Постанова

від 15.02.2022 по справі 520/6471/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 520/6471/17

провадження № 61-16118св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 01 січня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 взяла в борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 20 000 дол. США. ОСОБА_3 зобов`язалась у термін до 01 лютого 2006 року повернути зазначену грошову суму ОСОБА_1 . У зв`язку із невиконанням боргових зобов`язань ОСОБА_3 сторони продовжували термін дії договору позики декілька разів. 01 червня 2016 року сторони домовились, що зобов`язання з повернення позики ОСОБА_2 виконає до 01 серпня 2016 року. 01 червня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв в борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 30 000 дол. США. ОСОБА_2 зобов`язався у термін до 01 січня 2017 року повернути зазначену грошову суму ОСОБА_1 .

Позивач стверджував, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 свої зобов`язання за договорами позики не виконали, грошові кошти не повернули ОСОБА_1 , останні 6 місяців відповідачі уникають будь-якого спілкування.

Враховуючи зазначене, позивач просив суд стягнути в солідарному порядку з відповідачів на його користь борг за договорами позики у сумі 1 317 500 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу в розмірі 19 762,50 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 15 січня 2018 року у складі судді Калашнікової О. І. позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 337 262,50 грн, з яких 1 317 500 грн - сума боргу за договорами позики, 19 762,50 грн - 3 % річних від суми боргу. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 і з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 8 320 грн.

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції погодився з доводами позивача про солідарний порядок стягнення боргу з відповідачів, оскільки твердження позивача про використання одержаних за договором позики грошових коштів в інтересах сім`ї не спростовано.

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 січня 2018 року скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та стягнення судових витрат, ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та стягнення судових витрат відмовлено. В іншій частині судове рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що отримані в борг кошти ОСОБА_2 витратив саме в інтересах сім`ї, зокрема, на ведення спільного бізнесу, а тому колегія суддів вважала, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 у зв`язку з їх недоведеністю.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за розписками від 01 січня 2005 року та від 29 січня 2009 року відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а заочне рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Київського районного суду міста Одеси.

07 вересня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 10 лютого 2022 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Сердюк В. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не повно з`ясовано обставини справи. Заявник вказує, що договори позики були укладені в інтересах сім`ї, а саме для ведення сімейного бізнесу, а тому обов`язок повернення коштів виник в обох із подружжя.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 01 січня 2005 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 взяла в борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 20 000 дол. США. ОСОБА_3 зобов`язалась у термін до 01 лютого 2006 року повернути зазначену грошову суму ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 6).

29 січня 2009 року ОСОБА_1 з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 та ОСОБА_2 взяли у борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 20 000 дол. США. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зобов`язались повернути вказані грошові кошти протягом трьох років ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 7).

01 червня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв в борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 20 000 дол. США. ОСОБА_2 зобов`язався у термін до 01 січня 2017 року повернути зазначену грошову суму ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 8).

01 червня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали ще один договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв в борг, а ОСОБА_1 передав в борг грошові кошти в сумі 30 000 дол. США. ОСОБА_2 зобов`язався у термін до 01 січня 2017 року повернути зазначену грошову суму ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 9).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Розписка про отримання в борг грошових коштів за своєю суттю є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

За звичаєм ділового обороту, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

Розглядаючи такий позов, суд з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2021 року у справі № 640/14934/19 (провадження № 61-18933св20).

Враховуючи викладене, розписки 01 січня 2005 року, 29 січня 2009 року та дві розписки від 01 червня 2016 року підтверджують факт укладення між сторонами договорів позики та отримання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх в обумовлені договорами строки.

Умови вказаних розписок не містять посилання на продовження термінів дії раніше укладених договорів позики, у зв`язку із чим Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що розписки від 01 січня 2005 року, від 29 січня 2009 року та дві розписки від 01 червня 2016 року є окремими договорами позики, кожен з яких містить окремі істотні умови, зокрема щодо сум отриманих у позику грошей та термінів їх повернення.

Оскільки ОСОБА_3 не заперечує факт надання розписок від 01 січня 2005 року та 29 січня 2009 року, отримання в борг грошей і непогашення боргу, тому позовні вимоги у цій частині є обґрунтованими. Разом з тим, позивач пропустив строк позовної давності щодо вимог за цими розписками.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За змістом частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Відповідно до статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

Встановивши, що розписки від 01 січня 2005 року, від 29 січня 2009 року є окремими договорами позики, строк повернення позики за договором позики від 01 січня 2005 року було визначено сторонами до 01 лютого 2006 року, за договором позики від 29 січня 2009 року - до 29 січня 2012 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом 02 червня 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за розписками від 01 січня 2005 року та від 29 січня 2009 року.

ОСОБА_2 заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 15 січня 2018 року не оскаржував.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц (провадження № 61-1843св20), від 21 липня 2021 року у справі № 361/5840/19 (провадження № 61-259св21).

За своєю природою принцип змагальності судового процесу засновується на розподілі процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - на відповідача.

Таким чином, апеляційний суд, встановивши відсутність відомостей про те, що ОСОБА_3 було відомо про укладені ОСОБА_2 договори позики, що отримані в борг кошти за розписками від 01 червня 2016 року були витрачені саме в інтересах сім`ї, тому в цій частині апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що підстави для задоволення позовних вимог щодо солідарного стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 відсутні у зв`язку з їх недоведеністю.

Наведений заявником як підставу для касаційного оскарження постанови апеляційного суду висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), не суперечить висновку цієї постанови, оскільки у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду встановлено, що при оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву дружини, якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики. У розглядуваній справі така згода ОСОБА_3 відсутня.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Сердюк