Постанова

від 24.05.2022 по справі 522/12782/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 522/12782/15-ц

провадження № 61-6869св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Черевка П. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування квартири з чужого незаконного володіння і виселення.

Позов обґрунтований тим, що вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору про інвестування будівництва від 21 листопада 2005 року № Фб-22-ф, додаткової угоди до цього договору від 24 грудня 2010 року і свідоцтва про право власності на квартиру.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року скасоване.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності залишено без розгляду.

На підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на спірну квартиру, після чого відчужив цю квартиру Товариству з обмеженою відповідальністю «Модуль Трансконт» (далі - ТОВ «Модуль Трансконт»), потім квартира відчужена ОСОБА_2 .

Просила витребувати квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння відповідачів, виселити відповідачів із спірної квартири.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Зустрічний позов обґрунтований тим, що після скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року і до постановлення Приморським районним судом міста Одеси ухвали від 22 липня 2013 року, якою позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності залишено без розгляду, ОСОБА_1 не вчинила жодних дій для скасування реєстрації права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру та відновлення реєстрації права власності на цю квартиру на своє ім`я.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року первісний позов задоволено, у зустрічному позові відмовлено. Витребувано квартиру АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із спірної квартири. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольнивши первісний позов та відмовивши у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 не з її волі, а на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року, яке скасоване ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2012 року.

Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , подану через представника ОСОБА_5 , відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану через представника ОСОБА_6 , залишено без задоволення.Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року залишено без змін.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про роз`яснення рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року залишено без змін.

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої ОСОБА_7 , задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року в частині задоволення первісного позову скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Визнано нечинними постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанову Верховного Суду від 02 квітня 2018 року.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що при виселенні батьків із спірної квартири порушені житлові та майнові права малолітньої ОСОБА_7 , яка може бути позбавлена єдиного житла, тому при розгляді справи суд першої інстанції обов`язково повинен був залучити до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.

Ухвалене судове рішення завдає малолітній ОСОБА_7 шкоди, що виражається у порушенні її права користування житлом та позбавлення її єдиного житла, незалучення малолітньої ОСОБА_7 , Служби у справах дітей Одеської міської ради та органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі суттєво порушує її право на доступ до суду.

Відповідачі як сім`я з дитиною набули право на спірне житло у встановленому законом порядку на підставі правомірного правочину, тривалий час (майже сім років) зареєстровані та проживають у спірній квартирі, тому таке втручання у право відповідачів та їх малолітньої дочки на житло та на повагу до житла не можна визнати виправданим, пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним для захисту прав позивача, та покладає надмірний тягар на сім`ю відповідачів. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки вона не могла та не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю держави та самого позивача, яка не вживала жодних дій після скасування за її заявою рішення суду з метою поновлення державної реєстрації за нею права власності, вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном, до реєстрації права власності за відповідачем ОСОБА_2 .

Позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачі порушують її право власності на спірну квартиру, тому порушене її право не підлягає судовому захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, просила її скасувати в частині відмови у первісному позові та визнанні нечинними постанови Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постанови Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції помилково визначив предмет доказування, неправильно застосував пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, не надав оцінку доказам наявності права власності ОСОБА_1 , неповно з`ясував усі обставини справи, чим порушив принцип змагальності сторін.

Спірна квартира вибула з її володіння на підставі рішення суду, яке було скасоване, тобто поза її волею, тому належним способом захисту її порушеного права є витребування майна від останнього добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 поза її волею, проте, встановивши факт незаконного вибуття квартири, дійшов помилкового висновку щодо неможливості її витребування у ОСОБА_2 як у добросовісного набувача.

Її право власності на квартиру та проживання в ній підтверджено постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, тому встановлені цими судовими рішеннями обставини є преюдиційними та не підлягають повторному доказуванню, що не врахував суд апеляційної інстанції.

Порушено її право на мирне володіння майном без додержання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника; відсутні інтереси суспільства, які б дозволяли позбавити її права власності на квартиру.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопалда 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс18, викладено висновок, що власник з дотриманням статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Не заслуговують на увагу посилання суду апеляційної інстанції, що після скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2011 року ОСОБА_1 не вчинила жодних дій з відновлення свого права власності на спірну квартиру, оскільки вона вчинила усі необхідні дії для відновлення порушеного права власності на квартиру, зокрема у судовому порядку оскаржувала рішення суду про набуття права власності на квартиру ОСОБА_4 , зверталася до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, проте вказаний засіб забезпечення позову був незаконно скасований ОСОБА_4 .

Відповідач ОСОБА_2 придбала квартиру під час судового розгляду спору щодо цього майна, тому не є добросовісним набувачем.

Також не заслуговують на увагу посилання суду апеляційної інстанції на порушенням прав неповнолітньої ОСОБА_7 , яка проживає у спірній квартирі, оскільки ці обставини перевірялися судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги ОСОБА_3 та спростовані Верховним Судом постановою від 02 квітня 2018 року.

Суд апеляційної інстанції проігнорував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2018 року.

Мати неповнолітньої ОСОБА_7 - ОСОБА_2 є учасником справи із 2015 року, тому суд апеляційної інстанції безпідставно поновив їй строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в інтересах ОСОБА_7 , не навів обґрунтування, що про оскаржуване судове рішення ОСОБА_7 дізналася саме 05 липня 2019 року.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_2 , як учасник судового процесу з початку розгляду справи, зловживає правами неповнолітньої дочки ОСОБА_7 .

Суд апеляційної інстанції, визнавши нечинною постанову Верховного Суду від 02 квітня 2018 року, вийшов за межі своїх повноважень, чим порушив принцип верховенства права.

Аргументи інших учасників справи

Відзиви ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивовані тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги щодо недобросовісності відповідача та доведення ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру у судовому порядку із вжиттям усіх можливих заходів щодо недопущення наступного продажу квартири, є безпідставними, оскільки такі доводи зводяться до переоцінки висновків суду апеляційної інстанції.

У спорах, які виникають з віндикації, діє презумпція добросовісності набувача майна, а доводи скаржника є необґрунтованими, оскільки добросовісний набувач ОСОБА_2 не знала і не могла знати, що вона придбала майно у особи, яка не мала права це майно відчужувати. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав, які були перевірені під час укладання договору нотаріусом, власником квартири було ТОВ «Модуль Трансконт», будь-які обтяження відсутні. Отже, ОСОБА_2 придбала квартиру за відплатним договором, який нотаріально посвідчений, та не могла передбачити ризик того, що ОСОБА_1 , знаючи, що майно зареєстроване за ОСОБА_4 , не вчиняла дій щодо відновлення свого права власності на квартиру.

Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_1 діяла вчасно, послідовно та ефективно під час захисту свого права, є необґрунтованими, оскільки після скасування 10 грудня 2012 року заочного рішення від 15 серпня 2012 року, згідно з яким спірна квартира вибула з власності позивача, вона могла звернутися з позовом про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію та поновлення запису про право власності.

Позивач зверталася із заявою про забезпечення не власного позову, а позову ОСОБА_4 до неї, фактично забезпечуючи можливість виконання рішення суду, ухваленого не на її користь. Оскільки позов ОСОБА_4 залишений без розгляду, то й заходи забезпечення позову скасовані, ОСОБА_1 мала можливість вжити своєчасних заходів щодо скасування реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_4 і поновлення реєстрації за собою.

Висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс 18,на який ОСОБА_1 посилається як на підставу для перегляду оскаржуваної постанови, не є релевантним до спірних правовідносин, оскільки стосується питання належного способу захисту, що у цій справі не оспорюється

Витребування майна у добросовісного набувача не відповідає принципу пропорційності та створює для відповідача індивідуальний надмірний тягар.

Суд апеляційної інстанції не вказав, що позивач обрала належний спосіб захисту порушених прав, оскільки відмовив у позові з підстав непропорційності втручання у мирне володіння відповідачем спірним майном та покладенням на відповідача надмірного тягаря у разі витребування майна.

У спірних правовідносинах підлягають врахуванню висновки Верховного Суду, вкиладені у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, провадження №61-19921св18, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, провадження № 61-17779св18, від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц, провадження № 61-35744св18.

Позивач невиправдано зволікала із захистом порушеного права власності на квартиру, чим сприяла виникненню ситуації щодо переходу права власності на неї до добросовісного набувача.

Відповідач позбавлена можливості отримати компенсацію від продавця за втрату майна у разі витребування від неї спірної квартири. Крім того, спірна квартира є єдиним житлом відповідача та її сім`ї, тому позбавлення її єдиного житла призведе до порушення прав дитини на житло.

Заочним рішенням суду першої інстанції порушено право дитини на житло та розглянуто справу без участі органу опіки й піклування, що є підставою скасування такого рішення. Суд першої інстанції необґрунтовано залишив поза увагою докази проживання дитини в квартирі, не дослідив та не з`ясував фактичні обставини, що мають значення для справи.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано встановив, що рішення суду першої інстанції про виселення відповідачів стосується і неповнолітньої дитини ОСОБА_7 та є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

Касаційна скарга не містить доводів із посиланням на підстави касаційного оскарження в частині порушення норм матеріального права та неврахування висновків Верховного Суду в частині відмови у позові про виселення, тому існують підстави для закриття касаційного провадження.

З наведених підстав ОСОБА_3 й ОСОБА_2 звернулися до Верховного Суду із окремими клопотаннями про закриття касаційного провадження.

Відзив Служби у справах дітей Одеської міської ради на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до рішення суду першої інстанції малолітня ОСОБА_7 фактично позбавлена єдиного житла.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що сім`я відповідачів з дитиною набули право на спірне житло у встановленому законом порядку, на підставі правомірного правочину, тривалий час (майже сім років), зареєстровані та проживають у спірній квартирі, тому таке втручання у право відповідачів та далі їх малолітньої дочки на житло та на повагу до житла не можна визнати виправданим, пропорційним переслідуваній легітимній меті і необхідним для захисту прав позивача, та покладає надмірний тягар на сім`ю відповідачів.

Правильними також є висновки суду про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , поданої адвокатом Дробіновою І. В., про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 05 грудня 2011 року, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі договору про інвестування будівництва житла у м. Одесі від 21 листопада 2005 року.

Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 15 серпня 2012 року право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_4 .

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2012 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2012 року скасовано й ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2013 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру залишено без розгляду.

11 вересня 2012 року на підставі вищезазначеного заочного рішення ОСОБА_4 зареєстрував за собою право власності на квартиру та 06 серпня 2013 року відчужив її на користь ТОВ «Модуль Трансконт», яке продало цю квартиру ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2013 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилалася на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208 цс 18, а також порушення норм процесуального права (частина третя статті 411 ЦПК УКраїни).

Вивчивши матеріали справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).

Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (частина третя статті 2 ЦПК України).

Верховний Суд зазначає, що рівень доступу до суду особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, гарантований частиною першою статті 362, частиною четвертою статті 389 ЦПК України, які передбачають право такої особи оскаржувати відповідно в апеляційному чи касаційному порядку судові рішення.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Суд апеляційної інстанції встановив, що 09 липня 2019 року малолітня ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_2 , звернулась до Одеського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року, просила його скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в первісному позові, посилаючись на те, що це рішення завдає їй шкоди, вона позбавлена права на єдине житло, суд вирішив питання про її права та обов`язки, але не залучив її та орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради до участі у справі, тому вона має право на його апеляційне оскарження.

Верховний Суд зазначає, що апеляційна скарга подана особою, яка не брала участі у справі, а саме неповнолітньою ОСОБА_7 , в інтересах якої діє її мати ОСОБА_2 , і яка вважає, що суд вирішив питання про її право користування квартирою.

Згідно з довідкою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Французький» від 27 червня 2019 року № 249 малолітня ОСОБА_7 зареєстрована у встановленому законом порядку та постійно проживає разом з батьками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі з 22 жовтня 2013 року (том 3, а. с. 123).

Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради у листі від 25 липня 2019 року № К-2182 повідомив, що при виселенні батьків із спірної квартири були порушені житлові та майнові права малолітньої дитини, яка позбавлена єдиного житла, тому при розгляді справи щодо спору у вказаній квартирі суд першої інстанції обов`язково повинен був залучити до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради та орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (том 3, а. с. 122).

Відповідно до статті 353 ЦПК України ухвали суду про відкриття провадження з підстав необґрунтованого поновлення строку на оскарження судового рішення не підлягають оскарженню окремо від цього рішення, у зв`язку з чим заперечення на такі ухвали включаються до скарги на судове рішення.

Згідно зі статтею 354 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої дочки) апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Системний аналіз зазначених норм ЦПК України дає підстави дійти висновку, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення, суд має вирішити два питання: 1) поновлення строку на апеляційне оскарження, 2) наявність правового зв`язку в особи, яка подала апеляційну скаргу і не брала участі у справі, зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності такого критерію, як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов`язок, як елементів змісту матеріально-правових відносин, щодо яких виник спір. Такий зв`язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкований іншими правовідносинами.

Верховний Суд зауважує, що саме судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов`язків цієї особи або міститься судження про права та/чи обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки (права, свободи, інтереси) особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та/чи обов`язки (права, свободи, інтереси) цієї особи або якщо у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та/чи обов`язки (права, свободи, інтереси). У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

Обов`язковою умовою надання правового захисту є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Верховний Суд зазначає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 подала після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення.

З матеріалів справи відомо, що 09 липня 2019 року неповнолітня ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої діє її законний представник - мати ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року у справі № 522/12782/ 15-ц ( т. 3, а .с. 71-75).

В апеляційній скарзі посилалася на те, що вона є особою, яка не залучена до участі у справі, але суд вирішив питання про її права. Одночасно подано клопотання про поновлення строку на оскарження (т. 3, а. с. 77-78).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року поновлено ОСОБА_2 , яка як законний представник діє в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_7 , строк на апеляційне оскарження рішення Примоського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та відкрито апеляційне провадження (т. 3, а. с. 98-99).

Поновивши строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що неповнолітня ОСОБА_7 не була залучена до участі у справі, однак суд вирішив питання про її права та законні інтереси; про існування оскаржуваного судового рішення вона дізналась 05 липня 2019 року.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з частинами першою, другою статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищає суд. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У своїй практиці Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформував правову позицію, відповідно до якої встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми покликані забезпечити належне проведення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року N 19164/04, § 47 у справі DIYA 97 v. UKRAINE).

ЄСПЛ неодноразово зауважував, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження» (рішення від 03 квітня 2008 року у справі N 3236/03, § 41PONOMARYOV v. UKRAINE).

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.

Зокрема, аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі фундаментальні обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (справа «Белле проти Франції» (Bellet v. France)); 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»); 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту (справа «Станьо проти Бельгії» (Stagno v. Belgium)).

Одним з елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення у справі відповідно до запроваджених державою процедур. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає, як можливість оскарження судового рішення, так і обов`язок суду належним обґрунтувати свою відповідь на доречні доводи особи, яка оскаржує судові рішення, у разі відмови у такому перегляді.

Згідно з практикою ЄСПЛ поновлення строку на оскарження судового рішення може бути обґрунтованим та вважається співвідносним та виправданим стосовно неповного забезпечення принципу правової визначеності, у випадках, якщо: 1) недотримання строків було зумовлене діями (бездіяльністю) суду попередньої інстанції, зокрема, особі не надіслано протягом строку на оскарження судового рішення копію повного тексту рішення суду попередньої інстанції (справа «Мушта проти України»); 2) пропуск строку на оскарження обумовлений особливими і непереборними обставинами суттєвого та переконливого характеру (справа «Устименко проти України»); 3) відновлення строку необхідне для виправлення фундаментальних недоліків або помилок правосуддя (виправлення серйозних судових помилок) (справа «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania)).

Відповідно до частини першої статті 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Згідно з частинами першою і другою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Суд апеляційної інстанції, задовольнивши клопотання ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітньої особи ОСОБА_7 , поновив строк на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року, зазначивши, що апеляційну скаргу подано зі спливом визначеного законом строку з об`єктивних підстав, проте не вказав такі підстави, лише обмежився вказівкою на наявність у відповідача поважних причин для поновлення пропущеного строку оскарження.

Причини поважності пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції не досліджував, не надав оцінку тому, що рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року оскаржувалося у 2017 році ОСОБА_3 , який також є законним представником малолітньої особи ОСОБА_7 . Батьки неповнолітньої ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та ОСОБА_2 були учасниками справи, відповідні клопотання про залучення до участі у справі неповнолітньої ОСОБА_7 не заявляли.

Крім того, ОСОБА_2 є учасником справи та була обізнана щодо існування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року з моменту його ухвалення, проте в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 рішення у визначені законом строки не оскаржувала. Суд не надав оцінки та не виклав мотиви, чи є неналежне виконання батьківських обов`язків поважною причиною пропуску строку на апеляційне оскарження рішення суду відповідно до статті 358 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що ОСОБА_3 оскаржував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року, яке постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2018 року залишено без змін, не надав оцінку обставинам та висновками, які викладені у постанові Верховного Суду.

З огляду на норми процесуального закону та правові висновки ЄСПЛ щодо поновлення строку, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції під час вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження, що гарантуватиме дотримання суддею принципів, сформульованих ЄСПЛ та основних засад цивільного судочинства.

Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням статті 6 Конвенції.

Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, так і оскарженого судового рішення суду апеляційної інстанції, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції поновив ОСОБА_2 пропущений строк оскарження рішення суду першої інстанції, проте не вказав чітких причин такого рішення, чим порушив принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ухваливши рішення по суті за апеляційної скаргою особи, яка не брала участі у справі, але стверджувала про порушення її права користування квартирою, суд апеляційної інстанції не з`ясував правовий зв`язок зі сторонами спору чи безпосередньо рішенням суду порушено її права, не виклав жодних мотивів.

Верховний Суд зауважує, що крім ОСОБА_2 апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції також подала Служба у справах дітей Одеської міської ради.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року поновлений строк на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Служби у справах дітей Одеської міської ради в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_7 на вказане судове рішення.

В апеляційних скаргах ОСОБА_2 та Служба у справах дітей Одеської міської ради зазначали, що Приморський районний суд м. Одеси при розгляді справи не залучив до участі у справі Службу у справах дітей Одеської міської ради та орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради відповідно до частин 4-6 статті 19 СК України, отже, неповно з`ясував обставини справи, а саме не звернув уваги на факт реєстрації та проживання у спірній квартирі неповнолітньої ОСОБА_7 , яку протиправно позбавили житла та далі є ризик виселення з батьками з фактичного і єдиного місця проживання дитини; ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки вона не могла та не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю держави та ОСОБА_1 , яка не вживала жодних дій після скасування за її заявою рішення суду з метою поновлення державної реєстрації за собою права власності, вступу у фактичне володіння цим нерухомим майном, поки право власності не було зареєстроване за відповідачем.

Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей, орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім`ї та дітей, служби у справах дітей мають право: представляти у разі необхідності інтереси дітей в судах, у їх відносинах з підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності.

Перегляд судового рішення за апеляційної скаргою Служби у справах дітей залежить від з`ясування судом апеляційної інстанції поважності пропуску нею строку на апеляційне оскарження. Суд не надав оцінки тій обставині, що у неповнолітньої ОСОБА_7 є законні представники - батьки, а також щодо необхідності представляти її інтереси в суді, не мотивував, чи порушені права малолітньої ОСОБА_7 судовим рішенням у справі.

Верховний Суд зазначає, що з урахуванням вимог касаційної скарги про скасування постанови Одеського апеляційногоь суду від 04 березня 2020 року скасуванню підлягає і ухвала Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року.

В іншій частині доводи касаційної скарги стосуються суті спору, проте з урахуванням викладених мотивів про незаконність та необгрунтованість ухвали суду про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, інші доводи касаційної скарги Верховний Суд не перевіряє.

Щодо клопотань ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження, необхідно зазначити таке.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначають, що касаційне провадження відкрито з підстав неврахування судом висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, проте правовідносини у вказаній справі не є подібними до спірних правовідносин.

Ухвалою від 15 червня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження з підстав, викладених у пункті 1 частини другої статті 389, частини третьої статті 411 ЦПК України. Згідно зі змістом ухвали неврахування судом висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, не є підставою відкриття касаційного провадження, тому клопотання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження є необґрунтованими, у їх задоволенні необхідно відмовити.

Клопотання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про розгляд справиу судовому засіданні за участю сторін суд касаційної інстанції відхилив, з огляду на відсутність необхідності заслухати пояснення сторін (статті 43, 402 ЦПК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування постанови Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року, ухвали Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, ухвали Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року, передачу справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється для продовження розглядудо суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 406, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотань ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про закриття касаційного провадження.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 липня 2019 року, ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року, постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко