Постанова

від 16.02.2022 по справі 756/2982/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а

Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/4116/2022

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2022 року м. Київ

Справа № 756/2982/21

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,

суддів Махлай Л.Д., Немировської О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року, постановлену у складі судді Тихої О.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)», треті особи - ОСОБА_2 , Державна служба якості освіти України, Міністерство освіти і науки України, Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління освіти Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Київська міська рада про визнання правочину недійсним, визнання бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

У лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Комунального закладу «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)», треті особи - ОСОБА_2 , Державна служба якості освіти України, Міністерство освіти і науки України, Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління освіти Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Київська міська рада про визнання правочину недійсним, визнання бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 10 березня 2021 року у справі відкрито загальне позовне провадження.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року провадження у справі закрито.

Не погоджуючись з ухвалою, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на її незаконність, необґрунтованість, порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

Вказує, що відносини між навчальними закладами (юридичними особами) та учнями (фізичними особами), що отримують освітні послуги, стосуються приватноправових відносин, а тому захист прав отримувачів освіти має здійснюватись в порядку цивільного судочинства. Крім того, надавач освіти не є суб`єктом владних управлінських функцій у розумінні положень КАС та не виконує окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень.

Зазначає, що відповідач своїми діями ввів в оману законних представників ОСОБА_3 саме з приводу існування інклюзивного класу та відповідності послуги інклюзивного навчання до норм законодавства України. Відповідач не забезпечив надання послуги з інклюзивного навчання, чим не виконує умов правочину про надання послуги ОСОБА_3 , що прирівняний до видання наказу про зарахування учня до закладу освіти.

Вважає, що суд першої інстанції неналежно вивчив матеріали справи та встановив характер спірних правовідносин, які виникли між ОСОБА_3 та відповідачем. Позивачем, в інтересах дитини якої пред`явлений позов, надано достатньо доказів суду першої інстанції про характер правовідносин, що має здійснюватися у порядку цивільного судочинства.

Вказує, що суд першої інстанції фактично змінив позовні вимоги та необґрунтовано вважав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, будучи повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач фактично просить суд встановити факт порушення з боку відповідача вимог законодавства, що регулює процедуру утворення інклюзивних класів, та зобов`язати відповідача організувати клас з інклюзивним навчанням за нормами ДБН В.2.2-3-2018 та зарахувати туди її сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Разом з тим, організація інклюзивного навчання, зокрема, створення таких класів, згідно з вимогами діючого законодавства, передбачає цілу систему освітніх послуг, гарантованих державою, спеціальну процедуру створення, фінансування, матеріально-технічного забезпечення інклюзивних (спеціальних) класів для дітей з особливими освітніми потребами у загальноосвітніх навчальних закладах, якої повинні дотримуватися навчальні заклади, засновники загальноосвітніх навчальних закладів за погодженням з відповідним органом управління освітою у межах визначених законами та підзаконними нормативно-правовими актами повноважень.

Суд першої інстанції, проаналізувавши правовідносини, що склалися між сторонами, законодавство, що регулює правовідносини по організації інклюзивного навчання, та обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, виходячи з принципу jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, дійшов до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання угод недійсними із застосуванням наслідків недійсності правочинів не призведе до належного захисту порушеного права позивача, більш того, може призвести до негативних наслідків для інших осіб - дітей з особливими освітніми потребами, які навчаються в одному класі з сином позивача, та їхніх батьків.

Суд вважав, що з метою належного захисту порушеного права позивача на отримання її сином, який є дитиною з особливими освітніми потребами, освіти належної якості, вказана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, серед принципів якого, на відміну від цивільного судочинства, окрім принципів змагальності та диспозитивності, є, також, принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі.

Отже суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний спір є публічно-правовим і стосується належного виконання як безпосередньо навчальним закладом у межах делегованих повноважень, засновником навчального закладу, яким є Київська міська рада, своїх повноважень, а тому на нього поширюється юрисдикція адміністративного суду.

З висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до приписів ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з п.п.1,2 ч.1 ст.4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до положень ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, із системного аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що необхідною та єдиною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення цим суб`єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Згідно з ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 826/27224/15, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 463/6961/18, критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

За визначеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії чи рішення суб`єкта владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи, у лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Комунального закладу «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)», треті особи - ОСОБА_2 , Державна служба якості освіти України, Міністерство освіти і науки України, Департамент освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління освіти Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, Київська міська рада про визнання правочину недійсним, визнання бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги до Комунального закладу «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)» позивач зазначає, що її син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дитиною з особливими освітніми потребами. За направленням Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) син навчається у Комунальному закладі «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)» в інклюзивному класі.

Проте, клас, де навчається її син ОСОБА_3 , на думку позивача, не є класом з інклюзивним навчанням, оскільки наповненість класу учнями з числа дітей з особливими освітніми потребами, перевищує допустимі норми, а саме: у класі, де навчається ОСОБА_3 , замість двох осіб зі складними порушеннями розвитку навчається ще 6-7 дітей з особливими освітніми потребами. Вказане впливає на якість загальної середньої освіти, відповідачем порушуються вимоги ст. 20 Закону України «Про освіту». Незважаючи на неодноразові звернення до адміністрації школи І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва та засновника вказаного навчального закладу - Київської міської ради, вказані недоліки не усунені, адміністрація школи продовжує стверджувати, що дитина позивача навчається в інклюзивному класі. Позивач вважає, що відповідачем фактично не надаються послуги з інклюзивного навчання неповнолітнього ОСОБА_3 , 2006 року народження.

У зв`язку з наведеним позивач просить:

- визнати недійсним правочин, за яким відповідачем - Комунальним закладом «Школа І-ІІІ ступенів №168 Оболонського району м. Києва (СШ № 168)», організовано клас для навчання її сина ОСОБА_3 як інклюзивний;

- визнати бездіяльність відповідача, яка полягає у тому, що останнім не організовано клас з інклюзивним навчанням з метою реалізації прав її сина ОСОБА_3 , як дитини з особливими освітніми потребами на освіту за місцем проживання та освітня послуга з інклюзивного навчання відповідачем не надається;

- визнати недійсним правочин з надання попередніх освітніх послуг з інклюзивного навчання ОСОБА_3 , як дитини з особливими освітніми потребами;

- зобов`язати відповідача організувати клас з інклюзивним навчанням за нормами ДБН В.2.2-3-2018 та зарахувати в нього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається з Закону України «Про освіту», Закону України «Про повну загальну середню освіту», інших актів законодавства у сфері освіти і науки та міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.

Згідно з п. 12 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту», інклюзивне навчання - це система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників.

Відповідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про освіту», органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють умови для забезпечення прав і можливостей осіб з особливими освітніми потребами для здобуття ними освіти на всіх рівнях освіти з урахуванням їхніх індивідуальних потреб, можливостей, здібностей та інтересів.

Згідно зі ст. 20 Закону України «Про освіту», інклюзивне навчання здобувачів освіти базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників. Організація інклюзивного навчання у закладах освіти на відповідних рівнях освіти здійснюється відповідно до порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України. Заклад освіти відповідно до законодавства організовує та/або забезпечує надання особам з особливими освітніми потребами психолого-педагогічних та корекційно-розвиткових послуг, а також допоміжних засобів для навчання.

З метою проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дітей, надання психолого-педагогічних та корекційно-розвиткових послуг, а також забезпечення психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими освітніми потребами органи місцевого самоврядування утворюють інклюзивно-ресурсні центри.

Психолого-педагогічні послуги - комплексна система заходів з організації освітнього процесу та розвитку особи з особливими освітніми потребами, що передбачені індивідуальною програмою розвитку та надаються педагогічними працівниками закладів освіти, інклюзивно-ресурсних центрів, іншими фахівцями (п. 21-1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту»).

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст.26 Закону України «Про повну загальну середню освіту», заклади загальної середньої освіти на підставі письмових звернень батьків дітей з особливими освітніми потребами утворюють інклюзивні та/або спеціальні класи у порядку, визначеному законодавством. Для учнів з особливими освітніми потребами, які навчаються в інклюзивних та спеціальних класах закладів загальної середньої освіти, на підставі письмового звернення їхніх батьків утворюються інклюзивні та/або спеціальні групи подовженого дня.

Організація інклюзивного навчання у закладах загальної середньої освіти здійснюється у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Потреба учня з особливими освітніми потребами в індивідуальній програмі розвитку, індивідуальному навчальному плані визначається згідно з висновком інклюзивно-ресурсного центру про комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини з урахуванням Міжнародної класифікації функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров`я дітей і підлітків.

З матеріалів справи вбачається, що предметом розгляду у цій справі є правомірність вирішення відповідачем питання організації навчання дитини з особливими потребами за інклюзивною формою навчання.

Тобто, за своєю природою відносини, які склалися між сторонами, пов`язані з наданням освітніх послуг, які виникли між навчальним закладом та батьками дитини, яка намагається отримати освітні послуги за інклюзивною формою навчання.

Отже, виходячи із змісту позовних вимог, позивач прагне захистити цивільні права своєї неповнолітньої дитини з особливими потребами у навчанні.

Враховуючи викладене, заявлені позовні вимоги не стосуються захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, позовні вимоги, викладені у даній справі позивачем, не мають ознак публічно-правового спору, оскільки вказані вимоги не пред`явлені до суб`єктів владних повноважень, що здійснюють владні управлінські функції у правовідносинах, у яких виник спір. При цьому відповідач, як надавач освіти, не є суб`єктом владних управлінських функцій у розумінні положень КАС та не виконує окремих владних управлінських функцій або делегованих повноважень щодо позивача.

Виходячи із суті спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що такі правовідносини не носять публічно-правового характеру, оскільки спір у цій справі стосується приватноправових відносин - захист прав позивача та її неповнолітнього сина, в інтересах якого нею пред`явлений позов, а отже такий спір має вирішуватися у порядку цивільного судочинства.

За змістом висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 463/6961/18, спір, в якому за своєю природою відносини, що склалися між сторонами, пов`язані з наданням освітніх послуг, стосується приватноправових відносин.

Таким чином, оскільки даний спір, що виник між навчальним закладом та батьками дитини, яка прагне отримати освітні послуги за інклюзивною формою навчання, стосується приватноправових відносин, то захист прав отримувачів освіти має здійснюватись в порядку цивільного судочинства, а тому висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження колегія суддів вважає необґрунтованим, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - постановлену з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375-379, 381-383 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Ухвалу Оболонського районного суду м. Києва від 11 листопада 2021 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 14 квітня 2022 року.

Суддя - доповідач: Ящук Т.І.

Судді: Махлай Л.Д.

Немировська О.В.