Постанова

від 11.04.2022 по справі 450/130/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

12 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 450/130/15-ц

провадження № 61-17372 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство «Таскомбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом),

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у складі колегії суддів:

Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк»

(далі - ПАТ «ВіЕс Банк»), правонаступником якого є акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі - АТ «Таскомбанк», банк), звернулося до суду з позовом

до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому, з урахуванням його уточнень, просило: стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2

на свою користь заборгованості за кредитним договором від 15 липня

2008 року № КБ 50846 у розмірі 135 712,37 доларів США та 1 014 138,79 грн; стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на свою

користь заборгованості за вказаним кредитним договором у розмірі

135 712,37 доларів США та 1 014 138,79 грн.

В обґрунтування позовних банк зазначав, що 14 липня 2008 року

між відкритим акціонерним товариством «Електрон Банк» (далі - ВАТ «Електрон Банк»), правонаступником якого був ПАТ «ВіЕс Банк», правонаступником якого у свою чергу є АТ «Таскомбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 120 000,00 доларів США з кінцевим строком погашення не пізніше 14 липня 2023 року під 13,5 % річних. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 у цей самий день було укладено окремі договори поруки,

за якими останні зобов`язалися відповідати перед кредитором солідарно

з боржником у повному обсязі за своєчасне виконання ним своїх кредитних зобов`язань.

Унаслідок невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яку банк, з урахуванням уточнених позовних вимог, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений

у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-185цс14, просив суд стягнути на свою користь солідарно з позичальника та кожного поручителя окремо.

Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області

від 04 березня 2016 року позов банку задоволено.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області

від 03 червня 2016 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного судового рішення задоволено, вищевказане заочне рішення скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

У листопаді 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ «Таскомбанк», ОСОБА_1 , у якому просив визнати таким, що припинився, договір поруки від 14 липня 2008 року № РО 94814, укладений між відкритим акціонерним товариством «Фольксбанк»

(далі - ВАТ «Фольксбанк»), як правонаступником ВАТ «Електрон Банк», правонаступниками якого став ПАТ «ВіЕс Банк», а правонаступником останнього у свою чергу є АТ «Таскомбанк», та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 .

В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що вищевказаний договір поруки припинений у зв`язку із закінченням шестимісячного строку звернення з вимогою до поручителя (частина четверта статті 559

ЦК України), оскільки банк змінив умови кредитного договору щодо строку виконання кредитного зобов`язання, пред`явивши 17 лютого 2014 року вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом,

а з позовом до суду звернувся у січні 2015 року.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_3 просив суд задовольнити його зустрічний позов.

Протокольною ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 03 квітня 2019 року зустрічну позовну заяву

ОСОБА_3 прийнято до спільного розгляду з первісним позовом банку.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області

від 15 серпня 2019 року у складі судді Данилів Є. О. позовні вимоги

АТ «Таскомбанк» задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором від 15 липня 2008 року № КБ 50846

у розмірі 135 712,37 доларів США, з яких: 102 331,27 доларів США - прострочена заборгованість по тілу кредиту; 33 381,10 доларів США - нараховані та не сплачені відсотки за користування кредитом;

1 014 138,79 грн - пеня за порушення умов кредитного договору.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «Таскомбанк»

3 775,80 грн (1 887,90 грн із кожного) судових витрат.

У задоволенні позовних вимог АТ «Таскомбанк» у частині стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором від 15 липня 2008 року № КБ 50846 у розмірі 135 712,37 доларів США та 1 014 138,79 грн відмовлено.

Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_3 задоволено.

Визнано договір поруки від 14 липня 2008 року № РО 94814 таким,

що припинений.

Стягнуто з ОСОБА_1 , АТ «Таскомбанк» на користь ОСОБА_3 704,80 грн (по 352,40 грн із кожного) судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк виконав свої зобов`язання перед ОСОБА_1 , надавши йому кредитні кошти, проте позичальник порушив взяті на себе зобов`язання за кредитним договором,

а тому позикодавець вправі вимагати дострокового повернення кредиту

та виплати належних за цим договором платежів (стаття 1050 ЦК України). При цьому вказане кредитне зобов`язання забезпечено порукою, а саме:

14 липня 2008 року між банком та позичальником й ОСОБА_2

укладено договір поруки № РО94813; між банком та позичальником

й ОСОБА_3 укладено договір поруки № РО94814.

Районний суд вказав, що договором поруки, стороною якого був ОСОБА_3 , не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, відтак у цій частині підлягають застосуванню положення частини четвертої статті 559 ЦК України. Оскільки рішення (17 лютого

2014 року) про дострокове повернення кредитних коштів приймалося саме банком, незалежно від того, чи отримали позичальник та поручитель

такі повідомлення, згадані зміни настали та є обов`язковими для позивача

і це зумовлювало у нього обов`язок пред`явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від визначеної позивачем дати.

При цьому суд виходив із того, що нормами ЦК України та сторонами

договору не передбачено скерування позивачем повторних вимог, після того, як першу вимогу із зазначенням строку виконання такої вимоги

не було виконано боржниками. Також не передбачено у разі невиконання боржниками першої вимоги позивача про дострокове повернення коштів, право на скерування позивачем боржникам другої, повторної, чи третьої вимоги із зазначенням інших строків дострокового виконання таких повторних вимог.

Суд першої інстанції зазначив, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання повинно бути пред`явлено

в судовому порядку у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Проте позивач у зазначений строк

не звернувся з позовом до ОСОБА_3 .

Разом із цим, ОСОБА_3 заявив вимогу про припинення поруки, тому позовні вимоги банку у частині стягнення солідарно з нього

та позичальника на свою користь заборгованість за кредитним договором задоволенню не підлягають, оскільки договір поруки від 14 липня 2008 року припинений у зв`язку із пропуском шестимісячного строку, визначеного статтею 559 ЦК України, так як вимогу про дострокове повернення кредитних коштів поручителю направлено17 лютого 2014 року.

При цьому ОСОБА_2 із відповідними вимогами до суду першої інстанції не зверталася.

Із вищенаведених підстав районний суд відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності у спорі.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Таскомбанк» задоволено частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 серпня

2019 року у частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 скасовано та в цій частині ухвалено нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні його зустрічних позовних вимог.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 серпня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог АТ «Таскомбанк» про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованості за кредитним договором від 15 липня

2008 року № КБ 50846 скасовано та в цій частині ухвалено нову постанову.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь

АТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором від 15 липня

2008 року № КБ 50846 у розмірі 135 712,37 доларів США, з яких:

102 331,27 доларів США - прострочена заборгованість по тілу кредиту;

33 381,10 доларів США - нараховані та не сплачені відсотки

за користування кредитом; 1 014 138,79 грн пені за порушення умов кредитного договору.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 серпня 2019 року у частинах вирішення питання розподілу судових витрат скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь

АТ «Таскомбанк» по 24 926,20 грн з кожного судових витрат.

У решті рішення Пустомитівського районного суду Львівської області

від 15 серпня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що 17 лютого 2014 року банк направив ОСОБА_3 , як поручителю, повідомлення-вимогу про дострокове повернення кредиту у зв`язку

з тривалим невиконанням позичальником взятих на себе зобов`язань

за кредитним договором, у якому зазначено, що у випадку погашення простроченої заборгованості у встановлені цим повідомленням строки, повідомлення вважати таким, що втратило свою силу. Із долучених банком до матеріалів справи розрахунків та пояснень судом встановлено,

що у визначені вищезгаданим повідомленням строки позичальник погасив прострочену заборгованість, а тому повідомлення втратило свою силу.

Однак, позичальник продовжував порушувати взяті на себе кредитні зобов`язання, що і стало підставою для надіслання відповідачам 28 жовтня

2014 року нового повідомлення-вимоги, з вимогами та умовами, аналогічними до викладених у вищезгаданому повідомленні-вимозі

від 17 лютого 2014 року, які на цей раз позичальником та поручителями

не виконані, що і стало правовою підставою для звернення до суду

з даним позовом у січні 2015 року,тобто в межах встановленого

частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку.

У зв`язку з цим апеляційний суд указав про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог за зустрічним позовом про визнання припиненим договору поруки, який було укладено зі ОСОБА_3

14 липня 2008 року.

Крім того, у наданий апеляційним судом строк (до 01 вересня 2021 року) ОСОБА_3 чи його представником не подано до суду власних розрахунків кредитної заборгованості. Проте, у судовому засіданні

20 жовтня 2021 року представником ОСОБА_3 подано до суду клопотання про призначення у справі судової фінансово-кредитної експертизи, яке протокольною ухвалою суду відхилено, оскільки розцінено як умисне затягування розгляду справи, яка перебуває у провадженні суду

з січня 2015 року.

Розрахунок кредитної заборгованості, поданий банком, належними

та допустимими доказами не спростовано, тому апеляційний суд зробив висновок про задоволення позовних вимог банку за первісним позовом

до ОСОБА_3 .

Судом апеляційної інстанції враховано правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 753/7883/15 (провадження № 61-12395св18), у подібних правовідносинах.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись

на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду,

а також судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази,

що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу

№ 450/130/15-ц із суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін відмовлено. Справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання постанови Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у частині стягнення

зі ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованості

за кредитним договором та зупинення стягнення на підставі виданих виконавчих листів задоволено частково. Зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року у частині стягнення

зі ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованості

за кредитним договором до закінчення її перегляду в касаційному порядку. У задоволенні клопотання ОСОБА_3 у частині зупинення стягнення на підставі виданих виконавчих листів відмовлено.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що ним обрано належний спосіб судового захисту свого порушеного права, подавши зустрічний позов у цій справі, який підлягає задоволенню.

Зазначає, суд апеляційної інстанції безпідставно поновив банку строк

на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Крім того, позивач не надав суду детального розрахунку заборгованості по кредитному договору, у зв`язку з чим ним і було подано до апеляційного суду клопотання про витребування у позивача відповідних письмових доказів,

у задоволенні якого судом безпідставно відмовлено, як і у задоволенні клопотання про призначення у справі судової фінансово-кредитної експертизи, клопотання його представника про відкладення розгляду справи 20 жовтня 2021 року. При цьому інші відповідачі за первісним позовом не були повідомлені про розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Вважає, що банк міг звернутися до нього з позовом з 17 лютого 2014 року,

з дати направлення йому першого повідомлення-вимоги про дострокове повернення кредитних коштів, а станом на січень 2015 року строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, позивачем пропущено. Банк, усвідомлюючи, що пропустив строк звернення до суду

з позовом до поручителя, цілеспрямовано направив поручителю повторні повідомлення-вимоги про дострокове повернення кредиту: від 07 жовтня 2014 року та від 28 жовтня 2014 року. Однак законодавством

не передбачено можливість кредитора декілька разів направляти позичальнику та поручителям вимоги про дострокове повернення кредитних коштів, тобто повторно змінювати строк виконання основного зобов`язання.

Посилається на те, що повідомлення-вимога банку від 17 лютого 2014 року стосувалася дострокового повернення усіх кредитних коштів, а не лише простроченої заборгованості, як вказував банк у своїй апеляційній скарзі. При цьому, якщо враховувати строки погашення заборгованості, вказані

у цьому повідомленні-вимозі (45 днів), то шестимісячний строк

на пред`явленням вимоги до поручителя закінчився 05 жовтня 2014 року, тобто позивач у будь-якому випадку пропустив указаний строк.

Вказує, що ОСОБА_1 після 17 лютого 2014 року не погасив заборгованість,

що спростовує висновки апеляційного суду про погашення позичальником заборгованості після отримання відповідного повідомлення-вимоги.

Позичальник з 2008 року не виконував узяті на себе зобов`язання

по кредитному договору, що підтверджується письмовими доказами,

які знаходяться у матеріалах справи.

Крім того, апеляційним судом не враховано, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення щомісячних платежів, а за договором поруки відповідальність поручителя настає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тобто банк мав пред`явити вимогу до поручителя у межах

шести місяців за кожним щомісячним платежем. Також указує, що умовами додаткових угод, укладених між банком та позичальником, змінювався обсяг відповідальності поручителя, і на всі такі зміни останній згоди фактично не надав, що також вказує на припинення поруки. Кредитний договір забезпечений й іпотекою, проте банк не звернув стягнення

на іпотечне майно.

Заявник посилається на відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 липня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № KF 50829 з додатками, за яким банком було надано позичальнику кредит у розмірі 120 000,00 доларів США з кінцевим строком погашення

не пізніше 14 липня 2023 року під 13,5 % річних (а. с. 8-10, 13, т. 1).

Відповідно до заяв на видачу готівки від 15 липня 2008 року № 38_52

та від 29 вересня 2008 року № 215_18 банк виконав своє зобов`язання перед ОСОБА_1 (а .с. 20, 21, т. 1).

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 укладено договір поруки

від 14 липня 2008 року № РО 94813, за яким ОСОБА_2 зобов`язалися відповідати перед кредитором солідарно з боржником у повному обсязі

за своєчасне виконання ним свої кредитних зобов`язань (а. с. 16, 17, т. 1).

Договір поруки № РО 94814 аналогічного змісту укладено цього самого дня між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (а. с. 18, 19, т. 1).

17 лютого 2014 року банк направив ОСОБА_3 , як поручителю, повідомлення-вимогу про дострокове повернення кредиту у зв`язку

з тривалим невиконанням позичальником ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, протягом 30 календарних днів з дати одержання повідомлення, але в будь-якому випадку не пізніше 45 календарних днів із дня направлення банком повідомлення позичальнику. Також зазначено, що у випадку погашення простроченої заборгованості

у встановлені цим повідомленням строки повідомлення вважати таким,

що втратило свою силу (а. с. 62, т. 2).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у встановлені вищезгаданим повідомленням строки, а саме 01 березня 2014 року, позичальник погасив прострочену заборгованість (а. с. 156-157, т. 2).

Тобто повідомлення-вимога від 17 лютого 2014 року втратила свою силу.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань

за кредитним договором 28 жовтня 2014 року банк направив усім відповідачам у справі повідомлення-вимогу, з вимогами та умовами, аналогічними до викладених у вищезгаданому повідомленні-вимозі

від 17 лютого 2014 року (а. с. 22-24, т. 1).

Позичальником та поручителями вказані вимоги не виконано.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно

у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16

ЦК України).

За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків.

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів,

а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі

та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)

у строк та в порядку, що встановлені договором.

У частині першій статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець

має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами

(з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно

до статті 1048 цього кодексу.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти

за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10 цс 18); від 04 липня 2018 року у справі

№ 310/11534/13-ц (провадження № 14-154 цс 18).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

У справі, яка переглядається, виконання зобов`язань за договором кредиту від 14 липня 2008 року № KF 50829, укладеного між банком

та ОСОБА_4 , забезпечено окремими договорами поруки від 14 липня 2008 року № РО 94813 і № РО 94814, поручителями за якими виступають ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Згідно з частинами першою та другою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник

і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі,

що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання

не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор

не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку, що у законі передбачено три способи визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки; протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання; протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов`язання не встановлено або встановлено моментом пред`явлення вимоги).

Зважаючи на наведене, строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права,

а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі спливом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не вправі (постанови Великої Палати Верховного Суду

від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11, від 19 червня 2019 року

у справі № 523/8249/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, постанова Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).

Судами встановлено, що договором поруки, поручителем за яким є ОСОБА_3 , не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється.

При цьому відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком

є певний період у часі зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Отже, умови договору поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов`язань боржника за основним договором,

не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251

ЦК України.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі

№ 1411/3467/12 (провадження № 14-594цс18).

Отже, якщо кредитор на підставі частини другої статті 1050ЦК України

змінив строк виконання основного зобов`язання, то передбачений

частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячнийстрок підлягає обрахуванню від цієї дати.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку

як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив,

що 17 лютого 2014 року банк направляв ОСОБА_3 ,

як поручителю, повідомлення-вимогу про дострокове повернення кредиту

у зв`язку з тривалим невиконанням позичальником взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, у якому визначено строки повернення коштів, а також зазначено, що у випадку погашення простроченої заборгованості у встановлені цим повідомленням строки повідомлення вважати таким, що втратило свою силу.

Надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, апеляційний суд також встановив, що у визначені у вказаному повідомленням строки, а саме

01 березня 2014 року, позичальник погасив прострочену заборгованість. Отже, повідомлення слід уважати таким, що втратило свою силу, оскільки воно узгоджується з тією метою, задля якої повідомлення направлялося,

і вимога виконана.

Разом із цим, у подальшому позичальник продовжував порушувати взяті

на себе перед банком кредитні зобов`язання, що стало підставою для направлення банком 28 жовтня 2014 року позичальнику та поручителям нового повідомлення-вимоги з вимогами та умовами, аналогічними

до викладених у повідомленні-вимозі від 17 лютого 2014 року,

які залишилися невиконаними цього разу, що і стало правовою підставою для звернення до суду з даним позовом у січні 2015 року, тобто в межах встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячногостроку.

Верховний Суд погоджується з указами висновками апеляційного суду,

які узгоджуються з нормами матеріального, права, що регулюють спірні правовідносини, правовими позиціями Верховного Суду, викладеними

у даній категорії справ, а також відповідають усім фактичним обставинам цієї справи.

Тому безпідставними є посилання ОСОБА_3 на відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

Апеляційний суд вірно виходив із того, що вимогу про дострокове погашення заборгованості банк направив позичальнику та поручителям

28 жовтня 2014 року, а з позовом до суду звернувся 23 січня 2015 року, тобто пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором відповідно до частини другої статті 1050

ЦК України та умов кредитного договору, кредитор змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому мав пред`явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати.

Таким чином, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог

за зустрічним позовом ОСОБА_3 про визнання припиненим договору поруки, тобто апеляційний суд обґрунтовано скасував рішення районного суду у цій частині та ухвалив нове судове рішення про відмову

у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом.

Крім того, у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором,

а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі

та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Матеріали даної справи містять докази виконання банком своїх зобов`язань щодо надання позичальнику кредитних коштів.

Проте ОСОБА_3 , як поручитель, заперечуючи проти розрахунку заборгованості, наданого банком, належними та допустимими доказами його не спростував, а власного розрахунку не надав, про що вірно вказано апеляційним судом. При цьому суд перевірив наданий банком розрахунок кредитної заборгованості відповідно до умов договору та вимог закону й відповідачем не спростовано.

Отже, доводи касаційної скарги про необґрунтованість розрахунку кредитної заборгованості колегія суддів вважає безпідставними.

Із цих самих підстав необґрунтованими є посилання касаційної скарги

про безпідставну відмову апеляційного суду у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про призначення у справі судової фінансово-кредитної експертизи, так як ОСОБА_3 у наданий судом строк до суду власних розрахунків кредитної заборгованості не надав, а у задоволенні вказаного клопотання суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив

(а. с. 182, т. 4), вказавши про неприпустимість затягування розгляду справи, яка перебуває у провадженні суду з січня 2015 року.

У силу положень статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом,

а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій

(частина четверта статті 12 ЦПК України).

Наведені у касаційній скарзі доводи щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права є безпідставними, вони зводяться

до власної незгоди заявника з оскаржуваним судовим рішенням,

що не може бути підставою для його скасування.

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги щодо належного способу судового захисту порушених прав, обраного ОСОБА_3 , як на підставу для задоволення його зустрічних позовних вимог,

так як у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 судом апеляційної інстанції відмовлено з інших правових підстав, а не у зв`язку

з неналежним способом судового захисту порушених прав.

При цьому Верховним Судом відхиляються посилання заявника касаційної скарги про порушення апеляційним судом процесуальних прав інших відповідачів за первісним позовом банку, зокрема, щодо їх неналежного повідомлення про розгляд справи, оскільки заявник не є представником цих осіб.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вірно скасував рішення районного суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог банку

до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , задовольнивши первісний позов

у цій частині.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести

до неправильного вирішення справи.

Крім того, відхиляються доводи ОСОБА_3 щодо зазначення

у тексті оскаржуваного судового рішення неправильної дати укладення кредитного договору, оскільки вказане не є підставою для скасування правильного по суті судового рішення, а це питання може бути вирішено відповідно до вимог статті 269 ЦПК України, яка регламентує питання виправлення допущених судом описок чи арифметичних помилок.

При цьому судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України суд апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться

до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України

не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно

від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді,

та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України,

№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване

судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом

не здійснюється.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

З урахуванням того, що ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року виконання оскаржуваного судового рішення було зупинено у частині стягнення зі ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованості за кредитним договором до закінчення його перегляду

в касаційному порядку, то у зв`язку із завершенням касаційного провадження виконання оскаржуваної постанови у відповідній частині підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 418, 436 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити

без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Львівського апеляційного суду

від 20 жовтня 2021 року у частині стягнення зі ОСОБА_3

на користь акціонерного товариства «Таскомбанк» заборгованості

за кредитним договором.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк