Постанова

від 23.05.2022 по справі 914/2381/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2022 року

м. Київ

cправа № 914/2381/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,

секретар судового засідання Денисюк І. Г.,

представники учасників справи:

позивача Богомазова І., О., Бабкевич Г. П.,

відповідача Брильовська О. Р.,

третьої особи на стороні позивача не з`явилися,

третьої особи на стороні відповідача Деленко П. В., Слободян І.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 (судді: Кравчук Г. А. головуючий, Козир Т. П., Коробенко Г. П.) і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 (суддя Трофименко Т. Ю.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок"

до Львівської обласної державної адміністрації

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Санаторій "Моршин-прикордонник" Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Адміністрація Державної прикордонної служби України

про визнання незаконним та скасування розпорядження

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У лютому 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" (далі ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Львівської обласної державної адміністрації (далі Львівська облдержадміністрація) про визнання незаконним та скасування розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27.06.2018 № 639/0/5-18 "Про надання у постійне користування земельних ділянок" (далі розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27.06.2018 № 639/0/5-18 (розпорядження від 27.06.2018 № 639/0/5-18; оскаржуване розпорядження).

1.2. Позовні вимоги із посиланням, зокрема, на положення статей 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статей 141, 142, 152, 155 Земельного кодексу України, положення Закону України "Про місцеві державні адміністрації обґрунтовані порушенням оспорюваним розпорядженням прав позивача з таких підстав.

Згідно з розпорядженням Представника Президента України від 15.12.1992 № 620 зареєстровано положення організації орендарів в смт Моршин Санаторію "Пролісок", а на підставі рішення виконавчого комітету Моршинської селищної ради від 20.07.1993 № 98 Санаторію "Пролісок" видано державний акт на право користування землею серія Б № 040956 від 1993 року, зареєстрований у Книзі записів державних актів за № 4.

Так, Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" користується безстроково земельною ділянкою державної власності площею 16,65 га, наданою для оздоровчих цілей.

Згодом Орендне підприємство "Санаторій "Пролісок" згідно з розпорядженням голови Стрийської районної державної адміністрації від 27.12.2002 № 768 було перереєстровано у ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок".

Позивач наголошував на дотриманні вимог земельного законодавства під час використання земельної ділянки, наданої згідно з державним актом, що підтверджується актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 12.06.2007, від 10.05.2013 і від 21.03.2017.

Водночас 27.06.2018 Львівською облдержадміністрацією прийнято оскаржуване розпорядження, яким передано у постійне користування Адміністрації Державної прикордонної служби України земельну ділянку площею 7,7653 га, кадастровий номер 4610700000:01006:0051 (для обслуговування будівель санаторію "Моршин-Прикордонник") та земельну ділянку площею 5,1030 га, кадастровий номер 4625384000:02:000:0100 (для будівництва та обслуговування санаторно-оздоровчих закладів).

Згідно з пунктом 2 оскаржуваного розпорядження припинено ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" право користування зазначеними земельними ділянками.

Позивач вказував, що як землекористувач він не відмовлявся від права користування земельними ділянками, наданими у 1993 році, отже, оспорюваним розпорядження порушується право позивача на користування спірними земельними ділянками, право на які було припинено за відсутності згоди землекористувача, а також право користування свердловинами, розташованими на земельній ділянці, визначеної у розпорядженні як земельна ділянка площею 7,7653 га. Крім того, на другій земельній ділянці (площею 5,2 га, право користування якою припинено позивачеві згідно з оспорюваним розпорядженням), розташовано майно позивача, зокрема човнова станція, доступ до якої наразі обмежено.

1.3. Львівська облдержадміністрація, заперечуючи проти задоволення позову, зазначала, що чинним на час перереєстрації Орендного підприємства "Санаторій "Пролісок" (27.12.2002) у ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" визначено, що землі державної власності не можуть перебувати у постійному користуванні господарських товариств, а лише у користуванні підприємств, установ, організацій заснованих на державній і комунальній формі власності. Тобто ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" не може бути постійним користувачем земельних ділянок і незаконно користувався земельними ділянками після набрання чинності новим Земельним кодексом України.

Львівська облдержадміністрація правомірно розпорядилася земельними ділянками, що перебувають у її власності, з урахуванням пункту "а" частини 2 статті 92, пунктом "е" статті 141 Земельного кодексу України, зважаючи на набуття Адміністрацією Державної прикордонної служби України права власності на об`єкт нерухомого майна (санаторний корпус з ліжковим фондом 502 ліжка цілорічного використання літ. "А-7" за адресою: АДРЕСА_1 ).

1.4. Згідно з ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.02.2019 справу передано за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва, який ухвалою від 28.02.2019 відкрив провадження у справі, а також залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Адміністрацію Державної прикордонної служби України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2019 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Санаторій "Моршин-прикордонник" Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ).

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.07.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2020, у задоволенні позову відмовлено.

2.2. Постановою Верховного Суду від 18.08.2020 постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2020 і рішення Господарського суду міста Києва від 23.07.2019 у справі № 914/2381/18 скасовані, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

2.3. Під час нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 14.04.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Суди попередніх інстанцій установили, що Адміністрації Державної прикордонної служби передано нерухоме майно нежитлову будівлю санаторного корпусу (літ. "А-7") на вул. Пролісковій, 8, у м. Моршині Львівської області та згідно з положеннями частин 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України у цьому було дотримано загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою.

Суди установили недоведення позивачем порушення його прав та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями, ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" у касаційній скарзі, поданій на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Так, скаржник, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19, в якій зазначено, що за наявності на земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, що належать попередньому власнику відчуженої будівлі, вилученню підлягає не вся земельна ділянка, а лише та її частина, що зайнята відчуженою будівлею та необхідна для її обслуговування.

Заявник касаційної скарги вказує на порушення судами норм матеріального права, оскільки Львівська облдержадміністрація, приймаючи оскаржуване розпорядження, вийшла за межі повноважень, встановлених Земельним кодексом України, а саме статтями 122, 149, здійснивши розпорядження землями оздоровчого значення, що не належить до повноважень облдержадміністрації.

Обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень посиланням на пункт 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункт 4 частини 3 статті 310 цього Кодексу, скаржник зазначає, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме обставини щодо наявності будівель і споруд, що належать позивачу, на вилучених земельних ділянках, суд апеляційної інстанції встановив виключно на підставі довідок органів місцевого самоврядування.

У той же час, як вказує скаржник, прив`язки будівель та споруд до ділянок забудови встановлюються на підставі топографічних планів, що виконуються особами, які отримали кваліфікаційний сертифікат інженера-землевпорядника, відповідно до Закону України "Про землеустрій".

При цьому ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" зазначає, що в матеріалах справи наявні документи, що є належними доказами про розташування в межах вилучених земельних ділянок, що належать позивачеві.

3.2. Львівська облдержадміністрація у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення без змін, наголошуючи, що чинним на час перереєстрації орендного підприємства у товариство з обмеженою відповідальністю законодавством визначено, що землі державної власності не можуть перебувати у постійному користуванні господарських товариств, а лише у користуванні підприємств, установ, організацій, заснованих на державній чи комунальній формі власності, тобто ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" не може бути постійним користувачем земельних ділянок.

Відповідач вказував на відсутність нерухомого майна позивача на спірних земельних ділянках, недоведеності доводів про перевищення відповідачем наданих законом повноважень, а також акцентував увагу на безпідставності інших доводів заявника касаційної скарги.

3.3. У поясненнях на касаційну скаргу Адміністрація Державної прикордонної служби України, заперечуючи проти її задоволення, просить залишити судові рішення без змін, вказуючи, що у зв`язку із набуттям Адміністрацією права власності на нерухоме майно, розташоване у м. Моршині на вул. Пролісковій, 8, суди дійшли правильного висновку про принцип слідування земельної ділянки за об`єктом нерухомості у цьому випадку, що підтверджується також правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у багатьох постановах.

При цьому відповідно до постанови Верховного Суду підставою для повернення справи на новий розгляд до Господарського суду м. Києва є наявність у позивача нерухомого майна за адресою: Львівська область, місто Моршин, вулиця Проліскова 8-А.

Так, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 № 376-р "Про віднесення нежитлової будівлі санаторного корпусу у місті Моршин" зазначене нерухоме майно знаходиться за адресою: Львівська область, місто Моршин, вулиця Проліскова 8, і на спірній земельній ділянці, кадастровий номер 4610700000:01006:0051 площею 7,7653 га та кадастровий номер 4625384000:02:000:0100 площею 5,1030 га жодного нерухомого майна позивача немає та не зареєстровано, що підтверджується витягами з Державного реєстру прав на нерухоме майно та витягом з Публічної кадастрової карти України.

Адміністрація Державної прикордонної служби України акцентувала увагу на безпідставності та необґрунтованості доводив заявника касаційної скарги та правомірності висновків судів.

3.4. Санаторій "Моршин-прикордонник" Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_1 ) у поясненнях просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін судові рішення, акцентуючи увагу на безпідставності та необґрунтованості доводів скаржника з підстав, викладених у поясненнях.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.02.2022 (у складі суддів: Дроботова Т. Б. головуючий, Багай Н. О., Чумак Ю. Я.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 914/2381/18, призначено розгляд справи у судовому засіданні на 01.03.2022.

У зв`язку з введенням Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 воєнного стану в Україні розгляд справи № 914/2381/18 01.03.2022 не відбувся.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.04.2022 визначено такий склад колегії суддів у цій справі: Дроботова Т.Б. головуючий суддя, Багай Н. О., Берднік І.С.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 12.04.2022 було постановлено здійснити розгляд справи № 914/2381/18 за касаційною скаргою ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у судовому засіданні 24.05.2022.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України слід закрити, а касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на таке.

4.2. З матеріалів справи вбачається, що Львівською облдержадміністрацією 27.06.2018 видано розпорядження № 639/0/5/18 "Про надання в постійне користування земельних ділянок".

Так, згідно з пунктом 1 цього розпорядження затверджено Адміністрації Державної прикордонної служби України технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості):

1.1. площею 7,7653 га (кадастровий номер 4610700000:01:006:0051, КВЦПЗ 06.01), що розташована за адресою: Львівська область, Стрийський район, м. Моршин, вул. Проліскова, 8, для будівництва і обслуговування санаторно-оздоровчих закладів (для обслуговування будівель санаторію "Моршин-Прикордонник");

1.2 площею 5,1030 (кадастровий номер 4625384000:02:000:0100, КВЦПЗ 06.01), що розташована за межами населеного пункту на території Лисовицької сільської ради Стрийського району Львівської області, для будівництва та обслуговування санаторно-оздоровчих закладів.

Згідно з пунктом 2 розпорядження № 639/0/5/18 припинено ТОВ Санаторій для дітей з батьками "Пролісок право користування земельними ділянками, зазначеними у підпунктах 1.1 і 1.2 цього розпорядження.

Надано Адміністрації Державної прикордонної служби України у постійне користування земельні ділянки, зазначені у підпунктах 1.1 і 1.2 цього розпорядження (пункт 3 розпорядження).

4.3. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок про визнання незаконним та скасування розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27.06.2018 № 639/0/5-18 з посиланням на положення статей 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статей 141, 142, 152, 155 Земельного кодексу України, положення Закону України Про місцеві державні адміністрації у зв`язку із порушенням прав позивача на користування земельними ділянками, наданими згідно з державним актом на право користування землею, серія Б № 040956 від 1993 року, за відсутності згоди землекористувача на припинення його права, а також з огляду на розташування на земельній ділянці (площею 5,2 га) нерухомого майна позивача, зокрема, човнової станції, доступ до якої наразі обмежено.

4.4. Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи установили такі обставини:

- розпорядженням представника Президента України у Львівській області від 15.12.1992 № 620 зареєстровано Положення організації орендарів в смт. Моршин, зокрема, Санаторію Пролісок;

- рішенням виконавчого комітету Стрийської міської ради народних депутатів 20.02.1992 № 122 "Про реєстрацію статутів установ курорту Моршин" зареєстровано статут колективного Орендного підприємства "Пролісок", в якому зазначено Орендне підприємство Санаторій "Пролісок";

- рішенням виконавчого комітету Моршинської селищної ради народних депутатів Львівської області від 20.07.1993 № 98 видано державні акти на право користування землею, зокрема Санаторію "Пролісок", площею 16,65 га. На підставі зазначеного рішення виконавчого комітету Моршинської селищної ради видано Санаторію для дітей з батьками "Пролісок" державний акт Б № 040956 від 1993 року на право користування 16,65 га землі для оздоровчих цілей;

- 20.02.2002 укладено установчий договір з метою створення ТОВ "Санаторій для дітей з батьками Пролісок", відповідно до пункту 1.3 якого товариство є правонаступником майнових та інших прав і обов`язків Орендного підприємства "Санаторій Пролісок".

4.5. Суди також установили, що рішенням Господарського суду Львівської області від 02.12.2013 у справі № 5015/2805/12, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.04.2014 та постановою Вищого господарського суду України від 23.07.2017, визнано право власності за державою в особі Фонду державного майна України (далі ФДМУ) на нерухоме майно: нежитлову будівлю санаторний корпус з ліжковим фондом 502 ліжка цілорічного використання, літ. "А-7", на вул. Проліскова, 8 у м. Моршині Львівської обл.; витребувано із незаконного володіння ТОВ "Санаторій для дітей з батьками Пролісок" та Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця зазначене нерухоме майно.

На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України "Про віднесення нежитлової будівлі санаторного корпусу у м. Моршині до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби від 07.06.2017 № 376-р нежитлову будівлю санаторного корпусу (літ. "А-7") (реєстраційний номер 405479646107) на вул. Пролісковій, 8 у м. Моршині Львівської області віднесено до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби України.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності нежитлову будівлю санаторний корпус (літ. "А-7"), об`єкт нежитлової нерухомості (реєстраційний номер 405479646107) за адресою: Львівська обл., м. Моршин, вулиця Проліскова, 8, зареєстровано за Адміністрацією Державної прикордонної служби України, форма власності: державна, підстава виникнення права власності: акт приймання-передачі серія та номер: б/н, виданий 27.06.2017, видавник: Державна прикордонна служба України, розпорядження, серія та номер: 376-р, виданий 07.06.2017, видавник: Кабінет Міністрів України.

4.6. За змістом статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

З огляду на положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України, згідно з якими закріплено принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок", установивши обставини набуття Адміністрацією Державної прикордонної служби України права власності на нерухоме майно (санаторний корпус літ. "А-7").

Отже, суди виходили з того, що загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою дотриманий, враховуючи, що позивач (ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок") перестав користуватись нерухомим майном і таке право перейшло до нового власника (Адміністрації Державної прикордонної служби України), право постійного користування правомірно передано на підставі рішення уповноваженого органу державної влади Адміністрації Державної прикордонної служби України.

4.7. У постанові Верховного Суду від 18.08.2018 у цій справі, передаючи справу на новий розгляд, суд вказав про залишення судами поза увагою доводів ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" про відсутність правових підстав згідно з положеннями статей 120, 141 Земельного кодексу України і статті 377 Цивільного кодексу України для припинення права користування позивача земельною ділянкою, на якій розташовано майно товариства.

4.8. Під час нового розгляду справи суди установили таке.

ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" станом на 01.01.2013 використовувало земельні ділянки площею 14,2361 га, з яких:

- на території м. Моршина земельна ділянка площею 6,9561 га відповідно до державного акта на право постійного користування землею серія Б № 040956, зареєстрованого в Книзі записів державних актів від 1993 року за № 4 та земельна ділянка площею 2,0800 га відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ № 581560, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право власності на землю від 04.08.2009 за № 020944500002 (підставою для видачі державного акта є договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 20.05.2009, серія ВМВ № 199300, ВМЕ № 26401, реєстр № 219);

- на території Стрийського району (Лисовицька сільська рада) земельна ділянка площею 5,20 га відповідно до державного акта на право користування землею серія Б № 040956, зареєстрованого в Книзі записів державних актів від 1993 року за № 4.

Зазначені обставини підтверджені листом відділу у Стрийському районі Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 21.12.2017 № 19-1305-0.7-2786/2-17.

Крім того, суди установили, що, як свідчать матеріали справи, рішенням виконкому Моршинської міської ради Стрийського району від 16.06.1999 № 95 із землекористування ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" вилучено земельну ділянку площею 2,03 га та передано до земель запасу Моршинської міської ради, а також зобов`язано ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" внести зміни у державний акт на право постійного користування землею Б № 040956 від 1993 року. Однак відповідні зміни до державного акта внесені не були, відповідна технічна землевпорядна документація не затверджувалася.

Згідно з рішенням Моршинської міської ради від 18.02.2002 № 171 із землекористування ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" вилучено земельну ділянку площею 0,2139 га, а рішенням від 12.02.2009 № 954 вилучено частину земельної ділянки площею 0,17 га.

За інформацією про правовий статус земельної ділянки, наданою відділом у Стрийському районі Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, також підтверджується факт перебування станом на 2017 рік у користуванні позивача на підставі державного акта на право постійного користування землею серія Б № 040956 земельної ділянки площею 6,9561 га на території м. Моршина Львівської обл. та земельної ділянки площею 5,20 га за межами населеного пункту на території Лісовицької сільської ради.

Згідно з повідомленням Моршинської міської ради Львівської області (лист від 14.03.2018 № 256), земельна ділянка площею 6,9561 га за цільовим призначенням фактично не використовується, кошти від сплати податку за земельну ділянку в бюджет міста не надходять.

З довідки Моршинського міського управління земельних ресурсів про присвоєння кадастрового номера земельній ділянці вбачається, що земельній ділянці у м. Моршині на вул. Пролісковій площею 6,9561 га присвоєно кадастровий номер: 4625350100:01:006:0199, однак станом на час розгляду справи відомості про зазначену земельну ділянку у Публічній кадастровій карті України відсутні.

За інформацією Стрийського районного відділу земельних ресурсів (довідка від 17.01.2007 № 22/1) земельній ділянці ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" площею 5,2 га на території Лисовицької сільської ради присвоєно кадастровий номер 4625384000:02:000:0100.

Суди попередніх інстанцій установили, що, як свідчать матеріли справи, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13.12.2006 за ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на праві приватної власності зареєстровано нерухоме майно будівлю човнової станції з кафе-баром за адресою: Львівська обл., Стрийський р-н, с. Баня Лисовицька, вул. Проліскова, 3, що також підтверджується довідкою виконкому Лисовицької сільської ради Стрийського району Львівської області від 03.05.2019 № 138, в якій зазначено, що на території Лисовицької сільської ради за межами населеного пункту за адресою: вул. Проліскова, 3, знаходиться нежитлова будівля реконструйована човнова станція з кафе-баром, яка згідно з рішенням виконавчого комітету Лисовицької сільської ради від 30.11.2006 № 51 оформлена за ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок".

Водночас, як установили суди, за повідомленням виконкому Лисовицької сільської ради, зазначеним у довідці від 03.05.2019 № 138, на земельній ділянці площею 5,103 га, кадастровий номер 4625384000:02:000:0100 будівлі відсутні.

Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що нерухоме майно позивача не знаходиться у межах земельної ділянки площею 5,103 га кадастровий номер 4625384000:02:000:0100.

Крім того, суди установили, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15.02.2013 за ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на праві приватної власності зареєстровані котельня (літ. "Д-1", загальна площа 168,7 м2), майстерня (літ. "Е-2", загальна площа 272,0 м2), склад (літ. "Є-1", загальна площа 153,7 м2) на вул. Пролісковій, 8-А у м. Моршині.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06.05.2019 № 165624037 вказані будівлі ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на вул. Пролісковій, 8-А у м. Моршині, а також будівля, гараж зі службовими приміщеннями, літ. "В-2" (загальна площа 219,3 м2), на вул. Проліскова, 10-В у м. Моршині, розташовані на земельній ділянці, кадастровий номер 4610700000:01:006:0257, цільове призначення: оздоровчі потреби, площа 2,08 га.

Суди установили, що площа вказаної земельної ділянки збігається з площею земельною ділянки відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯЖ № 581560, яка придбана позивачем за договором купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 20.05.2009, серія ВМВ № 199300, ВМЕ № 26401, реєстр № 219.

Так, суди попередніх інстанцій установили, що вказане нерухоме майно позивача також не знаходиться на жодній із земельних ділянок, право користування позивача за якими припинено оскаржуваним розпорядженням.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог на підставі дослідження наявних у матеріалах справи доказів, суди дійшли висновку, що нерухоме майно, що належить на праві власності позивачу, про яке вказує позивач у позовній заяві, не розміщено на площі земельних ділянок, право користування якими припинено оспорюваним розпорядженням Львівської облдержадміністрації № 639/0/5-18.

4.9. Суди попередніх інстанцій також визнали безпідставними доводи позивача про розташування на земельній ділянці площею 7,7653 га, кадастровий номер 4610700000:01:006:0051, свердловин № 1е, № 2е, № 3е, № 4е, право користування на які порушено оскарженим розпорядженням, установивши, що позивач не надав під час розгляду справи належних, допустимих і достовірних доказів того, що вказані свердловини на час прийняття відповідачем оскаржуваного розпорядження знаходилися на балансі позивача, ним експлуатувалися, відомості про них включені до державного реєстру артезіанських свердловин на підставі відповідних паспортів, а також те, що місцезнаходженням вказаних свердловин дійсно є земельна ділянка площею 7,7653 га, кадастровий номер 4610700000:01:006:0051.

При цьому наданий позивачем дозвіл на спеціальне водокористування ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" від 14.12.2010, виданий на термін до 14.12.2013, не взято до уваги, оскільки доказів про отримання позивачем у встановленому законом порядку дозволу на спеціальне водокористування після 14.12.2013 матеріали справи не містять, і позивачем підтверджено, що він не використовував підземні води із свердловин протягом 2013 2018 років.

4.10. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого суду, взяв до уваги також обставини, встановлені у рішенні Господарського суду Львівської області від 02.12.2013 у справі № 5015/2805/12, що набрало законної сили, стосовно того, що нерухоме майно нежитлову будівлю санаторного корпусу з ліжковим фондом 502 ліжка цілорічного використання, літ. "А-7", на вул. Проліскова, 8 у м. Моршині Львівської обл. збудовано за загальносоюзні кошти відповідно до рішення центрального органу загальносоюзного значення (ВЦРПС).

Суд встановив, що вказаний об`єкт проектувався (проектна документація будівництва затверджена постановою Секретаріату ВЦРПС від 18.03.1973), приймався в експлуатацію (акт приймання в експлуатацію державною приймальною комісією закінченої будівництвом будівлі житлово-громадського призначення від 01.11.1979, затверджений рішенням виконавчого комітету Стрийської міської ради народних депутатів від 01.11.1979 № 559) та використовувався як Санаторій для матері з дитиною на 500 цілорічних ліжок, нововведеному санаторію присвоєно назву "Пролісок", встановлено передпусковий період з 1-го січня 1979, призначено головного лікаря з правом підпису усіх банківських та інших документів санаторію, відкрито розрахунковий рахунок (розпорядження Центральної ради по управлінню курортами профспілок ВЦРПС від 14.09.1978 № 473).

Наведені обставини підтверджують, що санаторний корпус, літ. "А-7", збудований у 1979 році, що знаходиться на вул. Проліскова, 8 (колишня вул. ВЦСПС) у м. Моршині, є об`єктом, сукупність активів якого забезпечує провадження окремої діяльності, що визначає загальнодержавне значення підприємства, на постійній і регулярній основі, тобто є самостійним об`єктом у наданні санаторних послуг, що визначає його як цілісний майновий комплекс.

Зазначене також підтверджується обставинами, встановленими у рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.04.2018 у справі № 826/14557/17 за позовом ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" до Кабінету Міністрів України, за участю третіх осіб ФДМУ та Адміністрації Державної прикордонної служби України, про визнання протиправним та скасування розпорядження від 07.06.2017 № 376-р.

Так, у зазначеному рішенні адміністративним судом встановлено, що Міністерство економічного розвитку та торгівлі України на виконання Указу Президента України від 12.03.2015 № 140 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 18.02.2015 "Про заходи щодо створення належної матеріально-технічної бази для лікування, реабілітації та оздоровлення військовослужбовців та інших осіб, які брали безпосередньо участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, а також учасників бойових дій та інвалідів війни" та відповідно до вимог Порядку визначення суб`єкта управління об`єктами, що повернуті у власність держави, та іншим майном, суб`єкт управління якого не визначений, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.10.2015 № 817, розробило та листом від 10.05.2017 № 3213-08/15147-03 направило на погодження Адміністрації Державної прикордонної служби України, ФДМУ, Міністерству фінансів України та Міністерству внутрішніх справ України проект розпорядження Кабінету Міністрів України "Про віднесення нежитлової будівлі санаторного корпусу у м. Моршин до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби", яке в подальшому було прийнято 07.06.2017 за № 376-р. У пояснювальній записці до проекту розпорядження вказано, що метою розроблення проекту розпорядження є віднесення нежитлової будівлі санаторного корпусу літ. "А-7" на вул. Пролісковій, 8 у м. Моршині Львівської обл. до сфери управління Адміністрації державної прикордонної служби України з метою забезпечення діяльності на базі зазначеного майна лікувального закладу для медичної реабілітації поранених і хворих із зони АТО, у тому числі військовослужбовців, учасників бойових дій та інших пільгових категорій.

Суди попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, дійшли висновку, що оскільки земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування, розмір якої визначається на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил, Адміністрація Державної прикордонної служби України має право користуватися земельною ділянкою, на якій розташований санаторний корпус літ. "А-7" та частиною ділянки, необхідною для його обслуговування, в такому ж розмірі, як і попередній землекористувач.

При цьому позивач жодним доказом не спростував даних обставин та не довів, що виділені Адміністрації Державної прикордонної служби України Львівською облдержадміністрацією земельні ділянки, не призначені чи надмірні для обслуговування будівлі, на яку останній набув право власності, враховуючи, що ця будівля це санаторний корпус, який є цілісним майновим комплексом у сфері надання санаторних послуг.

4.11. Ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені обставини, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" щодо визнання незаконним та скасування розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27.06.2018 № 639/0/5-18 "Про надання у постійне користування земельних ділянок", з огляду на безпідставність та необґрунтованість доводів позивача.

4.12. Як вже зазначалося, ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок", оскаржуючи судові рішення у справі з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, зазначав, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19, в якій зазначено, що за наявності на земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, що належать попередньому власнику відчуженої будівлі, вилученню підлягає не вся земельна ділянка, а лише та її частина, на якій розташована відчужена будівля та необхідна для її обслуговування.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

У справі № 904/6059/19 (постанова Верховного Суду від 18.11.2020) за позовом Обласного комунального підприємства "Фармація" (далі ОКП "Фармація") до Дніпровської міської ради про визнання пунктів 2, 3, 8 рішення Дніпровської міської ради від 24.04.19 N 204/44 незаконними та недійсними з моменту прийняття цього рішення; їх скасування та зобов`язання Дніпровську міську раду відновити право постійного користування ОКП "Фармація" на земельну ділянку площею 6,4682 га, яке посвідчене державним актом на право постійного користування землею II-ДП N 001609 від 28.02.2003, та відновити інформацію про це право в земельно-кадастровій та містобудівній документації, Верховний Суд зазначив таке.

Право користування земельною ділянкою не може припинятись для особи, яка правомірно продовжує володіти нерухомим майном, що розташоване на цій земельній ділянці, і до іншої особи перейшло право власності лише на частину нерухомого майна, проте інша частина продовжує перебувати у власності цієї особи, адже, виходячи зі змісту частин 1, 3 статті 791, частин 1, 2, 6 статті 120 Земельного кодексу України, право користування земельною ділянкою розповсюджується на її відповідну частину. З огляду на те, що у власності позивача продовжує перебувати частина будівель, тому аргументи скаржника, що набуття іншою особою права власності на частину будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці, є правовою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою для попереднього землекористувача, ґрунтується на помилковому тлумаченні пункту "е" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України.

Верховний Суд з посиланням, зокрема, на положення статті 186 Земельного кодексу України, Закону України "Про землеустрій" та Закону України "Про Державний земельний кадастр", зазначив, що у разі поділу земельної ділянки змінюються межі, площа та кадастровий номер цієї земельної ділянки, проте обсяг прав попереднього землекористувача, набутий на таку земельну ділянку у встановленому законом порядку на підставі державного акта на право постійного користування землею, не змінюється, у зв`язку з чим зміна кадастрового номера, здійснена з дотриманням вищенаведених норм закону, не є правовою підставою, передбаченою положеннями статті 141 Земельного кодексу України, для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Разом з цим у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, установили обставини стосовно того, що нерухоме майно, що належить на праві власності позивачу, про яке вказує позивач у позовній заяві, не розміщене на земельних ділянках, щодо яких Львівською облдержадміністрацією прийнято оспорюване у справі розпорядження від 27.06.2018 № 639/0/5-18, а позивачем не надано доказів про розташування належного йому нерухомого майна на спірних земельних ділянках.

Крім того, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові зазначив, що однією із підстав припинення права користування земельною ділянкою, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою (пункт "а" цієї норми). Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, при прийнятті оскаржуваного розпорядження з огляду на підтвердження підстав віднесення до сфери управління Адміністрація Державної прикордонної служби України нежитлової будівлі санаторного корпусу літер А-7 по вул. Пролісковій, 8 у м. Моршині, Львівська облдержадміністрація керувалася приписами пункту "е" статті 141 Земельного кодексу України, якими передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. Суд апеляційної інстанції визнав правильним висновок місцевого суду щодо необґрунтованості посилань позивача в позовній заяві на пункт "б" статті 141, частину 1 статті 149, статтю 142 Земельного кодексу України в частині необхідності дотримання порядку вилучення земельних ділянок для суспільних потреб, оскільки зазначені норми не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 914/2381/18, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведеній скаржником постанові Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 914/2381/18.

Доводи заявника касаційної скарги про порушення судами норм матеріального права, оскільки, на думку скаржника, Львівська облдержадміністрація вийшла за межі повноважень на розпорядження земельними ділянками оздоровчого призначення, не беруться до уваги з огляду на підстави виникнення спірних правовідносин у справі, виходячи з предмета та підстав позову, визначених ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок".

4.13. Щодо оскарження ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" судових рішень у справі з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на прийняття рішень на підставі неналежних доказів, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За змістом частини 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, яка бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, що виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 зазначеного Кодексу).

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 цього Кодексу).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Із внесенням 17.10.2019 змін до Господарського процесуального кодексу України статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів", який підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.

Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Аналіз змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 цього Кодексу передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Статею 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вже зазначалося, справа № 914/2381/18 розглядалася судами неодноразово і під час нового розгляду справи, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" про визнання незаконним та скасування розпорядження Львівської облдержадміністрації від 27.06.2018 № 639/0/5-18 "Про надання у постійне користування земельних ділянок" через недоведення порушення його прав. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що заявником належними засобами доказування не доведено суду наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного розпорядження відповідача, а тому позовні вимоги є необґрунтованими.

Отже, зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що судами надавалася оцінка вагомим і ключовим доводам сторін у справі, якими вони обґрунтовували наявність чи відсутність підстав для задоволення позову.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника про ухвалення судових рішень у справі на підставі недопустимих доказів, а тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови і з цієї підстави.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження за касаційною скаргою Київської міської ради у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судамі порушень норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи відміни оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування судових рішень, а також задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 914/2381/18, відкрите з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Санаторій для дітей з батьками "Пролісок" залишити без задоволення.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 і рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2021 у справі № 914/2381/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

І. С. Берднік