Рішення

від 02.09.2021 по справі 203/1676/21

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 203/1676/21

2/0203/872/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2021 року Кіровський районний суд м.Дніпропетровська в складі:

головуючого судді - Казака С.Ю.

при секретарі - Биченковій Г.С.

за участю позивачки - ОСОБА_1

представника позивачки - ОСОБА_2

представника відповідача - Савченко С.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія в особі філії Вільногірський гірничо-металургійний комбінат Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія про визнання незаконною відмови в наданні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди,-

та не виплаченої заробітної плати, моральної шкоди; визнання днів вимушеним прогулом,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що працює у філії Вільногірський гірничо-металургійний комбінат Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія на посаді заступника директора філії з правових, корпоративних та майнових питань. Відповідно до графіку надання відпусток керівникам філії, затвердженого наказом №437-к/тм від 16.12.2020 року, було узгоджено надання їй відпустки в квітні 2021 року. Станом на 01.04.2021 року відповідач письмово не повідомив про дату початку відпустки, тому 01.04.2021 року вона направила на адресу філії заяву про надання їй щорічної відпустки на 24 календарні дні з 24.04.2021 року. Вказана заява була отримана філією 06.04.2021 року. 14.04.2021 року засобами електронного зв`язку вона отримала лист філії від 12.04.2021 року, відповідно до якого їй було відмовлено у наданні щорічної відпустки з 24.04.2021 року з підстав необхідності подачі до бухгалтерії філії авансового звіту про фактично витрачені кошти в період відрядження. 15.04.2021 року вона звернулась до директора філії з заявою, в якій повідомила про незаконність відмови, оскільки ані КЗпП України, ані Законом України Про відпустки такої підстави для перенесення відпустки не передбачено. Також в заяві вона зазначила, що надання їй відпустки з 24.04.2021 року жодним чином не вплине на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту. 22.04.2021 року засобами електронного зв`язку вона отримала наказ філії №602/в/тм від 16.04.2021 року, згідно якого їй було відмовлено у наданні щорічної відпустки згідно заяви від 01.04.2021 року терміном 24 календарні дні з 24.04.2021 року та зазначено, що дата початку відпустки має бути визначена згідно додаткової заяви позивача, яку вона має подати після повернення з відрядження, за погодженням з директором філії, але не пізніше 26.04.2021 року. Крім того, 23.04.2021 року її було ознайомлено з наказом №95 від 22.04.2021 року, відповідно до якого її відрядження було продовжено до 12.05.2021 року, що в загалі унеможливлювало надання їй щорічної відпустки в квітні 2021 року. Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила визнати незаконною відмову відповідача щодо надання їй щорічної відпустки на 24 календарні дні з 24.04.2021 року та стягнути завдану внаслідок таких дій та порушення її трудових прав моральну шкоду в сумі 10000 грн.

Ухвалою від 30.04.2021 року позовну заяву було прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі та призначено останню до розгляду в спрощеному позовному провадженні з повідомленням сторін.

В наданому відзиві представник відповідача посилався на те, що відповідно до затвердженого графіку надання відпусток керівникам філії у 2021році, позивачці було передбачено надання частини щорічної оплачуваної відпустки за період 03.03.2020 року - 02.03.2021 року. Наказом №66 від 23.03.2021 року позивачці було продовжено відрядження до 23.04.2021 року. В зв`язку з цим та з огляду на положення ч.5 ст.79 КЗпП України та ч.11 ст.10 Закону України Про відпустки , повідомлення про початок щорічної відпустки позивачці до 01.04.2021 року не направлялось. Зауважила, що згідно із затвердженим графіком позивачка мала взяти частину щорічної оплачуваної відпустки (не менше 14 календарних днів), а не усю передбачену тривалість відпустки (24 календарні дні). З огляду на факт перебування позивачки у службовому відрядженні та необхідність дотримання вимог п.4.1 Положення про службові відрядження в межах України та за кордон працівників акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія та його філій , введеного в дію наказом №178 від 30.10.2019 року, позивачці було направлено листа від 12.04.2021 року, яким її за два тижні було повідомлено про можливу дату початку її щорічної оплачуваної відпустки - 26.04.2021 року, що відповідає вимогам ст.79 КЗпП України. Додатково було видано наказ №602 від 16.04.2021 року про надання позивачці відпустки одразу після виходу із відрядження, але не раніше 26.04.2021 року. Зважаючи на вимоги ст.115 КЗпП України та ч.1 ст.21 закону України Про відпустки , відпускні виплачуються не пізніше ніж за три дні до початку відпустки. Порушення цього терміну тягне за собою відповідальність роботодавця, тому позивачка мала, в разі наявності в неї бажання, в строк до 21.04.2021 року включно, подати заяву про надання їй щорічної оплачуваної відпустки з 26.04.2021 року, однак, цього не зробила. З вини позивачки конкретний термін надання їй відпустки, який би однаково враховував інтереси обох сторін, був не узгоджений, що було зумовлено об`єктивними причинами, зокрема, вимогами здійснити фінансовий звіт за результатами відрядження. Беручі до уваги відсутність волевиявлення позивачки, з метою врахування інтересів виробництва, наказом від 22.04.2021 року №95 відрядження позивачки було продовжено до 12.05.2021 року. Вказане свідчить про надуманість фактів порушень та штучне створення конфліктних ситуацій, оскільки формально факт порушення законних прав та інтересів, що зазначені нею в позовній заяві, зводиться до того, що позивачці не надали щорічну оплачувану відпустку 24.04.2021 року. В той час, як остання визнає, що керівництвом їй було запропоновано піти у відпустку з 26.04.2021 року після підготовки нею фінансової звітності. Ненадання позивачки відпустки сталось виключно внаслідок нехтування нею загальноприйнятих норм діалогу між працівником та роботодавцем в частині врахування інтересів виробництва та особистих інтересів працівників при визначенні конкретної дати відпустки. Посилаючись на вказані обставини, відсутність факту порушення трудових прав позивачки, представник позивача просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У відповіді на відзив представник позивачки зазначила, що відповідно до ч.4 ст.79 КЗпП України та ч.10 ст.10 Закону України Про відпустки інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливість для відпочинку враховуються при складанні графіків. Отже, відповідач врахував інтереси виробництва, коли затверджував графік своїм наказом №437к/тм, а тому не може йти мова про те, що надання позивачці відпустки в квітні 2021 року протирічили інтересам виробництва. Крім того, в своєму відзиві відповідач не навів які інтереси виробництва могли постраждати внаслідок надання позивачці відпустки з 24.04.2021 року. Згідно звіту про відрядження вбачається відсутність будь-яких завдань, що потребували негайного вирішення саме позивачкою в період з 24.04.2021 року по 20.05.2021 року. Також представник позивачки посилалась на те, що нормами діючого законодавства взагалі не передбачено право власника або уповноваженого ним органу, навіть в інтересах виробництва, відмовити працівнику у наданні щорічної відпустки в межах, встановлених графіком, а лише встановлено, за ініціативою власника або уповноваженого ним органу щорічна відпустка, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації, у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному році. У разі перенесення відпустки, новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом. Проте, відповідач не звертався із пропозицією до позивачки про перенесення відпустки, а тому не мав права відмовити в наданні відпустки в квітні 2021 року, як це було узгоджено графіком. Крім того, у відповіді на відзив зазначено, що позивачка має прав на щорічну відпустку тривалістю більше 30 календарних днів, а не 24 дні, як про це зазначено у відзиві відповідача. Тому позивачка просила надати їй саме частину відпустки тривалістю 24 календарні дні, а не повну відпустку. Не відповідають дійсності твердження відповідача, що він листом від 12.04.2021 року повідомив позивача на виконання вимог ст.79 КЗпП України про можливу дату початку її щорічної оплачуваної відпустки 26.04.2021 року., оскільки з тексту листа від 12.04.2021 року вбачається, що в ньому відсутня інформація про те, що відповідач погодив позивачці початок відпустки з 26.04.2021 року. Також заперечуючи проти доводів, наведених у відзиві, представник позивачки зазначив, що відповідач не вимагав від позивачки надання заяви про початок відпустки з 26.04.2021 року та й не міг вимагати, оскільки це не передбачено нормами діючого законодавства. Надання відпустки не може бути поставлено в залежність від підготовки фінансової звітності щодо відрядження та не перешкоджає її підготовці. До того ж позивачка у своїй заяві від 15.04.2021 року запевнила відповідача, що надання чергової відпустки з 24.04.2021 року жодним чином не вплине на виконання нею обов`язку щодо подачі звіту до бухгалтерії. Крім того, відповідач так і не надав позивачці відпустки та після її повернення з відрядження, в перший день виходу на роботу 17.05.2021 року, ознайомив із наказом №113 від 14.05.2021 року про звільнення з 17.05.2021 року. При цьому, відповідача знехтував вимогами ст.3 Закону України Про відпустки , якою передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надана невикористана відпустка з наступним звільненням.

Перевіривши доводи, викладені сторонами в заявах по суті справи, заслухавши пояснення позивачки та її представника, а також представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачка працювала у філії Вільногірський гірничо-металургійний комбінат Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія на посаді заступника директора філії з правових, корпоративних та майнових питань.

Відповідно до графіку надання відпусток керівникам філії, затвердженого наказом №437-к/тм від 16.12.2020 року, було узгоджено надання їй частини відпустки за період з 03.03.2020 року - 02.03.2021 року в квітні 2021 року.

01.04.2021 року позивачка до керівництва відповідача було подано заяву, в якій остання посилаючись на погоджений графік відпусток, яким було передбачено надання їй відпустки в квітні 2021 року, а також, що станом на 01.04.2021 року їй не було повідомлено про конкретну дату початку відпустки, просила надати їй щорічну відпустку на 24 календарні дні з 24.04.2021 року, з урахуванням її направлення у відрядження по 23.04.2021 року.

Листом від 12.04.2021 року позивачку було повідомлено, що відпустку їй буде надано після повернення з відрядження та проведення відповідних розрахунків із бухгалтерією, у відповідності до п.4.1 Положення про службові відрядження в межах України та за кордон працівників акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія та його філій , введеного в дію наказом №178 від 30.10.2019 року.

15.04.2021 року позивачка звернулась до відповідача із заявою, в якій посилалась на незаконність відмови в наданні їй відпустки з 24.04.2021 року, порушення відповідачем вимог ст.79 КЗпП України та повторно просила надати їй відпустку з 24.04.2021 року, зазначивши при цьому, що це не вплине жодним чином на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту за встановленою формою про фактично витрачені кошти в період відрядження.

16.04.2021 року директором філії було видано наказ №602-в/тм про надання ОСОБА_1 частини щорічної відпустки тривалістю 24 календарні дні, після закінчення відрядження. Дату початку відпустки згідно заяви ОСОБА_1 , наданої нею після повернення з відрядження, за погодженням з ним, але не раніше 26.04.2021 року.

22.04.2021 року директором філії було видано наказ №95, яким термін службового відрядження ОСОБА_1 до м.Києва було продовжено з 24.04.2021 року по 12.05.2021 року.

В подальшому, наказом №113 від 14.05.2021 року позивачку було звільнено із займаної посади з 17.05.2021 року на підставі п.6 ст.36 КЗпП України.

В ст.3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.

Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.

Одним з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на відпочинок.

Право на відпочинок гарантоване як міжнародними правовими актами, так і національними.

В ст.24 Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 10.12.1948 року, проголошено: Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку .

Статтею 1 Конвенції про оплачувані відпустки №132 (переглянутій у 1970 році), ратифікованої Законом України №2481-ІІІ від 29.05.2001 року, встановлено, що положення Конвенції здійснюються шляхом національного законодавства такою мірою, якщо вони не впроваджуються в життя іншим шляхом: через колективні договори, арбітражні рішення, судові постанови або офіційними органами із встановлення заробітної плати чи будь-яким іншим шляхом, що відповідає практиці цієї країни з урахуванням існуючих у ній умов.

Статтею 2 цієї Конвенції передбачено, що Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, за винятком моряків.

Згідно ст.3 Конвенції кожна особа, до якої застосовується ця Конвенція, має право на щорічну оплачувану відпустку встановленої мінімальної тривалості. Кожний член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, зазначає тривалість відпустки в заяві, яка додається до документа про ратифікацію. Відпустка ні в якому разі не може становити менше трьох робочих тижнів за один рік роботи.

У статті 10 цієї Конвенції зазначено, що період, коли надається відпустка, якщо вона не встановлюється правилами, колективними угодами, арбітражним рішенням чи іншими способами відповідно до національної практики, визначається роботодавцем після консультації із зацікавленою особою, що працює за наймом, або з його представниками. Після визначення періоду, коли надається відпустка, слід враховувати вимоги роботи і можливості для відпочинку, які мають особи, що працюють за наймом.

Відповідно до ст.12 Конвенції угоди про відмову від права на мінімальну щорічну оплачувану відпустку, визначену параграфом 3 ст.3 цієї Конвенції, або про невикористання такої відпустки із заміною її компенсацією чи іншим чином, відповідно до національних умов, визнаються недійсними або забороняються.

Згідно ст.45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

З аналізу ст.45 Конституції України, міжнародно-правових актів про працю та інших норм трудового законодавства можна зробити висновок, що право на відпочинок пов`язане з обмеженням робочого часу, встановленням його граничних норм і є часом, який не входить до робочого часу.

Час відпочинку - проміжок часу, протягом якого працівник згідно із законодавством та локальними нормативними актами вільний від виконання трудових обов`язків і який він має право використовувати на свій розсуд та відновити свої фізичні та духовні сили у вільних від роботи час.

Законодавством до часу відпочинку віднесено: перерви протягом робочого дня (зміни); перерви між робочими днями (змінами); відпочинок між робочими тижнями; святкові і неробочі дні; щорічні відпустки.

Щорічні відпустки - найтриваліший за кількістю вільних днів поспіль вид відпочинку. Порядок надання цього виду відпочинку передбачено, крім КЗпП України, також Законом України Про відпустки .

Так, ст.74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Право на відпустки відповідно до ст.2 Закону України Про відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Статтями 75 КЗпП України та ст.6 Закону України Про відпустки передбачено тривалість щорічної відпустки, яка надається працівникам не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Порядок і умови надання та перенесення щорічної основної відпустки визначений ст.ст.10,11 Закону України Про відпустки та ст.ст.79,80 КЗпП України.

Щорічна основна та додаткова відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Оскільки форма графіка надання відпусток законодавчо не встановлена, він складається у довільній формі. У графіку надання відпусток, як правило, зазначається місяць початку відпустки і місяць її закінчення чи конкретна дата початку відпустки.

При складанні графіка враховуються інтереси роботодавця, особисті інтереси працівників та наявність можливостей для відпочинку.

Також, ст.80 КЗпП України та ст.11 Закону України Про відпустки передбачено вимоги про продовження чи перенесення щорічної відпустки.

Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі: 1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (ч.5 ст.79 КЗпП України); 2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (ч.3 ст.115 КЗпП України).

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі: 1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку; 2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи зі збереженням заробітної плати; 3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами; 4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог ст.12 Закону України Про відпустки .

Як було встановлено судом та зазначено вище, згідно графіку надання відпусток керівникам філії, затвердженого наказом №437-к/тм від 16.12.2020 року, сторонами бу погоджено надання позивачці частини щорічної основної відпустки в квітні 2021 року.

01.04.2021 року позивачка подала заяву про надання їй щорічної основної відпустки тривалістю 24 календарні дні з 24.04.2021 року, з урахуванням строку закінчення відрядження 23.04.2021 року.

Поряд з цим, листом від 12.04.2021 року та згідно наказу №602-в/тм від 16.04.2021 року позивачці фактично було відмовлено в наданні відпустки з 24.04.2021 року, з посиланням на необхідність після повернення з відрядження провести розрахунки із бухгалтерією за витрачені у відрядженні кошти, у відповідності до п.4.1 затвердженого на підприємстві Положення про службові відрядження в межах України та за кордон працівників акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія та його філій , введеного в дію наказом №178 від 30.10.2019 року.

При цьому, в наказі від 16.04.2021 року №602-в/тм було зазначено про надання ОСОБА_1 частини щорічної відпустки тривалістю 24 календарні дні, після закінчення відрядження. Дату початку відпустки згідно заяви ОСОБА_1 , наданої нею після повернення з відрядження, за погодженням з директором філії, але не раніше 26.04.2021 року.

У наданому відзиві та поясненнях під час розгляду справи представник відповідача зазначив, що після видачі наказу від 16.04.2021 року №602-в/тм позивачка мала повторно подати заяву про надання їй щорічної оплачуваної відпустки з 26.04.2021 року, однак, цього не зробила. З вини позивачки конкретний термін надання їй відпустки, який би однаково враховував інтереси обох сторін, був не узгоджений, що було зумовлено об`єктивними причинами, зокрема, вимогами здійснити фінансовий звіт за результатами відрядження. Беручі до уваги відсутність волевиявлення позивачки, з метою врахування інтересів виробництва, наказом від 22.04.2021 року №95 відрядження позивачки було продовжено до 12.05.2021 року.

Разом з цим, суд враховує, що відповідно до наведених вище положень КЗпП України та Закону України Про відпустки конкретний період надання відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем з урахуванням інтересів кожної сторони правовідносин. Вказане погодження знаходить своє вираження у графіку відпусток. Конкретні дні відпустки узгоджуються сторонами шляхом звернення працівника із заявою про надання відпустки та видання відповідного наказу роботадавцем.

Позивачка виконала свій обов`язок щодо подачі заяви про надання їй відпустки в квітні 2021 року, як це було погоджено сторонами у графіку та непогодження відповідачем запропонованої позивачкою дати початку відпустки не вимагало від останньої повторної подачі заяви з зазначенням іншого терміну.

При цьому, відповідно до наведених вище положень ч.5 ст.79 КЗпП України та ч.11 ст.10 Закону України Про відпустки саме на відповідача покладено обов`язок письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Вказаних вимог відповідачем дотримано не було.

Такої підстави для ненадання відпустки, як необхідність подачі фінансового звіту про відрядження діючим законодавством не передбачено та позивачка у своєму листі від 15.04.2021 року повторно просила надати їй відпустку з 24.04.2021 року, зазначивши при цьому, що це не вплине жодним чином на виконання нею обов`язку щодо подачі до бухгалтерії авансового звіту за встановленою формою про фактично витрачені кошти в період відрядження.

Крім того, видавши наказ від 16.04.2021 року №602-в/тм про надання позивачці відпустки, але не раніше 26.04.2021 року, за відсутності даних щодо ознайомлення позивачки з цим наказом та без з`ясування її думки щодо надання відпустки з вказаного часу, а також недотримуючись затвердженого графіку відпусток, відповідач 22.04.2021 року видав наказ №95 про продовження терміну відрядження позивачки з 24.04.2021 року по 12.05.2021 року.

А після закінчення строку відрядження наказом №113 від 14.05.2021 року позивачку було звільнено із займаної посади з 17.05.2021 року на підставі п.6 ст.36 КЗпП України.

Таким чином, відпустку позивачці надано не було, ані у визначений затвердженим графіком період, ані пізніше, чим порушено гарантоване трудовим законодавством право на відпочинок.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст.237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

В обгрунтування заявлених вимог позивачка посилалась на те, що вона розраховувала на відпустку в квітні 2021 року, планувала відпочинок на цей період, зокрема, планувала відвідати своїх літніх батьків-пенсіонерів, що проживають в м.Жовті Води Дніпропетровської області. Протягом тривалого часу не мала можливості відпочити в колі друзів, відвідати батьків, вирішити свої побутові питання за місцем проживання, оскільки починаючи з лютого 2021 року безперервно перебувала у відрядженні до м.Києва, яке постійно продовжувалось відповідачем. Відповідно до рішення Державної комісії з питань ТЕБ та НС від 20.03.2021 року з 00-00 г. 23.03.2021 року було встановлено червоний рівень епідемічної небезпеки поширення COVID-19 на території м.Києва. В зв`язку з цим, починаючи з 23.03.2021 року, перебуваючи безперервно у відрядженні, вона не мала змоги на нормальне харчування, а її відпочинок через запровадження жорстких карантинних обмежень в м.Києві, зводився виключно до перебування в готельному номері. Тому вона з нетерпінням очікувала початку своєї щорічної відпустки, зокрема, і як можливості повернутись до Дніпропетровської області, де були запроваджені менш жорсткі карантинні обмеження та була можливість відвідування культурно-розважальних заходів, організації повноцінного відпочинку та дозвілля.

В результаті відсутності тривалий час повноцінного відпочинку вона відчула втрату сил для виконання посадових обов`язків, почувала себе емоційно виснаженою, в неї почав зникати інтерес до життя, оскільки вона тривалий час була позбавлена можливості зустрітися зі своїми рідними та друзями, розділяти з ними свої та їх радісні моменти життя, повноцінно харчуватись. Таким чином, вона втратила нормальні життєві зв`язки, знаходилась у постійній стресовій ситуації.

Суд вважає наведені вище обставини обгрунтованими та такими, що підтверджують факт завдання позивачці моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав через ненадання щорічної основної відпустки у погоджений раніше сторонами період, скористатись якої вона позбавлена можливості через її звільнення з підприємства.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди враховує конкретні обставини справи, глибину фізичних та душевних страждань, ступень вини відповідача.

З урахуванням цього, а також вимоги розумності і справедливості, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивачки у рахунок відшкодування моральної шкоди 1500 грн.

В іншій частині вимог про відшкодування моральної шкоди позивачці слід відмовити.

Також слід відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання незаконною відмови відповідача у наданні відпустки, оскільки така вимога з огляду на обставини справи та звільнення позивачки на момент її розгляду не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, не узгоджується із способами захисту, визначеними ст.16 ЦК України.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивачки пропорційно до задоволених позовних вимог слід стягнути судовий збір в сумі 908 грн.

Питання про стягнення витрат на правову допомогу судом не вирішується, оскільки представником позивача у відповідності до ч.8 ст.141 ЦПК України зроблено заяву про надання доказів щодо понесених позивачкою витрат на правову допомогу та їх розподіл протягом п`яти днів після ухвалення рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.74,75,79,80,237-1 КЗпП України, ст.ст.2,6,10,11 Закону України Про відпустки, ст.ст.2,3,10-13 ,43,44,76-81,141,258,259,263-268 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія в особі філії Вільногірський гірничо-металургійний комбінат Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія про визнання незаконною відмови в наданні щорічної відпустки, відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія (03035, м.Київ, вул.Сурікова,3, код ЄДРПОУ 36716128) в особі філії Вільногірський гірничо-металургійний комбінат Акціонерного товариства Об`єднана гірничо-хімічна компанія (51700, Дніпропетровська область, м.Вільногірськ, вул.Степова,1) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) у рахунок відшкодування моральної шкоди 1500 грн., судовий збір в сумі 908 грн.

В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду безпосередньо або через Кіровський районний суд м.Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 07 вересня 2021 року.

Суддя С.Ю.Казак