Постанова

від 02.05.2022 по справі 203/929/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

03 травня 2022 року

м. Київ

справа № 203/929/20

провадження № 61-224св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Центральна районна у м. Дніпрі рада, Комунальне підприємство «Житлове господарство Центрального району» Дніпровської міської ради, Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Реформжитло» Дніпровської міської ради, Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року у складі судді Казака С. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Центральної районної у м. Дніпрі ради, Комунального підприємства «Житлове господарство Центрального району» Дніпровської міської ради (далі - КП «Житлове господарство Центрального району»), Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради (далі - Департамент), Комунального підприємства «Реформжитло» Дніпровської міської ради, Комунального підприємства «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради (далі - КП «Жилсервіс-2»), Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , про зобов`язання вчинити певні дії, визнання права постійного користування квартирою.

На обґрунтування позову посилалася на таке. На підставі рішення виконавчого комітету Кіровської районної ради народних депутатів м. Дніпропетровська від 27 грудня 1991 року № 2076 та ордеру № 346 серії С їй було надано для проживання квартиру АДРЕСА_1 (до перейменування - м. Дніпропетровськ), яка складається з однієї кімнати, загальною площею 19,2 кв. м. З 05 січня 1987 року до 26 лютого 1997 року вона працювала на посаді двірника у Житлово-експлуатаційній організації Кіровського району № 17 (далі - ЖЕО Кіровського району № 17) (тепер - КП «Житлове господарство Центрального району»), тобто вона пропрацювала двірником 10 років 1 місяць та 21 день. У 1992 році вона заселилась та прописалась у зазначене житлове приміщення разом зі своєю дочкою ОСОБА_5 26 лютого 1997 року вона звільнилась з роботи за власним бажанням, проте у квартирі вона продовжує проживати. 30 квітня 2009 року її дочка ОСОБА_5 зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в квартирі було зареєстровано їх сина ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 .

На її звернення до виконавчого комітету Кіровської районної у м. Дніпрі ради з питання зміни статусу займаної квартири та виключення її з числа службових листом від 25 квітня 2006 року їй повідомлено про необхідність звернутись з цього питання до організації, яка надала їй квартиру. 11 грудня 2006 року вона звернулась до Управління житлового господарства Дніпровської міської ради, проте листом від 22 грудня 2006 року їй було рекомендовано звернутись з цього питання до виконавчого комітету Кіровської районної у м. Дніпрі ради. 07 лютого 2007 року вона звернулась до заступника міського голови для вирішення питання щодо виключення квартири зі службової в ордерну. Листом від 05 лютого 2007 року їй повідомлено, що Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Кіровського району (далі - КВ ЖРЕП Кіровського району) відмовляє у виключенні службового житла у зв`язку з наявністю потреби використання зазначеного службового житла та вимагає в місячний термін звільнити незаконно займане службове житло. 09 лютого 2007 року вона повторно звернулась із зазначеного питання до начальника Управління житлового господарства Дніпровської міської ради, проте відповіді на заяву не отримала.

Посилаючись на те, що через відсутність розмежування компетенції між державними органами не може реалізувати своє право на виключення квартири зі службової в ордерну та надалі оформити право постійного користування квартирою, вона та її родина утримують квартиру в належному технічному стані, за свої кошти проводять поточні та капітальні ремонти, сплачують комунальні платежі, утримують прибудинкову територію та виконують інші зобов`язання наймача жилого приміщення, позивачка з урахуванням уточнених вимог, просила зобов`язати КП «Жилсервіс-2» подати до виконавчого комітету Дніпровської міської ради клопотання про виключення з числа службових квартиру АДРЕСА_1 , зобов`язати виконавчий комітет Дніпровської міської ради виключити з числа службових зазначену квартиру та визнати за нею право постійного користування квартирою.

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що проживання позивачки у службовій квартирі після припинення трудових відносин не є підставою для виключення її з числа службових, оскільки як випливає з листа КВ ЖРЕП Кіровського району потреба у використанні службової квартири, як службової, не відпала та обумовлена наявністю великої чисельності працівників, які мають трудові відносини з підприємством, та необхідністю покращення їх житлових умов. Крім того, позов пред`явлений не до всіх належних відповідачів, до яких відноситься і виконавчий комітет Дніпровської міської ради.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що судами порушено статтю 47 Конституції України, яка гарантує кожному право на житло (право постійного користування), не застосовано норми матеріального права, а саме пункт 6 Положення «Про порядок надання службових житлових приміщень і користування ними в Українській РСР», затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року N 37 (далі - Положення), відповідно до якого жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні. Судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано правила обчислення безперервного трудового стажу, які містяться у постанові Ради Міністрів СРСР від 13 квітня 1973 року № 252 «Про затвердження правил розрахунку безперервного трудового стажу робітників та службовців при призначенні допомоги по державному соціальному страхуванню» (далі - постанова Ради Міністрів СРСР від 13 квітня 1973 року № 252), відповідно до яких обчислення стажу має здійснюватися відповідно до пункту 35 Положення. Посилалася також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування норми пункту 6 Положення.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 639/1502/18, від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19, від 21 вересня 2020 року у справі № 130/2517/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року (провадження № 11-490сап19), відсутності висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування пункту 6 Положення.

У березні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Дніпровської міської ради, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_6 на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 22 липня 1987 року до 26 лютого 1997 року працювала на посаді двірника у ЖЕО Кіровського району № 17.

26 лютого 1997 року вона звільнена на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Кіровської районної ради народних депутатів від 27 грудня 1991 року № 2076 та виданого на його підставі ордеру серії С № 346 позивачці було надано право на зайняття службової квартири АДРЕСА_1 (до перейменування - Дніпропетровську) на склад сім`ї з двох осіб: ОСОБА_1 (основний квартиронаймач), ОСОБА_5 (дочка).

Як зазначила позивачка та не заперечувалось відповідачами у 1992 році вона вселилась в надану квартиру та проживає в останній до теперішнього часу.

Згідно з довідкою від 23 липня 2009 року № 1961 про склад сім`ї та зареєстрованих, виданої КВ ЖРЕП Кіровського району, у спірній квартирі з 1992 року зареєстровані позивачка та її дочка, а також з червня 2009 року чоловік останньої ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_4 (а. с. 22).

04 квітня 2006 року ОСОБА_1 звернулась до виконавчого комітету Кіровської районної у м. Дніпрі ради з питанням зміни статусу займаної квартири та виключення її з числа службових квартир. На зазначене звернення листом від 25 квітня 2006 року позивачці повідомлено з посиланням на норми статті 118 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) та Положення, що ЖК Української РСР не передбачено поліпшення житлових умов громадян за рахунок службового житла, яке використовується лише за своїм призначенням та рекомендовано звернутись з цього питання до організації, яка надавала їй квартиру.

11 грудня 2006 року позивачка звернулась до Управління житлового господарства Дніпровської міської ради, проте листом від 22 грудня 2006 року їй було рекомендовано звернутись з цього питання до виконавчого комітету Кіровської районної ради міста Дніпропетровська.

07 лютого 2007 року та 09 лютого 2007 року ОСОБА_1 зверталась зі спірним питанням до заступника міського голови та повторно до Управління житлового господарства Дніпровської міської ради, на що їй повідомлено, що КВ ЖРЕП Кіровського району вважає, що потреба у використанні службового жилого приміщення квартири АДРЕСА_1 як службового не відпала та обумовлена наявністю великої чисельності працівників, які мають трудові відносини з підприємством, та необхідністю покращення їх житлових умов. КВ ЖРЕП Кіровського району відмовляє у виключенні квартири з числа службових та вимагає в місячний термін звільнити службове приміщення з огляду на стаж роботи в комунальній системі менше ніж 10 років, а саме: з 22 липня 1987 року до 26 лютого 1997 року.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 31 ЖК Української РСР громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, ЖК та іншими актами законодавства Української РСР. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР, Української РСР), як правило, у вигляді окремої квартири на сім`ю.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» квартири, віднесені у встановленому порядку до числа службових, не підлягають приватизації. Лише після вирішення питання про зняття з даного житла статусу службового воно може бути приватизоване на умовах і в порядку, передбаченому Законом.

Згідно зі статтею 6 ЖК Української РСР жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.

За змістом статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради.

Статтею 122 ЖК Української РСР передбачено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Згідно зі статтею 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до пункту 6 Положення жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових.

З огляду на наведене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що подальше проживання позивачки в службовій квартирі після припинення трудових відносин не є підставою для виключення її з числа службових, оскільки як випливає з листа КВ ЖРЕП Кіровського району потреба у використанні службової квартири як службової не відпала та обумовлена наявністю великої чисельності працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, та необхідності покращення їх житлових умов.

Позивачка також просила зобов`язати виконавчий комітет Дніпровської міської ради виключити з числа службових спірну квартиру та визнати за нею право постійного користування квартирою.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що виконавчий комітет Дніпровської міської ради, який є окремою юридичною особою, до участі у справі як співвідповідач не залучався, позивачка відповідні клопотання в порядку та строки, передбачені статтею 51 ЦПК України не заявляла.

З таким висновком погоджується й Верховний Суд, оскільки вимоги про зобов`язання виконавчого комітету Дніпровської міської ради виключити з числа службових спірну квартиру та визнати за нею право постійного користування квартирою пред`явлені до неналежного відповідача.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 639/1502/18, від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19, від 21 вересня 2020 року у справі № 130/2517/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року (провадження № 11-490сап19) Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19 (провадження № 61-19985св19), в якій вирішувався спір щодо визнання права на виключення квартири з числа службових для забезпечення сім`ї військовослужбовця постійним житлом, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, оскільки позивач є військовослужбовцем, перебуває на військовій службі, на момент звернення до суду мав вислугу на військовій службі 20 років 3 місяці 19 діб, приймав безпосередню участь в антитерористичній операції, є учасником бойових дій, перебуває на квартирному обліку в загальній черзі з 03 серпня 2007 року та першочерговій - з 26 червня 2015 року, а отже, з урахуванням його правового статусу має право на забезпечення житлом, зокрема право на виключення житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.

Отже, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 636/1514/19 (провадження № 61-19985св19), на неврахування яких посилалася заявниця, стосуються правовідносин, які не є подібними із правовідносинами у справі, що переглядається, оскільки правове регулювання забезпечення військовослужбовців та їх сімей житлом має свої особливості, яке є відмінним від правового регулювання спірних правовідносин у цій справі.

У постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 639/1502/18 (провадження № 61-7979св19) спір вирішувався між фізичними особами щодо усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення, предметом якого було особисте майно фізичної особи.

У постанові Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 130/2517/18 (провадження № 61-14962св19) вирішувався спір щодо про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Водночас заявниця, посилаючись на зазначене судове рішення, звертає увагу на висловлені Верховним Судом загальні положення про те, що виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції в окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у провадженні № 11-490сап19 стосувалася вирішення скарги судді одного з місцевих судів на рішення Вищої ради правосуддя від 11 квітня 2019 року № 1127/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Першої Дисциплінарної палати від 30 листопада 2018 року № 3658/1дп/15-18.

З огляду на викладене висновки у зазначених постановах у справах № 639/1502/18, № 130/2517/18, провадженні № 11-490сап19, на неврахування яких посилалася заявниця, стосуються правовідносин, які не є подібними із правовідносинами у справі, що переглядається ні за предметом та характером спору, ні за правовими нормами, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

У касаційній скарзі заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування пункту 6 Положення.

Такі доводи є необґрунтованими. Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 530/12/18 (провадження № 61-48942св18), від 13 січня 2021 року у справі № 570/5323/17 (провадження № 61-15580св19), від 30 червня 2021 року у справі № 202/7531/17 (провадження № 61-6501св20).

Відповідно до цих висновків жиле приміщення згідно із пунктом 6 Положення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових.

Отже, Верховний Суд вже висловлював висновок зі спірного питання, а оскаржувані рішення відповідають такому висновку.

Доводи касаційної скарги про право позивачки на житло відповідно до статті 47 Конституції України є необґрунтованими, оскільки позивачка не позбавлена права на житло, права на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права.

Посилання заявниці на постанову Ради Міністрів СРСР від 13 квітня 1973 року № 252, якою затверджено Правила обчислення безперервного трудового стажу робітників та службовців при призначенні допомоги по державному соціальному страхуванню, як на правову підставу зарахування безпереривного трудового стажу Верховний Суд відхиляє, оскільки зазначеним нормативним актом регулюються правовідносини щодо визначення безперервного трудового стажу робітників та службовців для мети призначення допомоги по державному соціальному страхуванню, а отже, не стосується спірних правовідносин.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального права і зводяться до незгоди зі встановленими судами обставинами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик