Рішення

від 27.01.2022 по справі 202/3914/17

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 202/3914/17

Провадження № 2/202/97/2022

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2022 року місто Дніпро

Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська у складі головуючої судді Марченко Н.Ю., за участю секретаря судового засідання Терещук Л.І., позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Каліної Ю.О., відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представника - адвоката Пащенко В.І., відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення, а також за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійснення права власності на квартиру шляхом виселення, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстраційного обліку.

В обґрунтування свого позову позивач зазначив, що на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного з ОСОБА_2 зі згоди його дружини ОСОБА_3 , він є власником квартири АДРЕСА_1 . Після укладення договору купівлі-продажу відповідачі звернулися до нього з проханням дозволити їм тимчасово мешкати у квартирі до придбання іншого житла. За усною домовленістю дозволив відповідачам мешкати у квартирі до весни 2017 року за умови зняття з реєстраційного обліку. 04 листопада 2016 року ОСОБА_3 надала йому довіреність на представництво її інтересів щодо зняття її з реєстраційного обліку. В подальшому вона цю довіреність скасувала. З квітня 2017 року він неодноразово звертався до відповідачів з приводу їх виселення з квартири, але вони відмовляються у добровільному порядку звільнити житлове приміщення, не допускають його до квартири, комунальні платежі не сплачують. Проживання відповідачів у належній йому квартирі створює для нього перешкоди у користуванні власністю, оскільки вони не є членами його сім`ї, квартира набувалася ним для особистого проживання.

У зв`язку з наведеним позивач просив усунути йому перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а також будь-кого іншого з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 шляхом зняття ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися з зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог відповідачі послалися на те, що вони не мали наміру продавати своє єдине житло. Із застосуванням погроз були введені в оману ОСОБА_5 , який таким шляхом отримав довіреність на розпорядження квартирою та дозвіл дружини на продаж майна.

Так, у своєму зустрічному позові відповідачі зазначили, що з лютого по серпень 2016 року ОСОБА_2 працював у ОСОБА_5 водієм автомобіля таксі. За час своєї роботи у ОСОБА_5 . ОСОБА_2 заборгував останньому гроші. Крім того, на початку літа 2016 року ОСОБА_2 пошкодив у ДТП автомобіль ОСОБА_5 . Коштів у ОСОБА_2 на ремонт автомобіля та повернення боргу ОСОБА_5 не було. ОСОБА_5 шляхом погроз примусив ОСОБА_2 скласти нотаріально посвідчену довіреність для того, щоб ОСОБА_5 у разі неповернення коштів у строк до 31 серпня 2016 року міг передати квартиру ОСОБА_2 під заставу. До 31 серпня 2016 року ОСОБА_2 не повернув гроші ОСОБА_5 . Останній, продовжуючи здійснювати моральний тиск на ОСОБА_2 , наказав йому привести 26 вересня 2016 року дружину для надання нотаріальної згоди на передачу майна в заставу. ОСОБА_3 погодилася надати згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 , щоб той особисто міг бути присутнім при отриманні грошей. 30 вересня 2016 року ОСОБА_5 повідомив ОСОБА_2 , що квартира передана в заставу ОСОБА_6 , який передав позичені до 30 жовтня 2016 року гроші через ОСОБА_5 .

Відповідачі вважають, що ОСОБА_5 ввів їх в оману, обманним шляхом отримав довіреність на право продажу квартири та заяву про згоду на розпорядження майном.

Крім того, ОСОБА_3 зареєстрована у спірній квартирі з 05 січня 2012 року. Також в спірній квартирі з моменту народження мешкає їх малолітня дитина.

Отже, на думку відповідачів, перед укладанням договору купівлі-продажу квартири обов`язковим було отримання дозволу органу опіки та піклування, а тому договір купівлі-продажу спірної квартири від 30 вересня 2016 року через порушення прав дитини на користування житлом може бути визнаний недійсним.

За цих підстав відповідачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 30 вересня 2016 року приватним нотаріусом Кокосадзе Л.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1960, а також зобов`язати ОСОБА_5 повернути ОСОБА_1 сплачену ним суму за покупку спірної квартири відповідно до оспорюваного договору купівлі-продажу.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково, а саме усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , а також виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.

В свою чергу, в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було відмовлено.

Згідно з постановою державного виконавця Індустріального відділу державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 22.11.2019 року про закінчення виконавчого провадження № 60407270 рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року було виконано.

В подальшому постановою Верховного Суду від 29 липня 2020 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року скасовано , а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому, скасовуючи зазначені судові рішення, Верховний Суд виходив із того, що суди попередніх інстанцій не встановили дотримання принципу пропорційності при позбавленні родини ОСОБА_2 разом із малолітньою дитиною житла та не перевірили, чи не покладено на них виселенням зі спірної квартири надмірний тягар. Крім того, судами не було перевірено, чи не порушуються оспорюваною угодою права малолітньої дитини.

Під час нового судового розгляду представник позивача - адвокат Каліна Ю.О. уточнила предмет позову та просила усунути ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, а також визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Заява про зміну предмета позову обґрунтована тим, що реєстрацію місця проживання дитини ОСОБА_8 у спірній квартирі було здійснено в період розгляду судом даної цивільної справи, що створило позивачу додаткові перешкоди у здійсненні своїх прав як власником житла. Жоден із батьків дитини не має права користування житлом, належним позивачу.

Крім того, зазначає, що відповідно до листа відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Тернівської міської ради від 13.11.2020 р. № 3524 ОСОБА_2 є зареєстрованим з 10.08.2000 року по теперішній час за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначена квартира є двокімнатною, загальною площею 49,0 кв.м.

Згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до ст. 3 СК України дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Таким чином, реєстрацією місця проживання дитини ОСОБА_8 в спірній квартирі порушено вимоги статті 29 ЦК України, оскільки вона має бути зареєстрованою за місцем реєстрації своїх батьків або одного з них.

Відповідно до акта обстеження умов проживання від 25.11.2020 року, складеного службою у справі дітей Індустріального районної у місті Дніпрі ради, дитина ОСОБА_8 в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 не проживає, в квартирі відсутні дитячі речі, іграшки, місце для навчання і розвитку дитини.

Згідно з листом відділу освіти Тернівської міської ради від 03.12.2020 № 632 ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зарахована до комунального закладу «Дошкільний навчальний заклад ясла-садок № 6 «Зоряний» м. Тернівка» відповідно до наказу комунального закладу від 19 березня 2018 року «Про зарахування дітей».

Реєстрація малолітньої дитини в належній ОСОБА_1 квартирі створює для нього перешкоди у здійсненні права власності, так як дитина не є членом його родини, квартира набувалася ним для особистого проживання та проживання членів його сім`ї.

В добровільному порядку Корольови знімати свою дитину з реєстраційного обліку не бажають, участі в оплаті комунальних послуг не приймають.

Отже, на думку представника позивача, реєстрація місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_8 є формальною, правові підстави для подальшої реєстрації дитини в квартирі відсутні.

На заяву представника позивача про зміну предмета позову представником відповідача був поданий відзив, у якому вона проти заявлених вимог, зокрема про визнання дитини ОСОБА_8 такою, що втратила право користування житловим приміщення - квартирою АДРЕСА_1 , заперечує.

Також у своєму відзиві представник відповідача відзначила, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» батьки або інші законні представники зобов`язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Вважає, що дитина ОСОБА_8 була правомірно зареєстрована 23 червня 2017 року в квартирі АДРЕСА_1 за місцем реєстрації її матері ОСОБА_3 .

Виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_8 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення є неправомірним, оскільки на момент придбання спірної квартири ОСОБА_1 був обізнаний про наявність обтяження квартири у вигляді права користування ОСОБА_3 , таке втручання у права осіб на повагу до приватного життя та права на житло не переслідує легітимну мету та не є необхідним у демократичному суспільстві. Правові підстави для визнання зазначених осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням (квартирою) шляхом зняття з реєстраційного обліку відсутні.

У зв`язку з викладеним наполягала на відмові у задоволенні позову ОСОБА_1 .

При цьому представником відповідача ОСОБА_3 - адвокатом Пащенко В.І. була подана заява про доповнення підстав її зустрічного позову, в якій зазначено, що правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , який відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 , мали характер боргових правовідносин.

Укладений 30 вересня 2016 року договір купівлі-продажу квартири, на її думку, є удаваним правочином, вчиненим за зловмисною домовленістю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , з особистою заінтересованістю та з метою приховування реального договору застави і фактично звернення стягнення на майно ОСОБА_2 за борговими зобов`язаннями перед ОСОБА_5 .

Тому наполягала на задоволенні зустрічного позову та визнанні договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 недійсним.

Крім того, просила допустити поворот виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року шляхом вселення ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 та поновлення ОСОБА_3 на реєстраційному обліку у вказаній квартирі.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Каліна Ю.О. його позов підтримали.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні пояснив, що у 2016 році мав намір придбати квартиру. Знайомий ОСОБА_6 сказав, що знає людину, яка продає квартиру. Після чого він подзвонив ОСОБА_5 , який розповів йому про стан квартири, показав йому документи, пояснивши, що в нього є довіреність від власника. Також ОСОБА_5 пояснив, що власники знімуть арешт з квартири та нададуть згоду дружини. ОСОБА_5 назвав ціну квартири 20000 доларів США. Квартиру він не дивився, так як ціна була невисокою. 30.09.2016 року між ним і ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , був укладений договір купівлі-продажу. Віддав ОСОБА_5 18000 доларів США. Йому відомо, що ОСОБА_2 працював у Хотієнка, займав у нього гроші. Після укладення договору купівлі-продажу квартири відповідачі не виселилися, попрохали тимчасово залишити свої речі. Перший раз він відвідав придбану квартиру в листопаді 2016 року, коли зустрівся з Корольовими з метою виписки ОСОБА_3 . Остання надала довіреність на зняття її з реєстрації. ОСОБА_2 говорив, що вони вивезуть речі. Чи були в квартирі дитячі речі, не дивився. Про те, що в квартирі мешкає дитина, не знав. Навесні 2017 року, коли вирішив робити ремонт, дізнався, що відповідачі не збираються виселятися. Відповідачі змінили замки у квартирі, сказали, що квартиру не продавали, що їх обманули. Згодом відповідачі зареєстрували в квартирі свою дитину. Доступу до квартири він не має, так як відповідачі постійно змінювали замки.

Представник позивача в судовому засіданні також звернула увагу на те, що видана 30 червня 2016 року ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_5 довіреність на право продажу спірної квартири не наділяла повіреного ОСОБА_5 правом на вчинення будь-яких інших дій, аніж продаж спірної квартири. Отже, останній ніяким чином не міг передати спірну квартиру в заставу. Зазначене, на думку представника позивача, повністю спростовую позицію ОСОБА_2 про видачу довіреності з метою передачі квартири в заставу. Посилання ОСОБА_2 на нібито вчинення з боку ОСОБА_5 дій, направлених на примушування ОСОБА_2 до видачі на його ім`я довіреності шляхом погроз і обману, спростовані показаннями самого ОСОБА_5 , допитаного як свідка. Вважала, що ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження наявності зловмисної домовленості між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , а також особистої заінтересованості у вчиненні в такий спосіб оспорюваного правочину. ОСОБА_3 не було вчинено жодних дій, направлених на припинення чи скасування свого волевиявлення, викладеного у власній заяві про згоду на розпорядження спірною квартирою. В договорі купівлі-продажу квартири зазначено, що внаслідок його укладення не буде порушено прав і законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних. ОСОБА_1 належним чином виконав всі узгодженні сторонами в договорі купівлі-продажу зобов`язання, в тому числі щодо повної оплати продавцю вартості квартири. ОСОБА_5 не мав можливості використати довіреність на право продажу спірної квартири, належної подружжю ОСОБА_2 , без вчинення самими Корольовими цілого переліку дій, спрямованих на її реалізацію: скасування попереднього обтяження у вигляді іпотеки, надання згоди дружиною, збору документів тощо. Передавши всі необхідні документи ОСОБА_5 , ОСОБА_2 цілком розумів, що буде укладено договір купівлі-продажу квартири, тобто саме та угода, на вчинення якої він видав ОСОБА_5 довіреність. Отже, реальним наміром відповідачів була не застава квартири, а саме її продаж з отриманням від цього грошових коштів. У свою чергу, ОСОБА_1 як набувач майна (спірної квартири) за договором купівлі-продажу діяв правомірно і в законний спосіб. На момент вчинення правочину ОСОБА_5 як представник ОСОБА_2 мав необхідний обсяг правоздатності, довіреність від 30.06.2016 р. не була скасована ОСОБА_2 чи визнана недійсною. При цьому ОСОБА_3 як дружина надала свою згоду на продаж її чоловіком ОСОБА_2 спірної квартири. Укладаючи договір купівлі-продажу, ОСОБА_1 був упевнений, що не має обтяження у вигляді права користування ОСОБА_3 та їх з ОСОБА_2 дитиною ОСОБА_8 , оскільки остання ніколи не була зареєстрована у квартирі, а ОСОБА_1 був запевнений, що реєстрація ОСОБА_3 в квартирі не буде для нього перешкодою, оскільки відповідачі мали намір змінити місце свого проживання, і, як наслідок, після укладання правочину надали ОСОБА_1 довіреність на зняття ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання у спірній квартирі. На думку представника позивача, матеріали справи не містять доказів, що спірне житло було постійним місцем проживання дитини, оскільки долучена подружжям ОСОБА_2 копія титульної сторінки з історії розвитку дитини повністю спростовується листом Дніпровського центру первинної медико-санітарної допомоги № 9, в якому зазначено, що декларація з лікарями сімейної практики, які надають первинну медичну допомогу, на дитину ОСОБА_8 відсутня. Дитина не перебуває під медичним наглядом лікарів Центру, батьки жодного разу за медичною допомогою не зверталися. Тому укладенням договору купівлі-продажу спірної квартири не порушено житлові права малолітньої дитини, так як ОСОБА_2 з 10.08.2000 р. зареєстрований в двокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Також згідно інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_4 . Відповідно до листа КП «Тернівське житлово-комунальне підприємство» від 09.03.21 № 382 та листа виконавчого комітету Тернівської міської ради від 01.04.2021 р. № 614/о/2-21 житлові будинки по АДРЕСА_5 та по АДРЕСА_6 не визнавалися аварійними або такими, що невідповідають санітарним і технічним нормам. Вказані квартири не виводилися з житлового фонду, є придатними для проживання. Таким чином у ОСОБА_2 та його дитини є інше житло, придатне для проживання. Крім того, орган опіки та піклування Адміністрації Індустріального району Дніпровської міської ради не вбачає порушення житлових прав малолітньої ОСОБА_8 , зазначивши, що для укладення договору-купівлі продажу спірної квартири згода органу опіки та піклування не була потрібна, оскільки малолітня дитина на момент вчинення правочину в спірній квартирі не була зареєстрована. Подружжя ОСОБА_2 , зловживаючи своїм правом на реєстрацію дитини за місцем реєстрації матері ОСОБА_3 , здійснило реєстрацію місця проживання дитини ОСОБА_8 в спірній квартирі в період розгляду судом даної цивільної справи. При цьому, реєструючи дитину в спірній квартирі, ОСОБА_3 усвідомлювала, що здійснює реєстрацію в квартирі, яка вже не належить сім`ї ОСОБА_2 . Таким чином, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умисно створили для ОСОБА_1 перешкоди для реалізації в повній мірі його права власності на спірну квартиру, намагаючись у будь-який спосіб залишити за собою право на спірне житло. Відповідно до аудіозапису телефонної розмови ОСОБА_13 і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 погодився виселитися з квартири. Отже, ОСОБА_2 усвідомлював незаконність проживання його сім`ї в спірному житлі. Враховуючи наведене, представник позивача наполягала на задоволенні позову ОСОБА_1 , а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 просила відмовити.

В свою чергу, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також її представник - адвокат Пащенко В.І. в судовому засіданні позов ОСОБА_1 не визнали з підстав, викладених у відзиві, та наполягали на задоволенні їх зустрічного позову.

Так, відповідачем ОСОБА_3 було пояснено в судовому засіданні, що її чоловік ОСОБА_2 працював у ОСОБА_5 , який був адміністратором СТО, де в найм надавалися автомобілі. Чоловік потрапив на автомобілі в ДТП, у зв`язку з чим мав борги. ОСОБА_2 пояснив, що йому можуть позичити кошти під заставу квартири. Після чого вона надала свою згоду. Документи, які підписувала у нотаріуса, ретельно не читала, так як була з малолітньою дитиною. Згодом чоловік пояснив, що їй треба зняти з реєстрації. У нотаріуса зустрілися з ОСОБА_1 . Вона надала йому довіреність на її виписку. Після цього ОСОБА_1 подивився їх квартиру. В подальшому коли вони хотіли повернути гроші, дізналися, що квартира була продана. Наміру продавати квартиру не мали, так як не мали іншого житла. Вважала, що квартира передається в заставу. В квітні 2018 року шлюб між нею та чоловіком був розірваний. Відносини з ним не підтримують. Наразі вона з дитиною мешкає у своєї матері в місті Тернівка. З 2018 року дитина також відвідує дитячий садок у м. Тернівка. До цього вона винаймала житло, проживала в гуртожитку. Іншого житла, ніж спірне, з дитиною не мають. Тому просила відмовити в позові ОСОБА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні також пояснив, що в ОСОБА_5 винаймав автомобіль, потрапив у ДТП. Мав перед ОСОБА_5 борги. Останній попрохав надати йому довіреність на квартиру. Вважав, що така довіреність надається йому в рахунок застави квартири. ОСОБА_5 та ОСОБА_6 йому погрожували. Згодом попрохали, щоб дружина знялася з реєстрації. Дізнався, що квартира була продана. Ніяких коштів не отримував.

Відповідач ОСОБА_5 у судовому засіданні позов ОСОБА_2 не визнав.

Будучи допитаним у судовому засіданні як свідок, ОСОБА_5 пояснив, що в 2015-2016 роках працював на СТО - ПП «Лисак», де обслуговувався ОСОБА_2 . Останній неодноразово позичав у нього грошові кошти. ОСОБА_2 просив його допомогти продати квартиру, щоб розрахуватися з боргами. Говорив, що переїдуть до іншого міста. Після цього їх знайомий ОСОБА_6 познайомив його з ОСОБА_1 , який сказав, що може сплатити 18000 доларів США. ОСОБА_2 погодився. Ціна була нижче ринкової. Документи на квартиру йому передав ОСОБА_2 , сказав, що дружина зніметься з реєстрації. На ОСОБА_2 ніхто не тиснув. Про те, що в квартирі мешкала дитина, ні він, ні ОСОБА_1 не знав. Уклали у нотаріуса договір купівлі-продажу. ОСОБА_1 передав йому 18000 доларів США. Зі свого боку, він передав ОСОБА_1 розписки ОСОБА_2 про позичання коштів. Після на СТО вони розрахувалися з ОСОБА_2 , останній не мав до нього претензій.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, який є правонаступником органу опіки та піклування Адміністрації Індустріального району Дніпровської міської ради та органу опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради, явку свого представника в судове засідання не забезпечив.

При цьому раніше органом опіки та піклування Індустріальної районної у місті Дніпрі ради в особі служби у справах дітей виконавчого комітету Індустріальної районної у місті Дніпрі ради була надана заява, в якій зазначено, що на момент укладення 30.09.2016 року договору купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , малолітня дитина ОСОБА_8 не була зареєстрована та не мала права користування житловим приміщенням за вказаною адресою, оскільки була зареєстрована в цьому житлі лише 23.06.2017 року, тому дозволу органу опіки та піклування для укладення договору купівлі-продажу не було потрібно.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. у судове засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи в її відсутність.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, явку свого представника в судове засідання не забезпечив, повідомлявся про розгляд справи.

Суд, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають частковому задоволенню за наступних підстав:

Судом установлено, що на підставі свідоцтва від 13 лютого 2012 року відповідачу ОСОБА_2 належала на праві власності квартира АДРЕСА_1 , яка складається з 2-х житлових кімнат загальною площею 48,2 кв. м.

З 05 січня 2012 року у зазначеній квартирі була зареєстрована його дружина ОСОБА_3

30 червня 2016 року ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену довіреність на ім`я ОСОБА_5 , якою уповноважив останнього бути його представником з питання продажу будь-якій особі за ціну і на умовах йому відомих та на його розсуд належної йому квартири АДРЕСА_1 .

29 вересня 2016 року ОСОБА_3 надала нотаріально посвідчену заяву про згоду на розпорядження її чоловіком ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1 та на укладання та підписання будь-яких дозволених законодавством правочинів цивільно-правового характеру, в тому числі укладати договори купівлі-продажу, міни, дарування та інші.

30 вересня 2016 року між ОСОБА_5 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої 30 червня 2016 року приватним нотаріусом Несеном В.А., та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу, який посвідчений 30.09.2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1960.

Відповідно до умов даного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 48,2 кв.м.

Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу продаж зазначеної квартири вчиняється за домовленістю сторін за ціною 149459 грн., які представник продавця одержав від покупця під час оформлення цього договору.

При цьому в пункті 5 договору купівлі-продажу було зазначено, що внаслідок його укладання не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких продавець зобов`язаний утримувати за законом або договором, договір не укладається під впливом тяжких для продавця обставин.

Цим же пунктом договору передбачено, що якщо повідомлена інформація не відповідає дійсності, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про право третіх осіб на квартиру.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 30.09.2016 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 48,2 кв.м., житловою площею 27,3 кв.м.

На момент укладення договору купівлі-продажу в спірній квартирі була зареєстрована ОСОБА_3 .

Також у зазначеній квартирі фактично проживав ОСОБА_2 та їх малолітня дитина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після укладення договору купівлі-продажу відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом зі своєю малолітньою дитиною ОСОБА_8 за згодою позивача продовжили проживати в квартирі АДРЕСА_1 .

04 листопада 2016 року ОСОБА_3 надала на ім`я ОСОБА_1 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила останнього бути її представником з питань, пов`язаних зі зняттям її з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Наступного дня, 05 листопада 2016 року, ОСОБА_3 подала приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Несену В.А. заяву про скасування довіреності, виданої нею 04 листопада 2016 року ОСОБА_1 .

Крім того, 12 червня 2017 року ОСОБА_2 подав приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Несену В.А. заяву про скасування довіреності, виданої ним 30 червня 2016 року на ім`я ОСОБА_5 .

Після цього, 23.06.2017 року у вказаній квартирі була зареєстрована дитина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заявляючи позовні вимоги про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, а також про визнання ОСОБА_3 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , позивач посилається на те, що відповідачі створюють йому перешкоди у здійсненні права власності як новим власником зазначеного житла.

В свою чергу, заявивши зустрічні позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на недійсність цього правочину як укладеного без їх вільного волевиявлення та з порушенням прав малолітньої дитини на житло. Крім того, ОСОБА_3 вважала, що договір купівлі-продажу квартири вчинений за зловмисною домовленістю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з метою звернення стягнення на майно ОСОБА_2 за його борговими зобов`язаннями.

Вирішуючи спір між сторонами, суд враховує, що Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК Україні власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК Україні передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При цьому однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) у постанові від 21 серпня 2019 року дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на повагу до житла у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, суд ураховує, що згідно з частинами першою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

У силу закону малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання.

За приписами статті 177 СК України (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу) батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло. Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна зокрема у випадку, якщо ними встановлено, що, зокрема, вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.

Крім того, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу) також було передбачено, що батьки або особи, що їх замінюють, не мають права без дозволу органу опіки та піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також визначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Таким чином, законодавством передбачено отримання дозволу органу опіки та піклування в разі відчуження батьками нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина, та такий дозвіл надається органом опіки та піклування в разі гарантування збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону.

Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов?язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин: суперечить правам та інтересам дитини; звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини; зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення; порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Суд бере до уваги, що на час укладення 30 вересня 2016 року між ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 в силу статей 29, 405 ЦК України право користування вказаним житлом мала малолітня ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки проживала разом із батьками у зазначеному житлі.

Факт проживання дитини у зазначеному житлі на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу підтверджується доводами самого позивача, яким зазначено, що після укладення договору купівлі-продажу квартири на проханням відповідачів він дозволив їм мешкати у квартирі до весни 2017 року, але в подальшому відповідачі відмовилися звільнити житлове приміщення.

Доказів наявності у малолітньої ОСОБА_8 на праві власності чи користування іншого житла матеріали справи не містять.

Суд не приймає до уваги надані представником позивача лист відділу освіти Тернівської міської ради про зарахування ОСОБА_8 до ясла-садку № 6 «Зоряний» м. Тернівки з 19 березня 2018 року, а також акт обстеження від 25.11.2020 року, згідно з яким дитина ОСОБА_8 в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 не проживає, дитячі речі, іграшки, місце для навчання та розвитку дитини відсутні, оскільки зарахування дитини до дитячого садку в місті Тернівка та обстеження спірної квартири в місті Дніпрі здійснено після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу та ухвалення судом рішення про виселення відповідачів, яке, до речі, згідно з постановою державного виконавця було виконано.

Суд вважає, що сама по собі реєстрація місця проживання відповідача ОСОБА_2 за іншою адресою: АДРЕСА_2 , а також належність ОСОБА_2 на праві власності 1/5 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_6 , не свідчить, що малолітня ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мала право користування таким житлом, оскільки її місце проживання не було зареєстровано в цьому житлі, даних щодо її постійного проживання в цьому житлі на час укладення оспорюваного договору також немає. Її мати ОСОБА_3 на час укладення договору купівлі-продажу була зареєстрована та проживала в квартирі АДРЕСА_1 .

Крім того, рішенням Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2018 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був розірваний. Відповідно до змісту вказаного рішення судом було встановлено, що сторони не ведуть спільного господарства та проживають окремо з листопада 2016 року.

Суд ураховує, що після припинення Корольовими сімейних відносин місце проживання дитини за згодою батьків визначено з матір`ю.

Зазначене спростовує доводи сторони позивача про наявність у дитини ОСОБА_8 на праві користування іншого житла, зокрема належного її батькові ОСОБА_2 , яке було набуто ним до шлюбу з ОСОБА_3 .

За таких обставин суд вважає, що укладеним 30 вересня 2016 року договором купівлі-продажу було порушено права малолітньої дитини, оскільки не було дотримано гарантії збереження її права на житло.

Доводи позивача та органу опіки та піклування, викладені в заявах по суті справи, про те, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу не було потрібно дозволу органу опіки та піклування, так як малолітня ОСОБА_8 не була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 та її реєстрацію здійснено лише 23.06.2017 року під час розгляду справи судом, суд вважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки в даному випадку дитина набула охоронюване законом право на користування цим житлом незалежно від реєстрації, фактично проживала в ньому, іншого житла ані на праві власності, ані на праві користування не мала.

Суд звертає увагу, що, укладаючи 30 вересня 2016 року договір купівлі-продажу квартири, продавець в особі ОСОБА_5 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_2 , засвідчив, що цим правочином не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, у тому числі неповнолітніх та малолітніх дітей.

Також сторони погодили в договорі, що якщо повідомлена інформація не відповідає дійсності, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про право третіх осіб на квартиру.

На момент укладання договору купівлі-продажу в спірній квартирі була зареєстрована ОСОБА_3 , а також проживала її малолітня дитина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

При цьому згідно з матеріалами справи позивач був обізнаний про проживання та реєстрацію в квартирі відповідачів, зокрема ОСОБА_3 .

Про обізнаність позивача щодо відсутності у відповідача ОСОБА_3 та її дитини ОСОБА_8 іншого житла свідчить також їх проживання у спірній квартирі після укладення договору купівлі-продажу, відкликання ОСОБА_3 довіреності на зняття її з реєстраційного обліку.

Отже, зазначення у договорі купівлі-продажу спірної квартири від 30 вересня 2016 року про не порушення прав та законних інтересів інших осіб не відповідало дійсності.

Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_3 та її дитини ОСОБА_8 на праві власності чи праві користування іншого житла.

Тому суд вважає, що виселення з квартири та визнання ОСОБА_3 та її малолітньої дитини ОСОБА_8 такими, що втратили право на користування цим житлом, може призвести до виникнення негативних для них наслідків, пов`язаних із відсутністю в особи житла.

В даному випадку з урахуванням конкретних обставин справи дії сторін договору купівлі-продажу щодо відчуження спірної квартири були недобросовісними, зокрема стосовно малолітньої дитини, оскільки питання щодо забезпечення її права на житло сторонами договору не було вирішено.

При цьому як сам ОСОБА_2 (продавець), так і ОСОБА_1 (покупець), були обізнані про право малолітньої дитини на проживання в цьому житлі, оскільки ОСОБА_3 безпосередньо була зареєстрована в цьому житлі та в подальшому продовжила проживати в ньому разом зі своєю малолітньою дитиною.

Таким чином, позивач до укладення відповідного правочину, виявивши певну обачність, мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування нею малолітньою дитиною, передбачити характер і вагу обтяження його майбутньої нерухомості, з`ясувати подальші наміри відповідачів щодо цього житла, готовність його звільнити, зокрема наявність у дитини іншого житла.

Однак позивач не проявив достатньо належної обачності при укладенні договору купівлі-продажу.

Укладаючи договір купівлі-продажу спірної квартири, позивач навіть не оглянув житло, яке ним набувалося, що підтвердив сам позивач у судовому засіданні, пояснивши, що його влаштовувала невисока ціна та вперше він відвідав квартиру в листопаді 2016 року, коли зустрівся з Корольовими з метою зняття ОСОБА_3 з реєстрації.

Крім того, будучи обізнаним, що відповідачі не звільняють придбане ним житло, позивач питання про розірвання договору не ставив, дозволивши відповідачам користуватися цим житлом.

Твердження позивача та його представника про забезпеченням ОСОБА_3 та малолітньої ОСОБА_8 іншим житлом об`єктивно не підтверджені.

Враховуючи наведене, суд вважає, що укладення договору купівлі-продажу та позбавлення тим самим дитини житла було явно невиправданим та таким, що порушує баланс пропорційності втручання у право на житло.

За таких обставин суд убачає наявними підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідченого 30.09.2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1960, оскільки при його укладенні не були дотримані права малолітньої ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначений договір не відповідав вимогам добросовісності з огляду на право користування дитини цим житлом.

Водночас суд вважає недоведеними доводи відповідача ОСОБА_3 та її представника щодо вчинення даного правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною з метою звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , оскільки докази цього суду не надані. Правочин було вчинено ОСОБА_5 відповідно до змісту довіреності, виданої йому самим ОСОБА_2 .

На переконання суду, визнання цього правочину недійсним як такого, що укладений із порушенням прав та інтересів дитини, становитиме для позивача менший тягар, аніж покладений на відповідача ОСОБА_3 та її малолітню дитину ОСОБА_8 їх виселенням із квартири та позбавленням права користування житлом, оскільки зазначена в договорі сума, за яку здійснено продаж, є порівняно незначною із цінами на житло в місті Дніпрі (149459 грн., що відповідно до встановленого НБУ офіційного курсу гривні до іноземних валют було еквівалентно 5768 доларів США). З часу придбання цього житла позивач так і не зміг ним користуватися через проживання в ньому відповідачів. Відповідач та її дитина не мають на праві власності чи користування іншого житла. Відчуженням квартири було поставлено під загрозу їх соціальний статус, що може мати для них негативні наслідки.

Таким чином, зустрічний позов ОСОБА_2 у частині визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним підлягає задоволенню, а в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 та визнання ОСОБА_3 та малолітньої ОСОБА_8 такими, що втратили право користування цим житлом, необхідно відмовити.

Щодо позовної вимоги відповідачів ОСОБА_2 про зобов`язання ОСОБА_5 повернути ОСОБА_1 сплачену ним суму за договором купівлі-продажу квартири, то суд вважає, що зазначені вимоги не підлягають задоволенню.

Суд виходить із того, що відповідно до частини 1 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Частиною 1 статті 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами 1 та 3 статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною 1 статті 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

Отже, приймаючи до уваги, що на час укладення 30 вересня 2016 року договору купівлі-продажу ОСОБА_5 діяв від імені ОСОБА_2 на підставі виданої останнім довіреності, суд вважає, що в разі набрання законної сили судовим рішенням про визнання цього договору недійсним саме ОСОБА_2 зобов`язаний повернути позивачу все одержане за цим договором.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд виходить із положень статті 141 ЦПК України.

Так, при зверненні до суду ОСОБА_1 був сплачений судовий збір у загальному розмірі 1280 грн.

Відповідачами Корольовими при поданні зустрічного позову також був сплачений судовий збір у загальній сумі 1280 грн.

Частиною 1 статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із частковим задоволенням зустрічного позову ОСОБА_2 та відмовою в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , суд присуджує стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 320 грн. на користь кожного, а витрати, понесені ОСОБА_1 , відшкодуванню не підлягають.

Крім того, відповідно до частини 2, 5 статті 444 ЦПК України якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернуто на новий розгляд, суд, ухвалюючи рішення, вирішує питання про поворот виконання, якщо під час нового розгляду справи він: 1) закриває провадження у справі; 2) залишає позов без розгляду; 3) відмовляє в позові повністю; 4) або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони.

З огляду на те, що відповідно до рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року, яке в подальшому скасовано Верховним Судом, ОСОБА_3 було визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , а також виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вказаної квартири, зважаючи на заяву представника відповідача ОСОБА_3 про поворот виконання рішення суду, суд вважає можливим допустити поворот виконання рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року шляхом вселення ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 та поновлення її права користування цією квартирою, що є підставою для поновлення її на реєстраційному обліку.

Керуючись ст. ст. 141, 258-259, 263-265, 444 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В., про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним задовольнити частково.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 30.09.2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кокосадзе Л.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1960.

В іншій частині зустрічного позову відмовити.

Допустити поворот виконання рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 08 листопада 2018 року: вселити ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1 та поновити її право користування цією квартирою.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору в розмірі 320 (триста двадцять) грн. на користь кожного.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду безпосередньо або через Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська (до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи) протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дані сторін та третіх осіб:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ;

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , останнє зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ;

Відповідач за зустрічним позовом: ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_8 , РНОКПП НОМЕР_4 ;

Третя особа: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, код ЄДРПОУ 40392181, м. Дніпро, вул. Дмитра Яворницького, буд. 75;

Третя особа: орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, м. Дніпро, вул. 20-річчя Перемоги, 51;

Третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кокосадзе Лілія Вячеславівна, м. Дніпро, вул. Січових стрільців, 4-А, прим. 13.

Суддя Н.Ю. Марченко