Постанова

від 24.04.2022 по справі 826/9079/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/9079/16 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2022 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Кучми А.Ю.,

суддів Аліменка В.О., Беспалова О.О.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Массімо Дутті Україна» про стягнення заборгованості,-

В С Т А Н О В И Л А :

Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з позовом, в якому просить:

- стягнути з Товариства на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 114 389,70 грн;

- стягнути з відповідача на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 4 186,44 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач не виконано 4-х відсоткового нормативу, визначено чинним законодавством України для працевлаштування інвалідів, тому відповідач повинен самостійно сплатити суму адміністративно-господарської санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів. Також, за порушення строків сплати адміністративно-господарської санкції відповідачу нарахована пеня.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти позовних вимог та зазначає, що з його боку відсутні порушення вимог законодавства щодо працевлаштування інвалідів.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.11.2016, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2017, відмовлено в задоволенні позову.

Верховний Суд постановою від 23.08.2018 ухвалив касаційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити частково, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.11.2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2017 року скасувати, а справу направив до суду першої інстанції на новий розгляд.

Верховний суд вказав, що судами попередніх інстанцій не з`ясовано чи створені відповідачем робочі місця, включені до звітів № 3-ПН, передбачали повну зайнятість осіб з інвалідністю, що в повній мірі відповідало б меті Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» і сприяло забезпеченню законних прав та інтересів інвалідів.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Позивач не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить зазначене рішення скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. При цьому вказує на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зазначає, що відповідачем не виконано норматив по створенню робочих місць та не забезпечено працевлаштування осіб, яким встановлена інвалідність, що є порушенням приписів чинного законодавства.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Також ТОВ «Індітекс Україна» подано клопотання про заміну сторони по справі.

Судом встановлено, що на підставі Передавального акту від 30 листопада 2021 року, затвердженого рішенням Єдиного учасника № 301121 ТОВ «Массімо Дутті Україна», з 00 год. 00 хв. 1 грудня 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Індітекс Україна» є правонаступником щодо усіх активів, пасивів, прав та обов`язків, майна відповідача.

Відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником.

Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

З огляду на зазначене, колегія суддів прийшла до висновку про заміну відповідача правонаступником - з Товариства з обмеженою відповідальністю «Массімо Дутті Україна» (01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 19-21, літера «А», ЄДРПОУ 35575325) на Товариство з обмеженою відповідальністю «Індітекс Україна» (01001, м. Київ, площа Спортивна, 1а, вежа А, поверх 15, ЄДРПОУ 35534116).

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 24.02.2016 ТОВ «Массімо Дутті Україна» подало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2015 рік по формі 10-ПІ (поштова-річна), затверджений наказом Мінпраці та соціальної політики від 10.02.2007 №42 з доповненнями від 12.11.2008 № 527.

Згідно звіту відповідач вказав, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2015 році становила 66 осіб, відповідно до 4-х відсоткового нормативу на підприємстві повинні бути працевлаштовані 3 особи з інвалідністю, але відповідачем були працевлаштовані 2 особи.

Таким чином відповідачем, на думку позивача, не виконано 4-х відсоткового нормативу, призначеного для працевлаштування інвалідів, з огляду на що за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування інвалідів і не зайнятих ними, відповідач до 15.04.2016 повинен самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 114 389,70 грн.

Дана сума заборгованості по адміністративно-господарських санкціях підтверджується звітом за формою 10ПІ від 24.02.2016 №6/2050 за 2015 року та розрахунком заборгованості. Розмір нарахованої пені в сумі 4 186,44 грн позивач підтверджує розрахунком суми позову за порушення строків оплати санкцій.

Оскільки добровільно вказані в позовній заяві кошти відповідач не сплатив, позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обов`язок працедавця по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування. Крім того, створені відповідачем робочі місця, які включені до звітів № 3-ПН не містили ознак дискримінації інвалідів та в повній мірі відповідали меті Закону №875-ХІІ.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №129 передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-XII) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

При цьому, ч. 2 ст. 19 вказаного Закону визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Частиною 1 ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, з урахування причин інвалідності, з урахуванням побажань інвалідів, наявних у них професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 18-1 Закону № 875-XII передбачено, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

Відповідно до п. 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 затверджено Форму звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Наведене свідчить про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Як вбачається з матеріалів справи, звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2015 рік поданий відповідачем до Київського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, що позивачем підтверджується.

Так, відповідач щомісяця, окрім червня, впродовж 2015 року подавав звітність за формою №3-ПН (а.с. 76-99) до Київського міського центру зайнятості, що підтверджується копіями звітів, які додаються до цих заперечень. У таких звітах відповідачем зазначалося про наявність відкритих вакансій для інвалідів.

Між тим неподання підприємством звітності за формою №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у червні 2015 року пояснюється наступним.

Відповідно до звіту товариства про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2015 рік кількість інвалідів-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» становить 3 особи. Разом з тим товариство мало обов`язок забезпечити у 2015 року працевлаштування мінімум 3 осіб з інвалідністю.

Відтак, відсутність обов`язку із подання загаданої вище звітності обумовлена відсутністю попиту на робочу силу (вакансії) з огляду працевлаштування 3 осіб зі статусом інваліда.

Матеріали справи містять документи на підтвердження працевлаштування у червні 2015 року товариством 3 працівників зі статусом інваліда, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с. 107-119).

З вищевикладеного вбачається, що відповідач вживав заходи, передбачені чинним законодавством, по забезпеченню працевлаштування інвалідів, тому на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування й відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватися.

Оскільки суд не встановив, а позивач не довів належними та допустимими доказами відмову відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю на вакантні робочі місця, застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені не є обґрунтованим.

При цьому, доказів на підтвердження того, що відповідачем не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку відповідача за зверненням інваліда або направленням державної служби зайнятості, позивачем не надано.

Позивачем не надано доказів, що наявні відмови через зайнятість вакансій чи не відповідність вимогам були протиправними та свідчили про умисне не працевлаштування осіб з інвалідністю.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачем було вжито всі можливі заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, а відтак, застосування до нього адміністративного-господарських санкцій та пені за не працевлаштування інвалідів є протиправним.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 440/2008/19, від 14.02.2018 у справі № 820/2124/16, від 28.02.2018 у справі №807/612/16, від 26.06.2018 у справі №№806/1368/17, від 11.09.2018 у справі №812/1127/18, від 19.12.2018 у справі №812/1140/18, від 23.07.2019 у справі №820/2204/16, від 31.07.2019 у справі №812/1164/18.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону праці» підприємства, які використовують працю осіб з інвалідністю, зобов`язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Підстави встановлення обов`язкової скороченої тривалості робочого дня та відповідні категорії осіб передбачено статтею 51 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), до яких особи з інвалідністю не віднесені.

Натомість за правилами частини 1 статті 56 КЗпП України неповний робочий день або неповний робочий тиждень встановлюється виключно за угодою сторін при прийнятті на роботу або після прийняття.

Наявна в матеріалах справи звітність форми №3-ПН містить характеристики вакансій, відповідно до яких такі вакансії можуть бути зайняті особами з інвалідністю, з неповним робочим тижнем.

При цьому, зазначені у звітності №3-ПН вакансії продавця-консультанта, які були створені відповідачем протягом 2015 року, та, серед іншого були доступні для працевлаштування осіб з інвалідністю, передбачали 20-годинний робочий тиждень.

Умовами пункту 5.2 Правил внутрішнього трудового розпорядку співробітників ТОВ «Массімо Дутті Україна», затверджених зборами трудового колективу від 06.09.2010, встановлено, що працівникам магазину, де умовами договору не може бути додержана встановлена щоденна або тижнева вартість робочого часу, запроваджується підсумований облік робочого часу (далі - Правила).

При підсумковому обліку робочого часу роботи працівник регулюються графіком виходу на роботу, який розробляється роботодавцем. Обліковим періодом є календарний місяць (пп. 5.2.1, 5.2.2 Правил).

В статті 56 Кодексу законів про працю України зазначається, що за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Відповідно до пункту 2.4 Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 року №286 (далі - Інструкція) до облікової кількості включаються штатні працівники, які прийняті або переведенні за ініціативою адміністрації на роботу на неповний робочий день або неповний робочий тиждень (пп. 2.4.3 Інструкції).

Також в підпункті 2.4.3 Інструкції зазначається, що в обліковій кількості ці працівники (які працюють неповний робочий день чи тиждень) враховуються за кожний календарний день як цілі одиниці, включаючи неробочі дні тижня, що обумовлені при зарахування на роботу.

Таким чино, на теперішній час відсутні обмеження щодо встановлення роботодавцем (за згодою інваліда) неповного робочого часу, а тому відсутні перешкоди для укладення трудового договору з інвалідом на неповний робочий час із відповідним оформленням трудової книжки.

Суд першої інстанції вірно вказав, що приймаючи до уваги те, що вакансії які пропонувались відповідачем містили єдині умови працевлаштування, як для осіб з інвалідністю так і для осіб, які не мають такого статусу, з огляду на трудовий розпорядок товариства та зважаючи на те, що чинним законодавством не заборонено працевлаштування інваліда на неповний робочий день/тиждень, створені відповідачем робочі місця, які включені до звітів № 3-ПН не містили ознак дискримінації інвалідів та в повній мірі відповідали меті Закону №875-ХІІ.

За змістом статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно частин 1 та 2 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Відповідно до частини 4 статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесенні відповідачем витрати на професійну правничу допомогу ним надано копії наступних документів: договір про надання правової допомог №12/11-2016 від 15.11.2016 року; додаток А до договору №12/11-2016 про надання правової допомоги від 15.11.2016 року; додаткову угоду від 13.02.2018 року до договору №12/11-2016 про надання правової допомоги від 15.11.2016 року; завдання від 10.09.2018 року до договору №12/11-2016 про надання правової допомоги від 15.11.2016 року; договір про надання правової допомоги від 10.09.2018 року №10/09-2018; довіреність №03/09 від 03.09.2018 року; ордер серія КС №459615; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю; акт про надання послуг від 27.11.2018 року.

Згідно наданих документів відповідачем понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 55 920,57 грн з урахуванням ПДВ.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з огляду на складність справи, обсяг та якість виконаних адвокатом робіт, витрачений час, заявлені витрати є обґрунтованими, є співмірними із заявленою сумою витрат на правовому допомогу.

При цьому, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

При цьому, апеляційна скарга не містить доказів, які б підтвердили, що заявлена до відшкодування сума є завищеною чи неспівмірною.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.

Повний текст постанови виготовлено 25.04.2022.

Головуючий суддя: А.Ю. Кучма

В.О. Аліменко

О.О. Беспалов