Постанова

від 06.07.2022 по справі 235/6483/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

07 липня 2022 року

м. Київ

справа № 235/6483/20

провадження № 61-17054св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович,

розглянув у попередньому судовому засіданні, у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2021 року у складі судді Хмельової С. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Кішкіної І. В., Хейло Я. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., про визнання договору дарування недійсним.

Позов мотивований тим, що 17 квітня 2014 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 укладений нотаріально посвідчений договір позики грошових коштів в розмірі 100 000 дол. США строком до 03 вересня 2019 року.

На забезпечення виконання зобов`язання в цей же день відповідач ОСОБА_3 передала позивачу в іпотеку нерухоме майно, а саме, цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею) за адресою: АДРЕСА_1 , належний їй на праві власності. Договір іпотеки нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Акімовою О. В.

Згідно умов договору іпотеки сторони дійшли згоди заборону відчуження не накладати, в реєстрі заборон не реєструвати. Відчуження предмету іпотеки або його частини могло відбуватися виключно на підставі згоди іпотекодержателя.

12 серпня 2019 року позивач направив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв`язку з тим, що станом на 12 серпня 2019 року ОСОБА_2 не виконує свої боргові зобов`язання, строк яких сплине 03 вересня 2019 року. Повідомлення було вручене відповідачам під їх особистий підпис.

Таке ж повідомлення про порушення зобов`язань за договором позики ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вручене 05 та 19 вересня 2020 року, вже після спливу терміну повернення ОСОБА_2 боргу, а саме 03 вересня 2019 року. В своєму повідомленні позивач вказав, що ним обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

На свої повідомлення від цих відповідачів позивач отримав повідомлення, зі змісту яких вбачається згода на реєстрацію за ним права власності на предмет іпотеки.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не виконав боргові зобов`язання, 20 вересня 2019 року позивач звернувся до державного реєстратора з заявою про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

На підставі рішення державного реєстратора Гладкова Ю. В. КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» від 25 вересня 2019 року проведена державна реєстрація предмета іпотеки, у відповідності до якої позивач став власником цілісного майнового комплексу (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 27 травня 2020 року даний об`єкт нерухомості зареєстрований на його ім`я.

Після звернення до реєстратора та до отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 23 вересня 2020 року у позивача були викрадені оригінали правовстановлюючих документів, а саме: договори позики та іпотеки, про що міститься інформація в Єдиному державному реєстрі досудових розслідувань.

Отримати дублікати зазначених документів не вбачається можливим, так як документи приватного нотаріуса Акімова О. В. були знищені в результаті проведення антитерористичної операції.

За захистом своїх порушених прав позивач звернувся до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області з позовом про визнання права власності на об`єкт нерухомості.

В ході розгляду справи № 235/4641/20 відповідачем ОСОБА_4 заявлено клопотання про залучення до справи в якості третьої особи, так як ОСОБА_3 в його власність та власність ОСОБА_2 був переданий спірний об`єкт нерухомості, кожному по 1/2 частині, на підставі договору дарування, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. від 20 серпня 2019 року, реєстр № 4311.

Вважав, що договір дарування, укладений 20 серпня 2019 року між відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які є членами однієї сім`ї, у відповідності до якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 та ОСОБА_2 цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є фіктивним і таким, що порушує права позивача, оскільки дії сторін договору під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, а на фіктивний перехід права власності на майно з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач просив визнати недійсним договір дарування цілісного майнового комплексу (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею) за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 20 серпня 2019 року між ОСОБА_3 , з одного боку, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , з другого боку, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р. О. та зареєстрований за № 4311.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду від 18 червня 2021 року, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_6 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., про визнання договору дарування недійсним задоволено.

Визнано недійсним договір дарування цілісного майнового комплексу (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 20 серпня 2019 року між ОСОБА_3 , з одного боку, та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , з другого боку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р. О. та зареєстрований за № 4311.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір дарування вчинений без наміру створення правових наслідків з метою уникнення звернення стягнення кредитором на майно боржника. Судом не встановлено факту настання реальних наслідків укладання договору дарування.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 позичив 100 000 дол. США у ОСОБА_1 , в забезпечення позики укладений договір іпотеки з ОСОБА_3 . Борг у визначений сторонами договору строк не повернуто, тому іпотекодавець не заперечувала проти реєстрації права власності на іпотечне майно за позикодавцем. В подальшому з метою уникнення звернення стягнення кредитора на вказане майно було укладено оспорюваний договір дарування. Отже, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що факт наявності позики та іпотеки доведено, договір дарування цілісного майнового комплексу укладено з метою уникнення звернення стягнення кредитора на вказане майно.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У жовтні 2021 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року по справі № 235/6483/20, винести ухвалу про закриття провадження.

Касаційна скарга ОСОБА_4 обґрунтована тим, що судами не враховані висновки Верховного Суду щодо підстав для закриття провадження у разі відсутності спору про право (предмету спору) на час пред`явлення позову, викладені у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20, які в подальшому конкретизовані у постанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 в частині того, що відсутність спору має бути як на час пред`явлення позову, так і на час прийняття рішення судом першої інстанції. Крім того, судами не застосовано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 щодо застосування стандарту переваги більш вагомих доказів, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний, та недопустимості прийняття рішення на підставі концепції негативного доказу. Наявність договору дарування, що укладений раніше, ніяк не перешкоджала позивачу зареєструвати право власності за собою (йому не було відмовлено державним реєстратором у реєстрації права) та не порушувала його прав на момент подання ним позову, оскільки на момент подання позову він був власником вказаного майна. Отже, позивач звернувся до суду зі штучним позовом, за відсутності спору про право, відсутністю порушення його прав, оскільки його права договором дарування, що був укладений до набуття ним права власності, не були порушені, відтак і захисту не підлягали. Якщо договір іпотеки, укладений з ОСОБА_3 дійсно існував та був нотаріально посвідчений, то ОСОБА_4 та ОСОБА_2 набули статусу іпотекодавця (відбулась заміна іпотекодавця). Таким чином, після скасування Офісом протидії рейдерству рішення державного реєстратора Гладкова К. В. від 25 вересня 2019 року, жодних перешкод у належній реєстрації права власності за договором іпотеки позивач не мав. Позивач у порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію прав речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Закону України «Про іпотеку», має можливість зареєструвати свої права, якщо він бажає звернути стягнення на предмет іпотеки. Права позивача не були порушені ані на момент подання позову, ані на момент винесення рішення судом першої інстанції, тому суди першої та апеляційної інстанцій мали закрити провадження у зв`язку з відсутністю предмета спору. Враховуючи концепцію стандарту більш вагомих доказів, суди обох інстанцій помилково визнали обставину укладення нотаріально посвідченого договору іпотеки від 17 квітня 2014 року, враховуючи те, що доказів нотаріального посвідчення нотаріусом Акімовой О. позивачем до суду не надано, а інші письмові докази стверджують, що нотаріусом Акімовой О. такий договір іпотеки від 17 квітня 2014 року не посвідчувався. Суди обох інстанцій прийняли за основний письмовий доказ ксерокопію договору іпотеки, підтвердження нотаріального посвідчення якого немає, та на підставі недопустимого доказу задовольнили позовні вимоги. Спірний договір дарування не припинив іпотеку (якщо така існує), а лише перевів права іпотекодавця з ОСОБА_3 до нових власників за договором дарування. При чому вказаний перехід не позбавляє іпотекодержателя (та не зменшує обсяг) жодних прав на майно, шо перебуває в іпотеці, в тому числі право на звернення стягнення. Окрім цього, слід зазначити, що щодо сторін спірного договору дарування на момент його укладення не існувало жодних судових рішень щодо стягнення боргів з дарувальника або обдарованих. Сторони договору дарування не зареєстровані у Єдиному реєстрі боржників, що підтверджує відсутність будь-яких невиконаних боргових зобов`язань або стягнень, що перешкоджають укладенню правочину. Оспорюваним договором дарування ОСОБА_3 лише виконала їхню домовленість щодо передання ОСОБА_4 у власність його частки у спільному майні подружжя. Оскільки спору щодо розміру частки ОСОБА_4 у спільному майні не було, то не було потреби звертатись до суду за поділом спільного майна. Так як ОСОБА_3 не мала наміру та інтересу в подальшому опікуватись цілісним майновим комплексом, то одночасно з переданням ОСОБА_4 його законної частки в цьому майні, іншу частку вона подарувала ОСОБА_7 . Таким чином, за договором дарування ОСОБА_4 отримав свою законну 1/2 частку у спільному майні подружжя. З моменту отримання своєї частки нерухомого майна, логічним способом дій є використання нерухомості з метою отримання прибутку, для чого ОСОБА_4 було укладено договір оренди цілісного майнового комплексу. Тобто договір не може бути фіктивний в разі настання реальних наслідків.

У жовтні 2021 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_5 , у якій просить касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року скасувати з винесенням нового рішення.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що підставами для касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій є неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права, які мають однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 761/3977/15-ц (провадження №61-2570св21), від 20 березня 2019 року у справі № 1612/ 2343/12 (провадження № 61-6301св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) щодо застосування недійсності як способу захисту, незастосування судами першої та другої інстанції норм матеріального права, а саме статті 18 Закону України «Про іпотеку» та частини першої статті 220 ЦК України. Ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не перевірили доводи щодо нікчемності договору іпотеки та у мотивувальній частині судових рішень не підтвердили або спростували обставини нікчемності правочину, застосувавши відповідні положення матеріального права. В ході розгляду справи в суді першої інстанції неодноразово вказувалось, що договір іпотеки є нікчемним, також було зазначено в апеляційній скарзі, що договір іпотеки є нікчемним, що він нотаріально не був посвідчений та має ознаки сфальсифікованого документа. Судом першої та апеляційної інстанції не було перевірено та не викладено відповідні доводи у мотивувальній частині судових рішень із застосуванням відповідних положення норм матеріального права, які підтверджують або спростовують обставину нікчемності правочину - договору іпотеки. Також оригінали договорів іпотеки та позики не були надані ані позивачем, ані сторонами договорів до суду першої інстанції та апеляційного суду. Судами ухвалені рішення на підставі копії договору іпотеки та на підставі свідчень сторін. Правові норми матеріального права, на які посилаються суди першої та апеляційної інстанцій, неправильно застосовані, тому що нікчемний правочин на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто не продовжує (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків, тобто у оскаржуваних судових рішеннях застосовані закони (норми матеріального права), які не підлягали застосуванню та не застосовані закони які підлягали застосуванню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 , залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 07 липня 2022 року про виправлення описки, відкрито касаційне провадження у справі № 235/6483/20 за касаційною скаргою ОСОБА_4 , витребувано справу з суду першої інстанції, у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 235/6483/20 за касаційною скаргою ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 .

У грудні 2021 року матеріали цивільної справи № № 235/6483/20 надійшли до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 листопада 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 761/3977/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 523/6003/14-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 17 квітня 2014 року ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір позики коштів у розмірі 100 000 дол. США. Позичальник зобов`язався повернути кошти до 03 вересня 2019 року.

17 квітня 2014 року ОСОБА_1 уклав нотаріально посвідчений договір іпотеки з ОСОБА_3 , згідно якого забезпечувалося виконання зобов`язання ОСОБА_2 перед іпотекодавцем за договором позики від 17 квітня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме, цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 303582114132, який належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі рішення Красноармійського міськрайонного суду від 14 грудня 2006 року та від 06 червня 2008 року.

Пунктом 10 договору іпотеки передбачено, що предмет іпотеки залишається у володінні і користуванні іпотекодавця протягом всього строку дії даного договору. Іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення та має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: знищувати або проводити капітальний ремонт предмета іпотеки чи здійснювати істотні поліпшення предмета іпотеки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки або його частку; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Відповідно до пункту 25 договору іпотеки у разі виникнення у іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може прийняти рішення про прийняття предмету іпотеки у свою власність, про що письмово повідомляє іпотекодавця. Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки.

12 серпня 2019 року та повторно 05 вересня 2019 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_3 повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

На зазначені повідомлення 16 вересня 2019 року ОСОБА_3 направила відповідь про те, що вона не заперечує, щоб ОСОБА_1 шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки зареєстрував право власності на предмет іпотеки на своє ім`я.

Також 16 вересня 2019 року ОСОБА_2 направив на адресу ОСОБА_1 повідомлення про те, що не може повернути йому кошти за договором позики.

20 вересня 2019 року цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано державним реєстратором КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладковим Ю. В. на підставі договору позики та договору іпотеки за власником ОСОБА_1 .

Наказом Міністерства юстиції України від 15 січня 2021 року за № 176/5 задоволено скаргу ОСОБА_4 та скасовано рішення державного реєстратора КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Гладкова Ю. В. від 20 вересня 2019 року про реєстрацію цілісного майнового комплексу (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , за власником ОСОБА_1

20 серпня 2019 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_2 уклали договір дарування, згідно якого дарувальник подарувала, а обдаровувані прийняли в дар по 1/2 частці кожен нерухоме майно - цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 січня 2021 року цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), розташований за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування від 20 серпня 2019 року належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2 по 1/2 частині кожному.

Шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано 02 грудня 2011 року.

В суді першої інстанції ОСОБА_8 та ОСОБА_3 визнали позовні вимоги та підтвердили ті обставини, що з ОСОБА_1 укладені нотаріально посвідчені договори позики та іпотеки. Іпотечним майном є цілісний майновий комплекс (побутова будівля з лазнею, складами та огорожею), розташований за адресою: АДРЕСА_2 , який належав на праві власності ОСОБА_3 . За згодою ОСОБА_3 іпотечне майно було зареєстровано на праві власності за ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу. ОСОБА_3 пояснила, що договір дарування цілісного майнового комплексу уклала під тиском з боку її колишнього чоловіка ОСОБА_4 та сина ОСОБА_9 в м. Києві, де її на час укладання договору тимчасово зареєстрували в гуртожитку. Декілька нотаріусів брали документи на опрацювання, а потім відмовлялися посвідчувати такий договір. ОСОБА_4 було відомо про те, що ОСОБА_2 має борг, який не може повернути. Саме з урахуванням боргу і з метою уникнення звернення стягнення кредитора на вказане майно ОСОБА_4 наполягав на укладанні договору дарування. Договір дарування було посвідчено на підставі копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно, оскільки оригінал свідоцтва про право власності на нерухоме майно індексний номер 18420518 від 28 лютого 2014 року знаходився у ОСОБА_10 та не був вилучений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р. О. під час посвідчення договору дарування 20 серпня 2019 року. Після укладання договору дарування майновим комплексом продовжує користуватися ОСОБА_1 ОСОБА_11 та ОСОБА_4 фактично проживають в Криму та не мали наміру використовувати комплекс.

Позиція Верховного Суду

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 521/11991/19 (провадження № 61-1658св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, вказано, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), на яку посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України, та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що договір дарування укладений ОСОБА_3 на користь членів її сім`ї - чоловіка та сина, з метою уникнення звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_3 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, зокрема, ОСОБА_1 , оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на іпотечне майно.

Доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Згідно частини другої статті 410 ЦК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 521/11991/19 (провадження № 61-1658св21), не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, щокасаційні скарги слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_9 , яка підписана представником ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 21 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук