Ухвала

від 31.05.2022 по справі 513/879/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

01 червня 2022 року

м. Київ

справа № 513/879/19

провадження № 61-9714св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач) - Селянське (фермерське) господарство «Рассвет»,

відповідач (позивач) - ОСОБА_1 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Одеській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2020 року у складі судді Бучацької А. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня

2021 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року Селянське (фермерське) господарство «Рассвет» (далі -

СФГ «Рассвет») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05 січня 2011 року між СФГ «Рассвет»

та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі строком на 7 років. Об`єктом оренди є земельна ділянка площею 9,94 га, розташована на території Надеждинської сільської ради, кадастровий номер 5124583200:01:001:1196, яка належить ОСОБА_1 на підставі державного акта серії ОД № 034506.

Позивач зазначає, що договір набрав чинності в день його державної реєстрації 31 березня 2014 року, тобто строк його дії мав би сплинути 31 березня 2021 року.

Наприкінці серпня 2016 року СФГ «Рассвет» погодило із ОСОБА_1 укладення додаткової угоди № 2 до договору оренди, якою збільшено майже удвічі розмір орендної плати та строк дії договору оренди земельної ділянки продовжено

на 10 років з дня реєстрації додаткової угоди.

Вищевказаний договір оренди на теперішній час є чинним, а право оренди

СФГ «Рассвет» зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

СФГ «Рассвет» безперешкодно використовувало вищевказану земельну ділянку

у своїй господарській діяльності - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та своєчасно в повному обсязі виконувало обов`язок зі сплати орендної плати на користь відповідача.

У липні 2019 року відповідач почав чинити СФГ «Рассвет» перешкоди

у користуванні орендованою земельною ділянкою, самовільно її зорав, з ділянки була вивезена солома, яка є власністю СФГ «Рассвет».

У зв`язку із цим СФГ «Рассвет» було змушене звернутися до Саратського відділення поліції Білгород-Дністровського відділу поліції Головного управління національної поліції в Одеській області. Проте доступ орендаря до земельної ділянки, право оренди якої зареєстроване у встановленому законом порядку, відповідач не відновив.

СФГ «Рассвет» просило зобов`язати відповідача не чинити перешкод

у користуванні СФГ «Рассвет» земельною ділянкою площею 9,94 га із кадастровим номером 5124583200:01:001:1196, на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до СФГ «Рассвет», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управління Держгеокадастру в Одеській області (далі - ГУ Держгеокадастру

в Одеській області), про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію речового права оренди земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05 січня 2011 року між ним та СФГ «Рассвет» укладений договір оренди землі, відповідно до якого орендодавець передає,

а орендар приймає у користування належну орендодавцеві земельну ділянку

з кадастровим номером 5124583200:01:001:1196 загальною площею 9,94 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться

на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області, строком на 7 років. Тобто строк дії договору оренди землі мав сплинути 05 січня 2018 року.

У липні-серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до голови СФГ «Рассвет» з метою з`ясування питання щодо розірвання договору оренди землі, але йому було повідомлено, що договір оренди продовжений на 10 років згідно з підписаною ним додатковою угодою від 29 серпня 2016 року № 2, йому було надано примірник, при ознайомлені з яким ОСОБА_1 стало відомо, що додаткова угода підписана не ним.

Тому у травні 2018 року він звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними договір оренди земельної ділянки загальною площею 9,94 га

на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належить йому на підставі державного акта серії ОД № 034506, укладений 05 січня 2011 року між ним і СФГ «Рассвет», та додаткову угоду від 29 серпня 2016 року № 2 до цього договору, а також зобов`язати голову та членів СФГ «Рассвет» і будь-яких інших осіб не чинити йому перешкод у користуванні зазначеною земельною ділянкою.

За даним позовом Саратський районний суд Одеської області відкрив провадження у цивільній справі № 513/488/18.

Позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення реєстраційної служби Саратського районного управління юстиції Одеської області від 04 квітня 2014 року, індексний номер 12167605, про державну реєстрацію речового права оренди земельної ділянки площею 9,94 га, кадастровий номер 5124583200:01:001:1196, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ОД № 034506, зареєстрованого на підставі договору оренди землі, укладеного 05 січня

2011 року між ОСОБА_1 і СФГ «Рассвет».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року, позов СФГ «Рассвет» задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод СФГ «Рассвет» у користуванні земельною ділянкою площею 9,94 га, кадастровий номер 5124583200:001:1196, призначеною для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області.

В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку,

що договір оренди від 05 січня 2011 року відповідно до визначених його сторонами умов набув чинності з моменту державної реєстрації права оренди відповідача - 31 березня 2014 року, а отже, строк його дії (7 років) закінчується 31 березня 2021 року. Оскільки ОСОБА_1 не виконав умови договору

і до закінчення строку дії договору оренди, починаючи з липня 2019 року приступив до самостійного використання спірної земельної ділянки, то вимоги СФГ «Рассвет» щодо зобов`язання ОСОБА_1 як власника земельної ділянки

не вчиняти дій, які перешкоджали б орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою, ґрунтуються на законі, у зв`язку з чим підлягають задоволенню, а вимоги ОСОБА_1 за зустрічним позовом не підлягають задоволенню.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову

СФГ «Рассвет» та задоволення позову ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не повно з`ясували всі обставини, помилково застосували норми матеріального права, які регулюють момент вчинення правочину та момент його державної реєстрації. Посилання апеляційного суду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду

від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, є помилковим, також касаційна скарга містить посилання на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2021 року СФГ «Рассвет» подало до Верховного Суду відзив

на касаційну скаргу, у якому просило оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення. Зазначало, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 513/879/19, витребувано її із Саратського районного суду Одеської області та зупинено дію рішення Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2020 року до закінчення його перегляду

в касаційному порядку.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 9,94 га, розташованої

на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва,

що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ОД № 034506, виданим 05 травня 2004 року на підставі розпорядження голови Саратської районної державної адміністрації від 26 лютого 2004 року

№ 110.

05 січня 2011 року між ОСОБА_1 і СФГ «Рассвет» укладено договір оренди землі, згідно з яким орендодавець передав орендарю зазначену земельну ділянку загальною площею 9,94 га. Відповідно до пункту 7 договір укладено

на 7 років.

Відповідно до акта приймання-передачі об`єкта - земельної ділянки, складеного в с. Надежда 05 січня 2011 року, ОСОБА_1 передав, а СФГ «Рассвет» прийняло в оренду земельну ділянку площею 9,94 га, розташовану на території Надеждинської сільської ради.

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку

від 05 грудня 2013 року відділ Держземагентства у Саратському районі зареєстрував земельну ділянку площею 9,9389 га, кадастровий номер 5124583200:01:001:1196, розташовану на території Надеждинської сільської ради Саратського району Одеської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, сформованого 04 квітня 2014 року, видно, що 31 березня

2014 року державний реєстратор реєстраційної служби Саратського районного управління юстиції в Одеській області Димитренко Д. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 12167605

від 04 квітня 2014 року, зареєстрував право оренди земельної ділянки, підставою виникнення якого є договір оренди землі від 05 січня 2011 року між СФГ «Рассвет» і ОСОБА_1 . Строк дії - 7 років. Об`єкт нерухомого майна - земельна ділянка площею 9,94 га, кадастровий номер 5124583200:01:001:1196, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Надеждинської сільради Саратського району Одеської області.

Згідно з додатковою угодою від 29 серпня 2016 року № 2 до договору оренди землі про збільшення розміру орендної плати та продовження строку дії договору від 29 серпня 2016 року, збільшено розмір орендної плати

та продовжено строк дії договору оренди земельної ділянки на 10 років з дня реєстрації додаткової угоди.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованого

29 грудня 2016 року, видно, що зареєстроване право оренди землі за договором оренди землі між ОСОБА_1 і СФГ «Рассвет» строком на 10 років.

Факт отримання від СФГ «Рассвет» в повному обсязі орендної плати

за договором оренди землі від 05 січня 2011 року включно до 2018 рік

ОСОБА_1 визнав. Цей факт підтверджується відомостями на видачу зерна

по СФГ «Рассвет», розпискою ОСОБА_1 та актом приймання-передачі орендної плати за 2017 рік.

У розписці та акті приймання-передачі орендної плати і визнання договору зазначено, що ОСОБА_1 отримав орендну плату від СФГ «Рассвет» за 2017 рік

в розмірі 6 тон зерна відповідно до договору оренди належної йому земельної ділянки та додаткових угод № 1, 2. В акті також зазначено, що з усіма умовами договору та угод (строк дії, розмір орендної плати та інші) він ознайомлений

та згодний. Підтверджує, що договір та угоди підписані ним власноруч. Ніяких претензій стосовно договорів та орендної плати не має.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 792 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено,

що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк

у володіння та користування за плату.

На час підписання договору оренди частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачалось, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки

і орендарем. При цьому у статті 125 ЗК України було визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Крім того, частиною п`ятою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї

зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV (тут і далі в редакції, чинній

на час спірних правовідносин)). Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

У цій справі суди встановили, що на підставі договору оренди землі 05 січня 2011 року ОСОБА_1 передав спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «Рассвет» строком на 7 років. Цим договором оренди землі передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 42).

Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин

є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України «Про оренду землі».

Схожі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження

№ 14-338цс19) та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України

від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими

з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» були виключені статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі, тому після 01 січня 2013 року товариство не могло зареєструвати договір оренди землі. Разом з тим орендар 31 березня 2014 року відповідно

до закону, що діяв на цей час зареєстрував не договір оренди, а речове право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 05 січня

2011 року.

Таким чином, виникає питання, чи є договір оренди спірної землі від 05 січня

2011 року неукладеним з огляду на те, що сторони його одразу не зареєстрували, а вже після зміни правового регулювання орендар здійснив державну реєстрацію права оренди?

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, частин другої, третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи,

що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності проявляється у тому,

що жодна особа не може отримувати переваги від своєї незаконної або недобросовісної поведінки.

Відповідно до пункту 3.6 рішення Конституційного Суду України від 28 квітня

2021 року № 2-р(ІІ)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) за конституційною скаргою ПАТ АКБ «ІНДУСТРІАЛБАНК» щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України, суд враховує, що частина третя статті 13 Кодексу містить словосполуку «а також зловживання правом в інших формах», яку учасник цивільних відносин, суд або інший суб?єкт правозастосування може розуміти як таку, що створює юридичну невизначеність в аспекті порушення вимоги передбаченості ситуацій

та правовідносин, оскільки її зміст нібито чітко та однозначно не визначений. Проте, оцінюючи доводи Товариства щодо браку юридичної визначеності частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України зважає на те, що цей припис, зокрема словосполуку «а також зловживання правом в інших формах», слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв?язку з нормами Кодексу, насамперед із тими,

що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути

в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій.

Конституційний Суд України, оцінюючи частину третю статті 13 та частину третю статті 16 ЦК України на відповідність приписам частини другої статті 58 Основного Закону України, у пункті 8.2 вказаного рішення констатував,

що ці приписи Кодексу не визначають дій особи як правопорушення

за цивільним правом або як іншу умову для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності. Оспорювані приписи Кодексу встановлюють для учасників цивільних відносин заборону порушувати межі здійснення цивільних прав, а також дають суду можливість відмовити в захисті цивільного права

в разі порушення особою вимог частин другої - п?ятої статті 13 Кодексу. Тобто

ці приписи Кодексу містять вказівку на юридичні наслідки дій особи,

що їх не може бути кваліфіковано як умови, підстави або міри цивільно-правової відповідальності.

Можна виділити такі критерії добросовісної поведінки:

1) поведінка сторони має бути очікуваною, характерною для інших учасників цивільних правовідносин в порівнянних обставинах;

2) поведінка учасника цивільно-правових відносин не повинна обмежувати право чи позбавляти права інших осіб та має враховувати права та законні інтереси іншої сторони правовідносин;

3) поведінка сторони має бути законною, не допускаються дії виключно

з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі;

4) учасники цивільних правовідносин повинні сприяти своєму контрагенту різними способами, у тому числі отримання необхідної інформації.

Наявність всіх перерахованих критеріїв дозволить оцінити дії сторони

як добросовісні. Якщо всіх критеріїв у сукупності немає, то є підстави говорити про недобросовісну поведінку та зловживання правом.

Одним із способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно

з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своїх домагань, якщо його попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопелю).

Поведінка є недобросовісною, якщо одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього посилається на недійсність такого договору або його неукладеність. Якщо поведінка сторони давала іншій стороні підстави вважати, що договір є дійсним (виконувався належним чином сторонами протягом тривалого часу), то наступне висунення вимог про його недійсність або неукладеність є зловживанням правом.

Оцінюючи дії учасника стосовно добросовісності, необхідно враховувати не лише сам факт виконання, а й волю сторін на виконання договору і досягнення відповідних їй правових наслідків. Так, підписання додаткових угод про несення змін до окремих умов, ділове листування щодо договору можуть свідчити про наявність у сторони волі на виконання договору надалі, що дозволяє контрагенту покладатися на дійсність угоди.

Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду як наслідок своєї непослідовності у поведінці на шкоду іншій стороні, яка добросовісно поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною або обома.

У справі, що є предметом перегляду, дії власника земельної ділянки,

що передана в оренду щодо заперечення права оренди орендаря

і перешкоджання у здійсненні правомочностей з володіння і користування

є недобросовісними. Така недобросовісність виявляється у такому. Укладаючи 05 січня 2011 року договір оренди землі, сторони у пункті 42 узгодили, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Сторони в договорі не розподілили свій обов`язок зареєструвати договір. Одночасно з укладенням договору земельна ділянка за актом приймання-передачі була передана від орендодавця до орендаря. Протягом 2011-2017 років сторони належним чином виконували договір, вносили орендну плату. Після скасування законодавчої вимоги про необхідність реєстрації договору оренди землі і введення законодавчої вимоги реєструвати речове право оренди орендар 31 березня 2014 року зареєстрував відповідне право оренди за укладеним договором оренди землі від 05 січня 2011 року. Таким чином, сторони протягом тривалого часу (6 років) належним чином виконували умови договору,

що не пройшов державну реєстрацію, обробляли землю, вносили и приймали оплату за оренду землі у грошовій і натуральній формі. Таким чином, поведінка орендодавця суперечить своїй попередній поведінці, що склалася протягом

6 років з моменту укладення договору з вадами, волевиявлення сторін відповідало меті такогодоговору, а тому посилання позивача за зустрічним позовом (орендодавця) про недійсність (неукладеність) договору оренди землі

є недобросовісним і таким, що спрямоване на порушення прав орендаря.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі

№ 520/13586/18 (провадження № 61-13247св21) якщо особа, яка має право

на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину)

чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти,

що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці,

є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (ст. I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі

№ 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зроблений правовий висновок,

що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (п. 55). Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань (п. 60). Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного

(пункт 61).

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

від 16 лютого 2022 року у справі № 914/1954/20 наголошується на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 28 вересня 2021 року

у справі № 918/1045/20, від 11 серпня 2021 року у справі № 909/436/20,

від 06 жовтня 2021 року у справі № 925/1546/20). Доктрина заборони суперечливої поведінки, в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного суду від 28 квітня 2021 року у справі № 910/9351/20,

від 09 червня 2021 року у справі № 911/3039/19, від 08 вересня 2021 року

у справі № 910/10444/20).

Судами не надано оцінки тому, чи відповідає поведінка позивача за тих обставин, що склалися, засадам добросовісності, послідовності

та передбачуваності, а також, чи не суперечать його дії з припинення договору оренду та як наслідок виселення відповідача з орендованого приміщення, його попередній поведінці з огляду на досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов договору на момент його укладення, у тому числі щодо терміну дії договору (до зносу будинку), отримання плати за користування майном, відсутності будь-яких змін у правовідносинах сторін за договором оренди, за умови,

що відповідач розумно покладався (розраховував) на виконання позивачем як орендодавцем умов договору та користування орендованим майном відповідно до умов договору, тобто очікував на стабільність та незмінність його майнового стану за певних умов.

Відповідно до правового висновку, сформульованого у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі

№ 311/2145/19 (провадження № 61-5521св20) аналіз ч частини другої статті 13 ЦК України дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб,

є формою зловживання правом. Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін «зловживання правом» свідчить про те,

що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав,

а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи

як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих

на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків. Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах,

не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи

із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність»

із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного

їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане

з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина заборони суперечливої поведінки, базується ще на римській максимі - ніхто

не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. В основі доктрини заборони суперечливої поведінки знаходиться принцип добросовісності.

Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності та з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає необхідним відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), про те,

що проведення державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права

не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. Отже, оскільки ДСП не здійснило державну реєстрацію договору оренди землі, договір між позивачем та відповідачем чинності не набрав і, відповідно вказане сільськогосподарське підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі. У той же час, хоча стаття 31 Закону № 161-XIV регулює питання припинення договору оренди землі, проте договір оренди земельної ділянки чинності не набрав відтак підстав для задоволення позовних вимог щодо його припинення не вбачається.

Також підлягає вирішенню виключна правова проблема, яка полягає у такому:

1) чи допускає цивільне законодавство у зобов`язальних правовідносинах поведінку учасників цивільних правовідносин, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці і проявляється у тому, що така поведінка не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони,

за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається

на них?

2) яким чином суд має кваліфікувати поведінку сторони зобов`язального правовідношення, у разі коли одна сторона договору прийняла виконання від іншої сторони, а після цього посилається на недійсність такого договору або його неукладеність. Якщо поведінка сторони давала іншій стороні підстави вважати, що договір є дійсним (виконувався належним чином сторонами протягом тривалого часу), то наступне висунення вимог про його недійсність або неукладеність свідчить про зловживання цивільним правом?

3) підписання додаткових угод про внесення змін до окремих умов договору, ділове листування щодо договору можуть свідчити про наявність

у сторони волі на виконання договору надалі, що дозволяє контрагенту покладатися на дійсність угоди. Чи має суд, оцінюючи дії учасника стосовно добросовісності, враховувати не лише сам факт виконання,

а й волю сторін на виконання договору і досягнення відповідних

їй правових наслідків?

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду

у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі такої палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду

у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу

в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу

на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 цього Кодексу.

Керуючись частиною шостою статті 403, частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 513/879/19

за позовом Селянського (фермерського) господарства «Рассвет» до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою

та за позовом ОСОБА_1 до Селянського (фермерського) господарства «Рассвет», третя особа - Головне управління Держгеокадастру

в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію речового права оренди земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 травня 2021 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною

та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун