Постанова

від 06.04.2022 по справі 128/3569/20

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 128/3569/20

Провадження № 22-ц/801/453/2022

Категорія: 17

Головуючий у суді 1-ї інстанції Царапора О. П.

Доповідач:Шемета Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 квітня 2022 рокуСправа № 128/3569/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Шемети Т. М. (суддя - доповідач),

суддів: Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,

секретар судового засідання Француз М. Г.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач (особа яка подала апеляційну скаргу) ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 4 цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , подану його представником адвокатом Павенським Борисом Володимировичем, на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року, постановлене у складі судді Царапори О. П. в м. Немирів, повне судове рішення складено 30 грудня 2021 року, -

в с т а н о в и в :

17 грудня 2020 року (згідно відбитка штепмеля на поштовому конверті) ОСОБА_1 звернувся в суд із позовною заявою до ОСОБА_2 , про розірвання договору емфітевзису, мотивуючи її тим, що 05 лютого 2018 року між ним та відповідачем було укладено договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) згідно якого ОСОБА_1 передав відповідачеві у користування земельну ділянку площею 3.8292 га, кадастровий номер 0523087800:04:001:0064, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: Сокілецька сільська рада Немирівського району Вінницької області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯБ № 397764, виданого 11.08.2006 року, термін дії договору 99 років.

Відповідно до п.4.3.6 даного договору землекористувач зобов`язаний сплачувати до відповідного бюджету земельний податок відповідно до вимог чинного законодавства та інші платежі, які відповідно до законодавства зобов`язаний сплачувати власник земельної ділянки. Проте в порушення цієї домовленості впродовж всього часу дії договору відповідач не сплачує земельний податок, тому позивач змушений сплачувати його самостійно: в 2018 році сплачено земельний податок в розмірі 1083,01 грн, в 2019 році - 1083,01 грн, 2020 році - 1083,01.

Оскільки таке невиконання зобов`язань за договором є істотним, позивач не отримує те, на що розраховував, він висунув вимогу про дострокове розірвання договору.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року позов задоволено:

-Розірвано договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05.02.2018 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , згідно якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у користування земельну ділянку площею 3.8292 га, кадастровий номер 0523087800:04:001:0064, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: Сокілецька сільська рада Немирівського району Вінницької області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯБ № 397764, виданого 11.08.2006 року, термін дії договору 99 років;

-Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 7000 грн 00 к. та судовий збір у розмірі 840 грн 80 к.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтував свої висновки тим, що факт невиконання умов договору з боку відповідача щодо сплати земельного податку доведений належними та допустимими доказами: квитанціями про сплату такого податку позивачем. Таке порушення є істотним, позивач значною мірою позбавився того, на що розраховував при укладенні договору, а тому є підстави для дострокового розірвання договору емфітевзису.

Не погодившись з цим рішенням, 19 січня 2022 року ОСОБА_2 , діючи через свого представника адвоката Павенського Б. В., подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Основні доводи апеляційної скарги зводяться до того, що при ухваленні рішення судом першої інстанції невірно застосовані положення податкового Кодексу України: відповідно до підп. 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 платниками земельного податку є власники земельних ділянок та землекористувачі. Проте, відповідач не є землекористувачем в розумінні положень Податкового кодексу, а тому саме власник земельної ділянки повинен сплачувати податок. Окрім того, відповідач пропонував позивачу гроші для сплати податку, проте той категорично відмовився їх отримувати, що підтвердили свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в судовому засіданні. Також зазначає, що невірним є висновок суду і про те, що несплата земельного податку є завданою позивачу шкодою. Не врахував суд і тієї обставини, що відповідач 16 червня 2020 року сплатив земельний податок за 2019 рік та 17 липня 2020 року сплатив земельний податок за 2019 рік замість ОСОБА_1 , а квитанція про сплату ОСОБА_1 земельного податку від 03.05.2018 року не можна розцінювати як сплату податку за 2018 рік, оскільки податок сплачується за попередній період, тобто стосується 2017 року, коли договірних відносин між сторонами ще не існувало.

У встановлений апеляційним судом строк відзив від інших учасників справи не надходив.

У судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, проте до суду повернувся конверт з відміткою уповноваженої особи поштового зв`язку «адресат відсутній за вказаною адресою», що свідчить про належне повідомлення ОСОБА_1 про час, дату і місце судового засідання. Адвокат Павенський Б. В., який діє в інтересах ОСОБА_2 , в судовому засіданні підтримав викладене в апеляційній скарзі та просив її задовольнити.

Апеляційний суд згідно з вимогами статті 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

По справі встановлено наступні обставини:

-Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 397764 вбачається, що власником земельної ділянки площею 3,8292 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Сокілецької селищної ради Немирівського району Вінницької області є ОСОБА_1 (а.с.12)

-Відповідно до договору від 05 лютого 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 (власник) та ОСОБА_2 (землекористувач, емфітевт) про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), Власник надає Землекористувачу право використовувати земельну ділянку площею 3,8292 га, кадастровий номер 0523087800:04:001:0064, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: Сокілецька сільська рада Немирівського району Вінницької області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯБ №397764 , виданого 11.08.2006 року , термін дії договору 99 років (а.с.10-11).

Відповідно до п. 4.3.6. вище вказаного договору , землекористувач зобов`язаний сплачувати до відповідного бюджету земельний податок відповідно до вимог чинного законодавства та інші платежі, які відповідно до законодавства зобов`язаний сплачувати власник земельної ділянки (а.с.10)

-Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно , власником спірної земельної ділянки із кадастровим номером 0523087800:04:001:0064 є ОСОБА_1 , а право користувачем є ОСОБА_2 на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису), серія та номер 348 , виданий 05.02.2018 року (а.с.13).

-Згідно із податковим повідомленням-рішенням від 03.05.2018 року № 4678148-5502-0214 ОСОБА_1 нараховано суму податкового зобов`язання (земельний податок з фізичних осіб) в розмірі 1 083,01 (одна тисяча вісімдесят три) грн. 01 коп. за податковий період 2018 рік (а.с.35) та згідно чеків від 11.07.2018 року ОСОБА_1 сплатив вище вказану суму (а.с.33-34).

-Відповідно до квитанцій від 02.07.2019 року ОСОБА_1 сплатив податок на доходи фізичних осіб в сумі 1 170 (тисячу сто сімдесят) грн. (а.с.3,4).

-Згідно із податковим повідомленням-рішенням від 10.04.2020 року № 1706422-5506-0214 ОСОБА_1 нараховано суму податкового зобов`язання (земельний податок з фізичних осіб) в розмірі 1 083,01 (тисячу вісімдесят три) грн. 01 коп. за 2020 податковий період (а.с.15) та згідно квитанції від 11липня 2020 року ОСОБА_1 сплатив вище вказану суму (а.с.16).

-Згідно платіжного доручення № 33697635 від 16 червня 2020 року ОСОБА_2 сплачено 1 083 (тисячу вісімдесят три) грн.. 01 коп. Призначення платежу: ОСОБА_1 земельний податок фіз. осіб. (а.с.45)

-Згідно з квитанції від 17 липня 2020 року ОСОБА_1 сплачено податок на доходи фіз. осіб, що сплачується фізичними особами за результатами річного декларування (а.с.47).

Між сторонами виник спір з приводу дострокового розірвання договору емфітевзису в зв`язку з невиконанням умов договору емфітевтом.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб ( емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (частина перша статті 1021 ЗК України).

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб ( емфітевзис) відноситься до речових прав на чуже майно (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України).

Підставою для дострокового розірвання договору емфітевзису позивач зазначив невиконання відповідачем ОСОБА_2 (емфітевтом) умов договору щодо сплати ним земельного податку, що призвело до покладення цього тягаря на власника землі позивача ОСОБА_1 .

Правила та порядок сплати земельного податку врегульовано нормами Податкового Кодексу України.

Відповідно до підпункту 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі ПК України) земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу).

Згідно підпунктів 269.1.1, 269.1.2.пунтку 269.1 статті 269 ПК України, платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування.

Тобто Податковий Кодекс України, визначаючи поняття землекористувачів (для сплати земельного податку), обмежує їх коло лише тими, хто користується земельними ділянками державної та комунальної власності.

Проте, як вбачається із системного аналізу положень статей 395, 407 ЦК України, статті 1021 ЗК України, користувачем земельної ділянки є і особа, яка виявила бажання користуватися земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевт).

Як зазначено у частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Норми Податкового Кодексу України, які регулюють порядок сплати земельного податку, не містять заборони при укладенні договору визначати суб`єкта, на якого покладається обов`язок сплати земельного податку, за вибором сторін відповідного договору.

Відтак, в справі що розглядається, сторони, укладаючи договір емфітевзису, користуючись принципом свободи договору, відступили від положень Податкового Кодексу України і врегулювали ці відносини на власний розсуд: погодилися, що землекористувач (емфітевт) зобов`язаний сплачувати до відповідного бюджету земельний податок відповідно до вимог чинного законодавства та інші платежі, які відповідно до законодавства зобов`язаний сплачувати власник земельної ділянки, про що зазначено в пункті 4.3.6 договору (а.с.10)

Відповідно до статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заперечуючи проти позову, аргументуючи апеляційну скаргу, відповідач ОСОБА_2 акцентує увагу саме на невідповідності пункту 4.3.6 договору емфітевзису нормам Податкового Кодексу України, які регулюють питання сплати земельного податку, проте, як уже зазначалося, такий пункт договору не є недійсним в силу закону, не був оспорений та не визнаний недійсним на підставі рішення суду, тому апеляційний суд приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Відповідно до статті 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

-Встановивши на підставі наданих суд копій квитанцій та податкових повідомлень-рішень, що позивач ОСОБА_1 самостійно сплачував земельний податок за 2018-2020 роки, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про доведеність того факту, що відповідач ОСОБА_2 , всупереч досягнутої в договорі емфітевзису домовленості (пункт 4.3.6 договору), не сплачував впродовж цих років земельний податок, що свідчить про систематичність такого порушення (3 роки підряд). Навіть якщо взяти до уваги ту обставину, що згідно платіжного доручення № 33697635 від 16 червня 2020 року ОСОБА_2 сплачено 1 083 (тисячу вісімдесят три) грн.. 01 коп., де він вказав призначення платежу: ОСОБА_1 земельний податок фіз. осіб. (а.с.45), то несплата земельного податку за 2018-2019 роки сама по собі є свідченням систематичності невиконання умов договору, а також підтвердженням того, що у відповідача не було перешкод виконувати умову договору про сплату земельного податку за ОСОБА_1 і в попередні роки, а тому не заслуговують на увагу твердження в апеляційній скарзі, що ОСОБА_1 спеціально створював перешкоди і не давав ОСОБА_2 можливість сплачувати земельний податок.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції невірно оцінив доказ сплати земельного податку в 2018 році та помилково відніс його до земельного податку за 2018 рік, тоді як мав би віднести його до 2017 року, апеляційний суд зауважує наступне: як вбачається з податкового повідомлення-рішення від 03.05.2018 року, в ньому йдеться про земельний податок за податковий період 2018 рік (а.с.36), а відтак у суду першої інстанції не було підстав відносити цю суму до земельного податку за 2017 рік, а доводи апеляційної скарги в цій частині є власним баченням ситуації, не обґрунтованим належними доказами.

Стосовно доводів апеляційної скарги про невірність висновків суду першої інстанції про спричинення істотної шкоди позивачеві невиконанням умов договору емфітевзису з боку відповідача, апеляційний суд зазначає наступне:

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

За положенням ч.1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 412 ЦК України, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

Як зазначено в ч. 2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/22259/17, від 14.08.2018 у справі № 910/22454/17, від 28.08.2018 у справі № 910/20932/17 від 02.10.2018 у справі № 910/21033/17 від 16.10.2018 у справі № 910/3568/18, від 19.02.2019 у справі №910/4427/18 та ряді інших.

Про істотність порушення відповідачем домовленості, закріпленій в пункті 4.3.6 договору емфітевзису свідчить наступне: як вбачається з пунктів 2.1 та 3.1 договору емфітевзису, строк користування земельною ділянкою на праві емфітевзису складає 99 років, плата за користування земельною ділянкою за весь строк складає 30 000 (тридцять тисяч) гривень, тобто плата за користування земельною ділянкою за один рік складає приблизно 303,03 (триста три) гривні 03 к.. Як вбачається з податкових рішень-повідомлень, з квитанцій про сплату земельного податку, розмір земельного податку складає 1083, 01 (одну тисячу вісімдесят три) гривні 01 к. за один рік. Просте порівняння цих сум дає підстави однозначно стверджувати, що позивач через невиконання досягнутої домовленості з боку відповідача по сплаті земельного податку не отримує очікуваного за договором та йому цим спричиняється шкода, оскільки він самостійно щороку повинен платити суму земельного податку, яка більш як в три з половиною разив перевищує плату за користування земельною ділянкою (1083,01:303,03=3,57).

Отже, висновок суду першої інстанції в цій частині є також вірним, а доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Таким чином, за результатами апеляційного розгляду, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду без змін (п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України) як такого що постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 375 ЦПК України).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції (п. в ч. 1 ст. 382 ЦПК України), слід зазначити наступне: за подання апеляційної скарги відповідач ОСОБА_2 сплатив 1 261, 20 грн. судового збору (а.с.90), проте оскільки апеляційна скарга не підлягає до задоволення, понесені позивачем в ході апеляційного розгляду судові витрати слід залишити за ним.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником адвокатом Павенським Борисом Володимировичем, залишити без задоволення.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22 грудня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати, понесені ОСОБА_2 , у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, залишити за ним.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча Т. М. Шемета

Судді О. Ю. Береговий

О. В. Ковальчук

Повне судове рішення складено 07 квітня 2022 року.