Рішення

від 04.07.2022 по справі 912/316/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. В`ячеслава Чорновола, 29/32, м. Кропивницький, 25022,

тел. (0522) 32 05 11, факс 24 09 91, код ЄДРПОУ 03499951,

e-mail: inbox@kr.arbitr.gov.ua, web: http://kr.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2022 рокуСправа № 912/316/22 Господарський суд Кіровоградської області у складі судді Поліщук Г.Б., за участю секретаря судового засідання Ліподат Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи № 912/316/22

за позовом ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідачів: 1. ОСОБА_2 , АДРЕСА_1

2. ОСОБА_3 , АДРЕСА_2

про визнання недійсним договору

за участю представників:

від позивача - Назаренко Ю.В., ордер від 14.02.2022 ВА № 1029862;

від відповідача 1 - участі не брали;

від відповідача 2 - Галушко С.І., ордер від 02.05.2022 ВА № 1032033.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

До Господарського суду Кіровоградської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 , яка містить вимоги до ОСОБА_2 та до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" від 30.03.2012, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в 2021 році їй стало відомо про існування договору купівлі-продажу корпоративних прав, який нібито було укладено її чоловіком - ОСОБА_2 , за яким, без її згоди, корпоративні права на 100% Фермерського господарства "Стегарь" було відчужено на користь громадянина ОСОБА_3 .

Позивач вважає такий договір недійсним з моменту його укладення у зв`язку із тим, що своєї згоди на продаж спільного сумісного майна подружжя вона не надавала.

Ухвалою від 05.04.2022 господарський суд позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору залишив без руху.

08.04.2022 на адресу господарського суду від представника позивача надійшов лист від 07.04.2022 №б/н на усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою від 12.04.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №912/316/22 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 17.05.2022 на 14:00 год та встановлено сторонам строк для подання заяв по суті справи.

02.05.2022 ОСОБА_3 подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач 2 просить відмовити ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог у повному обсязі.

У відзиві на позов відповідач 2 заперечує необізнаність позивача щодо укладення спірного договору купівлі-продажу, зазначивши, що ОСОБА_3 відкрито та не приховуючись здійснює повноваження голови ФГ "Стегарь" з 30.03.2012 і по теперішній час. Відомості про цей факт містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та є у відкритому і безкоштовному доступі для всіх осіб.

Відповідач 2 у відзиві на позов наполягає, що всі перемовини щодо умов, процедури та ціни продажу частки у статутному капіталі обговорювалися сторонами договору у присутності ОСОБА_1 .

За твердженням відповідача 2 він є добросовісним набувачем частки статутного капіталу Фермерського господарства "Степове", отже, відсутні підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним.

Крім того, зважаючи на той факт, що кошти, отримані ОСОБА_2 за оскаржуваним договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" були використані подружжям ОСОБА_2 спільно та в інтересах сім`ї, тому вказаний договір купівлі-продажу є таким, що укладений ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, а отже й зобов`язання за цим договором (передача права власності на частку 100% статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь") виникли в обох із подружжя ОСОБА_2 .

Поряд з тим, у відзиві на позов відповідачем 2 заявлено про застосування строку позовної давності, зважаючи на обізнаність позивача з фактом укладення відповідачами договору купівлі-продажу. За твердженням відповідача 2, оскільки зміни щодо засновника та голови СФГ "Стегарь" внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та громадських формувань 11.04.2012, вказаний строк сплив 11.04.2015.

12.05.2022 до господарського суду від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 просить задовольнити позов в повному обсязі.

Протокольною ухвалою від 17.05.2022, на підставі ст. 183 ГПК України, оголошено перерву в підготовчому засіданні до 02.06.2022 о 14:30 год.

В підготовчому засіданні 02.06.2022 судом оглянуто оригінал договору купівлі-продажу від 30.03.2012.

Ухвалою від 02.06.2022 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду на 05.07.2022.

В судовому засіданні 05.07.2022 брали участь представники позивача та відповідача 2, господарським судом досліджено докази у справі.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, дослідивши матеріали справи, господарський суд встановив наступні обставини.

Згідно свідоцтва про укладення шлюбу від 07.10.1973 НОМЕР_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_5 уклали шлюб, після укладення шлюбу чоловіку та дружині присвоєні прізвища ОСОБА_2 .

Доказів розірвання чи визнання недійсним шлюбу суду не подано.

Рішенням господарського суду від 15.04.2021 у справі №912/3600/20, що набрало законної сили встановлено наступні обставини, які в силу приписів ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не доказуються при розгляді іншої справи.

Згідно рішення Виконавчого комітету Маловисківської районної ради народних депутатів від 28.02.1992 № 71 "Про дозвіл на відведення земель для селянських (фермерських) господарств" надано дозвіл ОСОБА_2 на оформлення проекту відведення земель з земель запасу району для ведення особистого селянського (фермерського) господарства.

Згідно рішення одинадцятої сесії Маловисківської районної ради народних депутатів двадцять першого скликання від 28.07.1992 № 72 "Про затвердження проектів відведення земель фермерським (селянським) господарствам" затверджено проекти відведення земель фермерським (селянським) господарствам в т.ч. ОСОБА_2 .

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 02.12.1995 зареєстровано Фермерське господарство "Стегарь", номер запису 14311200000000422, код 23092938, засновником якого і керівником був ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 створив Фермерське господарство "Стегарь" (ідентифікаційний код 23092938) та отримав свідоцтво про його державну реєстрацію 02.12.1995.

Згідно витягу з ЄДРПОУ та визнається всіма учасниками справи, що ОСОБА_2 був засновником ФГ "Стегарь" та головою вказаного господарства.

Вказані обставини визнаються сторонами і при розгляді даної справи.

30.03.2012 засновником Фермерського господарства "Стегарь" ОСОБА_2 прийнято рішення про створення Статутного капіталу селянського (фермерського) господарства "Стегарь" в сумі 1100,00грн у повному володінні та розпорядженні засновника господарства. Вказаним рішенням затверджено зміни до Статуту господарства, пов`язані з утворенням Статутного капіталу та управлінням підприємством.

У вказану дату зареєстровано відповідні зміни до Статуту селянського (фермерського) господарства "Стегарь" (а.с. 82).

Згідно Статуту із внесеними змінами, а саме п. 3.11.3. Частка у Статутному капіталі може бути відчужена засновником чи членом Господарства іншим особам за власним рішенням.

30.03.2012 ОСОБА_2 (Продавець) та ОСОБА_3 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу частки статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" (далі - Договір), за умовами якого Продавець зобов`язався передати 100% статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" у власність Покупця, а Покупець зобовязався прийняти у власність 100% статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" і сплатити оговорену грошову суму, встановлену за домовленістю сторін.

За домовленістю сторін вартість відчужуваних 100% статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" складає 110000,00грн, вартість грошового еквіваленту вказаного в установчих документах фермерського господарства "Стегарь" становить 1100,00грн. (п.1.4. договору).

Продавець свідчить, що на момент підписання цього Договору означені 100% статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" нікому іншому не продані, не подаровані, іншим способом не відчужені, під заставою, забороною (арештом) не перебувають, судового спору щодо них, а також прав на них у третіх осіб, відповідно до ст.659 ЦК України як в межах, так і за межами України немає (п. 1.6. Договору).

11.04.2022 зареєстровано зміни до статуту Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", та визначено, що Головою Господарства є ОСОБА_3 , який володіє 100% Статутного капіталу (а.с. 86).

Звертаючись до суду, позивач у позові стверджує, що з 1991 року ОСОБА_2 є засновником Селянського (фермерського) господарства "Стегарь". В 2012 році ОСОБА_2 вирішив передати господарство в оренду громадянину ОСОБА_6 . За вказаним договором ОСОБА_2 передав усе майно господарства (в т.ч. установчу та бухгалтерську документацію тощо) новому голові. За умовами договору строк оренди визначений на десять років. З 2012 року головою господарства є ОСОБА_6 на підставі відповідного рішення засновника господарства позивача. Рішення про передачу в оренду господарства приймалось подружжям ОСОБА_2 разом. Одержавши орендну плату за користування господарством як ЦМК, подружжя ОСОБА_2 не втручалось і не збиралось втручатись у господарські відносини.

У 2020 році ОСОБА_2 довідався про те, що: а) під час перебування в оренді господарство втратило половину від земельного банку (замість 2000 га в обробітку залишилось лише 800 га земель); б) за статутом господарства його власником є ОСОБА_6 . ОСОБА_2 був упевнений в тому, що не приймав і не підписував жодних правочинів (рішень, статутів, договорів тощо) з приводу зміни засновника господарства або передачі корпоративних прав. Вказані обставини стали відомі ОСОБА_2 зі справи №912/3600/20.

Так, рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 15.04.2021 у справі №912/3600/20 встановлено, що 30.03.2012 сформовано статутний капітал СФГ "Стегарь"; за договором купівлі-продажу частки статутного капіталу фермерського господарства "Стегарь" від 30.03.2012 частка в статутному капіталі господарства була відчужена на користь ОСОБА_3 .

За твердженням позивача, ознайомившись із рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 15.04.2021 у справі №912/3600/20, ОСОБА_2 повідомив встановлені судом обставини своїй дружині - позивачу у даній справі.

До 2021 року позивач вважала, що господарство передано в оренду до травня 2022 року і в неї не було жодних сумнівів на цей рахунок.

Позивач наголошує на тому, що ОСОБА_3 був другом сім`ї ОСОБА_2 і йому було достеменно відомо про те, що все майно (майнові права) є спільною сумісною власністю подружжя. ОСОБА_3 знав про те, що позивач не надала і ніколи б не надала згоду на продаж майнових прав.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання та споживачів. Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стосовно розповсюдження правового режиму спільної суспільної власності подружжя на частку в статутному капіталі фермерського господарства господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

За змістом абзацу першого частини першої статті 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа може бути створена шляхом об`єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу (частини перша, друга статті 81 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Отже, ЦК України не містить вичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб та не обмежує їх створення виключно у формі товариств та установ, адже передбачає можливість їх створення і в інших встановлених законом формах.

Відповідно до частин першої, другої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Частиною третьою статті 63 ГК України визначено, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 63 ГК України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Особливості правового статусу унітарних і корпоративних підприємств встановлюються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

За змістом наведеної норми корпоративними є не тільки кооперативні підприємства та підприємства, що створюються у формі господарського товариства, але й інші підприємства, особливості правового регулювання та статусу яких визначається ГК України та іншими законодавчими актами.

Згідно із частинами першою, третьою статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За пунктом 1 частини другої статті 55 "Поняття суб`єкта господарювання" ГК України господарською організацією є юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Господарською діяльністю в розумінні частини першої статті 3 ГК України є діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку - некомерційна господарська діяльність (частина друга статті 55 ГК України).

Главою 11 "Приватні підприємства. Інші види підприємств" розділу ІІ "Суб`єкти господарювання" ГК України одним із суб`єктів господарювання визначено фермерське господарство (стаття 114 ГК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 114 ГК України фермерське господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Відносини, пов`язані із створенням та діяльністю фермерських господарств, регулюються цим Кодексом, а також законом про фермерське господарство, іншими законами.

Частиною першою статті 1 Закону України від 19.06.2003 № 973-IV "Про фермерське господарство" (тут і далі за текстом постанови у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

Фермерське господарство діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України (частина четверта статті 1 Закону України "Про фермерське господарство").

Відповідно до статті 19 Закону України "Про фермерське господарство" до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із частиною першою статті 22 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання.

Оскільки правовий статус фермерських господарств у законодавстві чітко не визначений, то у з`ясуванні наявності в нього ознак корпоративного підприємства суд виходить зі змісту статті 63 ГК України, якою корпоративне підприємство визначається як родове поняття, а видами корпоративних підприємств є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Ураховуючи наведене, створене шляхом об`єднання трудової участі членів сім`ї з метою отримання прибутку та зареєстроване як юридична особа фермерське господарство, в якому наявний статутний (складений) капітал поділений на частки, відповідає визначеним частиною п`ятою статті 63 ГК України ознакам корпоративного підприємства.

Наявність статутного (складеного) капіталу фермерського господарства дає певний обсяг корпоративних прав особі, частка якої визначається у статутному фонді (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.10.2018 та від 10.09.2019 у справі № 923/875/17).

З огляду на зазначене у членів фермерського господарства, які передали до статутного (складеного) капіталу майно, виникають корпоративні права, пов`язані з наявністю їх частки у статутному (складеному) капіталі господарства.

За змістом частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 2 Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).

Згідно з положеннями глав 7 та 8 СК України власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

За статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Схожі за змістом положення містять частини перша, третя статті 368 ЦК України, які визначають, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, наведеними нормами закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, яка означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Така презумпція може бути спростована, і один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17, від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Частиною першою статті 65 СК України визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Відповідно до частини першої, абзацу першого частини другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Тобто, якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою з ним.

Тлумачення наведених норм, що визначають порядок розпорядження майном, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, свідчить, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується (див. схожий за змістом висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Одним із способів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення господарської діяльності, крім випадків, установлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Частиною першою статті 91 ЦК України визначено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Згідно із частинами першою, другою статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки (частина четверта статті 62 ГК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 66 ГК України майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Джерелами формування майна підприємства є, зокрема, грошові та матеріальні внески засновників.

За змістом статті 19 Закону України "Про фермерське господарство" до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити, зокрема, грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із частинами першою, третьою статті 20 Закону України "Про фермерське господарство" майно фермерського господарства належить йому на праві власності. У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно, в тому числі земельні ділянки, житлові будинки, господарські будівлі і споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і набуття якого у власність не заборонено законом.

Отже, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу фермерського господарства таке майно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя (близький за змістом висновок щодо правового режиму майна подружжя, переданого до статутного капіталу, викладено в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, який згодом був також підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Тобто в разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні фермерського господарства зазначене майно стає власністю такого господарства, а подружжя набуває право на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, яка стає замінником відповідного корпоративного вкладу.

Частиною першою статті 61 СК України визначено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Таким майном у розумінні статті 190 ЦК України є частка у статутному капіталі господарської організації.

Тож частка в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства, яка придбана (набута) за рахунок спільних коштів подружжя, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя (див. схожий за змістом висновок щодо поширення правового режиму майна подружжя на частку в статутному капіталі господарської організації, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18).

Отже, трансформація правового режиму майна в разі внесення вкладу до статутного (складеного) капіталу фермерського господарства одним з подружжя за рахунок спільної власності подружжя має наслідком формування такої правової моделі: лише один з подружжя стає учасником господарства і саме йому належать усі права з частки, однак сама частка є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Ураховуючи наведене, режим спільної сумісної власності подружжя поширюється і на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства.

Відповідна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.10.2021 у справі №922/3059/16.

Матеріали справи не містять доказів того, що правовий режим спільного сумісного майна (коштів, внесених до статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь") заперечується та спростовується одним з подружжя.

Відповідач 1 - ОСОБА_2 , визнаючи позов, стверджує, що з моменту створення статутного капіталу, цей статутний капітал є його власністю та власністю його дружини.

Господарський суд критично ставиться до твердження позивача та відповідача 1 щодо того, що ОСОБА_2 було укладено договір оренди Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" з ОСОБА_3 строком на 10 років. Докази укладення договору оренди, як і будь-які докази виконання такого договору сторонами до матеріалів справи не подано.

В той же час, оспорюваний договір купівлі-продажу від 30.03.2012, оригінал якого надано відповідачем 2 та оглянуто господарським судом, містить підписи сторін договору. Учасниками справи не ставились під сумнів підписи сторін договору.

Згідно із ч.3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Як вбачається з матеріалів справи, з урахуванням пояснень представників сторін, письмова згода на укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_1 не надавалась.

Умови спірного договору також не містять посилання на наявність згоди дружини Продавця - ОСОБА_2 на укладення такого договору.

В силу положень статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із ч. 1ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

На підставі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За ч. 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до положень ч.ч. 2, 3 ст.369 ЦК України, розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Враховуючи встановлені господарським судом обставини відсутності письмової згоди ОСОБА_1 на укладення її чоловіком - ОСОБА_2 договору купівлі-продажу статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", який є спільною сумісною власністю подружжя, вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч.1 ст.215 ЦК України.

При цьому судом враховано позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у Постанові від 29.06.2021 у справі №916/2813/18, яка полягає в наступному:

"8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.

8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором."

Позивач та відповідач 1 у поданих до суду позові та відзиві на позов наполягають на тому, що Покупець - ОСОБА_3 був обізнаний про те, що майно та майнові права Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідачем 2 у відзиві на позов зазначено, що всі перемовини щодо умов, процедури та ціни продажу частки у статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" обговорювалися ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в присутності та за участю ОСОБА_1 .

З наведеного вбачається, що Покупець за спірним договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі був обізнаний про те, що майнові права СФГ "Стегарь" належать подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_2 не отримав згоди на укладення договору від дружини - ОСОБА_1 .

Таким чином, ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем за даним договором, що підтверджує правомірність заявлених позовних вимог.

За наведених обставин господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обгрунтованими, наявні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі СФГ "Стегарь" від 30.03.2012 у зв`язку з недотриманням при його укладенні приписів ч.2 ст.369 Цивільного кодексу України.

Поряд з тим, відповідачем 2 у відзиві на позов, та додатково у заяві від 30.06.2022 заявлено про застосування строку позовної давності та наслідків його пропущення позивачем.

В обґрунтування поданої заяви відповідач 2 заявляє про те, що на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу 11.04.2012 проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, відповідно до яких засновником та головою господарства є ОСОБА_3 .

Відповідач 2 наполягає на тому, що оскільки про укладення спірного договору було відомо чоловіку позивача - ОСОБА_2 , позивач та її чоловік були беззаперечно обізнані з фактом зміни засновника та голови СФГ "Стегарь" та переходу цих прав від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 з 30.03.2012.

Разом з тим, з 11.04.2012 відомості щодо зміни засновника СФГ "Стегарь" містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та є у відкритому та безкоштовному доступі для всіх осіб.

На підставі викладеного відповідач 2 зазначає, що строк позовної давності у даній справі сплив 11.04.2015.

Представник позивача в судовому засіданні та за змістом позовної заяви заперечив наявність підстав для застосування позовної давності, наполягаючи на тому, що позивач до 2021 року вважала, що її чоловіком укладено договір оренди СФГ "Стегарь" та ОСОБА_2 є засновником та власником господарства.

Розглянувши подану заяву, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2 господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення Європейського суду з прав людини від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; від 20 вересня 2011 року у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

У відповідності до ч.4 ст. 319 ЦК України власність зобов`язує.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинне відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності, автономії волі, розумності й добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні всіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що ОСОБА_3 , після укладення договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі СФГ "Стегарь" відкрито та не приховуючись здійснював повноваження засновника та голови господарства.

Господарський суд погоджується з твердженням відповідача 2 стосовно того, що інформація про засновника та керівника СФГ "Стегарь" з моменту реєстрації змін, тобто з 11.04.2012 знаходилась у відкритому доступі у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Проте, з тверджень позивача вбачається, що ОСОБА_1 протягом 10 років, вважаючи себе співвласником корпоративних прав СФГ "Стегарь", не цікавилась об`єктом спільної сумісної власності, хоча мала можливість дізнатися, зокрема, про факт зміни засновника та керівника господарства з відкритих джерел.

Твердження позивача про те, що вона не цікавилась даними обставинами, оскільки вважала, що її чоловіком з ОСОБА_3 укладено договір оренди СФГ "Стегарь" спростовуються встановленими господарським судом обставинами щодо відсутності доказів укладення такого договору.

За наведених обставин господарський суд дійшов висновку про сплив 11.04.2015 позовної давності у даному спорі та, відповідно, необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском такого строку.

У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі покладаються на позивача.

05.07.2022 представником відповідача 2 подано заяву про стягнення з позивача понесених відповідачем 2 витрат на правову допомогу.

Господарський суд вважає за необхідне призначити вказану заяву до розгляду в судовому засіданні, надавши можливість позивачу подати власні заперечення щодо заявлених витрат.

Керуючись ст. ст. 74, 76, 77, 129, 233, 236-241, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати на професійну правничу допомогу на 09.08.2022 о 16:00 год.

Засідання відбудеться у приміщенні Господарського суду Кіровоградської області за адресою: 25022, м. Кропивницький, вул. В`ячеслава Чорновола, 29/32, в залі суд. засідань № 102.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення в порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Копії рішення надіслати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), представнику ОСОБА_1 , адвокату Назаренку Ю.В. (на електронну пошту: ІНФОРМАЦІЯ_1 ); ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ); ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ), представнику ОСОБА_3 , адвокату Галушко С.І. (на електронну пошту: ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

Повне рішення складено 13.07.2022.

Суддя Г.Б. Поліщук