Постанова

від 28.03.2022 по справі 203/1676/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/207/22 Справа № 203/1676/21 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Доповідач - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2022 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.

при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» про визнання незаконною відмови в наданні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А :

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» в особі філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» про визнання незаконною відмови в наданні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що вона працює у філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» на посаді заступника директора філії з правових, корпоративних та майнових питань. Відповідно до графіку надання відпусток керівникам філії, затвердженого наказом №437-к/тм від 16 грудня 2020 року, було узгоджено надання їй відпустки в квітні 2021 року. Станом на 01 квітня 2021 року відповідач письмово не повідомив про дату початку відпустки, тому 01 квітня 2021 року вона направила на адресу філії заяву про надання їй щорічної відпустки на 24 календарні дні з 24 квітня 2021 року. Вказана заява була отримана філією 06 квітня 2021 року. 14 квітня 2021 року засобами електронного зв`язку вона отримала лист філії від 12 квітня 2021 року, відповідно до якого їй було відмовлено у наданні щорічної відпустки з 24 квітня 2021 року з підстав необхідності подачі до бухгалтерії філії авансового звіту про фактично витрачені кошти в період відрядження. 15 квітня 2021 року вона звернулась до директора філії з заявою, в якій повідомила про незаконність відмови, оскільки ані КЗпП України, ані ЗУ «Про відпустки» такої підстави для перенесення відпустки не передбачено. Також в заяві вона зазначила, що надання їй відпустки з 24 квітня 2021 року жодним чином не вплине на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту. 22 квітня 2021 року засобами електронного зв`язку вона отримала наказ філії №602/в/тм від 16 квітня 2021 року, згідно якого їй було відмовлено у наданні щорічної відпустки згідно заяви від 01 квітня 2021 року терміном 24 календарні дні з 24 квітня 2021 року та зазначено, що дата початку відпустки має бути визначена згідно додаткової заяви позивача, яку вона має подати після повернення з відрядження, за погодженням з директором філії, але не пізніше 26 квітня 2021 року. Крім того, 23 квітня 2021 року її було ознайомлено з наказом №95 від 22 квітня 2021 року, відповідно до якого її відрядження було продовжено до 12 травня 2021 року, що в загалі унеможливлювало надання їй щорічної відпустки в квітні 2021 року.

Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила визнати незаконною відмову відповідача щодо надання їй щорічної відпустки на 24 календарні дні з 24 квітня 2021 року та стягнути завдану внаслідок таких дій та порушення її трудових прав моральну шкоду в сумі 10000 грн..

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2021 року позовні вимоги задоволено частково, а саме, суд стягнув з Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 1500 грн.. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Стягуючи з відповідача моральну шкоду в сумі 1500,00 грн., суд першої інстанції виходив з доведеності факту завдання позивачці моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав через ненадання щорічної основної відпустки у погоджений раніше сторонами період. При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконною відмови відповідача у наданні відпустки, суд виходив з того, що така вимога з огляду на обставини справи та звільнення позивачки на момент її розгляду не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, не узгоджується із способами захисту, визначеними ст.16 ЦК України.

В апеляційній скарзі Акціонерне товариство «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просило рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що запропонована позивачкою дата початку відпустки - 24 квітня 2021 року не була погоджена відповідачем з об`єктивних підстав, пов`язаних із необхідністю оформлення передбаченої законодавством звітності за результатами службового відрядження позивачки. Апелянт зазначає, що фактичне ненадання позивачці щорічної оплачуваної відпустки у встановлений строк сталося виключно внаслідок нехтування ним загальноприйнятих норм діалогу між працівником та роботодавцем в частині урахування інтересів виробництва та особистих інтересів працівника при визначенні конкретної дати відпустки. Крім того, апелянт вийшов за межі позовних вимог в частині стягнення на користь позивачки моральної шкоди.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.

Так, матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що позивачка працювала у філії «Вільногірський гірничо-металургійний комбінат» Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» на посаді заступника директора філії з правових, корпоративних та майнових питань.

Відповідно до графіку надання відпусток керівникам філії, затвердженого наказом №437-к/тм від 16 грудня 2020 року, було узгоджено надання їй частини відпустки за період з 03 березня 2020 року - 02 березня 2021 року в квітні 2021 року.

01 квітня 2021 року позивачкою до керівництва відповідача було подано заяву, в якій остання посилаючись на погоджений графік відпусток, яким було передбачено надання їй відпустки в квітні 2021 року, а також, що станом на 01 квітня 2021 року їй не було повідомлено про конкретну дату початку відпустки, просила надати їй щорічну відпустку на 24 календарні дні з 24 квітня 2021 року, з урахуванням її направлення у відрядження по 23 квітня 2021 року.

Листом від 12 квітня 2021 року позивачці було повідомлено, що відпустку їй буде надано після повернення з відрядження та проведення відповідних розрахунків із бухгалтерією, у відповідності до п.4.1 «Положення про службові відрядження в межах України та за кордон працівників акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» та його філій», введеного в дію наказом №178 від 30 жовтня 2019 року.

15 квітня 2021 року позивачка звернулась до відповідача із заявою, в якій посилалась на незаконність відмови в наданні їй відпустки з 24 квітня 2021 року, порушення відповідачем вимог ст. 79 КЗпП України та повторно просила надати їй відпустку з 24 квітня 2021 року, зазначивши при цьому, що це не вплине жодним чином на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту за встановленою формою про фактично витрачені кошти в період відрядження.

16 квітня 2021 року директором філії було видано наказ №602-в/тм про надання ОСОБА_1 частини щорічної відпустки тривалістю 24 календарні дні, після закінчення відрядження. Дату початку відпустки згідно заяви ОСОБА_1 , наданої нею після повернення з відрядження, за погодженням з ним, але не раніше 26 квітня 2021 року.

22 квітня 2021 року директором філії було видано наказ №95, яким термін службового відрядження ОСОБА_1 до м.Києва було продовжено з 24 квітня 2021 року по 12 травня 2021 року.

В подальшому, наказом №113 від 14 травня 2021 року позивачку було звільнено із займаної посади з 17 травня 2021 року на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України.

В ст. 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.

Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.

Одним з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на відпочинок.

Право на відпочинок гарантоване як міжнародними правовими актами, так і національними.

В ст. 24 Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 року, проголошено: «Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку».

Статтею 1 Конвенції про оплачувані відпустки №132 (переглянутій у 1970 році), ратифікованої ЗУ №2481-ІІІ від 29.05.2001 року, встановлено, що положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.

Статтею 2 цієї Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.

Згідно ст. 3 Конвенції кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

У статті 10 цієї Конвенції зазначено, що період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.

Відповідно до ст. 12 Конвенції угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 ст. 3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.

Згідно ст. 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

З аналізу ст. 45 Конституції України, міжнародно-правових актів про працю та інших норм трудового законодавства можна зробити висновок, що право на відпочинок пов`язане з обмеженням робочого часу, встановленням його граничних норм і є часом, який не входить до робочого часу.

Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов`язків і який він має право використовувати на свій розсуд та відновити свої фізичні та духовні сили у вільних від роботи час.

Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни); перерви між робочими днями (змінами); відпочинок між робочими тижнями; святкові і неробочі дні; щорічні відпустки.

Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП України, також ЗУ «Про відпустки».

Так, ст. 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Право на відпустки відповідно до ст. 2 ЗУ «Про відпустки» мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Статтями 75 КЗпП України та ст. 6 ЗУ «Про відпустки» передбачено тривалість щорічної відпустки, яка надається працівникам не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Порядок і умови надання та перенесення щорічної основної відпустки визначений ст.ст. 10, 11 ЗУ «Про відпустки» та ст.ст. 79, 80 КЗпП України.

Щорічна основна та додаткова відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Оскільки форма графіка надання відпусток законодавчо не встановлена, він складається у довільній формі. У графіку надання відпусток, як правило, зазначається місяць початку відпустки і місяць її закінчення чи конкретна дата початку відпустки.

При складанні графіка враховуються інтереси роботодавця, особисті інтереси працівників та наявність можливостей для відпочинку.

Також, ст. 80 КЗпП України та ст. 11 ЗУ «Про відпустки» передбачено вимоги про продовження чи перенесення щорічної відпустки.

Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі: 1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (ч.5 ст.79 КЗпП України); 2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (ч.3 ст.115 КЗпП України).

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі: 1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку; 2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи зі збереженням заробітної плати; 3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами; 4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог ст. 12 ЗУ «Про відпустки».

Тобто, аналіз наведених вище положень КЗпП України та ЗУ «Про відпустки» свідчить про те, що конкретний період надання відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем з урахуванням інтересів кожної сторони правовідносин. Вказане погодження знаходить своє вираження у графіку відпусток. Конкретні дні відпустки узгоджуються сторонами шляхом звернення працівника із заявою про надання відпустки та видання відповідного наказу роботадавцем.

Встановивши, що позивачка виконала свій обов`язок щодо подачі заяви про надання їй відпустки в квітні 2021 року, як це було погоджено сторонами у графіку, - суд вірно вказав, що непогодження відповідачем запропонованої позивачкою дати початку відпустки не вимагало від останньої повторної подачі заяви з зазначенням іншого терміну.

При цьому, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідно до ч. 5 ст. 79 КЗпП України та ч. 11 ст. 10 ЗУ «Про відпустки» саме на відповідача покладено обов`язок письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну. Вказаних вимог відповідачем дотримано не було.

До того ж, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що такої підстави для ненадання відпустки, як необхідність подачі фінансового звіту про відрядження діючим законодавством не передбачено та позивачка у своєму листі від 15 квітня 2021 року повторно просила надати їй відпустку з 24 квітня 2021 року, зазначивши при цьому, що це не вплине жодним чином на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту за встановленою формою про фактично витрачені кошти в період відрядження.

Встановивши, що недотримуючись затвердженого графіку відпусток, відповідач 22 квітня 2021 року видав наказ №95 про продовження терміну відрядження позивачки з 24 квітня 2021 року по 12 травня 2021 року, - суд вірно вказав на порушене гарантоване трудовим законодавством право на відпочинок.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст.237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка посилалась на те, що вона розраховувала на відпустку в квітні 2021 року, планувала відпочинок на цей період, зокрема, планувала відвідати своїх літніх батьків-пенсіонерів, що проживають в м.Жовті Води Дніпропетровської області. Протягом тривалого часу не мала можливості відпочити в колі друзів, відвідати батьків, вирішити свої побутові питання за місцем проживання, оскільки починаючи з лютого 2021 року безперервно перебувала у відрядженні до м.Києва, яке постійно продовжувалось відповідачем. Починаючи з 23 березня 2021 року, перебуваючи безперервно у відрядженні, вона не мала змоги на нормальне харчування, а її відпочинок через запровадження жорстких карантинних обмежень в м.Києві, зводився виключно до перебування в готельному номері. Тому вона з нетерпінням очікувала початку своєї щорічної відпустки, зокрема, і як можливості повернутись до Дніпропетровської області, де були запроваджені менш жорсткі карантинні обмеження та була можливість відвідування культурно-розважальних заходів, організації повноцінного відпочинку та дозвілля. В результаті відсутності тривалий час повноцінного відпочинку вона відчула втрату сил для виконання посадових обов`язків, почувала себе емоційно виснаженою, в неї почав зникати інтерес до життя, оскільки вона тривалий час була позбавлена можливості зустрітися зі своїми рідними та друзями, розділяти з ними свої та їх радісні моменти життя, повноцінно харчуватись. Таким чином, вона втратила нормальні життєві зв`язки, знаходилась у постійній стресовій ситуації.

Встановивши вказані обставини, висновок суду першої інстанції про завдання позивачці моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав через ненадання щорічної основної відпустки у погоджений раніше сторонами період, скористатись якою вона позбавлена можливості через її звільнення з підприємства, - є законним та обґрунтованим.

При цьому, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд врахувавши вимоги розумності і справедливості, дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки у рахунок відшкодування моральної шкоди 1500,00 грн..

Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконною відмови відповідача у наданні відпустки, оскільки така вимога з огляду на обставини справи та звільнення позивачки на момент її розгляду не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, не узгоджується із способами захисту, визначеними ст.16 ЦК України.

Доводи апелянта в скарзі про те, що запропонована позивачкою дата початку відпустки - 24 квітня 2021 року не була погоджена відповідачем з об`єктивних підстав, пов`язаних із необхідністю оформлення передбаченої законодавством звітності за результатами службового відрядження позивачки, фактичне ненадання позивачці щорічної оплачуваної відпустки у встановлений строк сталося виключно внаслідок нехтування нею загальноприйнятих норм діалогу між працівником та роботодавцем в частині урахування інтересів виробництва та особистих інтересів працівника при визначенні конкретної дати відпустки, - колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на те, що вони зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі.

Крім того, вказані доводи були предметом дослідження судом першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження апелянта про те, що суд вийшов за межі позовних вимог в частині стягнення на користь позивачки моральної шкоди, - колегія суддів також вважає безпідставними, з огляду на те, що завдання позивачці моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав через ненадання щорічної основної відпустки у погоджений раніше сторонами період знайшов своє підтвердження, тоді як відповідачем на спростування заявлених позовних вимог ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не було надано належних та допустимих доказів.

Інші твердження апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, врахувавши заявлені позовні вимоги та підстави, на які сторони посилалися в обґрунтування своїх вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

В зв`язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Об`єднана гірничо-хімічна компанія» - залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2021 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Е.Л. Демченко

Т.Р. Куценко