Рішення

від 27.06.2022 по справі 750/1146/22

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЧЕРНІГОВА

Справа № 750/1146/22

Провадження № 2/750/671/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 червня 2022 року м. Чернігів

Деснянський районний суд м. Чернігова в складі:

судді Маринченко О.А.,

секретар судового засідання Шилова Ж.О.,

за участю представника відповідача Ілієва І.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

03 лютого 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради, в якому просить:

- визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 17 від 31 січня 2022 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »;

- стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі мінімальної заробітної плати в сумі 6500 грн.

Обґрунтовано позов, зокрема, тим, що на підставі наказу Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 17 від 31 січня 2022 року позивача, яка працює на посаді лікаря акушера-гінеколога Жіночої консультації № 2 цього підприємства, відсторонили від роботи з 31 січня 2022 року без збереження заробітної плати на період відсутності щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень проти COVID-19. Таким відстороненням від роботи порушено право позивача на працю, гарантоване Конституцією України. Також, відсторонення позивача від роботи суперечить приписам статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Крім того, відповідачем не дотримано процедуду відсторонення позивача від роботи. Також, незаконні та протиправні дії відповідача завдали позивачу значної моральної шкоди.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 лютого 2022 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження; визначено сторонам строк для подачі заяв по суті справи.

Відповідач подав відзив на позов разом із заявою про поновлення пропущеного строку для його подачі. У відзиві на позов відповідач просить відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі та, зокрема, зазначає, що наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2022 року № 380 дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зупинено до завершення воєнного стану в Україні. Вказаний наказ набрав чинності 01 березня 2022 року. У зв`язку з цим, позивача було допущено до роботи з 01 березня 2022 року, а наказ Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 17 від 31 січня 2022 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » визнано таким, що втратив чинність. Таким чином, обмеження щодо відсторонення позивача від роботи було знято та вона має можливість працювати за своєю посадою в Комунальному некомерційному підприємстві «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради. Крім того, оскаржуваний наказ підписаний відповідною посадовою особою, по формі та змісту відповідає вимогам трудового законодавства України та вимогам наказів цього виду, що застосовуються на практиці. Працівниками пологового будинку дотримано встановленої процедури перед тим, як позивачу було видано наказ, з яким вона ознайомилась під підпис, задокументовано факт відмови позивача від проходження щеплення проти COVID-19 шляхом складання акту № 3 від 31 січня 2022 року про відмову позивача надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. Оскаржуваний наказ відповідає вимогам законодавства, а твердження позивача щодо його невідповідності законодавству є безпідставними. Відсторонення позивача від роботи є виправданою мірою та таким, що відповідає інтересам суспільства та держави. Всі доводи позивача є надуманими та такими, що не відповідають дійсності. Відстороняючи позивача від роботи відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством України, з метою збереження життя та здоров`я пацієнтів (вагітних жінок) та інших осіб, в інтересах суспільства та держави, які безумовно переважають інтереси однієї особи. Середній заробіток та моральна шкода, заявлені в позові, не підлягають стягненню, так як відстороняючи позивача від роботи відповідач діяв у суворій відповідності до законодавства України, в межах своїх повноважень, а тому не завдав та не міг завдати будь-якої шкоди позивачеві. Відсторонення позивача від роботи фактично власний її вибір, так як вона була попереджена про такі наслідки у випадку ненадання документів про вакцинацію або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19. Крім того, позивач, як і будь-яка особа, має доступ до інформації щодо обов`язковості вакцинації лікарів як в Україні, так і в інших країнах, щодо статистичних даних стосовно подолання COVID-19 в країнах, де була запроваджена масова вакцинація. Як лікар, позивач не може не знати та не розуміти, що саме вакцинація є основним інструментом подолання пандемії. З огляду на це вона мала б морально страждати від того, що наражає на небезпеку захворювання на COVID-19 своїх пацієнтів та їх майбутніх дітей. Те, що позивач вимагає від суду прийняти рішення про допуск її без вакцинації на робоче місце, чим збільшити ризик захворювання вагітних жінок, ставить під сумнів здатність позивача на емпатію та на моральні страждання в тому розумінні, як це трактує людська мораль.

Позивач у судове засідання не з`явилася, подала клопотання про розгляд справи за її відсутності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, вказаних у відзиві, та просив відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши пояснення представника відповідача та дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Позивач перебуває у трудових відносинах з Комунальним некомерційним підприємством «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради та обіймає посаду лікаря акушера-гінеколога, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 25).

14 січня 2022 року Комунальним некомерційним підприємством «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради було винесено наказ № 25 про попередження працівників про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19.

20 січня 2022 року Комунальним некомерційним підприємством «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради адресовано ОСОБА_1 повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 № 01-06/86, в якому, зокрема, вказувалося, що якщо до 26 січня 2022 року нею не буде надано одного із документів, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційний хвороб» (а.с. 11).

Відповідно до наказу Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 17 від 31 січня 2022 року ОСОБА_1 , лікаря акушера-гінеколога Жіночої консультації № 2 Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради відсторонено від роботи з 31 січня 2022 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень проти COVID-19 без збереження заробітної плати (а.с. 10).

Не погодившись з наказом про відсторонення, позивач оскаржила його в судовому порядку.

Стаття 1 Конституції України встановлює, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

У статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників (стаття 1).

За приписом статті 21 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Статтею 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення працівника від роботи це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

Разом з тим, за змістом зазначеної статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативно-правовим актом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2021 року № 336/1368/20.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 КЗпП України, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Згідно із частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон) профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у частині шостій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій, зокрема вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Відповідно до частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Відсторонення позивача від роботи відбулося через ненадання останньою документа про вакцинацію чи медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, що зафіксовано в акті Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 1 від 20 січня 2022 року та акті № 3 від 31 січня 2022 року (а.с. 61, 62).

Також, частинами третьою, четвертою статті 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», який набрав чинності з 08 листопада 2021 року (далі Постанова № 1236), передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Перелік професій,виробництв таорганізацій,працівники якихпідлягають обов`язковимпрофілактичним щепленням,затверджений наказомМіністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі Наказ МОЗ).

Пунктом 8 Наказу МОЗ до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 віднесено працівників закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності.

Суд бере до уваги, що право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції України, включено до розділу ІІ Конституції України і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.

Пунктом 1 частини першої статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.

За змістом статті 75, пункту 3 статті 85 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України, до повноважень якої належить, зокрема, прийняття законів.

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами першою, другою, третьою, шостою статті 10 Цивільного процессуального кодексу України (далі за текстом ЦПК України) встановлено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Оскільки рішенняпро відстороненняпрацівників прийнятоу форміпостанови КабінетуМіністрів України,у спосіб,що невідповідає вимогампункту 1частини першоїстатті 92Конституції України та статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд дійшов висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови Кабінету Міністрів України та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції України, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

При цьому, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні від 28 квітня 2021 року (CASE OF VAVШIИKA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC) Європейський суд з прав людини підкреслив, що, на загальну думку, вакцинація є одним із найбільш успішніших та ефективних з точки зору витрат заходів у сфері охорони здоров`я і що кожна держава має намагатися досягати максимально можливого рівня вакцинації серед свого населення. Конвенція та інші міжнародні документи покладають позитивне зобов`язання на Договірні Держави зі вжиття належних заходів із захисту життя і здоров`я осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. У світлі цих аргументів ЄСПЛ дійшов висновку, що обов`язок проходження вакцинації в Чехії є відповіддю національних органів влади на нагальну соціальну потребу в захисті здоров`я окремої особи та суспільства в цілому від відповідних хвороб та недопущенні будь-якої тенденції зменшення рівня вакцинації дітей. Суд зрештою дійшов висновку, що оскаржувані заходи можуть вважатись такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому не вбачав порушення статті 8 Конвенції.

У зв`язку з цим суд наголошує, що у справі, яка розглядається, йдеться не про повноваження втручання держави у право на повагу до приватного життя позивача шляхом встановлення обов`язку проходження вакцинації, а про спосіб втручання у право позивача на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, який, на думку суду, не відповідає вимогам Конституції України.

За таких обставин, суд вважає, що відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати було незаконним.

При цьому, суд враховує, що наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 лютого 2022 року № 380 дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зупинено до завершення воєнного стану в Україні. Вказаний наказ набрав чинності 01 березня 2022 року.

На підставі наказу Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 65/1 від 01 березня 2022 року «Про допуск до роботи у зв`язку з припиненням відсторонення від роботи ОСОБА_1 », ОСОБА_1 , лікаря акушера-гінеколога жіночої консультації № 2 Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради допущено до роботи з 01 березня 2022 року, а наказ Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради від 31 січня 2022 року № 17 «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » є таким, що втратив чинність з 01 березня 2022 року (а.с. 66).

Таким чином, підстав для скасування наказу Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради від 31 січня 2022 року № 17 суд не вбачає, оскільки він вже є таким, що втратив чинність з 01 березня 2022 року відповідно до зазначеного вище наказу.

Разом з тим, у період дії оскаржуваного наказу позивач не отримувала заробітну плату, а тому щодо вимог позивача про стягнення середнього заробітку суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 115 КЗпП України встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Абзацом 3 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Аналіз даного роз`яснення дає підстави для висновку, що у випадку незаконного відсторонення від роботи підлягає стягненню саме середній заробіток, а не заробітна плата, які є різними за своєю правовою природою.

Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

За вказаних обставин, оскільки відсторонення позивача від роботи було незаконним, а тому суд знаходить підстави для стягнення на користь позивача середнього заробітку.

Згідно з пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Пунктом 2 Порядку передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку).

Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З довідки про доходи позивача від 27 червня 2022 року № 35 вбачається, що середньоденна заробітна плата позивача становить 355 грн. 99 коп.

Таким чином, оскільки з 31 січня 2022 року до 28лютого 2022року пройшов 21 робочий день, а тому середній заробіток за час відсторонення позивача від роботи (з 01 березня 2022 року позивача допущено до роботи) складає 7475 грн. 79 коп. (355 грн. 99 коп. х 21 робочий день), виплату якого належить провести після утримання податків та інших обов`язкових платежів на користь держави.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди суд зазначає таке.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Суд вважає, що позивачу було заподіяно моральну шкоду, оскільки незаконне відсторонення від роботи призвело до втрати нормальних життєвих зв`язків позивача та необхідності прикладення додаткових зусиль для організації свого життя.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд виходить, зокрема, з характеру страждань, які зазнала позивач, їх тривалості, а також враховує вимушені зміни в життєвих стосунках, тому керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності вважає, що компенсація в сумі 1500 грн. буде належною сатисфакцією понесених душевних страждань.

За встановлених обставин, вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Також, відповідно до статті 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача необхідно стягнути витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 4, 10-13, 81, 83, 133, 141, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного відсторонення відроботи напідставі наказувід 31січня 2022року №17у сумі7475грн.79коп.(сімтисяч чотиристасімдесят п`ятьгрн.79коп.),виплату якого провести після утримання податків та інших обов`язкових платежів на користь держави.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 1500 грн. (одна тисяча п`ятсот гривень) у відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні решти вимог - відмовити.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 992грн.40коп. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач Комунальне некомерційне підприємство «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради, місцезнаходження: вул. 1 Травня, 172, м. Чернігів; ідентифікаційний код юридичної особи 02006610.

Повний текст рішення складено 29.06.2022.

Суддя