Постанова

від 14.02.2022 по справі 914/2055/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2022 року

м. Київ

cправа № 914/2055/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючий, Зуєв В. А., Могил С. К.,

секретар судового засідання - Гогусь В. О.,

за участю представників сторін:

позивача - не з`явилися,

відповідача - не з`явилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - не з`явилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з`явилися,

розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Вертлюг"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.10.2021 і

рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2021 у справі

за позовом Приватного підприємства "Вертлюг"

до Львівської міської ради,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Захист-Пром",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Санметал",

про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У листопаді 2018 року Приватне підприємство "Вертлюг" (далі - ПП "Вертлюг") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Львівської міської ради про зобов`язання розглянути по суті заяву ПП "Вертлюг" про облаштування заїзду до належного йому майнового комплексу, розміщеного на орендованій у Львівської міської ради земельній ділянці у м. Львові на вул. Богданівській, 42/14, площею 0,1354 га, кадастровий № 4610137200:08:012:0039 шляхом вилучення із земельної ділянки, належної Львівській міській раді, площею 0,5834 га кадастровий №4610137200:08:012:0042 за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1, частини земельної ділянки для облаштування проїзду з наступним її викупом ПП "Вертлюг" чи встановлення земельного сервітуту, застосувати заходи забезпечення позову шляхом накладення заборони власнику - Львівській міській раді вчиняти будь-які дії з земельною ділянкою площею 0,5834 га кадастровий №4610137200:08:012:0042 за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1.

1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПП "Вертлюг", зокрема, зазначало, що воно є власником нерухомого майна площею 667,4 м2 на вул. Богданівській, 42/14 у м. Львові та орендує для обслуговування цього майна земельну ділянку площею 0,1354 га, кадастровий номер 4610137200:08:012:0039 на підставі договору оренди землі від 07.05.2010, укладеного з Львівською міською радою. Для використання під`їзних шляхів позивач до 2018 року користувався також земельною ділянкою відповідно до договору спільного використання землі №13 від 01.02.2016, укладеного з ТзОВ "Сантехмонтаж-539". Проте у 2018 році з ним цей договір продовжено не було. Оскільки для використання орендованої земельної ділянки необхідним є використання під`їзних шляхів, ПП "Вертлюг" зверталося із заявою від 08.10.2018 на ім`я голови Львівської міської ради, яка зареєстрована у Львівській міській раді 08.10.2018 за № 2-28842-24, про вилучення частини земельної ділянки з метою влаштування проїзду з наступним її викупом чи встановлення земельного сервітуту. Натомість сесією міської ради вказане звернення розглянуто не було. Оскільки Львівською міською радою не приймалося рішення про надання або про відмову в наданні частини спірної земельної ділянки позивачу, чи встановлення земельного сервітуту щодо неї для облаштування проїзду, ПП "Вертлюг" вважало, що з порушенням договору оренди земельної ділянки Львівською міською радою створюються перешкоди в діяльності підприємства та у використанні майна, оскільки перекриється існуючий заїзд до нього, тому позивач вимушений захищати свої порушені права способами, передбаченими статтею 152 Земельного кодексу України.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Львівської області від 08.02.2021 (суддя Мазовіта А.Б.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.10.2021 (судді: Якімець Г.Г. - головуючий, Бонк Т.Б., Матущак О.І.) у справі № 914/2055/18 в позові ПП "Вертлюг" відмовлено повністю.

2.2. Судові рішення мотивовані тим, що земельна ділянка із кадастровим №4610137200:08:012:0042, загальною площею 0,5834 га за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1 перебуває у власності Львівської міської ради та передана у користування (оренду) згідно з договором оренди землі від 15.11.2012, який укладений на 10 років терміном до 20.09.2022 та станом на час розгляду справи є чинним, при цьому позивачем не наведено жодних підстав, передбачених статтею 143 Земельного кодексу України, для припинення прав на вказану земельну ділянку, а також не долучено доказів на підтвердження існування таких підстав. Суди також зазначили, що позивач не може втручатися у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування щодо вилучення із земельної ділянки частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та приміщення, а саме поділу такої ділянки, до компетенції суду віднесено розгляд вимоги виключно про спонукання розглянути подану зацікавленою особою заяву без визначення змісту самого рішення. Щодо встановлення земельного сервітуту, суди зазначили, що укладенню договору сервітуту передує виготовлення та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права сервітуту, яке включає в себе погодження усіх зацікавлених осіб. Судом встановлено, що позивач у заяві від 08.10.2018 лише зазначив про право на сервітут та просив відповідача встановити такий, проте у вказаній заяві не зазначено інформації про розмір частини земельної ділянки, меж такої ділянки, не долучено графічних документів, планів земельної ділянки, не заявлено вимог про надання дозволу на розробку технічної документації, тощо. Суд першої інстанції також звернув увагу, що належним способом захисту в разі наявності права сервітуту за умови відповідного звернення до власника (землекористувача) земельної ділянки з дотриманням усіх вимог земельного (землевпорядного) законодавства та за умови відмови у задоволенні такої заяви чи ухилення від розгляду такої заяви, є вимога про визнання договору сервітуту укладеним.

3. Короткий зміст касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.10.2021 і рішенням Господарського суду Львівської області від 08.02.2021 у справі № 914/2055/18, ПП "Вертлюг" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, покласти на відповідача судові витрати.

3.2. ПП "Вертлюг", звертаючись із касаційною скаргою, зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права. На думку скаржника, оскаржуване судове рішення ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права щодо способу захисту та дискреційних повноважень, викладених у постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 826/17220/17, від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 23.01.2018 у справі № 816/303/16, від 06.03.2019 у справі № 200/11311/18-ц, від 16.05.2019 у справі № 818/600/17, від 21.11.2019 у справі № 344/8720/16-а, від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15, від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 20.03.2019 у справі № 514/1571/14-ц, від 22.09.2021 у справі № 444/2308/18, від 17.10.2019 у справі №484/690/16-ц, від 21.09.2021 у справі № 927/1067/20, від 06.08.2019 у справі № 140/1992/18.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що ПП «Вертлюг» є власником нерухомого майна загальною площею 667,4 м2, яке знаходиться у м. Львові, по вул. Богданівська, 42/14, що підтверджується свідоцтвом про право власності №ЛР0773 від 13.09.2007 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №16069525 від 26.09.2007.

4.2. 07.05.2010 між ПП «Вертлюг» та Львівською міською радою укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого ПП «Вертлюг» передано в оренду земельну ділянку площею 0,1354 га, кадастровий №4610137200:08:012:0039 за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/14, для обслуговування зазначеного нерухомого майна.

4.3. Судами також встановлено, що за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1 знаходиться нерухоме майно (цех) загальною площею 1 264 м2, яке перебувало у власності ТзОВ «Сантехмонтаж-539», та для обслуговування якого останнє орендувало у Львівської міської ради земельну ділянку загальною площею 0,5834 га, з яких 1 989,88 м2 перебувало в користуванні ПП «Вертлюг» відповідно до укладеного 01.02.2016 між ПП «Вертлюг» та ТзОВ «Сантехмонтаж-539» договору №13 про спільне користування земельною ділянкою, в тому числі 300,8 м2 у спільному користуванні як під`їзні шляхи.

4.4. В подальшому ТзОВ «Сантехмонтаж-539» передало належне йому нежитлове приміщення площею 1 264 м2 за адресою: м. Львів вул. Богданівська, 42/1 до статутного капіталу ТзОВ «Санметал» та продало корпоративні права у ТзОВ «Санметал» третій особі.

4.5. ТзОВ «Санметал» звернулося до Львівської міської ради із заявою від 12.06.2018 про надання земельної ділянки площею 0,5834 га кадастровий №4610137200:08:012:0042 за адресою: м. Львів вул. Богданівська, 42/1 в оренду. Окрім того, новий власник ТзОВ «Санметал» повідомив позивача, що вказана земельна ділянка буде огороджена.

4.6. ПП «Вертлюг» зверталося до Львівської міської ради із заявами про облаштування спільного проїзду шляхом викупу земельної ділянки під заїзди чи шляхом встановлення земельного сервітуту, зокрема, 10.05.2018 за вих.№2-13138-2403, 06.06.2018 за вих.№2-15994-2403, 09.07.2018 за вих.№2-19274-2403, які на розгляд сесії Львівської міської ради не виносилися.

4.7. 08.10.2018 ПП «Вертлюг» звернулося до Львівської міської ради із заявою вих.№2-28842-24 про вилучення частини земельної ділянки для влаштування проїзду з наступним її викупом ПП «Вертлюг» чи встановлення земельного сервітуту.

4.8. Суди констатували, що вказана заява на розгляд сесії Львівської міської ради не виносилася. Поряд з цим, Департаментом містобудування Львівської міської ради ПП «Вертлюг» надіслано лист вих.№2403-5262, у якому зазначено, що заїзд до земельної ділянки в м. Львові на вул. Богданівській, 42/14, площею 0,1354 га, якою користується ПП «Вертлюг», визначений червоними лініями, які затверджені ухвалою Львівської міської ради №2914 від 25.01.2018.

4.9. У листопаді 2018 року ПП "Вертлюг" звернулося до суду з цим позовом до відповідача Львівської міської ради про: зобов`язання розглянути на найближчій сесії по суті заяву ПП «Вертлюг» від 08.10.2018 про облаштування безперешкодного як з вул. Богданівська, так і з вул. Пластова, проїзду, доїзду, виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та належного йому приміщення, а також, у зв`язку із виробничими потребами, заїзду та виїзду у власне виробниче приміщення, розміщене на орендованій земельній ділянці у м. Львові на вул. Богданівській, 42/14, площею 0,1354 га, кадастровий №4610137200:08:012:0039, шляхом вилучення із земельної ділянки, що належить Львівській міській раді, кадастровий №4610137200:08:012:0042 площею 0,5834 га за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1, частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду як з вул. Богданівська, так і з вул. Пластова, в межах червоних ліній, передбачених ДБН, до орендованої позивачем земельної ділянки, та встановлення земельного сервітуту в тій частині міжквартальних проїздів відповідно до вимог закону, в якій червоні лінії неможливі, та зобов`язання відповідача прийняти рішення про вилучення із земельної ділянки, кадастровий №4610137200:08:012:0042, частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду в межах червоних ліній, передбачених ДБН, до орендованої позивачем земельної ділянки та приміщення чи встановлення земельного сервітуту.

4.10. Таким чином, спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю/відсутністю підстав для зобов`язання відповідача вчинити дії, а саме розглянути заяву позивача про облаштування проїзду, доїзду, виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та виробничого приміщення щляхом вилучення частини земельної ділянки чи встановлення земельного сервітуту.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення з огляду на таке.

5.2. Предметом позову у цій справі є вимоги про зобов`язання Львівської міської ради розглянути на найближчій сесії по суті заяву ПП «Вертлюг» від 08.10.2018 про облаштування безперешкодного як з вул. Богданівська так і з вул. Пластова, проїзду, доїзду, виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та належного йому приміщення, шляхом вилучення із земельної ділянки, що належить Львівській міській раді, кадастровий №4610137200:08:012:0042 площею 0,5834 га за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1, частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду як з вул. Богданівська так і з вул. Пластова в межах червоних ліній, передбачених ДБН, до орендованої позивачем земельної ділянки, чи встановлення земельного сервітуту.

5.3. Позовні вимоги обґрунтовані необхідністю використання під`їзних шляхів для користування орендованою земельною ділянкою та необхідністю облаштування безперешкодного проїзду, доїзду, виїзду до цих об`єктів. На думку позивача, відповідачем з порушенням договору оренди земельної ділянки створюються перешкоди в діяльності підприємства та у використанні майна, оскільки перекривається існуючий заїзд до нього.

5.4. Суди, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПП «Вертлюг», зокрема, зазначили, що позивач не може втручатися у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування щодо вилучення із земельної ділянки частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та приміщення.

5.5. Колегія суддів зазначає, що відповідно до Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина 2 статті 6); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19).

5.6. Як встановлено судами, земельна ділянка із кадастровим №4610137200:08:012:0042, загальною площею 0,5834 га за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1, з якої позивач просив вилучити частину земельної ділянки для облаштування проїзду (заїзду), перебуває у власності Львівської міської ради та передана в оренду згідно з договором оренди землі від 15.11.2012, який укладений на 10 років терміном до 20 вересня 2022 року (пункт 8 договору) та станом на час розгляду цієї справи є чинним.

5.7. Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

5.8. Згідно зі статтею 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі: - закінчення строку, на який його було укладено; - викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; - поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; - смерті фізичної особи - орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; - ліквідації юридичної особи - орендаря; - відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; - набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; - припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійного договору (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства/концесії); - припинення (розірвання) спеціального інвестиційного договору, укладеного відповідно до Закону України «Про державну підтримку інвестиційних проектів із значними інвестиціями». Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

5.9. З урахуванням наведених положень законодавства, судами встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження погодження орендарем внесення змін до договору оренди землі в частині вилучення земельної ділянки чи припинення такого договору, а також підстав для примусового припинення прав на земельну ділянку кадастровий номер 4610137200:08:012:0042, загальною площею 0,5834 га за адресою: м. Львів, вул. Богданівська, 42/1. З урахуванням наведеного суди зазначили, що суд не може втручатися у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування щодо вилучення із земельної ділянки частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та приміщення, а саме поділу такої ділянки. Тому суди дійшли висновку, що заявлена позивачем вимога не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

5.10. Крім того, суди констатували, що позивачем поряд із вимогою про вилучення частини земельної ділянки, заявлено вимогу щодо встановлення земельного сервітуту на частину земельної ділянки із кадастровим №4610137200:08:012:0042, яка, з огляду на особливості правового регулювання, є альтернативною вимогою щодо вилучення частини земельної ділянки (поділу земельної ділянки).

5.11. Суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, зазначили, що укладенню договору сервітуту передує виготовлення та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права сервітуту, яке включає в себе погодження усіх зацікавлених осіб. Проте суди констатували, що позивач у позовній заяві зазначив, що він звертався до відповідача із заявою про встановлення земельного сервітуту, яка, на його думку, не була вирішена. Однак, із заяви від 08.10.2018 вбачається, що позивач зазначив лише про право на сервітут та просив відповідача встановити такий, проте у вказаній заяві не зазначено інформації про розмір частини земельної ділянки, на яку підлягав встановленню сервітут, меж такої ділянки, не долучено графічних документів, планів земельної ділянки, не заявлено вимог про надання дозволу на розробку технічної документації тощо.

5.12. Колегія суддів зазначає, що правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю юридичною природою регулюються нормами земельного права і в субсидіарному порядку - нормами цивільного права.

5.13. Так, Земельним кодексом України у главі 16 визначено поняття «право земельного сервітуту", яке розглядається як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина 1 статті 98 Земельного кодексу України). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

5.14. Статтею 98 Земельного кодексу України визначено, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, та наведено види таких земельних сервітутів.

5.15. Згідно зі статтею 100 Земельного кодексу України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

5.16. Статтею 400 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

5.17. Також статтею 401 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

5.18. Відповідно до статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

5.19. Положеннями статті 404 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

5.20. Водночас колегія суддів зазначає, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (пункт 8.5 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).

5.21. За змістом частин 1, 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

5.22. Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

5.23. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

5.24. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

5.25. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

5.26. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

5.27. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

5.28. Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

5.29. Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

5.30. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

5.31. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

5.32. Верховний Суд також зазначає, що при визначенні способу захисту судам слід виходити з того, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 1 статті 100 Земельного кодексу України, частина перша статті 402 Цивільного кодексу України). Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21.

5.33. При цьому спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути звернення до суду як з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду. Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду відповідно до якої переглядались рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17). Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 13.01.2022 у справі № 921/591/20.

5.34. Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

5.35. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу

5.36. ПП "Вертлюг", звертаючись із касаційною скаргою, зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права. На думку скаржника, оскаржуване судове рішення ухвалене без урахування висновків щодо застосування норм права щодо способу захисту та дискреційних повноважень, викладених у постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 826/17220/17, від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 23.01.2018 у справі № 816/303/16, від 06.03.2019 у справі № 200/11311/18-ц, від 16.05.2019 у справі № 818/600/17, від 21.11.2019 у справі № 344/8720/16-а, від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15, від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 20.03.2019 у справі № 514/1571/14-ц, від 22.09.2021 у справі № 444/2308/18, від 17.10.2019 у справі №484/690/16-ц, від 21.09.2021 у справі № 927/1067/20, від 06.08.2019 у справі № 140/1992/18.

5.37. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.38. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.39. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

5.40. На думку скаржника, суди ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування таких висновків:

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 826/17220/17 (за позовом фізичної особи до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, про визнання протиправними дій та зобов`язання надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність):

«У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 344/8770/16-а (за позовом фізичної особи до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, третя особа - Департамент містобудування, архітектури та культурної спадщини Івано-Франківської міської ради, в якому просив зобов`язати виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради присвоїти адресу об`єкту нерухомого майна - індивідуальному житловому будинку):

«Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі № 816/303/16, від 06 березня 2019 року у справі №200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі № 818/600/17»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.09.2021 у справі 927/1067/20 (за позовом Дочірнього підприємства "ЧПК-Трейд-01" Відкритого акціонерного товариства "Чернігівський плодоовочевий комбінат" до Чернігівської міської ради про визнання рішення недійсним та зобов`язання вчинити дії):

«Колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що під час розгляду позовної заяви ДП "ЧПК-Трейд-01" ВАТ "Чернігівський плодоовочевий комбінат" необхідно було дослідити чи відповідає зміст оскарженого рішення Чернігівської міської ради, яким відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, приписам частини 3 статті 123 ЗК України, яким і визначено вичерпний перелік підстав для відмови. Тобто проаналізувати та дослідити потрібно як змістовний характер оскарженого рішення Чернігівської міської ради, так і те, яким чином наведені у ньому мотиви співвідносяться із законодавчими вимогами, які мають імперативний характер та містять вичерпний перелік щодо можливості відмови у задоволенні такого клопотання»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 140/1992/18 (за позовом фізичної особи до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії):

«У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким».

Колегія суддів, розглянувши наведені доводи скаржника, зазначає, що, виходячи з критеріїв подібності, правовідносини у справах, на які посилається скаржник, та правовідносини у цій справі не є подібними з огляду на зміст позовних вимог та установлені фактичні обставини у справах. Так, зокрема, у справі № 826/17220/17 Верховний Суд зазначив, що «зобов`язуючи відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, суди вказали на те, що покладення такого обов`язку на відповідача не є перебиранням його дискреційних повноважень з урахуванням того, що позивачем виконано всі умови, визначені чинним законодавством, та необхідності обрання ефективного способу захисту порушеного права». Також у наведених скаржником справах суди дійшли висновків про ефективність обраного позивачем способу захисту, проте у цій справі, що розглядається, суди обґрунтовано дійшли протилежного висновку. Суди, зокрема, зазначили, що позивач не може втручатися у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування щодо вилучення із земельної ділянки частини земельної ділянки для облаштування заїзду/проїзду/виїзду до орендованої позивачем земельної ділянки та приміщення, а саме поділу такої ділянки, до компетенції суду віднесено розгляд вимоги виключно про спонукання розглянути подану зацікавленою особою заяву без визначення змісту самого рішення. При цьому суди також установили, що позивач просив відповідача встановити сервітут, проте, у вказаній заяві не зазначено інформації про розмір частини земельної ділянки, на яку підлягав встановленню сервітут, меж такої ділянки, не долучено графічних документів, планів земельної ділянки, не заявлено вимог про надання дозволу на розробку технічної документації, тощо.

5.41. У касаційній скарзі ПП «Вертлюг» також викладено доводи щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, що стосуються ефективного способу захисту прав позивача:

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів):

«Разом з тим рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.

…Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення»;

- висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а (за позовом фізичної особи до Уманської міської ради, фізичної особи про визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії):

«Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16 (за позовом фізичної особи до Генеральної прокуратури України в про визнання рішення протиправним та зобов`язання до вчинення дій):

«Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 (за позовом фізичної особи до Управління Пенсійного фонду України в м. Свердловську Луганської області про визнання дій неправомірними, зобов`язання вчинити певні дії):

«Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції»;

- висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17.10.2019 у справі № 484/690/16-ц (за позовом фізичної особи про визнання права подання технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки для присвоєння кадастрового номеру без погодження із суміжним землевласником):

«…сервітут має встановлюватися для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Недоведення неможливості задоволення своїх потреб іншим способом, ніж користування чужим нерухомим майном унеможливлює сервітут».

Колегія суддів зазначає, що наведені висновки щодо ефективного способу захисту є загальними та підлягають застосуванню судами з урахуванням змісту порушеного права чи інтересу позивача та можливості його поновлення у визначений позивачем спосіб. У наведених скаржником справах суди в залежності від предмета і підстав позову, встановлених обставин наявності/відсутності порушеного права чи інтересу позивача та можливості їх поновлення/захисту в обраний спосіб ухвалювали рішення по суті спору. Тому, з урахуванням мотивів, викладених у пунктах 5.10-5.33 цієї постанови, доводи про неврахування зазначених висновків судами попередніх інстанцій колегія суддів вважає безпідставними.

5.42. На думку скаржника, судами при ухваленні оскаржуваних судових рішень не враховано висновки щодо доказів, якими можуть підтверджуватися фактичні обставини справи, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 514/1571/14-ц (за позовом фізичної особи до Тарутинської селищної ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, про визнання недійсним державного акта на земельну ділянку та зобов`язання вчинити певні дії):

«У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право фізичної особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста» (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 444/2308/18).

Розглянувши наведені доводи скаржника, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Водночас згідно з вимогами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Тому докази, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, вже отримали оцінку у судах попередніх інстанцій, а суд касаційної інстанції позбавлений повноважень для додаткової перевірки чи переоцінки доказів. З наведених мотивів колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо неврахування зазначених висновків Верховного Суду.

5.43. З урахуванням наведеного Верховний Суд зазначає, що задоволення потреб власника чи користувача земельної ділянки щодо облаштування проїзду/проходу до неї із використанням суміжної земельної ділянки можливе шляхом установлення земельного сервітуту. Оскільки законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути звернення до суду як з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 13.01.2022 у справі № 921/591/20.

5.44. При цьому доводи касаційної скарги не спростовують правильних та обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій та не доводять порушення ними норм матеріального чи процесуального права.

5.45. Крім того, Верховний Суд зазначає, що деякі доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, вже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

5.46. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

5.47. Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального чи процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.4. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.5. Оскільки наведені скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу позивача необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

6.6. Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень немає.

7. Судові витрати

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Вертлюг" залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.10.2021 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.02.2021 у справі № 914/2055/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді С. К. Могил

В. А. Зуєв