Ухвала

від 21.06.2022 по справі 902/591/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

22 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 902/591/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. (головуючий), Багай Н.О., Берднік І.С.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А.Ю.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на рішення Господарського суду Вінницької області від 04.10.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.02.2022 у справі №902/591/20

за позовом Заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Державного агентства рибного господарства України, Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій і Хмельницькій областях до: 1) Державного підприємства "Укрриба"; 2) Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Дашівське рибоводне господарство" про визнання недійсним договору зберігання державного майна, додаткових угод та повернення майна

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Вінницької області (далі - Прокурор) звернувся в Господарський суд Вінницької області з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства рибного господарства України (далі - Позивач-1), Регіонального відділення Фонду державного майна України по Вінницькій і Хмельницькій областях (далі - Позивач-2) до Державного підприємства "Укрриба" (далі - Відповдіач-1), Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Дашівське рибоводне господарство" (далі - Відповідач-2) про визнання недійсним договору зберігання державного майна, додаткових угод до договору та повернення майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що передача гідротехнічних споруд, які є державною власністю, за договором зберігання відбулась без участі Позивача-2 та без його згоди, тому спірний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, адже правомочною особою на укладення договору оренди державного майна є Фонд державного майна України, його регіональне відділення, тому Відповідачем-1 при укладенні оспореного договору перевищено свою компетенцію як балансоутримувача майна. Прокурор також зазначив, що договір є чинним на момент пред`явлення позову, Відповідач-2 незаконно набув право користування майном за договором, внаслідок чого державі спричинені збитки у розмірі неотриманої орендної плати, яка, у випадку дотримання вимог законодавства з питань оренди та користування державним майном, надходила б до державного бюджету, тому позов заявлено Прокурором з метою захисту порушених інтересів держави.

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 19.11.2020 позов задоволено повністю. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 рішення Господарського суду Вінницької області від 19.11.2020 змінено у частині розподілу витрат зі сплати судового збору. В іншій частині рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 12.05.2021 постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 та рішення Господарського суду Вінницької області від 19.11.2020 у справі №902/591/20 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд в постанові погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що оскільки договір зберігання разом з додатковими угодами укладено без участі Фонду державного майна України та без його дозволу як орендодавця державного майна, то наявні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання даного договору з додатковими угодами недійсним, а похідна від неї вимога щодо зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно - гідротехнічні споруди, передані Відповідачем-1 відповідно до договору зберігання, також є обґрунтованою. Проте, враховуючи заяву Відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності, судам слід дослідити коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідалися або могли довідатися саме Позивачі у справі, а не Прокурор.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Вінницької області від 04.10.2021 позов задоволено частково. Зобов`язано Відповідача-2 повернути Державі Україна в особі Позивача-1 державне майно - гідротехнічні споруди, передані відповідно до договору зберігання з правом користування №21/05 від 01.09.2005. Відмовлено в позові в частині визнання недійним договору зберігання з правом користування №21/05 від 01.09.2005 укладеного між Відповідачами та додаткових угод до нього.

Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійним договору зберігання з правом користування №21/05 від 01.09.2005 та додаткових угод до нього мотивовано тим, що обставини справи свідчать про укладення Відповідачами удаваного правочину оренди (найму) державного майна шляхом укладення договору зберігання та додаткових угод до нього, а тому, оскільки договір та додаткові угоди до нього укладені без участі Позивача-2 та без його дозволу як орендодавця державного майна, тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими. Проте, у зв`язку з наявністю заяв Відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності, доводи в яких є обґрунтованими, тому в позові про визнання недійсним договору та додаткових угод до нього слід відмовити.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно, суд першої інстанції виходив з того, що такий позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення і на нього позовна давність не поширюється, а тому вимога Прокурора про зобов`язання повернути державне майно підлягає задоволенню з підстав її обґрунтованості та доведеності.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.02.2022 рішення Господарського суду Вінницької області від 04.10.2021 скасовано в частині зобов`язання Відповідача-2 повернути Державі Україна в особі Державного агентства рибного господарства України державне майно гідротехнічні споруди, передані товариству відповідно до договору зберігання з правом користування №21/05 від 01.09.2005 та в частині розподілу судових витрат. Прийнято в цій частині нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову. Здійснено перерозподіл судових витрат.

Щодо позовної вимоги про визнання недійним договору зберігання та додаткових угод до нього постанова суду мотивована тим, що обставини у справі свідчать про укладення Відповідачами удаваного правочину оренди (найму) державного майна шляхом укладення договору зберігання (з додатковими угодами до договору), тому позовна вимога про визнання даного договору та додаткових угод недійсними є правомірною і обґрунтованою. Водночас, враховуючи заяви Відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності та доведеність матеріалами справи, що Позивачами пропущений строк звернення до суду з даною вимогою, суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні вказаної позовної вимоги з підстав пропуску строку позовної давності для звернення до суду з таким позовом.

При цьому, стосовно позовної вимоги про зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно та висновку суду першої інстанції, що такий позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення і на нього позовна давність не поширюється, апеляційний господарський суд зазначив, що у позові єдиною підставою позовної вимоги про повернення майна Прокурор зазначає недійсність укладеного договору зберігання державного майна та додаткових угод до нього та інших підстав Прокурором не наведено. Вимогу про повернення майна Прокурор ставить у залежність від недійсності договору зберігання, тобто, фактично просить застосувати двосторонню реституцію як наслідок визнання правочину недійсним. Верховний Суд у постанові від 12.05.2021 у цій справі також вказав, що вимога про зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно, передані Відповідачу-2 відповідно до договору зберігання, є похідною від вимоги про визнання даного договору (з додатковими угодами до нього) недійсним. Зважаючи на відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору зберігання (та додаткових угод до нього), вимога Прокурора, як зазначає суд апеляційної інстанції, в частині зобов`язання повернути майно також задоволенню не підлягає.

Прокурор подав касаційну скаргу на постанову та рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить скасувати постанову апеляційного господарського суду повністю, а рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійним договору зберігання з правом користування №21/05 від 01.09.2005 та додаткових угод до нього та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, а в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін з тих підстав, що: 1) суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у справах №916/933/17, №916/939/17, №910/551/18, №6-92цс15, №910/19865/17, №914/2728/17, №926/2230/17, №924/623/16, №924/1220/17, №916/1657/18; 2) судами попередніх інстанцій не враховано, що власник нерухомості може вимагати усунення порушення його права щодо цієї нерухомості, у тому числі оспорюючи договори або інші правочини, і подібні за змістом правові висновки викладені в постановах Верховного Суду у справах №653/1096/16-ц, №504/2864/13-ц, №487/10128/14-ц, №487/10132/14-ц, які судами попередніх інстанцій не враховано під час прийняття оскаржуваних рішення та постанови.

Відповідач-2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить її залишити без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду від 08.02.2022 у цій справі залишити без змін з тих підстав, що апеляційний господарський суд повно та всебічно розглянув апеляційні скарги Прокурора і Відповідача-2 та правильно встановив всі обставини справи, вірно застосував норми матеріального і процесуального права та прийняв законне судове рішення у справі.

Частиною першою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій скаржник зазначив пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Як встановили суди попередніх інстанцій, наказом Державного департаменту рибного господарства №205 від 29.07.2003 затверджено акт приймання-передачі на баланс Відповідача-1 гідротехнічних споруд, які не увійшли до статутного фонду Сільськогосподарського ВАТ "Вінницярибгосп". Зазначене в акті майно закріплено за Відповідачем-1 на праві повного господарського відання. Нагляд за виконанням наказу покладено на заступника голови Державного департаменту рибного господарства.

Між Відповідачем-1 (Замовник) та Відповідачем-2 (Зберігач) 01.09.2005 укладено договір зберігання, за умовами якого Замовник передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання з правом користування згідно з актом приймання-передачі нерухоме державне майно, яке знаходиться на балансі Відповідача-1.

Зберігач має право користуватись переданим йому для зберігання майном на платній основі (пункт 3.1 договору).

Згідно з пунктом 4.1 договору Замовник зобов`язаний за відповідальне зберігання майна (згідно з "Актом приймання-передачі державного майна") вносити плату щомісячно до 15 числа наступного за звітним в розмірі 10 грн у тому числі ПДВ, на розрахунковий рахунок Зберігача з врахуванням щомісячного індексу інфляції.

Відповідно до пункту 6.1 договору цей договір набуває чинності з дня його підписання і діє до моменту укладення договору оренди чи іншої цивільно-правової угоди.

01.09.2005 між Відповідачами складено акт прийому-передачі нерухомого майна згідно з договором зберігання, яким погоджено, що Замовник передає, а Зберігач приймає на зберігання з правом користування нерухоме державне майно гідротехнічні споруди ставків, яке знаходиться на балансі Відповідача-1, вартість якого згідно з експертною оцінкою станом на 22.07.2005 складає 450 444,00 грн.

В подальшому, між Відповідачами укладалися додаткові угоди до договору, якими сторони вносили зміни в договір стосовно щомісячного розміру плати за відповідальне зберігання майна, річної плати за користування майном, щодо зобов`язання Відповідача-2 надавати Відповідачу-1 інформацію про ефективність використання державного майна, надавати копію звіту "Виробництво продукції аквакультури", щодо строків дії договору.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що в даному випадку Відповідачі на умовах договору №21/05 від 01.09.2005 погодили платне користування державним майном на умовах договору та з врахуванням додаткової угоди від 01.11.2005 сторони обумовили, що Зберігач зобов`язаний вносити плату щомісячно на розрахунковий рахунок Замовника за користування майном; зі змісту договору зберігання (з додатковими угодами) вбачається, що він є удаваним правочином, оскільки за своїм правовим змістом фактично є довгостроковим договором оренди державного майна, з огляду на те, що містить усі ознаки договору оренди (передача майна в користування, строковість, оплатність, мета - здійснення господарської діяльності), а тому до спірних правовідносин повинно бути застосовано норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна України".

Крім того, судами встановлено, що матеріали справи не містять доказів погодження укладення договору щодо передачі в оренду гідротехнічних споруд з боку уповноваженого органу управління - Позивача-2.

Також, суди встановили, що фактичне використання Відповідачем-2 гідротехнічних споруд, які передавалися для зберігання за договором з правом користування №21/05 для здійснення господарської діяльності підтверджується договором оренди земельної ділянки загальною площею 126,3678 га несільськогосподарського призначення для рибогосподарських потреб із земель водного фонду Дашівської селищної ради за межами смт. Дашів Іллінецького району Вінницької області, укладеним 08.10.2012 між Іллінецькою районною державною адміністрацією і Відповідачем-2.

З огляду на наведене, попередні судові інстанції, посилаючись на положення статей 202, 203, 215, 235, 626, 628, 759, 936, 944, 946 ЦК України, статті 287 ГК України, статей 2, 5, 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", дійшли висновку про укладення Відповідачами удаваного правочину - договору оренди (найму) державного майна шляхом укладення договору зберігання, тому позовна вимога про визнання договору (з додатковими угодами до нього) недійсним є правомірною і обґрунтованою. Проте, враховуючи заяви Відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, а також те, що матеріалами справи доведено пропуск Позивачами строку позовної давності для пред`явлення позову про визнання недійсним договору (разом з додатковими угодами до нього), суди дійшли висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно - гідротехнічні споруди, передані Відповідачем-1 відповідно до договору зберігання, суд першої інстанції, як вже зазначалося вище, вважав, що, оскільки до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, тому така позовна вимога підлягає задоволенню.

Апеляційний господарський суд дійшов висновку, що оскільки позовну вимогу про повернення майна Прокурор ставить в залежність від позовної вимоги про визнання недійсним договору, тобто, така вимога є похідною від вимоги про визнання недійсним договору, про що також зазначено і в постанові Верховного Суду від 12.05.2021, тому, оскільки відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору (та додаткових угод до нього) з підстав спливу позовної давності, тому і в задоволенні вказаної вимоги про повернення майна також слід відмовити.

Таким чином, враховуючи вказівки та висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 12.05.2021, які в силу частини п`ятої статті 310 та частини першої статті 316 ГПК України є обов`язковими для судів попередніх інстанцій під час нового розгляду справи, предмет та підстави позовних вимог у цій справі, а також обставини справи, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позовна вимога про визнання недійсним договору та додаткових угод до нього є обґрунтованою, проте задоволенню не підлягає у зв`язку з пропуском Позивачами строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, а позовна вимога про зобов`язання Відповідача-2 повернути державі в особі Позивача-1 державне майно - гідротехнічні споруди, передані Відповідачем-1 відповідно до договору зберігання, у цій справі є похідною від позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору та додаткових угод до нього.

При цьому, зі змісту касаційної скарги Прокурора не вбачається його незгода з вказаними висновками, викладеними Верховним Судом в постанові від 12.05.2021.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Прокурор оскаржує постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого господарського суду (у вказаній вище частині) з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Проте, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20).

Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Верховний Суд, врахувавши з`ясовані судами попередніх інстанцій обставини справи, висновки судів першої та апеляційної інстанції, які зроблені за результатами розгляду справи та на виконання і врахування висновків і вказівок Верховного Суду, викладених в постанові від 12.05.2021 у цій справі, не може взяти до уваги посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскарженого судового рішення не врахував висновків щодо застосування норм права (стаття 391 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справах №916/933/17, №916/939/17, №926/2230/17, №924/623/16, №910/551/18, №910/19865/17, №6-92цс15, №916/1657/18, №914/2728/17, №924/1220/17, в яких наведено висновки щодо підстав для застосування положень статті 391 ЦК України, а саме визначено характерні ознаки негаторного позову, умови для задоволення негаторного позову та зазначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном; позивачем за негаторним позовом може бути володіючий майном власник, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися таким майном. При цьому, у вказаних справах встановлювалися обставини, за яких підлягали застосуванню норми статті 391 ЦК України.

У цій справі №902/591/20, як вже зазначалося вище, суди на виконання статей 310, 316 ГПК України врахували, що, за встановлених обставин справи позовна вимога про повернення майна є похідною від вимоги про визнання недійсним договору та додаткових угод до нього та ставиться в залежність від вимоги про недійсність договору зберігання.

Зважаючи на обставини, які встановили суди у цій справі, та норми права, застосовані у зв`язку з цим, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини за змістовим критерієм у наведених скаржником справах Верховного Суду та у цій справі №902/591/20, не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин (за встановлених судами обставин справи, позовна вимога про зобов`язання повернути майно є, як вказано вище, похідною від позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору, а тому, в силу пропуску Позивачами строку позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним, вимога про зобов`язання повернути майно також задоволенню не підлягає), що виключає застосування правових позицій у вказаних справах Верховного Суду під час вирішення цього спору. Як наслідок, матеріально-правове регулювання правовідносин (правозастосування) у наведених справах та у цій справі №905/591/20, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, є неоднаковим.

Стосовно доводів скаржника, що суди під час ухвалення оскаржених судових рішень не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справах №653/1096/16-ц (предметом позову є визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення їх без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання зняття з реєстраційного обліку), №504/2864/13-ц (предметом позову є визнання недійсними протоколу аукціону з продажу об`єкта земельних торгів, договорів купівлі-продажу, міни та про повернення земельної ділянки водного фонду), №487/10128/14-ц (предметом позову є визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки водного фонду), №487/10132/14-ц (предметом позову є визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки), №469/1044/17 (предметом позову є визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з незаконного володіння), слід зазначити, що наведені скаржником справи суттєво відрізняються від цієї справи установленими судами фактичними обставинами. При цьому, наведені Прокурором справи не є подібними зі справою, яка розглядається №902/591/20, також через неоднаковість матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, підстав позову та змісту позовних вимог. Отже, установлені судами фактичні обставини у цій справі та справах, на які посилається скаржник, відмінність підстав позову та змісту позовних вимог свідчать про неподібність правовідносин.

Таким чином, під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень не підтвердилися доводи скаржника про застосування господарськими судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у справах, на які посилається скаржник. Висновки у справах, на які посилається скаржник, зроблені з урахуванням різних установлених фактичних обставин справ, відмінних предметів позовів та різного матеріально-правового регулювання правовідносин, що свідчить про неподібність правовідносин у наведених Прокурором в касаційній скарзі справах.

При цьому, по суті доводів касаційної скарги в частині застосування норм матеріального права (стаття 391 ЦК України) Прокурор ставить перед Верховним Судом питання щодо переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі статтею 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на наведене, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Прокурора.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.02.2022 та рішення Господарського суду Вінницької області від 04.10.2021 у справі №902/591/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Суховий

Суддя Н. Багай

Суддя І. Берднік