Постанова

від 09.05.2022 по справі 607/18603/21

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/18603/21Головуючий у 1-й інстанції Герчаківська О.Я. Провадження № 22-ц/817/418/22 Доповідач - Парандюк Т.С.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2022 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Парандюк Т.С.

суддів - Дикун С. І., Міщій О. Я.,

за участі секретаря Романської К.М.

та сторін апелянта ОСОБА_1 , представника Тернопільської міської ради Дикої Т.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/18603/21 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 січня 2022 року, ухваленого суддею Герчаківською О.Я., повний текст рішення складено 10лютого 2022 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ДП Люкс Житло 1 ПП Люкс про визнання права власності на кімнату в гуртожитку в порядку приватизації, -

В С Т А Н О В И В:

у жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до Тернопільської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ДП Люкс Житло 1 ПП Люкс про визнання права власності на кімнату АДРЕСА_1 в порядку приватизації.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що під час роботи на Тернопільському державному підприємстві заводі Сатурн протягом 12 років, який виділив йому ліжко-місце у кімнаті АДРЕСА_1 , де проживає по даний час.

Рішенням виконкому Тернопільської міської ради від 06 лютого 2013 року № 148 МВК погоджено прийняття гуртожитку за адресою АДРЕСА_2 у комунальну власність міста. Після ліквідації заводу «Сатурн», будучи пенсіонером, має намір приватизувати вищевказану кімнату. Даний житловий будинок перебуває на балансі ДП «Люкс Житло 1» ПП «Люкс».

Із заявами про приватизацію кімнати АДРЕСА_1 , звертався до виконавчого комітету Тернопільської міської ради 17липня 2020 року та 24 грудня 2020 року, на що отримав письмові відповідь за вих. № 1289/08 від 20 серпня 2020 року та № 12942/07 від 12 січня 2021 року, відповідно до яких йому відмовлено у здійсненні приватизації вказаної вище кімнати. Підставою відмови є наявність у нього іншого житла, а саме квартири АДРЕСА_3 , що становить 61/100 частини будинку, що суперечить Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків.

Позивач вважає, що він правомірно вселився у спірне жиле приміщення, постійно проживає і зареєстрований там, тому є підстави стверджувати, що він має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірна квартира є його житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 січня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ДП Люкс Житло 1 ПП Люкс про визнання права власності на кімнату в гуртожитку в порядку приватизації відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 січня 2022 року та винести нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що суд першої інстанції не правильно застосував норми матеріального та процесуально права.

В даний гуртожиток він був поселений як працівник заводу Сатурн. ОСОБА_2 був холостяцький і нікому не видавали ордер на вселення. Гуртожиток був на балансі заводу Сатурн. Із заводу він був звільнений при скороченні штату працівників. Кімнату № 814 в даному гуртожитку він купив, але оформив даний договір як договір дарування. В кімнаті № 916 він проживав разом із ОСОБА_3 , але через те, що останній хотів виїхати на проживання у село, він сплатив йому половину вартості даної квартири та хотів її приватизувати. Однак отримав відмову у даній приватизації через наявність у нього іншого житла в цьому гуртожитку.

Тернопільська міська рада подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 у якому зазначила, що погодження передачі у власність громадянам жилого приміщення у гуртожитку комунальної форми власності відбувається у випадку, коли громадянин на правових підставах вселений у гуртожиток, фактично проживає у гуртожитку протягом тривалого часу, а також не має іншого власного житла.

Постановою виконавчого комітету Тернопільської обласної Ради народних депутатів та президії обласної Ради профспілок від 10.01.1985 року №2 Про правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень встановлено мінімальний розмір жилої площі по місту Тернополю на кожного члена сім`ї 6,0 кв.м.

В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували факт правомірності вселення ОСОБА_1 у дану кімнату в гуртожитку. Для визнання за апелянтом права власності на кімнату АДРЕСА_1 необхідно встановити факт його проживання та реєстрації місця проживання більше п`яти років у даній кімнаті. На доведення факту проживання протягом тривалого часу та несення витрат з утримання кімнати АДРЕСА_1 апелянтом не подано жодних доказів.

Позивач набув у власність 61/100 частини квартири АДРЕСА_4 у даному гуртожитку в березні 2019 року, а в липні 2020 року звернувся до органу приватизації з метою приватизувати кімнату № НОМЕР_1 , у зв`язку з чим отримав відмову.

У судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з мотивів, викладених в ній, пояснивши, що працюючи на заводі Сатурн йому було виділено ліжко-місце у кімнаті № 916 гуртожитку, в якій проживає по даний час. Після передачі гуртожитку у комунальну власність міста не звертався до міської ради з приводу видачі ордеру на вселення в кімнату. Звертався тільки щодо приватизації квартири АДРЕСА_5 , однак отримав відмову. Не заперечує щодо наявності у нього на праві власності квартири АДРЕСА_4 у цьому гуртожитку.

Представник Тернопільської міської ради Дика Т.Ю. апеляційну скаргу ОСОБА_1 не визнала, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, посилаючись на мотиви, викладені у відзиві.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, доповідача, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довів, що має право на приватизацію спірної кімнати із-за відсутності підтверджуючих документів, які дають йому право вселення та проживання у відповідності до вимог Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків.

З даним висновком суду погоджується колегія суддів.

Судом встановлено, що листом № 1289/08 від 20 серпня 2020 року виконавчий комітет Тернопільської міської ради у відповідь на звернення ОСОБА_1 , повідомив, що його звернення щодо погодження передачі у власність жилого приміщення АДРЕСА_1 розглянуто та рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 19 серпня 2020 року № 588 затверджено рішення міської комісії із забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків щодо відмови у передачі у власність жилого приміщення АДРЕСА_1 у зв`язку з наявністю у заявника іншого власного житла, а саме 61/100 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 , що не дає йому права здійснити приватизацію у відповідності до Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків. Роз`яснено, що рішення комісії може бути оскаржено в судовому порядку. Правом на оскарження ОСОБА_1 не скористався.

Листом № 12942/07Ф від 12 січня 2021 року виконавчий комітет Тернопільської міської ради у відповідь на звернення ОСОБА_1 , повідомив, що його звернення щодо погодження передачі у власність жилого приміщення в гуртожитку за адресою АДРЕСА_6 розглядалося міською комісією із забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків та було прийнято рішення відмовити у передачі у власність займаного жилого приміщення у зв`язку з наявністю у заявника іншого власного житла, а саме 61/100 частини квартири за адресою АДРЕСА_7 . Прийняте комісією рішення було затверджено рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 19 серпня 2020 року № 588 «Про затвердження протоколу засідання міської комісії із забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків». Роз`яснено, що наявність у заявника іншого власного житла, не дає йому права здійснити приватизацію гуртожитку за даною адресою адресою, оскільки суперечить вимогам Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків

Згідно довідки № 417, виданої 29 вересня 2021 року ДП «Люкс Житло 1» ПП «Люкс» ОСОБА_1 дійсно зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_6 з 25 лютого 1997 року.

Як вбачається з витягу із трудової книжки ОСОБА_1 з 19 жовтня 1988 року до 21 листопада 2000 року працював на Тернопільському заводі «Сатурн».

Статтею 47 Конституції України серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом ч. 2 ст. 318 ЦК України, усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З урахуванням приписів ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов`язки. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Згідно ст. 1 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду, приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Особливості приватизації житлових приміщень у гуртожитках визначаються законом.

Відповідно до абз. 2 ст. 128 ЖК УРСР жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім`ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.

З метою реалізації конституційного права громадян мешканців гуртожитків на житло, тобто для набуття такими громадянами власного помешкання, Верховною Радою України 04 вересня 2008 року було прийнято Закон України № 500VІ Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків, який набрав чинності з 01 січня 2009 року.

Сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, які є об`єктами права державної та комунальної власності … (ч. 3 ст. 1 Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків ).

Згідно частини 1 Закону, сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу.

Разом з тим, п.п. 6, 8, 10, 13, 15, ч. 1 ст. 11 Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків визначено, що для цілей цього Закону: жилі приміщення у гуртожитку приміщення у гуртожитку (жилі кімнати, жилі блоки чи жилі секції), призначені та придатні відповідно до вимог законодавства до житла, призначеного для постійного проживання у ньому; особи, які не мають власного житла, мешканці гуртожитку та члени їхніх сімей, у яких немає будь якого житла на праві власності на території України, розмір якого з розрахунку на одну особу є більшим за розмір, встановлений для визнання їх такими, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до ст. 34 ЖК Української РСР; невикористане право на приватизацію невикористане повністю або частково право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду за житловими чеками відповідно до Закону України Про приватизацію державного житлового фонду. Право громадянина на приватизацію займаних ним жилих приміщень у гуртожитку зберігається у разі, якщо за ініціативою власника гуртожитку було здійснено переселення громадянина з одного гуртожитку до іншого з перереєстрацією місця проживання; користування (використання) жилим приміщенням у гуртожитку на правових підставах, визначених цим Законом, право користування (використання) жилим приміщенням у гуртожитку, на який поширюється дія цього Закону, що виникає на підставі: а) договору найму жилого приміщення, укладеного на підставі спеціального ордера, виданого згідно із ст. 129 ЖК Української РСР; б) договору оренди житла, укладеного згідно із ст. ст. 810, 811, 813 ЦК України, у випадках, визначених цим Законом; проживання у гуртожитку на правових підставах проживання у гуртожитку (використання жилої площі в гуртожитку в якості житла) відповідно до цього Закону, а саме: а) у відомчих гуртожитках державної та комунальної форми власності виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із ст. 129 ЖК Української РСР; б) у гуртожитках колишніх державних і комунальних підприємств та організацій, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі масової приватизації та корпоратизації: до включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств та після передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із ст. 129 ЖК Української РСР; після включення таких гуртожитків до статутних капіталів зазначених товариств до передачі таких гуртожитків у комунальну власність відповідно до цього Закону за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із ст. 129 ЖК Української РСР, або на підставі договору оренди житла, укладеного згідно із ст. ст. 810, 811, 813 ЦК України на вимогу власника гуртожитку (його представників), за умови, що мешканець гуртожитку або його сім`я були вселені у гуртожиток на підставі спеціального ордера та проживали у гуртожитку за договором найму жилого приміщення; проживання у гуртожитку протягом тривалого часу проживання у гуртожитку постійно сукупно п`ять і більше років. Вимога щодо проживання у гуртожитку протягом тривалого часу не поширюється на членів сім`ї громадянина, якому видано ордер на жилу площу в гуртожитку та який є основним наймачем жилого приміщення в гуртожитку, а також на мешканців гуртожитків, які на правових підставах були вселені у гуртожиток, фактично проживали в гуртожитку сукупно не менше одного року та стали учасниками антитерористичної операції у складі Збройних Сил України, Національної гвардії України, органів внутрішніх справ України та інших військових формувань, створених відповідно до Закону, та добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

Статтею 2 Закону передбачено, що цей Закон не поширюється на громадян, які: 1) проживають у гуртожитках, призначених для тимчасового проживання, у зв`язку з навчанням, перенавчанням чи підвищенням кваліфікації у навчальних закладах та у зв`язку з роботою (службою) за контрактом; 2) мешкають у гуртожитку без правових підстав, визначених цим Законом; 3) мешкають у спеціальних гуртожитках, призначених для тимчасового проживання осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі і потребують поліпшення житлових умов або жила площа яких тимчасово заселена, або яким немає можливості повернути колишнє жиле приміщення; 4) потребують медичної допомоги зв`язку із захворюванням на туберкульоз; 5) проживають у гуртожитках, що мають статус соціальних на день набрання чинності цим Законом.

Тобто, однією з обставин, з якою пов`язано право особи на захист відповідно до вищевказаного Закону, є правомірність її проживання в гуртожитку та користування гуртожитком.

Як вбачається із п. 14 ст. 11 Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків проживання у гуртожитку на правових підставах проживання у гуртожитку (використання жилої площі в гуртожитку в якості житла) відповідно до цього Закону, а саме : а) у відомчих гуртожитках державної та комунальної форми власності виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі спеціального ордера, виданого згідно із статтею 129 ЖК УРСР.

Згідно зі ст. 129 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Відповідно до п. 6 Примірного положення про користування гуртожитками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20червня 2018 року № 418 на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає особі ордер за формою згідно з додатком, який є єдиним документом, що підтверджує право вселення на надану жилу площу в гуртожитку. Під час одержання ордера пред`являються документи, що посвідчують особу наймача та всіх членів сім`ї (для осіб, які не досягли 14 років, свідоцтва про народження), включених до ордера. Ордер зберігається у особи, яка вселяється на жилу площу в гуртожитку, протягом усього строку її проживання у гуртожитку.

Згідно п. 7 вказаного Положення користування жилою площею здійснюється у гуртожитках державної та комунальної форми власності виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера.

Пунктом 69 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм жилих приміщень в Українській РСР від 11 грудня 1984 року № 470, які діють і сьогодні (зі змінами) передбачено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Ордер - правовстановлюючий документ індивідуального характеру, що видається виконавчим органом місцевої ради, до компетенції якого входить прийняття рішення про надання житла та видача документа, який є єдиною правовою підставою на вселення громадянина особисто або з його сім`єю у жиле приміщення.

Крім того, відповідно до п. 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Мінжитлокомунгоспу від 16 грудня 2009 № 396, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 109/17404 від 29 січня 2010 року, до органу приватизації громадянином подається серед іншого копія ордера на жиле приміщення або ордера на жилу площу в гуртожитку.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 жодного документу, що посвідчує право на вселення його у спірне приміщення: ордеру, спеціального ордеру, договору найму житлового приміщення, будь - якого іншого документу не надав. Крім того, ОСОБА_1 не заперечує про відсутність у нього ордеру на вселення у спірну кімнату.

Окрім цього, матеріалами справи доведено, що ОСОБА_1 було відмовлено у передачі у власність жилого приміщення АДРЕСА_1 у зв`язку з наявністю у нього іншого власного житла, а саме 61/100 частини квартири за адресою АДРЕСА_7 , що не дає йому права здійснити приватизацію у відповідності д статті 1 Закону України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків.

ОСОБА_1 визнав факт того, що він дійсно набув у власність кімнату АДРЕСА_3 . Однак вважає, що даний факт не скасовує можливості реалізації ним права на приватизацію кімнати в цьому ж гуртожитку, оскільки належну йому кімнату він придбав за договором, а не приватизував, тобто не використав право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду.

Законом України Про приватизацію державного житлового фонду, Законом України Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків, а також Положенням «Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян», затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16грудня 2009 року № 396, визначена відповідна процедура здійснення передачі житлових приміщень у гуртожитках державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить. Натомість позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просить визнати за собою право власності безпосередньо судом поза межами процедури здійснення безоплатної приватизації житла, визначеної Законом, що є неналежним способом захисту.

Згідно ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що для можливості особі реалізувати своє право на приватизацію повинні бути дотримані вимоги, як щодо відсутності власного житла, так і щодо не використання права на безоплатну приватизацію державного житлового фонду. ОСОБА_1 у встановленому законодавством порядку не довів, що він на правових підставах вселений у гуртожиток за вищевказаною адресою, а також те, що він зареєстрований і постійно проживає в цьому житлі, не довів тривалості того проживання та несення ним витрат з утримання майна у гуртожитку.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування, за наведеними у скарзі доводами, апеляційний суд не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.

Судові витрати за розгляд справи в суді апеляційній інстанції покласти на сторони в межах ними понесеними у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 31 січня 2022 року без зміни.

Судові витрати покласти на сторони в межах ними понесеними.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 13 травня 2022 року.

Головуюча Т.С. Парандюк

Судді: С.І. Дикун

О.Я. Міщій