Постанова

від 26.01.2022 по справі 372/2641/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 372/2641/19

провадження № 61-16567св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Плеттак ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Плеттак на постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У липні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Плеттак (далі - ТОВ Плеттак , товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення вартості втрачених риштувань.

На обґрунтування позову посилалося на таке. 25 травня 2011 року між ТОВ Плеттак та ОСОБА_1 укладений договір № 025/2011, відповідно до якого позивач передав відповідачу універсальні будівельні риштування згідно зі специфікацією № 1 та актом здачі-прийняття в оренду риштувань від 27 травня 2011 року № 001/025/2011-вО до вказаного договору.

З грудня 2011 року ОСОБА_1 припинив сплачувати орендні платежі та станом на дату звернення позивача до суду з позовом отримані риштування не повернув. ТОВ Плеттак неодноразово зверталося до відповідача з вимогами про погашення заборгованості з орендної плати та повернення усіх отриманих риштувань, що підтверджується листами від 05 березня 2019 року вх. № 1524 та від 08 червня 2019 року вх. № 01585, проте вказані вимоги останнім проігноровані.

Просило стягнути з відповідача на свою користь вартість втрачених риштувань на загальну суму 683 886,42 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 11 червня 2020 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ Плеттак вартість втрачених риштувань на загальну суму 683 886,42 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач свої зобов`язання за договором з повернення риштувань після закінчення терміну оренди, в тому числі зобов`язання, передбачені пунктом 9.1.4 договору, не виконав. ТОВ Плеттак не порушило строку звернення до суду з позовом про стягнення збитків з відповідача, оскільки перебіг позовної давності для вимог про стягнення збитків розпочався з моменту розірвання договору оренди та невиконання вимоги позивача про повернення риштувань, а саме з 05 березня 2019 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 11 червня 2020 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір оренди № 025/2011 укладений 25 травня 2011 року, товариству було відомо про втрату відповідачем риштувань у 2011 році, останній платіж за оренду риштувань був сплачений ОСОБА_1 у 2013 році. Тому у позивача з 2013 року виникло право на розірвання договору оренди, повернення вартості втрачених риштувань та на звернення до суду за захистом порушеного права, проте з позовом до суду він звернувся лише 18 липня 2019 року, тобто поза межами позовної давності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2020 року ТОВ Плеттак звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати, рішення Обухівського районного суду Київської області від 11 червня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилалося на те, що факт втрати відповідачем риштувань у 2011 році, як і факт обізнаності про це позивача, не підтверджений доказами у справі, крім пояснень представника відповідача в суді апеляційної інстанції, що не є належним та допустимим доказом у розумінні статей 77, 78 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд апеляційної інстанції визнав ці факти встановленими із порушенням вимог статті 81 та частини п`ятої статті 263 ЦПК України. Також апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що суд першої інстанції неправомірно не звернув уваги на те, що листи позивача відповідач не отримав, та не встановив обставин, за яких відповідач припинив сплачувати орендні платежі у 2013 році, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності.

Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17, від 18 липня 2018 року № 624/604/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц.

У грудні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Фурман Р. В., у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 рокувідкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ Плеттак на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Справа надійшла до Верховного Суду 14 січня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 25 травня 2011 року між ТОВ Плеттак та ОСОБА_1 укладений договір № 025/2011, згідно з яким позивач передав відповідачу в оренду універсальні будівельні риштування рlеttас® згідно зі специфікацією № 1, чим свої зобов`язання за договором виконав повністю. Відповідач підписав зазначений договір, прийняв риштування в користування та зобов`язався своєчасно здійснювати орендні та інші платежі, передбачені договором.

Відповідно до договору та акта від 27 травня 2011 року № 001/025/2011-вО в орендне користування було передано 370 кв. м будівельних риштувань рlеttас® різної номенклатури. Детальний перелік комплектації переданих риштувань вказаний у специфікації № 1.

Згідно з пунктом 9.1.4 договору у випадку пошкоджень та втрати елементів риштувань, орендар відшкодовує вартість таких елементів, втрачених під час оренди, на підставі додаткового виписаного орендодавцем рахунку-фактури й відповідно з чинними ринковими цінами на нові елементи риштувань, а також оплачує всі витрати, пов`язані з ремонтними роботами, придбанням нових елементів риштувань, або відшкодовує втрачені елементи риштувань ідентичними, які придбає сам орендар у безспірному порядку.

Відповідно до пункту 9.1.6 договору у випадку несвоєчасного повернення риштувань орендарем відповідно до пункту 8.1 договору, термін оренди продовжується до моменту фактичного повернення риштувань, а орендар сплачує орендну плату згідно з виписаних орендодавцем рахунків-фактур.

Суд апеляційної інстанції встановив, що після отримання риштувань на підставі акта від 27 травня 2011 року відповідач їх не повернув, риштування втрачено, сплата орендних платежів припинена з 2013 року.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування пункт 1 статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказав, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia (ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії).

Строк давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і закінченість, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, які мали місце у далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Stubbings and Others v. the United Kingdom (Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства).

Отже, встановивши, що ОСОБА_1 риштування втратив (за твердженням відповідача це сталося у період з 2011 року до 2013 року), припинив сплачувати орендну плату з 2013 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у ТОВ Плеттак виникло право на розірвання договору оренди, повернення вартості втрачених риштувань у 2013 році.

Натомість з позовом про стягнення вартості втрачених риштувань позивач звернувся у липні 2019 року, тобто після спливу позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що протягом терміну дії договору права позивача на повернення переданих в оренду риштувань чи отримання їх вартості не були порушені, оскільки до припинення дії договору у позивача були відсутні підстави вимагати повернення риштувань, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4.2 договору термін оренди риштувань складає 14 календарних днів. Початок перебігу строку оренди риштувань, за який нараховується орендна плата, відраховується з дати підписання акта прийому-передачі риштувань.

Згідно з пунктом 4.3 договору у випадку збільшення терміну оренди за пунктом 4.2 або внесення змін в пункт 1.1 сторонами складається додаткова угода, в якій визначаються нові додаткові умови здачі риштувань в оренду, яка є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до пункту 9.1.6 договору у випадку несвоєчасного повернення риштувань орендарем відповідно до пункту 8.1 договору, термін оренди продовжується до моменту фактичного повернення риштувань, а орендар сплачує орендну плату згідно з виписаних орендодавцем рахунків-фактур.

Предметом спору у цій справі є вимоги товариства про стягнення вартості втрачених риштувань.

У зазначених правовідносинах позовна давність має відраховуватися з моменту, коли наймодавець дізнався або мав дізнатися про втрату предмета оренди, а не з моменту припинення чи розірвання договору оренди.

Отже, помилковими є доводи касаційної скарги про те, що перебіг позовної давності у спірному випадку починається від дати направлення товариством листа відповідачу, у березні 2019 року, і, на думку заявника, є моментом розірвання договору оренди.

Апеляційний суд встановив, що у 2013 році риштування були втрачені відповідачем, про що було відомо позивачу.

За відсутності предмета оренди відсутні і підстави вважати, що договір оренди був пролонгований до березня 2019 року.

Таким чином, необхідно дійти висновку, що перебіг позовної давності за вимогами про стягнення вартості втрачених риштувань розпочався з 2013 року та сплив у 2016 році, а з позовом до суду ТОВ Плеттак звернулося 18 липня 2019 року, тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.

Верховний Суд зазначає, що висновок апеляційного суду про те, що перебіг позовної давності має відраховуватися з часу сплати відповідачем останнього платежу за договором оренди, зважаючи на предмет спору, є помилковим, проте це не вплинуло на правильність по суті вирішення спору.

За обставинами справи про втрату риштувань позивач дізнався або міг дізнатися у 2013 році.

Тому Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що про втрату риштувань товариство дізналось у 2019 році.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17, від 18 липня 2018 року № 624/604/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17 (провадження № 61-46341св18), предметом спору у якій є визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, зазначено, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. При цьому позивач повинен довести той факт, що він не міг довідатись про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, що інформацію щодо порушеного права позивач мав можливість отримати раніше. Факт отримання орендної плати не є визначальним в обчисленні строків позовної давності, якщо особа, права якої порушено вважала що правовідносини виникли з інших підстав. Оскільки за встановлених судами фактичних обставин справи, ОСОБА_4 до лютого 2017 року не знав по існування письмового договору оренди земельної ділянки та актів приймання-передачи земельної ділянки і вважав, що земельна ділянка використовується за усною домовленістю, то факт такої обізнаності і є початком перебігу строку позовної давності. Крім того, за змістом частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова лише (синонім тільки , виключно ), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності. Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції установив, що під час розгляду справи в суді першої інстанції така заява представниками відповідача не подавалась, а була подана відповідачем до апеляційної інстанції 22 червня 2018 року, тобто більш ніж через два місяці після постановлення оскаржуваного рішення, разом із апеляційною скаргою .

У постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року № 624/604/16-ц (провадження № 61-3250св18), предметом спору у якій є визнання договору оренди землі недійсним та витребування земельної ділянки,зазначено, що відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом, оскільки вона дізналася про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди землі, лише у червні 2016 року, коли отримала з відділу Держгеокадастру у Кегичівському районі Харківської області копію договору оренди землі, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності .

У постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі

№ 6-48цс15, предметом спору у якій є визнання договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта прийому-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, зроблено висновок, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України .

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), предметом спору у якій є визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки , Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі

№ 6-48цс15.

З урахуванням наведеного правові висновки, зазначені у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17, від 18 липня 2018 року № 624/604/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, не суперечить висновкам апеляційного суду у цій справі, оскільки стосуються інших аспектів можливого застосування наслідків спливу позовної давності: своєчасності подання заяви до суду про сплив позовної давності (справа № 145/374/17); моменту обізнаності про укладення між сторонами договору (справи № 624/604/16-ц та № 6-48цс15).

У постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), предметом спору у якій є визнання незаконними та скасування рішень, визнання державних актів недійсними, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706цс19), предметом спору у якій є визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, та звернення стягнення на предмет іпотеки, зазначено, що приписи частини першої статті 35 Закону України Про іпотеку спрямовані на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця необхідно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що товариство не довело належними та допустимими доказами направлення позивачу та отримання ним вимоги про усунення порушень договору. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706цс19) , є безпідставними, оскільки правовідносини у зазначених справах не є подібними з правовідносинами у справі, судове рішення у якій є предметом касаційного перегляду.

Посилання у касаційній скарзі на те, що позивач належним чином повідомив відповідача про розірвання договору оренди та звернувся з вимогою про повернення вартості втрачених риштувань, не заслуговують на увагу.

У справі встановлено, що товариство надіслало відповідачу листа від 05 березня 2019 року про розірвання договору оренди та повернення риштувань.

Проте у цій справі предметом спору є вимога про стягнення вартості втрачених риштувань, яка є самостійною вимогою і вирішення якої не залежить від моменту повідомлення позивачем відповідача про розірвання договору.

Натомість у справі встановлено, що про втрату відповідачем риштувань позивач дізнався у 2013 році, до суду з позовом звернувся у липні 2019 року, тобто після спливу позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Заявник посилається на те, що представник товариства в судових засіданнях не стверджував про факт ведення з відповідачем перемовин щодо втрати риштувань, як і не підтверджував про обізнаність позивача про втрату риштувань у 2011 році.

Проте зазначене по суті стосується непогодження зі встановленими судом апеляційної інстанції обставинами, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, позивач не спростував, що починаючи з 2013 року він не знав чи не міг знати про втрату відповідачем спірних риштувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Плеттак залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко