 календарних днів з моменту підписання Договору сплив 07.02.2014" при цьому 06.07.2017 уклав з Виконавцем (відповідачем) Додаткову угоду за №4".

Щодо терміну дії договору, сторони передбачили це п. 11.2. - Цей Договір діє до 31.12.2014 року, але у будь-якому випадку до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань.

Відповідачем у своєму відзиві посилається на ч. 4 ст. 75 ГПК України, оскільки Позивач вже звертався до суду по Договору №DES14.25 від 08.01.2014 р. з позовом про стягнення з Відповідача безпідставно отриманих коштів у розмірі 688608,60 грн , що обґрунтував пунктами 6.8 та 7.2. Договору №DES14.25 від 08.01.2014 р. але суд відмовив позивачу у всіх інстанціях (Справа №922/325/21).

Так, у зазначеному судовому рішенні було визначено: "Судом у вказаній справі, крім іншого було вказано матеріали справи містять лист відповідача №14.06/2018-1 від 14.06.2018 року, в якому останній повідомив позивача про те, що передбачені договором роботи виконані та проектна документація готова до передачі, але за виключенням експертного звіту щодо розгляду проектної документації за проектом (останній пункт Календарного плану). Вказаний лист був отриманий позивачем .

В подальшому суд дійшов висновку, що станом на 08.12.2020 та 14.01.2021 відповідач не був таким, що прострочив виконання зобов`язання, а тому відповідно у позивача не було підстав для односторонньої відмови від Договору .

Оскільки предметом спору у вказаній справі було невиконання відповідачем усього обсягу робіт за договором, очевидним є, що вказаний висновок суду охоплює і виконання відповідачем 2-го та 3-го пункту Календарного плану.

Пунктом 6 Порядку затвердження проектів будівництва і проведення їх експертизи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2011 року № 560 (надалі - Порядок) встановлено, що експертиза є завершальним етапом розроблення проектів будівництва, тобто здійснюється до затвердження проекту.

Експертизу проводять експертні організації незалежно від форми власності, що відповідають визначеним Мінрегіоном критеріям і відомості про які внесені Мінрегіоном до Реєстру будівельної діяльності після його запровадження згідно із законодавством, який під час дії експериментального проекту щодо запровадження першої черги Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва ведеться і використанням першої черги Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (п. 7 Порядку).

Згідно з пунктом 12 Порядку замовником експертизи є:

- замовник будівництва;

- проектувальник, якщо це передбачено договором на виконання проектно- вишукувальних робіт.

Таким чином, замовником державної експертизи може бути проектувальник (у даному випадку відповідач) лише у випадку, якщо це прямо передбачено договором.

Зобов`язання Виконавця викладені в пункті 2.2. Договору, серед яких зокрема є обов`язок приймати безпосередню участь у проходженні всіх необхідних експертиз, в тому числі державної експертизи проектно-кошторисної документації, та за власний рахунок усувати всі недоліки проектно-кошторисної документації.

Отже, умовами Договору передбачено лише обов`язок відповідача взяти участь у проходженні всіх експертиз, в тому числі державної експертизи проектно-кошторисної документації, та у випадку виявлення будь-яких недоліків він зобов`язаний їх усунути за власний рахунок. Водночас обов`язок відповідача бути замовником експертиз, в тому числі державної експертизи проектно-кошторисної документації, умовами Договору не передбачено.

Матеріали справи містять лист відповідача №14.06/2018-1 від 14.06.2018, в якому останній повідомив позивача про те, що передбачені Договором роботи виконані та проектна документація готова до передачі але за виключенням експертного звіту щодо розгляду проектної документації за проектом. Також відповідачем було вказано, що замовником та платником експертизи є позивач. Крім того, відповідачем було запропоновано такий варіант, що він може самостійно подати проект до органу, що проведе експертизу, втім у такому разі позивач мав надати на це свою згоду та сплатити рахунки, що будуть надані відповідним органом.

Вказаний лист був отриманий позивачем, оскільки був наданий останнім разом з позовною заяву, втім жодної відповіді на цей лист відповідачу так і не було надано, доказів зворотного матеріали справи не містять.

Таким чином, суд доходить висновку, що позивачем не виконано покладеного на нього обов`язку щодо замовлення державної експертизи проектно-кошторисної документації.

Позивач, в якості обґрунтування своєї правової позиції про те, що саме відповідач був зобов`язаний замовити експертизу посилається на розділ 5 Договору.

Суд відхиляє ці доводи позивача, оскільки вказаним розділом передбачено порядок приймання-передачі робіт, який передбачає надання відповідачем позитивного висновку державної експертизи (що логічно, оскільки відповідач зобов`язався супроводжувати виконання всіх експертиз за Договором), втім цей розділ не містить обов`язку відповідача бути замовником названої експертизи.

Окрім цього, факт того, що саме позивач мав виступати замовником державної експертизи в спірних відносинах між сторонами, підтверджується наступним.

Так, під час розгляду справи судом з`ясовано та матеріалами справи підтверджено, що 08.01,2014 року між сторонами укладено аналогічні п`ять договорів на проектування "Магістральної радіорелейної лінії зв`язку вздовж траси аміакопроводу УДП "Укрхімтрансаміак" по одному договору на кожну ділянку: №DES14.22, DES14.23, DES14.24, DES14.25, DES14.26.

При цьому, проектна документація по двом ділянкам, а саме відповідно до договорів №DES14.22, DES14.23 від 08.01.2014, пройшла державну експертизу, яка була замовлена та оплачена Державним підприємством "Укрхімтрансаміак" (позивачем). За наслідком проведення експертиз отримано позитивні експертні висновки комплексної державної експертизи, що підтверджується матеріалами справи.

Таким чином, позивач вже був замовником державної експертизи в спірних відносинах між сторонами, що відповідає приписам Порядку та умовам Договору, та спростовує твердження позивача з цього приводу.

Окрім цього, зведеним кошторисом на суму 709215,70 грн. не передбачено витрат відповідача на оплату державної експертизи, а тому ці витрати має нести позивач, про що було повідомлено останнього листом №14.06/2018-1 від 14.06.2018.

Враховуючи викладене, оскільки позивач повинен був замовити державну експертизу проектно-кошторисної документації, але станом на час розгляду справи так і не зробив цього, у даному випадку має місце відстрочення обов`язку відповідача виконати роботи у передбачений Договором строк.

Таким чином, станом на 08.12.2020 та 14.01.2021 відповідач не був таким, що прострочив виконання зобов`язання, а тому відповідно у позивача не було підстав для односторонньої відмови від Договору.

Відповідно до п. 11.2. Договору він діє до 31.12.2014 р., але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Оскільки станом на час розгляду справи сторони не виконали всіх своїх зобов`язань за Договором, він є діючим та обов`язковим до виконання сторонами.

Зазначене унеможливлює застосування до спірних відносин між сторонами норми статті 1212 ЦК України, адже між сторонами існують договірні зобов`язання. "

Аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у справах №№ 910/9072/17 та 910/1238/17. Так, Верховний Суд зазначив, що оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути як невикористаний аванс, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Враховуючи наведене, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог."

Беручи до уваги відзив відповідача та дослідження судового рішення, суд зазначає, що з посиланням на ст. 75 ГПК України вказує, що вона містить вичерпний перелік підстав для звільнення сторін від доказування, проте, відповідно до ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення на суд покладено обов`язок вирішити такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Разом з тим, зазначає, що за відсутності преюдиційної складової, сторона не звільняється від доказування, але суд повинен взяти до уваги фактичні дані, надані сторонами, отже, судом досліджено надані докази та оцінені такі докази та у загальному порядку за правилами встановленими ГПК України, суд дійшов висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, не є інакшими, а отже під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених судом обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) суд самостійно оцінює обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Так, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").

Згідно з преамбулою та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини та згідно з рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є джерелом права.

Даний принцип тісно пов`язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є наявність рішень суду як першої так й апеляційної інстанції по справам №922/324/21, №922/325/21, а отже такі судові рішення набрали законної сили, і в якому встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної даної справи.

Преюдиціальні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Аналогічні положення знайшли своє відображення в пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18), згідно якої не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Європейський суд з прав людини у справі Мантованеллі проти Франції звернув увагу суду на те, що одним із складників справедливого судового розгляду у розумінні ст.6 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод є право на змагальне провадження.

Ст.13 ГПК України зазначає, що судочинство у господарських судах України здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За наведених обставин, суд погоджується із поясненням наданим відповідачем у своєму відзиві та враховуючи ті судові рішення, які набрали законної сили, у яких беруть участь ті самі сторони, де вже було встановлено ці обставини, на які посилається позивач у своєму позові.

За таких підстав, вимоги позивача є позбавленими фактичного та правового обґрунтування, такими, що не відповідають як матеріалам справи, так і нормам чинного законодавства, у зв`язку з ненаданням доказів в підтвердження обставин, викладених у позові, що порушує умови ст. 74, 76, 77 ГПК України.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по оплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 525, 526, 610, 612, 625, 629, 639 ЦК України, ст. 12, 13, 73-79, 91, 129, 207, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "11" лютого 2022 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін