Постанова

від 15.02.2022 по справі 369/3119/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/644/2022

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 369/3119/18

16 лютого 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Болотова Є.В.

- Рубан С.М.

при секретарі - Кузьмич Р.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Дубас Т.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, треті особи: ОСОБА_2 , державна організація Координаційний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги, державна організація Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Київській області, фізична особа-підприємець ОСОБА_3 , про визнання бездіяльності щодо ненадання щорічної відпустки незаконною, поновлення на роботі, зобов`язання надати щорічну відпустку та відшкодування моральної шкоди,-

в с т а н о в и в:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, треті особи: ОСОБА_2 , державна організація Координаційний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги, державна організація Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Київській області, фізична особа-підприємець ОСОБА_3 , про визнання бездіяльності щодо ненадання щорічної відпустки незаконною, поновлення на роботі, зобов`язання надати щорічну відпустку та відшкодування моральної шкоди, уточнивши який, просив:

- визнати незаконною бездіяльність відповідача щодо не реєстрації його заяви від 07 березня 2018 року про надання відпустки, не направлення йому повідомлення-нагадування для підтвердження узгодженого терміну щорічної відпустки в 2018 році, ненадання книги відпусток за 2018 рік;

- визнати незаконним наказ від 14 березня 2018 року № 01-25/6-к про його звільнення;

- визнати незаконним наказ від 15 березня 2018 року про його поновлення;

- визнати незаконною бездіяльність відповідача щодо невидачі 27 червня 2018 року наказу про звільнення з посади у зв`язку з переведенням до ФОП ОСОБА_3 ;

- стягнути з відповідача на його користь заробітну плату в розмірі 16 000,00 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 63 000,00 грн. та моральну шкоду у зв`язку з незаконним звільненням у розмірі 250 000,00 грн.

На обґрунтування позову позивач зазначав, що 10 липня 2017 року його було прийнято на посаду головного спеціаліста відділу представництва державної організації Вишневський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги (далі - Вишневський МЦ).

07 і 13 березня 2018 року ОСОБА_1 звертався до керівництва Вишневського МЦ з метою отримання відпустки, однак був повідомлений, що його відпустка визначена в період з 01 до 14 квітня 2018 року, тому раніше відпустку йому не буде надано.

14 березня 2018 року позивач отримав лист відповідача від 03 березня 2018 року № 01-37/185 про надання пояснень причин відсутності на роботі з 01 березня 2018 року.

14 березня 2018 року о 18:05 через електронну пошту позивач отримав наказ відповідача від 14 березня 2018 року № 01-25/6-к про звільнення з роботи за прогули без поважних причин, хоча в період з 26 лютого до 14 березня 2018 року він перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності.

15 березня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про скасування наказу про звільнення, скасування запису в трудовій книжці та надав докази поважності причини відсутності його на роботі - листок непрацездатності. Проте наказ про скасування наказу про звільнення та поновлення його на роботі він не отримав, тому вважав, що знаходиться у вимушеному прогулі у зв`язку з незаконним звільненням, та здійснював підготовку позову щодо оскарження наказу про звільнення.

Однак у приміщенні Києво-Святошинського районного суду Київської області йому стало відомо, що наказом від 15 березня 2018 року його було поновлено на роботі.

Перебуваючи в стані вимушеного прогулу, позивач знайшов роботу та звернувся до відповідача з проханням про звільнення за переведенням, однак 02 липня 2018 року його звільнено з роботи за прогули без поважних причин.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з державної організації Вишневського МЦ на користь ОСОБА_1 компенсацію за час вимушеного прогулу в сумі 19 059,56 грн. та компенсацію за завдану моральну шкоду в сумі2 000,00 грн. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 та Державна організація Вишневський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги подали апеляційні скарги. Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 подав заяву про приєднання до апеляційної скарги Державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив змінити рішення суду першої інстанції, стягнути з державної організації Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на його користь нараховану, але не виплачену заробітну плату, компенсацію за невикористані відпустки, перебування у стані тимчасової непрацездатності, 50 000,00 грн. моральної шкоди, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що директор Вишневського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги дійсно видала наказ №01-25/7-К, яким скасовано наказ №01-26-5/6-К від 14 березня 2018 року про його звільнення за прогул, але видала його скоріше за все після 15 березня 2018 року, зареєструвавши заднім числом. Оскільки його звільнення за прогул згідно наказу №01-26-5/6-К від 14 березня 2018 року було незаконним, відповідач має відшкодувати йому моральну шкоду. Визначений судом розмір моральної шкоди в 2 000 грн. є значно заниженим, оскільки не відповідає змісту порушення та практиці Європейського суду з прав людини. Суд безпідставно відхилив його посилання на висновок експерта № 1-26/11 від 26 листопада 2018 року, складений за результатами проведеної психологічної експертизи. Суд також безпідставно відмовив у задоволенні його вимог щодо стягнення з відповідача заробітної плати, пославшись на розрахунково-платіжні відомості за період з липня 2017 року по липень 2018 року, відповідно до яких йому була нарахована заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку та лікарняні. Відповідач не надав доказів виплати йому нарахованих сум, а також не обґрунтував чому заробітна плата нараховувалася нижче мінімального розміру.

Державна організація Вишневський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги в апеляційній скарзі просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі. Зазначав, що позивачу було надано можливість надати пояснення щодо відсутності його на роботі, яка стала причиною для його звільнення. Ухвалюючи рішення, суд безпідставно виходив з показів свідків. Свідок ОСОБА_4 в подальшому взагалі відмовилася в суді надавати покази. Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 були допитані за відсутності представника відповідача, а в матеріалах справи відсутній технічний запис судових засідань з їх показами. Вишневським місцевим центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги при звільненні ОСОБА_1 було дотримано вимог ст. ст. 40, 47 ,116, 149 КЗпП України, а тому суд мав відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

Київський апеляційний суд поставною від 24 лютого 2021 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Вишневського МЦ про стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди скасував та ухвалив в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Верховний Суд постановою від 20 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.Постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до апеляційного суду. В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишено без змін.

Таким чином, під час нового розгляду, апеляційним судом розглядається дана справа лише в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача, з урахуванням вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 20 жовтня 2021 року.

В судовому засіданні представник відповідача Державної організації Вишевського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги - Чурсіна І.О. та третя особа ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили залишити її без задоволення.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи повідомлений шляхом направлення судової повістки на електронну адресу позивача, зазначену ним в апеляційній скарзі, про причину неявки суду не повідомив, тому колегія суддів вважала можливим проводити розгляд справи у його відсутність.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що наказом Вишневського МЦ від 06 липня 2017 року № 20-К ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу організації надання безоплатної вторинної правової допомоги та роботи з адвокатами Вишневського місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги з посадовим окладом відповідно до штатного розпису та випробувальним терміном починаючи з 10 липня 2017 року.

07 вересня 2017 року наказом Вишневського МЦ З НБВПД № 28-К ОСОБА_1 переведено на посаду головного спеціаліста відділу представництва з посадовим окладом відповідно до штатного розпису.

Наказом Вишневського МЦ від 02 березня 2018 року № 01-25/3 призначено спеціальну комісію, яку уповноважено зафіксувати факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці шляхом складення відповідного акта.

14 березня 2018 року наказом Вишневського МЦ № 01-25/6-К ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу представництва відповідно до пункту 4 статті 4 КЗпП України за прогули без поважних причин. Підставами звільнення зазначений табель обліку робочого часу, акти про відсутність на роботі, доповідні записки начальника відділу представництва та головного спеціаліста відділу організаційної роботи, акт щодо ненадання пояснень.

15 березня 2018 року наказом Вишневського МЦ № 01-25/7-К скасовано наказ № 01-25/6-К про звільнення ОСОБА_1 , оскільки позивач надав листок непрацездатності за період з 26 лютого до 14 березня 2018 року, та доручено здійснити перерахунок коштів, сплачених ОСОБА_1 за розрахунково-платіжною відомістю за березень 2018 року. Доказів ознайомлення ОСОБА_1 з наказом від 15 березня 2018 року № 01-25/7-К немає.

До трудової книжки ОСОБА_1 внесені відомості про те, що запис про звільнення від 14 березня 2018 року є недійсним і позивача поновлено на посаді.

Наказом Вишневського МЦ від 16 березня 2018 року № 01-25/4 призначено спеціальну комісію, яку уповноважено зафіксувати факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці шляхом складення відповідного акта.

05 квітня 2018 року Вишневське МЦ зверталося до Подільського УП ГУНП у м. Києві із заявою про безвісне зникнення ОСОБА_1 , оскільки він з 16 березня 2018 року не з`являється на роботі, на телефонні дзвінки та електронну пошту не відповідає, поштову кореспонденцію не отримує.

Листом від 25 квітня 2018 року № 14747/125/53/04-2018 Подільське УП ГУНП у м. Києві повідомило відповідача про те, що встановити місцезнаходження ОСОБА_1 не видалось за можливе, проводяться подальші заходи.

Листом від 04 травня 2018 року № 6453/125/53/04-2018 Подільське УП ГУНП у м. Києві повідомило відповідача, що в ході перевірки не встановлено ознак вчинення кримінального правопорушення стосовно ОСОБА_1 , проводяться подальші заходи для встановлення його місцезнаходження.

Листами від 19 і 22 березня 2018 року відповідач звертався до ОСОБА_1 з проханням повідомити обставини своєї відсутності на роботі та виконання своїх посадових обов`язків та повідомив про час відпустки позивача, а також про вчинення дій, необхідних для її отримання.

20 квітня 2018 року відповідач звернувся до Департаменту охорони здоров`я КОДА з метою встановлення, чи перебуває позивач на стаціонарному лікуванні, чи звертався він за отриманням медичної допомоги, на що отримав відповідь від 04 травня 2018 року, що позивач до закладів охорони здоров`я Київської області не звертався.

27 червня 2018 року Вишневський МЦ від ФОП ОСОБА_3 отримав листа, в якому зазначено про прийняття ОСОБА_1 на роботу та прохання звільнити його у зв`язку з переводом згідно з пунктом 5 статті 36 КЗпП України, а також прохання видати на руки копії наказу про звільнення позивача та його трудову книжку, до якого додано заяву позивача з аналогічними вимогами.

02 липня 2018 року наказом Вишневського МЦ № 01-25/24-К ОСОБА_1 звільнено за прогули без поважних причин з 02 липня 2018 року на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з виплатою компенсації за невикористану щорічну основну відпустку тривалістю 24 календарних дні за період роботи з 10 липня 2017 року до 02 липня 2018 року. Підставою звільнення зазначено табелі обліку робочого часу за березень-липень 2018 року, акти відсутності на роботі позивача, доповідні начальника відділу представництва відповідача, доповідні головного спеціаліста відділу організаційної роботи, юридичного забезпечення діяльності та персоналу відповідача, акт від 02 липня 2018 року щодо не надання позивачем письмових пояснень про відсутність на роботі.

Вишневський МЦ листом від 02 липня 2018 року № 01-37/613 повідомив ФОП ОСОБА_3 , що ОСОБА_1 з 02 липня 2018 року звільнено з посади головного спеціаліста Вишневського МЦ. Роз`яснено, що процедура переведення здійснюється за погодженням між керівниками підприємств, а ФОП ОСОБА_3 повідомив про те, що вже позивач прийнятий на роботу.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року у справі № 369/9301/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано звільнення ОСОБА_1 незаконним та скасовано наказ директора Вишневського МЦ від 02 липня 2018 року № 01-25/24-К про звільнення з посади головного спеціаліста відділу Вишневського МЦ ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу представництва державної організації Вишневського МЦ З НБВПД, починаючи з 02 липня 2018 року. Стягнуто з державної організації Вишневського МЦ на користь ОСОБА_1 18 400,00 грн. компенсації за час вимушеного прогулу. Стягнуто з державної організації Вишневського МЦ на користь ОСОБА_1 2 000,00 грн. компенсації за завдану моральну шкоду. В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 грудня 2018 року змінено в частині стягнення з державної організації Вишневського МЦ на користь ОСОБА_1 розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, збільшивши його з 18 400,00 грн. до 31 679,88 грн. Рішення в частині стягнення з державної організації Вишневського МЦ на користь ОСОБА_1 2 000,00 грн. моральної шкоди залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача нарахованої але невиплаченої заробітної плати, суд першої інстанції виходив з того, що такі вимоги позивача є недоведеними, оскільки в матеріалах справи наявні розрахунково-платіжні відомості за липень 2017 року - липень 2018 року, що свідчить про виплату позивачу заробітної плати.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Частиною першою статті 3, статтею 4 КЗпП України встановлено, що трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8- рп/2013 у справі № 1-13/2013 зазначено, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Отже, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 110 КЗпП України передбачено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.

Аналогічна норма міститься статті 30 Закону України «Про оплату праці», яка доповнена зобов`язанням власника або уповноваженого ним органу забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахунково-платіжна відомість.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При з`ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов`язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом.

За змістом положень статей 115, 116 КЗпП України відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець.

Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування та докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Частинами першою, другою, четвертою, шостою статті 95 ЦПК України встановлено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази виплати позивачу заробітної плати, а відтак відповідач не довів відсутність заборгованості перед позивачем, тоді як саме на роботодавця покладено обов`язок щодо доведення її відсутності перед позивачем.

При цьому,надані відповідачем розрахунково-платіжні відомості за липень 2017 року - липень 2018 року не свідчать саме про виплату коштів позивачу, а факт її нарахування позивач не оспорював.

Заявлений позивачем до стягнення розмір заробітної плати не спростований відповідачем. Останній лише посилався на те, що заробітна плата була виплачена.

З огляду на наведе, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати, у розмірі, заявленому позивачем, 16 000,00 грн. та відповідно скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення заробітної плати.

Звертаючись до суду із позовом позивач, крім іншого, просив стягнути з відповідача моральну шкоду, посилаючись на порушення роботодавцем його прав, які призвели до моральних страждань.

Суд першої інстанції вирішуючи питання про наявність правових підстав для стягнення моральної шкоди, дійшов висновку про стягнення моральної шкоди, оскільки ситуація звільнення з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України (прогул) та супутні звільненню обставини заподіяли позивачеві погіршення психоемоційного стану та призвели до моральних страждань, тому врахувавши обставини справи, взявши до уваги поведінку обох сторін конфлікту, з урахуванням принципів розумності та справедливості, суд вважав за можливе стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 2 000 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною другою статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону (стаття 237-1 КЗпП України) містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами) судам роз`яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12.

Вирішуючи спір, суд дійшов обгрунтованого висновку, що позивачем доведено факт заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди.

На підставі викладених норм права, враховуючи зібрані у справі докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що підтверджено факт порушення законних прав позивача, що призвело до моральних страждань, втрати ним нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд першої інстанції врахував конкретні обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер немайнових втрат, зокрема, враховано тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та обґрунтовано вважав справедливим визначити суму компенсації у розмірі 2 000 грн.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що визначений судом розмір моральної шкоди в 2 000 грн. є значно заниженим, оскільки розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення, тоді як заявлений позивачем розмір компенсації не відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для зміни рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн., тому рішення суду в зазначеній частині підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заробітної плати скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Державної організації Вишневського міського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на користь ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі 16 000,00 грн.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2020 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн. залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 21 лютого 2022 року.

Головуючий: Судді: