Окрема думка

від 16.02.2022 по справі 755/16032/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Тітова М. Ю. на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 лютого 2022 року в справі № 755/16032/15 (провадження № 61-18092св21)

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кузьмик Юлія Євгеніївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кухтенко Тетяна Анатоліївна, про визнання заповіту недійсним

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2021 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року.

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кухтенко Т. А. 07 травня 2014 року.

Позов обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого вона звернулася до приватного нотаріуса Кузьмик Ю. Є. із заявою про прийняття спадщини, у якого дізналася про існування спірного заповіту ОСОБА_3 , за яким її батько заповів усе своє майно до цього невідомій ні їй, ні іншим родичам та знайомим ОСОБА_2 . Вважала, що заповіт був складений під випливом обману, помилки, або ж в момент його вчинення батько не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що позивач не довела належними, достовірними та допустимими доказами того, що спірний заповіт ОСОБА_3 склав всупереч своїй волі, бажанню, що він перебував в такому стані, що не розумів значення своїх дій під час складення заповіту та/або не міг керувати ними. Крім того, позивач не довела, що вона взагалі бачилася та спілкувалася з батьком у період складання спірного заповіту, чи до цього, після цього, що цікавилася його життям, здоров`ям, телефонувала йому.

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Вважала, що суди безпідставно відхилили як належним доказ категоричний висновок посмертної судово-психіатричної експертизи; проігнорували пояснення експерта, який надав відповідний висновок; не забезпечили проведення повторної експертизи, хоча про це заявила клопотання сторона відповідача; встановили обставини психічного стану ОСОБА_3 на підставі недопустимих доказів.

Постановою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним заповіт складений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кухтенко Т. А. 07 травня 2014 року.

Колегія суддів вважала, що для встановлення психічного стану особи належним і допустим доказом в розумінні ЦПК України є висновок судово-психіатричної експертизи, яким у цій справі встановлено, що за своїм психічним станом ОСОБА_3 під час підписання заповіту 07 травня 2014 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, і цей висновок відповідач допустимими доказами не спростувала, адже відмовилася від призначеної судом повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, висновок судів, що за своїм психічним станом ОСОБА_3 під час підписання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними є помилковим, оскільки для встановлення такого факту необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо.

З такими висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, погодитися не можу й відповідно до вимог статті 35 ЦПК України висловлюю окрему думку.

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статі 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Згідно зі статтею 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством (частина перша статті 102 ЦПК України).

Згідно зі статтею 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

У справі, яка переглядалася, установлено, що 10 жовтня 2016 року Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології на виконання ухвали суду від 15 липня 2016 року складено висновок судово-психіатричної експертизи № 19, згідно з яким ОСОБА_3 під час підписання заповіту від 07 травня 2014 року виявляв ознаки афективних розладів з маячною симптоматикою, що при співставленні з діагностичними стандартами та діючою в Україні Міжнародною класифікацією психічних і поведінкових розладів 10-го перегляду відповідає діагнозу Тяжкий депресивний епізод з психотичими симптомами (F32.3.). Ступінь виразності наявного у підекспертного психічного розладу був таким, що позбавляв ОСОБА_3 здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Тобто за своїм психічним станом ОСОБА_3 під час підписання заповіту від 07 травня 2014 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Суд першої інстанції надав оцінку вказану висновку судово-психіатричної експертизи разом з іншими доказами та відхилив його з таких підстав.

Записи в медичній картці (частина) та інформація у виписці з медичної картки, що складалися лікарем ОСОБА_4 , і які бралися за основу (всі, що були) у висновку судово-психіатричної експертизи, були складені пізніше липня 2014 року, тобто після складання спірного заповіту, а тому є недостовірними доказами, що встановленовисновком комплексної судово-почеркознавчої та судово-технічної експертизи документів від 20 серпня 2020 року.

Також суд критично поставився до записів про психічний стан ОСОБА_3 , викладених у медичній картці, виписці лікарем-психіатром ОСОБА_4 та звернув увагу на те, що вказана виписка була передана лікарем-психіатром ОСОБА_4 . ОСОБА_5 (колишня дружина померлого та мати позивача), що було повідомлено останньою. Суд не отримав належних доказів (журналів реєстрації прийому пацієнтів, журналів реєстрації видачі медичних документів) на підтвердження приходу ОСОБА_3 до лікаря-психіатра ОСОБА_4 в усі вказані в медичній картці дати, видачу виписки ОСОБА_5 . Медична документація, складена лікарем-психіатром ОСОБА_4 не містить даних про те, що ОСОБА_3 надавав згоду на його лікування та огляд. Відсутні докази видачі та реєстрації у відповідному журналі направлення на госпіталізацію ОСОБА_4 .

Крім того, жодних належних, достовірних показань з приводу того, що в день складання спірного заповіту, хтось зі свідків, крім відповідача, нотаріуса, бачився, проводив час, чи спілкувався з ОСОБА_3 , надано не було.

Суд взяв до уваги й пояснення нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кухтенко Т. А., яка посвідчувала спірний заповіт, мала тривалу розмову з ОСОБА_3 , яка впевнилася в тому, що заповіт ОСОБА_3 складає, маючи на це волю, розуміючи, що робить.

Суд також врахував медичні документи, складені в клініці Борис , згідно з якими лікарі, які лікували, оглядали тривалий час (від 2013 року до смерті) хворого ОСОБА_3 не вбачали необхідності за станом його здоров`я огляду чи консультації з лікарем-психіатром, психологом, та показання свідка ОСОБА_6 - лікаря-онколога клініки Борис , який значний час займався хворим ОСОБА_3 , бачив його стан та спілкувався з ним.

Отже, дослідивши всі наявні в справі докази, суди дійшли висновку, що позивач не надала жодного належного, достовірного, допустимого доказу того, що спірний заповіт ОСОБА_3 був складений всупереч його волі, бажанню, що він перебував у такому стані, що не розумів значення своїх дій під час складання заповіту та/або не міг керувати ними.

Відповідно до статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10 березня 2020 року було задоволено клопотання представника відповідача про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи.

Постановою Київського апеляційного суду від 28 травня 2020 року апеляційну скаргу представника позивача задоволено, ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 березня 2020 року про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи в частині доручення проведення експертизи експертам Комунального некомерційного підприємства Харківської обласної ради Обласна клінічна психіатрична лікарня № 3 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи.

22 жовтня 2020 року матеріали справи повернуто до Дніпровського районного суду міста Києва без висновку експерта у зв`язку з відмовою сторони відповідача від проведення експертизи.

Відповідно до статті 3 Закону України Про психіатричну допомогу кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Вважаю, що саме позивач у цій справі зобов`язана була довести, що її батько ОСОБА_3 за своїм психічним станом під час підписання заповіту 07 травня 2014 року не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Відмова відповідача від проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи не є беззаперечною підставою для врахування висновку судово-психіатричної експертизи № 19 від 10 жовтня 2016 року, так як висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили й оцінюється судом разом із іншими доказами.

Таким чином, оскільки суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, які не підтвердили викладені позивачем у позовній заяві обставини, навели обґрунтовані мотиви відхилення висновку судово-психіатричної експертизи № 19 від 10 жовтня 2016 року та враховуючи презумпцію психічного здоров`я померлого ОСОБА_3 , правильним є висновок судів про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин вважаю, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягала залишенню без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 червня 2021 року, додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 липня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року без змін.

Суддя М. Ю. Тітов