Рішення

від 24.01.2022 по справі 260/736/21

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

24 січня 2022 року м. Ужгород№ 260/736/21 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді - Калинич Я.М.

при секретарі судового засідання - Ковач Є.М.

за участю:

позивач: ОСОБА_1 ,

представник позивача: Субота М.І.,

представник відповідача 1: Дупин К.І.,

представник відповідача 2: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області, Перечинської районної державної адміністрації Закарпатської області про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Ужгородської районної державної адміністрації, в якому просить суд:

1) Поновити на роботі в Ужгородській районній державній адміністрації з дати звільнення на посаді головного спеціаліста.

2) Стягнути з Ужгородської районної державної адміністрації на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачка працювала на посаді головного спеціаліста відділу інфраструктури, житлово-комунального господарства та будівництва райдержадміністрації. 05.01.2021 року на неї було покладено обов`язки завідувача сектору правової роботи та звернень громадян апарату райдержадміністрації. 06.01.2021 року позивачу було вручено попередження про можливе наступне вивільнення. Між тим при попередженні про наступне звільнення та в подальшому, до прийняття оскаржуваного наказу, жодна посада позивачу не пропонувалась. Зважаючи на те, що посаду, яку обіймала позивач до звільнення фактично не виключено, а зменшено кількість працівників, відповідач при прийнятті рішення про її звільнення мав би дотримуватись вимог ст. 42 КЗпП України та надати перевагу їй в залишенні на роботі з підстав тривалого безперервного стажу роботи в даній установі. Однак в порушення вказаної норми, відповідачем взагалі не брались до уваги та не аналізувалась інформація щодо працівників, які залишились працювати у відділі, з якого її звільнили.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, необґрунтованим, а наказ про звільнення таким, що підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 11 березня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження.

Відповідачем, Ужгородською районною державною адміністрацією, було подано відзив на позовну заяву (вх.№7469/21, 30.03.2021р.), в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що 06.01.2021 року ОСОБА_1 більше ніж за 30 днів була попереджена про наступне вивільнення, яке відбулося 08.02.2021 року. Інші умови, зокрема пропозиція іншої вакантної посади і визначення переважного права для надання пропозицій, отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення є факультативними, адже вирішуються на розсуд Перечинської РДА, тобто відноситься до дискретних повноважень і не є обов`язком суб`єкта призначення в розумінні Закону України Про державну службу .

Відповідач вважає, що вищезазначений наказ винесено правомірно та він жодним чином не порушує прав, свобод та інтересів позивача.

Представником позивача було подано відповідь на відзив (вх.№14122/21, 10.06.2021р.) в якому останній зазначив, що відповідач визнає, що Ужгородською РДА оголошувались конкурси на зайняття вакантних посад, проте він помилково вважає, що позивачку звільнила Перечинська РДА, а тому обов`язку пропонувати позивачці іншу посаду він не мав.

Ухвалою суду від 05 липня 2021 року було залучено до участі в справі в якості співвідповідача Перечинську районну державну адміністрацію Закарпатської області.

Відповідачем 2 було подано відзив на позовну заяву (вх.№21573/21, 01.09.2021р.). У відзиві зазначив, що позивач хибно у позовній заяві посилається на ст. 42 КЗпП, оскільки в даній ситуації необхідно керуватись ч. 3 ст. 87 Закону України Про державну службу (чинна редакція на момент звільнення 08.02.2021 року, яка діяла від 15.01.2021, підстава - 1086-ІХ, 553-ІХ) суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Таким чином, обов`язку пропонувати іншу посаду та враховувати переважного права залишення на роботі в райдержадміністрації не було.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позов підтримали з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. Просили суд такі задовольнити повністю.

Представник відповідача 1 у судовому засіданні проти адміністративного позову заперечила з мотивів, наведених у відзиві на позовну заяву та просила суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Відповідач 2 явку свого представника в судове засідання не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце проведення такого.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступних підстав.

ОСОБА_1 з 06.07.2007 року по 08.02.2021 року працювала на різних посадах в Перечинській районній державній адміністрації, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 .

Згідно наказу Перечинської районної державної адміністрації Закарпатської області №03-о від 05.01.2021 року на ОСОБА_1 з 05.01.2021 року покладено виконання обов`язків завідувача сектору правової роботи та звернень громадян апарату райдержадміністрації.

06.01.2021 року позивачку ознайомлено із попередженням про наступне звільнення у зв`язку з реорганізацією Перечинської районної державної адміністрації відповідно до постанови Верховної Ради України від 17.07.2020 № 807-ІХ Про утворення та ліквідацію районів , роз`яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 року № 86 р/з Щодо процедури вивільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 Закону України Про державну службу ) .

Так, наказом від 03 лютого 2021 року №6-р, звільнено ОСОБА_1 з 08.02.2021 року з посади головного спеціаліста сектору житлово-комунального господарства, енергетики та захисту довкілля Перечинської районної державної адміністрації Закарпатської області у зв`язку з реорганізацією на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України Про державну службу .

Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернулася до суду із вказаним позовом.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа № 1-7/99) за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Суд оцінює правомірність рішень суб`єкта владних повноважень з огляду на обставини та правове регулювання, що існували на час ухвалення такого рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2018 року у справі № 800/11/17 (провадження № 11-621заі18) (№ рішення в ЄДРСР 78977446) зазначила, що: публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).

Питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) урегульовано як Законом України Про державну службу , так і спеціальними законами.

Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства. .

Закон України від 09 квітня 1999 року № 586-XIV Про місцеві державні адміністрації (далі Закон № 586-XIV) згідно з преамбулою відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій.

Частиною четвертою статті 11 Закону № 586-XIV (тут і надалі посилання на норми Закону № 586-XIV наводяться в редакції, яка діяла станом на 05-06 грудня 2019 року) визначено, що керівники структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій зі статусом юридичних осіб публічного права здійснюють визначені Законом України Про державну службу повноваження керівника державної служби у цих структурних підрозділах.

Відповідно до частини четвертої статті 47 Закону № 586-XI граничну чисельність, фонд оплати праці працівників структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, в межах виділених асигнувань, визначає голова відповідної місцевої державної адміністрації.

Пунктом 4-1 частини першої статті 39 Закону № 586-XIV передбачено, що голови місцевих державних адміністрацій затверджують положення про апарат місцевої державної адміністрації та положення про її структурні підрозділи.

Згідно з пунктом 9 Положення начальник Управління серед іншого затверджує структуру управління, Положення про його відділи та сектори і функціональні обов`язки працівників Управління, призначає на посади та звільняє з посад державних службовців управління в порядку, передбаченому законодавством про державну службу, присвоює їх ранги державних службовців. приймає рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, до дискреційних повноважень голови місцевої державної адміністрації та керівника структурного підрозділу місцевої державної адміністрації зі статусом юридичної особи публічного права належать прийняття рішень щодо затвердження структури структурного підрозділу місцевої державної адміністрації зі статусом юридичної особи публічного права, загальної чисельності та штату структурного підрозділу місцевої державної адміністрації зі статусом юридичної особи публічного права, а також внесення змін до цих рішень.

Суд зазначає, що за загальним правилом власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган сам вирішує питання організаційної структури, чисельності та штатів працівників, якщо інше не встановлено обов`язковим для нього нормативно-правовим актом. Питання про доцільність скорочення посад, чисельності працівників, структури підприємства, установи, організації судом не обговорюється, оскільки це було б втручанням у діяльність такого підприємства, установи, організації (зазначену праву позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року у справі № 580/2623/19 (№ рішення в ЄДРСР 89961616).

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII Про державну службу (далі Закон № 889-VIII).

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відповідно до частин другої, третьої статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (частина друга статті 1 Закону № 889-VIII).

Частиною першою статті 2 Закону № 889-VIII передбачено, що у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

- керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов`язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі (пункт 3);

- посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону (пункт 4).

Пункт 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII серед підстав для припинення державної служби виокремлює припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла до 25 вересня 2019 року) передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Згідно з частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла до 25 вересня 2019 року):

- процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю;

- звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення;

- державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати (частина четверта статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла до 25 вересня 2019 року).

Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади (набрав чинності 25 вересня 2019 року) внесено зміни, зокрема, до статті 87 Закону № 889-VIII.

Так, в пояснювальній записці до проекту Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади зазначено, що метою і завданням законопроекту є спрощення порядку прийняття на державну службу та звільнення з неї, підвищення відповідальності державних службовців за досягнення результатів їх діяльності, а також запровадження можливості контрактної державної служби та врегулювання окремих проблемних питань, обумовлених практичним впровадженням Закону, та усунення надмірного (на рівні закону) регулювання відповідних суспільних відносин. Зміни стосуються обмеження дії законодавства про працю на державну службу, спрощення порядку прийняття на державну службу та звільнення з неї, підвищення відповідальності державних службовців за досягнення результатів своєї діяльності, усунення зайвих проміжних органів оскарження, при збереженні безумовного права на судове оскарження, запровадження можливості контрактної державної служби та усунення надмірного (на рівні закону) регулювання зазначених суспільних відносин, а відповідні повноваження делегуються Кабінету Міністрів України.

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла з 25 вересня 2019 року до 13 лютого 2020 року) передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу (абзац третій частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла з 25 вересня 2019 року до 13 лютого 2020 року).

У разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати (частина четверта статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діяла з 25 вересня 2019 року до 13 лютого 2020 року).

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діє з 13 лютого 2020 року) передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діє з 13 лютого 2020 року) суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу (абзац третій частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діє з 13 лютого 2020 року).

Відповідно до частини четвертої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діє з 13 лютого 2020 року) у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення (частина п`ята статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, яка діє з 13 лютого 2020 року).

Отже, з 25 вересня 2019 року до 13 лютого 2020 року стаття 87 Закону № 889-VIII не містила положень про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю, а звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. При цьому, з 13 лютого 2020 року при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Разом з тим, Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури , який набрав чинності 25 вересня 2019 року, внесено зміни до КЗпП України та статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус .

Частина друга статті 40 КЗпП України передбачає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу, стаття 42 КЗпП України регулює питання переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, а стаття 49-2 КЗпП України визначає порядок вивільнення працівників.

Законом України від 12 грудня 2019 року № 378-IX Про внесення змін до Кодексу законів про працю України , який набув чинності з 02 лютого 2020 року, статтю 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнено новою частиною такого змісту:

Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України Про державну службу , здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

- не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень .

Спір, що розглядається, стосується припинення державної служби (стаття 87 Закону № 889-VIII), оскільки в Законі № 889-VIII відсутнє посилання, що ці відносини мають бути врегульовані також і законодавством про працю, у даному випадку мають бути застосовані виключно приписи Закону № 889-VIII.

Відтак, на переконання суду, наведені правові приписи свідчать про те, що із набранням чинності з 25 вересня 2019 року Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-IX Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади процедура припинення державної служби у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу, ліквідації державного органу зазнала значних змін та стала ідентичною.

При цьому вказана процедура вже не передбачала обов`язку суб`єкта призначення або керівника державної служби на підставі приписів КЗпП України попередньо вирішувати питання про можливість переведення державного службовця на іншу посаду відповідно до його кваліфікації, пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби або іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації державного органу.

Отже, на час прийняття відповідачем наказу від 03.02.2021 року №6-р про звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої, частини 1 статті 87 Закону України Про державну службу у зв`язку із реорганізацією, чинним законодавством передбачено, що при вивільненні державних службовців державного органу відповідно до пункту 1 частини першої, частини 1 статті 87 Закону України Про державну службу не застосовуються вимоги частини другої статті 40 та частини другої статті 49-2 КЗпП України щодо врахування переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством, обов`язкового отримання попередньої згоди профспілкового комітету та звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, лише за умови, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Таким чином, на час звільнення позивача у відповідача не було ані обов`язку, ані можливості пропонувати вакантні посади позивачці.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про припинення державної служби позивача відповідає вимогам Закону № 889-VIII, не порушує вимог частини другої статті 40, статті 42, частин другої, третьої статті 49-2 КЗпП України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини п`ятої статті 40 КЗпП України та статей 3, 5 Закону № 889-VIII, тому відсутні підстави для визнання протиправним та скасування наказу від 03.02.2021року №6-р Перечинської районної державної адміністрації яким позивачку звільнено на підставі п.1 ч. 1 ст. 87 ЗУ Про державну службу , а позовні вимоги в цій частині є безпідставними та необґрунтованими і у їх задоволенні слід відмовити.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Оскільки за наслідками судового розгляду суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , правові підстави для прийняття рішення про поновлення позивача на посаді та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні, а отже, позовні вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є безпідставними та необґрунтованими і у їх задоволенні також слід відмовити.

Суд не бере до уваги посилання представником позивача на практику Верховного Суду, оскільки така відноситься до застосування закону №889-VIII в попередній редакції.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).

Разом з тим, обов`язок відповідача суб`єкта владних повноважень щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності жодним чином не нівелює обов`язку позивача довести суду ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Оскільки у даній справі оспорюється рішення прийняте відповідачем, суб`єктом владних повноважень, суд відповідно до вимог частини другої статті 2 КАС України, перевіряє чи прийнято (вчинено) воно: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судом на підставі досліджених доказів встановлено, що відповідні положення відповідачем дотримані повністю у повній відповідності із нормами діючого законодавства про державну службу.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

За встановлених в цій справі обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин, оскільки в межах даної адміністративної справи основні (суттєві) аргументи позовної заяви є необґрунтованими, а відповідач як суб`єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 77 КАС України покладено обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, довів суду правомірність оскаржуваного рішення, суд дійшов висновку, що у задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Питання про розподіл судових витрат в частині судового збору судом не вирішується, оскільки позивач звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України Про судовий збір .

Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області, Перечинської районної державної адміністрації Закарпатської області про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

У зв`язку з перебуванням головуючої судді Калинич Я.М. на лікарняному з 31 січня 2022 року по 11 лютого 2022 року, повний текст рішення виготовлений та підписаний 14 лютого 2022 року (перших робочий день).

СуддяЯ. М. Калинич