Постанова

від 21.06.2022 по справі 335/8468/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

м. Київ

справа № 335/8468/18

провадження № 61-8286св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Грибанова Ольга Віталіївна, орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_4 , на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу - Грибанова О. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права власності на квартиру, витребування квартири із чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги мотивовані тим, що він є онуком ОСОБА_5 , який проживав та був зареєстрований у АДРЕСА_1 (станом на день подання позову - АДРЕСА_2 . Зазначена квартира належала його діду на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради 15 жовтня 2001 року.

19 жовтня 2011 року за життя ОСОБА_5 склав заповіт на ім`я позивача, яким зробив розпорядження на випадок його смерті, заповівши все його майно, який був посвідчений державним нотаріусом Третьої Запорізької державної нотаріальної контори Кікоть А. Г.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої ввійшли всі права та обов`язки спадкодавця, зокрема, до складу спадщини ввійшла квартира АДРЕСА_3 .

30 серпня 2012 року він звернувся до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Абрамова М. О. з заявою про прийняття спадщини за заповітом, подавши нотаріусу відповідну заяву, заповіт спадкодавця та інші документи, які необхідні для прийняття та оформлення в подальшому права на спадщину після смерті ОСОБА_5 . Однак у зв`язку з відсутністю грошових коштів на оформлення спадщини та відсутністю потреби у цьому, ним було вирішено відкласти отримання свідоцтва про право на спадщину на більш пізній час. Він весь час проживає та зареєстрований

у м. Рубіжне Луганської області.

У липні 2018 року звернувся до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Абрамова М. О. з метою оформлення спадкових прав на спадщину після померлого ОСОБА_5 . Приватним нотаріусом

Абрамовим М. О. йому повідомлено, що видача свідоцтва про право на спадщину неможлива через відсутність у спадкодавця правовстановлюючих документів на успадковану квартиру.

Пізніше ним встановлено, що належна діду квартира 14 травня 2013 року відчужена від його імені на підставі начебто укладеного між ним та

ОСОБА_2 договору купівлі-продажу, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О. В., в той час як дід помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тому відчуження квартири після смерті його діда здійснила інша невідома особа, яка діяла від його імені.

21 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняком О. С., на підставі якого ОСОБА_2 продав та передав у власність, а ОСОБА_3 купила та прийняла у власність нерухоме майно - квартиру

АДРЕСА_3 і сплатила за нього обговорену грошову суму. Вказаний договір купівлі-продажу був зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить інформаційна довідка № 129528635 від

03 липня 2018 року.

При таких обставинах договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 14 травня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу

Грибановою О. В. підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.

Оскільки в момент вчинення власник не міг проявити волю до укладання відповідного правочину та не мав правоздатності і дієздатності внаслідок своєї смерті, вказане майно вибуло з володіння ОСОБА_5 не з його волі шляхом укладання недійсного договору купівлі-продажу іншою особою від його імені.

Тому визнання права власності на квартиру АДРЕСА_3 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 за заповітом у судовому порядку є єдиним можливим та належним способом захисту порушених прав позивача.

У зв`язку із зазначеним просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, який укладений 14 травня 2013 року між ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О. В., зареєстрований в реєстрі за №601;

витребувати із чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 на його користь квартиру АДРЕСА_3 ;

визнати за ним право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру АДРЕСА_3 ;

вирішити питання судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у позові в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним суд першої інстанції виходив із того, що при посвідченні договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року приватним нотаріусом Грибановою О. В. особу сторін та їх дієздатність встановлено, а також було встановлено належність ОСОБА_5 квартири

АДРЕСА_3 . Відомості про те, що в провадженні правоохоронних органів перебуває кримінальне провадження за фактом заволодіння квартирою АДРЕСА_3 , відсутні.

В частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо витребування квартири суд зазначив, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 21 травня 2013 року, зареєстрована та проживає у зазначеній квартирі разом з малолітнім сином, утримує її, сплачує комунальні послуги.

Щодо вимог позивача про визнання за позивачем права власності на спірну квартиру у порядку спадкування за заповітом суд зазначив, що такі позовні вимоги є похідними від вимог щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним та вимог про витребування квартири із чужого володіння, у задоволенні яких судом відмовлено, внаслідок чого позовні вимоги про визнання права власності за позивачем на спірну квартиру не підлягають задоволенню.

Щодо заяви представників відповідача про застосування позовної давності, суд зазначив, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до відповідача у справі, тому для застосування позовної давності відсутні правові підстави.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 квітня 2021 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано договір купівлі-продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_4 , укладений 14 травня 2013 року між ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О. В., зареєстрований в реєстрі за №601, недійсним.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Витребувано на користь ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , із незаконного володіння ОСОБА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги на загальну суму 6 384,00 грн, по 3 192,00 грн з кожного.

Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_5 через смерть не міг бути присутнім при укладанні договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року і не підписував відповідні документи. Також ці обставини свідчать про те, що дії осіб, які незаконно розпорядилися квартирою, належною ОСОБА_5 , є такими, що спрямовані на порушення конституційних прав позивача щодо позбавлення його права на спадкування нерухомого майна. Тому такий правочин у відповідності до статті 228 ЦК України є нікчемним.

Враховуючи встановлений судом факт смерті ОСОБА_5 на час укладання договору купівлі - продажу, суд апеляційної інстанції доходить до висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, який укладений 14 травня 2013 року між ОСОБА_5 , померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Грибановою О. В., зареєстрований в реєстрі за № 601.

Спірна квартира вибула з володіння власника ОСОБА_1 незаконним шляхом, поза його волею, а тому, з урахуванням статті 388 ЦК України, вона підлягає витребуванню у добросовісного набувача - ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 як спадкоємця за заповітом після смерті ОСОБА_5 .

Оскільки через неправомірні дії зі спадковим майном ОСОБА_1 позбавлений можливості отримати свідоцтво про право на спадщину у нотаріуса, наявні підстави для визнання за позивачем права власності на спірну квартиру.

Щодо доводів представника ОСОБА_3 щодо застосування позовної давності, то відповідачі не довели суду і матеріали справи не містять доказів, що позивач знав та міг дізнатися про незаконні дії з його майном до моменту звернення у серпні 2018 року до нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Тому такі доводи є безпідставними.

Аргументи учасників справи

У травні 2021 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду, справу направити на новий апеляційний розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував статті 215, 228 ЦК України, оскільки суд указав, що правочин є нікчемний, однак визнав його недійсним. ОСОБА_5 через смерть не міг бути присутнім при укладанні договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року і не підписував відповідні документи. Дії осіб, які незаконно розпорядилися квартирою, є такими, що спрямовані на порушення конституційних прав позивача щодо позбавлення його права на спадкування нерухомого майна. Тому цей договір згідно статті 228 ЦК України є нікчемним. Така двояка позиція апеляційного суду знаходиться у прямій суперечності з правовою позицією Верховного суду щодо визнання недійсними нікчемних правочинів, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, оскільки якщо недійсність правочину встановлена законом, визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону.

Дійшовши висновку про нікчемність правочину як такого, що порушує публічний порядок, суд мав відмовити в частині позову щодо визнання цього ж договору недійсним, що з урахуванням обставин справи, прийнятих апеляційним судом до уваги, не стало б перешкодою для задоволення позову про витребування квартири з незаконного володіння ОСОБА_3 , але суттєво б вплинуло на розмір судових витрат, які підлягали стягненню в відповідачів.

Судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, з якими закон пов`язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, і як наслідок відсутність підстав застосування наслідків нікчемного правочину.

В разі визнання договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року нікчемним у відповідності до статті 228 ЦК України суд повинен був застосувати наслідки, передбачені статтею 228 ЦК України.

За обставин не дослідження судом першої інстанції питання щодо застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції, встановивши, що таки мало місце порушення прав позивача, за наявності поданої в суді першої інстанції заяви відповідача про застосування позовної давності, був зобов`язаний у відповідності до вимог статті 367 ЦПК України на підставі наявних в справі та досліджених судом першої інстанції доказів проаналізувати підстави для можливості або неможливості застосування позовної давності. Висновок апеляційного суду про ненадання доказів обізнаності позивача про порушення його прав саме відповідачами прямо суперечить правовій позиції Верховного Суду з питання визначення початку перебігу строку позовної давності та обов`язків сторін довести факти, через які позивач не знав і не міг знати про порушення свого права. Жодного доказу неможливості мати інформацію про спадкову квартиру раніше, ніж з липня 2018 року, позивачем суду надано не було. До липня 2018 року позивач ОСОБА_1 до квартири не навідувався, до нотаріуса за оформленням спадщини не звертався, як він пояснив, із-за відсутності коштів та у зв`язку з бойовими діями за місцем його постійного мешкання. Ніяких доказів скрутного матеріального становища або неможливості виїхати з місця свого проживання внаслідок бойових дій відповідачем суду не надано. В той же час з боку відповідача ОСОБА_3 до суду першої інстанції було надано докази щодо наявності у позивача можливості дізнатися про порушення його права власності на спадкову квартиру. Це витяг про реєстрацію права власності ОСОБА_3 в Державному реєстрі прав на нерухоме майно від 21 травня 2013 року, з відомостями якого позивач мав можливість ознайомитись навіть не виїжджаючи з місця свого проживання. Також суду надано докази на спростування неможливості у ОСОБА_1 приїхати до Запоріжжя у зв`язку з веденням бойових дій, а саме лист - відповідь на запит адвоката з Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 08 жовтня 2020 року, з якої вбачається , що з кінця 2013 року до липня 2018 року будь-які обмеження на в`їзд/виїзд з/до м. Рубежного Луганської області не застосовувалися. Суд апеляційної інстанції не мотивував, чому ним відкинуто зазначені докази на підтвердження можливості позивача бути обізнаним про порушення його права з моменту укладення договорів щодо відчуження його квартири.

Суд першої інстанції правильно застосував позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц та від

13 листопада 2019 року справі № 645/4220/16-ц, згідно якої задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у добросовісного набувача на користь Одеської міської ради призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Однак апеляційний суд уваги на це не звернув.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від

07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 10 березня 2020 року у справі № 910/24075/16; від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц, від

07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від

13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц; у постановах Верховного Суду України від 02 березня 2016 року (провадження № 6-308цс16), від 13 квітня

2016 року (провадження № 6-1528цс15)).

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Відповідно до свідоцтва № НОМЕР_1 від 15 жовтня 2001 року квартира АДРЕСА_5 на праві приватної власності належала ОСОБА_5 (т.1, а. с. 25).

Заповітом від 19 жовтня 2011 року, зареєстрованим в реєстрі №2-1952 державним нотаріусом Третьої Запорізької державної нотаріальної контори Кікоть А. Г., ОСОБА_5 на випадок його смерті заповідав ОСОБА_1 все майно, яке йому буде належати на день смерті. Раніше посвідчений від його імені заповіт від 12 березня 2002 року за реєстровим № 2-758 скасував (т. 1 а. с. 15).

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 17).

30 серпня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом та приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Абрамова М. О. заведена спадкова справа

№ 28-2012 (т. 2, а. с. 2-39).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Грибановою О. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 601, ОСОБА_5 , як продавець, передав у власність ОСОБА_2 , як покупця, квартиру АДРЕСА_5 (т. 1, а. с. 26-27).

За договором купівлі-продажу квартири від 21 травня 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу

Півняком О. С., в реєстрі за № 2216, ОСОБА_2 , як продавець, передав у власність ОСОБА_3 , як покупцю, квартиру АДРЕСА_5 (т.1, а. с. 28).

ОСОБА_6 , матір`ю якого є ОСОБА_3 , народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , та відповідно до довідки ДРП ЗМР від 22 лютого 2019 року, місце проживання зареєстроване: АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 147-148).

02 серпня 2018 року ОСОБА_7 , який діяв від імені ОСОБА_1 , звернувся з заявою до приватного нотаріуса Абрамова М. О. про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Постановою приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Абрамова М. О. від 02 серпня 2018 року відмовлено ОСОБА_1 в видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченим Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 19 жовтня 2011 року, реєстровий номер 2-1952 на квартиру АДРЕСА_5 , з причин ненадання документу, що підтверджує право власності на квартиру (т. 1. а. с. 65).

Згідно з листом Голови Луганської обласної державної адміністрації від 18 жовтня 2020 року з кінця 2013 року до липня 2018 року будь-які обмеження на в`їзд/виїзд з/до м. Рубіжного Луганської області не застосовувалися.

Позиція Верховного Суду

Щодо вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, вказано, що «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Згідно із частиною першою статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Суди встановили, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому на момент укладення договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року не міг його стороною, тому при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу не додержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору і такий договір є нікчемним.

З огляду на викладене помилковим є висновки апеляційного суду про визнання недійсним нікчемного договору та про його нікчемність з посиланням на статтю 228 ЦК України.

Оскільки у справі, що переглядається, позовні вимоги про визнання недійсним договору є неналежним способом захисту прав та інтересів, так як цей правочин є недійсним (нікчемним) відповідно до закону, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову в указаній частині,проте помилився з мотивами такої відмови.

Щодо вимог про визнання права власності на квартиру

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У частині п`ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 752/14877/18 (провадження № 61-15210св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня

2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».

За таких обставин, ефективним способом захисту права ОСОБА_1 , як спадкоємця, що прийняв спадщину ОСОБА_5 за заповітом, зокрема квартиру АДРЕСА_3 , є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру.

Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на квартиру, оскільки у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, а вимога власника про визнання права власності чи інші вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині, проте помилився з мотивами такої відмови, оскільки вказав про відмову у позові в цій частині як похідної вимоги.

Щодо вимог про витребування квартири із чужого незаконного володіння

Згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Суд апеляційної інстанції встановив, що прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру, спірна квартира вибула із власності ОСОБА_5 шляхом укладання 15 травня 2013 року договору купівлі-продажу від імені попереднього власника, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на підставі нікчемного правочину.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 незаконним шляхом, поза його волею, що є підставою для її витребування і від добросовісного набувача відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Разом з тим під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач у відзиві на позов заявив про застосування наслідків спливу позовної давності, а також12 серпня 2020 року від представника відповідача надійшла заява про застосування позовної давності (т. 1 а. с. 145). Вказали, що відчуження квартири від імені померлого ОСОБА_5 відбулося 14 травня 2013 року, тобто з дня вчинення оспорюваного правочину до моменту звернення позивача до суду пройшло більше трьох років, більше трьох років минуло і з часу укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та нею 21 травня 2013 року. В день посвідчення договору нотаріусом внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майнота про зазначену реєстрацію позивач мав можливість довідатись.

02 квітня 2019 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якому, зокрема зазначено, що позивач довідався про те, що квартира вже не зареєстрована за ОСОБА_5 на початку липня 2018 року, коли отримав з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформаційну довідку

№ 129528635 від 03 липня 2018 року, тому позовна давність для звернення до суду ним не пропущена.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта, п`ята статті 267ЦК України).

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19) вказано, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, у цьому спорі - з часу, коли власник довідався або міг довідатися про те, що спірна земельна ділянка протиправно вибула з його володіння у володіння іншої особи.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав на те, що оскільки право власності держави на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з постійного користування держави у комунальну власність, а не в момент укладення цією особою наступного правочину з відчуження земельної ділянки та набрання законної сили судовим рішенням, яким підтверджено факт неправомірності вибуття спірної земельної ділянки та порушення права власності держави, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли держава в особі уповноваженого органу довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, оскільки державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, ДП «НДВА «Пуща-Водиця» стало відомо про порушення її права постійного користування земельною ділянкою щонайменше з моменту звернення прокурора у травні 2011 року з позовом в цивільній справі № 2?2615/2011 (а.с. 114 - 122, т. 1) про визнання недійсними і скасування рішень Сільради, якими було припинено право постійного користування земельною ділянкою та передано цю земельну ділянку до земель запасу в межах села Софіївська Борщагівка, позовна давність за вимогою про витребування спірної земельної ділянки сплинула до звернення прокурора 08 грудня 2017 року з позовом у справі № 911/3677/17 до суду. До того ж прокурор не довів суду того факту, що він не міг дізнатися про порушення права власності держави на спірну земельну ділянку раніше, ніж держава в особі уповноважених органів. Така ж правова позиція щодо початку перебігу позовної давності у схожих правовідносинах міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності. У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав пояснень щодо суті спору та спливу позовної давності».

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У справі, що переглядається, апеляційний суд не врахував, що у справах про захист прав власності при застосуванні статті 261 ЦК України слід виходити з презумпції можливості та обов`язку власника знати про стан своїх майнових прав, а тому саме позивач повинен довести не лише факт, через який він не знав про порушення свого права, але й що він не міг дізнатися про порушення свого права власності.

За таких обставин суд першої інстанції, зробивши помилковий висновок про відмову у позові про витребування квартири із чужого незаконного володіння за необґрунтованістю, не встановив обставин, необхідних для правильного вирішення справи, зокрема не з`ясував та не перевірив, з якого моменту позивач міг довідатися про порушення свого права, а висновок апеляційного суду, що відповідач не довела, що позивач знав та міг дізнатися про незаконні дії з його майном до моменту звернення у серпні 2018 року до нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, тому відсутні підстави для застосування позовної давності, є необґрунтованим.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2021 року у справі № 752/14877/18, дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду та частково рішення суду першої інстанції ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на квартиру змінити в мотивувальній частині, а в частині витребування квартири із чужого незаконного володіння - скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 20 квітня 2021 року скасувати.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на квартиру змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування квартири із чужого незаконного володіння скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2020 року в скасованій частині та постанова Запорізького апеляційного суду від 20 квітня 2021 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук