Рішення

від 27.06.2022 по справі 308/16735/21

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/16735/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 червня 2022 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі: головуючого - судді Фазикош О.В., за участі секретаря судового засідання Химинець О.Я., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду, в м. Ужгород, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в особі її представника адвоката Мензак Юлія Юлійовича, до виконавчого комітету Ужгородської міської ради про скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, зобов`язання змінити статус житла та укласти договір найму житлового приміщення,-

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч. 6 ст. 268 ЦПК України 28.06.2022 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення виготовлено та підписано 30.06.2022 року.

Позивач ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Мензак Юлія Юлійовича, звернулася до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області із позовною заявою до відповідача виконавчого комітету Ужгородської міської ради про скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, зобов`язання змінити статус житла та укласти договір найму житлового приміщення.

Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.12.2021 вказану позовну заяву повернуто позивачу.

16.02.2022 року постановою Закарпатського апеляційного суду скасовано Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.12.2021 скасовано справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Позовна заява мотивована тим, що 15 вересня 1994 року ОСОБА_1 , як працівник Комунального Підприємства "Житловий ремонтно-експлуатаційний район №6" отримала службове житло (квартиру АДРЕСА_1 ). Працювала на посадах комірника, секретар-машиністки, паспортиста.

Пунктом 1 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 27.10.2021 року № 485 «Про відмову в укладенні договорів найму» (з урахуванням п. 1.4 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.11.2021 № 534) ОСОБА_1 відмовлено у знятті статусу службового житла та укладенні договору житлового найму на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Позивач зазначає, що у оскаржуваному рішенні йде посилання на ст. 125 Житлового кодексу та п. 35 Постанови Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37 «Про службові жилі приміщення»

Позивач зазначає, що КП ЖРЕР №6 (ідентифікаційний код 20454743) згідно інформації Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців припинено 30.10.2009.

Як вказано у позовній заяві, Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року № 37, не регламентовано той випадок, коли необхідно зняти статус службового з приміщення, належне ліквідованому підприємству. У даному випадку ліквідоване підприємство не може подати клопотання до виконавчого комітету Ужгородської міської ради щодо зняття статусу службової з квартири, а тому, вважають, що з таким клопотанням може звернутись власне наймач. Так, на думку позивача, ОСОБА_1 , абсолютно обґрунтовано звернулась до Ужгородської міської ради із відповідним клопотанням, адже так як комунальне підприємство, на балансі якого була квартира, ліквідовано, то і відпала потреба у використанні квартири АДРЕСА_1 як службової, заявнику було безпідставно відмовлено у такому.

При мотивуванні позовної заяви заявник посилається на ч. 1 ст. 25 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (ПІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, ч. 1 ст. 1 Міжнародного пакта про економічні, соціальні і культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 175, 187 ЦПК України, Пунктом б Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року №37, позивач просить суд: скасувати п. 1 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 27.10.2021 року № 485 «Про відмову в укладенні договорів найму» (змінений п. 1.4 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.11.2021 № 534), яким ОСОБА_1 відмовлено у знятті статусу службового житла та укладенні договору житлового найму на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Зобов`язати виконавчий комітет Ужгородської міської ради (Закарпатська обл., місто Ужгород, площа Поштова, будинок 3, ідентифікаційний код 33868924) зняти статус «службова» з однокімнатної квартири житловою площею - 7,8 м. кв., яка розташована за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Зобов`язати виконавчий комітет Ужгородської міської ради (Закарпатська обл., місто Ужгород, площа Поштова, будинок 3. ідентифікаційний код 33868924) надати дозвіл на укладення з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) договору найму житлового приміщення, а саме квартири яка розташована за адресою: квартира № і на АДРЕСА_2 .

Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.03.2022 у справі відкрито провадження, призначено підготовче судове засідання.

04.04.2022 від представника відповідача по справі на електронну адресу суду надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідач заперечив проти задоволення позову. Так при обґрунтуванні підстав відмови у задоволенні позову відповідач посилається на положення Житлового кодексу Української РСР ( ч.1 ст. 118, ч.1 ст. 122, ст.ст. 119,121,124,125), Положенням про порядок надання службових приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів від 04.02.1988 № 37 «Про службові приміщення» (п.п.5,6,35).

При цьому у відзиві вказано на те, що згідно матеріалів справи (копії трудової книжки) позивачка, з 15.09.1994 р. була прийнята на роботу на посаду комірника, 01.11.1994 р. ОСОБА_1 було переведена на посаду секретар-машиністки, а 11.11.1999 р. на посаду паспортиста, а 15.01.2002 р. була звільнена з роботи за власним бажанням.

У відзиві вказано на те, що позивачка була звільнена за власним бажанням, а її трудовий стаж становить 7 років і 4 місяці, то вона підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення, а тому оспорюваним рішенням виконавчого комітету ніяким чином не порушено житлові права ОСОБА_1 , з огляду на їх відсутність.

Крім того, відповідач зазначає, що виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. У будинках, належних колгоспам, жиле приміщення виключається з числа службових за рішенням загальних зборів членів колгоспу або зборів уповноважених, затверджуваним виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідач зазначає, що жиле приміщення підлягає виключенню з числа службових за наявності однієї з двох умов: 1) якщо відпала потреба в такому його використанні; 2) у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Крім цього, законодавчо перелік підстав за яких така потреба може відпасти не визначений, а тому при вирішенні питання про наявність умов за яких відпадає потреба у використанні житла як службового слід керуватись роз`ясненнями Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово- комунального господарства України від 02.04.2013, і до таких умов можна віднести: 1) скорочення посад, яким відповідно до переліку може бути надано службове житло; 2) особи, які працюють на посадах, яким відповідно до переліку може бути надано службове житло, забезпечені власним житлом, що дозволяє їм належним чином виконувати свої трудові обов`язки. Жодну з наведених умов не покладено в обґрунтування правової підстави позову.

Відповідач, окрім іншого, вказує на те, що сама лише подача підприємством клопотання про виключення житла зі складу службового не передбачає обов`язку адміністрації приймати позитивне рішення з цього питання. Вирішення питання про виключення жилого приміщення із числа службових є правом, а не обов`язком виконавчого комітету відповідної ради. Прийняття рішення, про виключення квартири зі складу службових відноситься до дискреційних повноважень відповідача, що передбачає йому визначену законодавчими положеннями свободу розсуду при виборі одного із можливих управлінських рішень.

Відповідач вважає, що матеріалами справи не встановлено порушення прав позивача на житло зі сторони відповідача, оскільки виконавчим комітетом Ужгородської міської ради не вчинено дій, які б свідчили про обмеження її прав проживати у спірному житловому приміщенні та користуватись ним, не ставилось питання про її виселення з квартири АДРЕСА_1 . Доказів протилежного суду надано не було. А подальше проживання позивача в службовому приміщенні після припинення трудових відносин не є підставою для виключення його з числа службових.

Вказано відповідачем і на те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, те, що на даний час потреба у використанні службового жилого приміщення, як службового, відпала.

Відповідач просить суд в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до виконавчого комітету Ужгородської міської ради про зобов`язання змінити статус житла та укласти договір найму - відмовити в повному обсязі.

Відповідь на відзив позивач не подавав.

Ухвалою суду від 05.05.2022 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.

Позивач та її представник в судове засідання не з`явилися. Від адвоката Мензак Ю.Ю., на електронну адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності позивача та її представника. Проти винесення заочного рішення не заперечують.

Представник відвідача в судове засідання не з`явився, про дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Разом із тим, згідно клопотання представника відповідача від 29.04.2022, просить справу розглядати за їх відсутності.

Відповідно до п.1 ч.3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;

Враховуючи, що від позивача надійшла заява про розгляд справи у його відсутність, а також відповідач, який належним чином повідомлений не з`явився в судове засідання та причини неявки суд не повідомив, суд вважає за можливе розглянути справу по суті на підставі наявних в ній даних чи доказів.

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи. Кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч. 8 ст. 279 ЦПК України, судом досліджуються письмові пояснення, викладені в заявах по суті і докази, надані разом із ними.

Суд, розглянувши позов в межах заявлених позовних вимог, дослідивши докази у справі, приходить до наступних висновків.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .. 15.09.19994 року була прийнята на роботу на посаду комірника ЖРЕР №6, згідно наказу №38-К від 15.09.94, 01.11.1994 р. ОСОБА_1 було переведено на посаду секретар-машиністки згідно наказу №47-К від 31.10.94 р., 11.11.1999 р. переведена на посаду паспортиста - згідно наказу №42-о від 11.11.99. 15.01.2002 р. ОСОБА_1 звільнена з роботи за власним бажанням згідно наказу №04-0 від 15.01.2002 року.

Вказане підтверджується трудовою крижкою НОМЕР_2 , копія якої міститься у матеріалах справи.

Згідно ордеру виданого виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів міста Ужгород, від 04 червня 1998 року, №000692 серії СЛ (копія міститься в матеріалах справи) ОСОБА_1 , надано право на зайняття 1-ї квартири АДРЕСА_1 .

Згідно карточки прописки форми А, та по квартирної карточки Форми Б (копії яких містяться в матеріалах справи, ОСОБА_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . Разом із нею були прописані донька - ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_2 , син- ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до витягу з рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 27.10.2021 №485 (копія міститься в матеріалах справи), п.1.2 п. 1 відмовлено в укладенні договорів найму: Керуючись статтею 125 Житлового кодексу України та пунктом 35 Постанови Ради Міністрів УРСР 04.02.1988 № 37 «Про службові жилі приміщення» відмовити у знятті статусу службового житла та укладенні договору житлового найму гр. ОСОБА_1 на однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .

Відповідно до витягу з рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.11.2021 №534 (копія міститься в матеріалах справи), внесено зміни до п. 1.2 вказаного рішення, а саме щодо номеру квартири, правильним читати АДРЕСА_5 .

Згідно відомостей про юридичну особу, витяг додано в додатку до відзиву на позовну заяву, КП ЖРЕР № 6 , статус юридичної особи припинено.

Згідно копії рішення Закарпатської обласної ради народних депутатів 11 сесії 21 скликання від 23.12.1992 року «Про комунальну власність області та прогарму її приватизації» затверджено перелік об`єктів комунальної власності районів, міст Ужгорода та Мукачево (додаток№3). Згідно розділу 3 наведеного у додатку №3 переліку підприємств, організацій та установ, майно яких передано у комунальну власність районів, міст, до комунальної власності м. Ужгород перейшло, зокрема, Управління комунального господарства, житлово-ремонтно експлуатаційні підприємства №1-7. Багатоквартирній будинок по АДРЕСА_2 був на балансі ЖРЕП №6 і відійшов у 1992 році, внаслідок розмежування державної і комунальної власності, до комунальної власності територіальної громади міста Ужгород.

Згідно листа Виконавчого комітету Ужгородської міської ради на запит ОСОБА_4 повідомлено, що на підставі клопотання управління житлово-комунального господарства від 16.04.1998 року №120, листа ДКП ремонтно-експлуатаційного району №6 від 09.04.1998 року №54 та поданих документів квартира АДРЕСА_1 рішенням виконкому від 27.05.1998 року №74 була закріплена як службова за управлінням та був виданий службовий ордер на квартиру ОСОБА_4 , як працівнику ДКП РЕР №6. Квартира житловою площею 7,8 кв.м, за адресою АДРЕСА_6 знаходилась в комунальній власності міста.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 01.06.2022 року відомості про право власності на квартиру АДРЕСА_1 відсутні.

Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Нормативно-правовими актами, які визначають правовий статус службового житла, є Житловий кодекс УРСР та Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37.

Законодавство не містить чіткого визначення поняття службове житлове приміщення. При цьому, із аналізу положень вказаних вище нормативно-правових актів вбачається, що службове житлове приміщення це таке житлове приміщення, що перебуває у державній, комунальній, а в окремих випадках і в приватній власності (але крім житлових приміщень, що перебувають у приватній власності фізичних осіб), яке у зв`язку з характером трудових відносин призначене для більш близького проживання працівників.

Відповідно до ч.1 ст.118 ЖК УРСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 ЖК УРСР, порядок надання службових жилих приміщень встановлювався законодавством Союзу РСР, цим кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Відповідно до ч.1 ст. 123 ЖК України, порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлювався законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР.

Відповідно до п. 6 Положення «Про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР», затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 року №37 (із змінами), Жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадян, яких виключено з членів колгоспу, або тих, які вийшли з колгоспу за власним бажанням, не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. У будинках, належних колгоспам, жиле приміщення виключається з числа службових за рішенням загальних зборів членів колгоспу або зборів уповноважених, затверджуваним виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Про виключення жилого приміщення з числа службових у журналі обліку службових жилих приміщень робиться відповідна відмітка.

Таким чином, жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, рішенням виконавчого комітету відповідної ради, а суд не наділений повноваженнями щодо виключення спірної квартири з числа службових.

Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Слід вказати, що 14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках № 360/536/17-а, адміністративне провадження №К/9901/16975/18 (ЄДРСРУ № 89251080) вказав, що застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача як зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні.

В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника.

Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. У будинках, належних колгоспам, жиле приміщення виключається з числа службових за рішенням загальних зборів членів колгоспу або зборів уповноважених, затверджуваним виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Аналізуючи наведене вище вбачається, що жиле приміщення підлягає виключенню з числа службових за наявності однієї з двох умов: 1) якщо відпала потреба в такому його використанні; 2) у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих.

Крім цього, законодавчо перелік підстав за яких така потреба може відпасти не визначений, а тому при вирішенні питання про наявність умов за яких відпадає потреба у використанні житла як службового слід керуватись роз`ясненнями Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 02.04.2013, і до таких умов можна віднести: 1) скорочення посад, яким відповідно до переліку може бути надано службове житло; 2) особи, які працюють на посадах, яким відповідно до переліку може бути надано службове житло, забезпечені власним житлом, що дозволяє їм належним чином виконувати свої трудові обов`язки.

Жодну з наведених умов не покладено в обґрунтування правової підстави позову.

Законодавством передбачено, що підставою для виключення житла зі складу службових є відповідне клопотання підприємства, установи, організації, яка надавала службове житло, оскільки згідно законодавства прийняття відповідного рішення віднесено до компетенції виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Подання балансоутримувачем жилого фонду до визначеного органу відповідного клопотання є лише однією з умов, і одночасно, стадією у процедурі прийняття рішення про виключення житла зі складу службових.

Сама лише подача підприємством або іншою особою клопотання про виключення житла зі складу службового не передбачає обов`язку адміністрації приймати позитивне рішення з цього питання. Вирішення питання про виключення жилого приміщення із числа службових є правом, а не обов`язком виконавчого комітету відповідної ради. Прийняття рішення про виключення квартири зі складу службових відноситься до дискреційних повноважень відповідача, що передбачає йому визначену законодавчими положеннями свободу розсуду при виборі одного із можливих управлінських рішень.

Подальше проживання позивача в службовому приміщенні після припинення трудових відносин не є підставою для виключення його з числа службових.

При цьому, позивачем в судовому засіданні не доведено належними та допустимими доказами, що на даний час потреба у використанні службового жилого приміщення, як службового, відпала.

Крім того, питання про виключення приміщення зі складу службових відповідно до наведеного вище п.6 Положення вирішується на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Пунктом 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 р. №37 , яке є чинним на даний час, передбачено, що жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Сам по собі факт проживання в службових жилих приміщеннях робітників і службовців, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією не є підставою для виключення цих приміщень з числа службових, а умов (за яких жиле приміщення підлягає виключенню з числа службових) в обгрунтування правової підстави позову не покладено.

Тобто, доцільність перебування квартири зі статусом службова вирішує сам власник, а не користувач (наймач).

Також, відповідно до вказаного положення, виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Однак подача такого клопотання не передбачає обов`язку ради прийняття однозначно позитивного рішення з цього питання, оскільки відповідно до ст.30 Закону України Про місцеве самоврядування це є правом, а не обов`язком ради.

Згідно з частиною другою статті 123 ЖК Української РСР, до користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73-76, 79-83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103-106 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 107 ЖК Української РСР визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Статтею 124 Житлового Кодексу України закріплено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

У відповідності до статті 103 Житлового кодексу УРСР договір найму жилого приміщення може бути змінено тільки за згодою наймача, членів його сім`ї і наймодавця, за винятком випадків, передбачених Основами житлового законодавства і цим Кодексом.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 року №37 затверджено Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP. Це Положення визначає порядок надання службових жилих приміщень в будинках державного і громадського житлового фонду і користування ними.

Відповідно до пункту 2 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затвердженого постановою Ради Міністрів Української PCP від 04.02.1988 р. №37 (із змінами) службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Згідно пункту 26 Положення, на підставі спеціального ордера (пункт 21 Положення) між наймодавцем (житлово-експлуатаційною організацією, а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого виданий ордер, укладається договір найму службового жилого приміщення.

У відповідності до пункту 33 Положення, наймач службового жилого приміщення і члени його сім`ї користуються також іншими правами і несуть інші обов`язки, передбачені правилами про договір найму жилого приміщення, за винятками, викладеними нижче. До користування службовими жилими приміщеннями не застосовуються правила: про бронювання жилого приміщення (статті 73-76 Житлового кодексу УРСР (5464-10); про обмін жилого приміщення (статті 79-83, 85 Житлового кодексу УРСР), в тому числі з наймачем іншого службового жилого приміщення; про зміну договору найму жилого приміщення (статті 103-106 Житлового кодексу УРСР).

Зміна договору найму на службове жиле приміщення суперечить чинному житловому законодавству України, а саме статті 123 Житлового кодексу УРСР та пункту 33 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затвердженого Постановою Ради Міністрів УСРС від 04.02.1988 року №37, крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів в обґрунтування своєї позиції, зокрема щодо того, що жиле приміщення - квартира, виключена з числа службових та про це виконавчим комітетом Ужгородської міської ради прийнято рішення.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Пунктами 34 та 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року № 37 передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.

Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у пункті 34 цього Положення, не може бути виселено:

інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів, членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб;

одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Аналогічним чином зазначене питання врегульовано у статті 125 ЖК Української РСР.

Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння ( detentio ) ним. Право володіння ( possessio ) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

Власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Навіть, якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

Службове житло надається особі тимчасово, доки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Відповідні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181 цс 18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 735/598/17, провадження № 61-35023 св 18; у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 753/10291/16-ц, провадження № 61-19077св19.

Доки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема, і шляхом виселення. Відповідний негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання правопорушення.

Відомостей про те, що власником вказаної в позовній заяві квартирі було подано позов про позбавлення позивача права користування житловим приміщенням та виселення в матеріалах даної справи відсутні.

Враховуючи вищенаведене вимога про скасування п. 1 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 27.10.2021 року № 485 «Про відмову в укладенні договорів найму» (змінений п. 1.4 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 24.11.2021 № 534), яким ОСОБА_1 відмовлено у знятті статусу службового житла та укладенні договору житлового найму на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та про зобов`язання виконавчого комітету Ужгородської міської ради зняти статус «службова» з однокімнатної квартири житловою площею - 7,8 м. кв., яка розташована за адресою: квартира АДРЕСА_1 задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання виконавчого комітету Ужгородської міської ради укласти з ОСОБА_1 надати дозвіл на укладення з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) договору найму житлового приміщення, а саме квартири яка розташована за адресою: квартира № і на АДРЕСА_2 , суд наголошує, що до компетенції суду не входить зобов`язання відповідача надавати саме дозвіл для приймання конкретного рішення, суд не має права перебирати на себе повноваження, віднесені до виключної компетенції органів місцевого самоврядування, а також враховуючи той факт, що вимога про зобов`язання надати дозвіл на укладення договору найму житлового приміщення є похідною від вимоги щодо скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради та зобов`язання виконавчого комітету Ужгородської міської ради про зняття статусу «службова» з однокімнатної квартири в задоволенні яких відмовлено, у зв`язку з чим і вказана позовна вимога задоволенню не підлягає також.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, позивачем не надано належних доказів в обґрунтування своєї позиції, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.

За таких обставин, враховуючи відсутність у суду повноважень, передбачених законом, щодо виключення спірної квартири з числа службових та потребу органів місцевого самоврядування у подальшому використанні спірної квартири, як службового житла, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність заявлених позовних вимог.

Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 4, 5, 11-13, 76, 81, 89, 141, 223, 258, 263-265, 273, 279, 280-284, 289, 354, 355 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в особі її представника адвоката Мензак Юлія Юлійовича, до виконавчого комітету Ужгородської міської ради про скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, зобов`язання змінити статус житла та укласти договір найму житлового приміщення - відмовити.

Позивач - ОСОБА_1 , АДРЕСА_6 .

Відповідач - Виконавчий комітет Ужгородської міської ради, м. Ужгород, пл. Поштова, 3.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України від 03.10.2017 року № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду Фазикош О.В.